«Найбільший ворог ховається там, де ви будете менше всього його шукати».
Гай Юлій Цезар
Марта дивилася на зорі. Сьогодні вони світили яскраво. Їх було добре видно через безхмарне небо. А це означало, що скоро й зима закінчиться.
Але це не радувало. Взагалі, останніми днями на Мартиному обличчі не з’являлася усмішка. Адже її подруга, Лілі, зникла…
Якби ж з нею сталося те саме, що й з професоркою Тасією, Колею, Кариною… Але ні. Все було набагато гірше. Вона просто зникла, і ніякої гадки взагалі не було, що з нею трапилося. Та чи жива вона ще?
Марта не знала, що їй робити. Поводитися так, ніби нічого й не трапилося? Забути про втрату й жити нормальним життям? Але чи не буде це зрадою Лілі?.. Її не можна забувати.
Але й ходити весь час понурою і страждати – не найкращий варіант. Те, що вже трапилося – не повернути, не змінити… Не можна жити минулим.
Правильно – треба думати, як змінити майбутнє. Але що робити? Можливо, ще не пізно діяти…
Але спершу стояла одна задача – дізнатися, хто ховається під каптуром. Марта була впевнена, що причинлю всіх цих бід була одна людина. Безсумнівно, це не могло бути звичайною випадковістю.
Марта дістала з кишені невеличку річ. Губна жіноча помада. Бордового кольору. Єдина річ, що залишилася на місці злочину… Ну, так вважала Марта. В тій же аудиторії, де дівчата знайшли телефон Лілі, на підлозі валялася загублена помада. Звісно, існувала можливість, що вона належить комусь із студенток, але опитавши всіх, господарки не виявилося. Можливо, вона просто не хотіла признаватися, або ж… Або ж помада належала тій, хто була причетною до викрадення Лілі.
Так, тепер існувала думка, що людиною в каптурі могла бути жінка. Але це лише припущення.
Марта сумно зітхнула. Вона зараз сиділа в парку на вулиці. Дихала свіжим повітрям. Морозним повітрям. Воно трохи збадьорило її, освіжило голову. Іноді добре так проводити час – наодинці з собою.
– Доброго вечора, Марто, – почула вона голос над собою. – Щось трапилося?
– А? – Марта підвела голову й побачила високий жіночий силует.
Придивившись, вона зрозуміла, що перед нею стоїть Джесіка.
– Доброго вечора… – пробурмотіла Марта й підвелася з лавки.
– Чому ти тут о такій годині? – запитала жінка. – Та ще й у мороз… У тебе щось трапилося?
– Та ні… просто вирішила прогулятися й освіжити голову. Нічого особливого.
– Впевнена?
– Так.
– А я ні. Я ж по твоєму вигляду бачу, що не все гаразд.
Марта не відповіла й відвела погляд вбік.
– Я так розумію, це пов’язано з твоєю подругою? – теплим голосом поцікавилася Джесіка. – Я знаю про її зникнення… Мабуть жахливо розуміти що людина, яку ти так добре знала, кудись поділася. Та ще й невідомо, що з нею сталося…
– Будь ласка, давайте не будемо говорити про це.
– Як хочеш, – Джесіка посміхнулася.
Погляд її каро-червоних очей впав на помаду, що Марта тримала в руках.
– Що це в тебе? – запитала Джесіка.
– Що? Це? – Марта показала свою знахідку.
– Дай-но глянути…
– Вам знайома ця річ?
– Де ти її знайшла?
Марта глянула Джесіці в очі. Жінка помітно напружилася, це було видно навіть при блідому світлі ліхтаря.
– Ви знаєте, кому вона належить? – ще раз запитала Марта.
Джесіка підвела погляд. Її очі якось дивно зблиснули…
– Невже вона… належить вам? – тихо запитала Марта.
Джесіка стисла губи.
– Дай сюди, – різко мовила вона й вихопила помаду з рук.
Марта аж відкрила рота з несподіванки. Якщо все так, як вона думала, то виходить, що…
Під каптуром могла ховатися ніхто інша, як Джесіка!
– Ні… – прошепотіла Марта. – Невже це… Ви?
Джесіка зверхньо подивилася на дівчину.
– Про що йдеться мова?
– Невже Ви… нападали на них… викрали Лілі…
– Марто, я не розумію, про що ти. Що за безпідставні звинувачення?
– Навіщо Вам це..? – продовжувала Марта. – Що вони вам зробили?
Джесіка важко зітхнула.
– Бачу, я тебе не переконаю, – мовила вона. – Що ж… ти сама цього хотіла. До того ж, я зрозуміла, що ти й так усе знаєш.
Марта безнадійно глянула на колишню зірку естради.
– Це ж треба, якась помада викрила мене… – насмішкувато пробурмотіла Джесіка. – А все йшло так прекрасно..! Хоча ні, не все. Адже удача була проти мене.
Джесіка широко усміхнулася.
– Але тепер, нарешті, я змогла дійти до своєї мети… – мовила вона.
– Мети?
– О, так… в мене була одна мета. Через яку я саме й почала тут вчителювати. Я хочу лише одного… так, моя мета – це ти.
В серці жахливо застукало серце. Марта не вірила в це. Точніше, не хотіла вірити в це. Це було просто важко… усвідомлювати.
– Люба моя Марто, – Джесіка почала повільно підходити, – думаю, на цьому твій шлях завершиться. Так і не достатньо не розпочавшись. Слава великої ясновидиці, яку тобі напророчили, виявиться повним безглуздям, ти ніколи не зможеш досягти цього… Та, ти навіть не розумієш, про що я. Загалом, введу тебе просто в курс справи: я маю тебе знищити.
– ЩО?! – вирвалося в Марти. – Навіщо?!
Джесіка засміялася.
– Звісно ж, не для твого блага, – мовила вона.
– І Ви думаєте, що я так просто здамся?
– Звичайно, якщо я, приміром, скажу, що Лілі жива… поки що.
Марті перехопило подих. Жива… але де? Зрозуміло, що Джесіка знає це…
Раптово позаду почулися чийсь швидкий біг.
– Марто! – пролунав голос Макса. – Що там у тебе трапилося?
Дівчина рвучко обернулася. Він був за метрів п’ять від неї. За ним бігли Лора й ще хтось… в темряві Марта не могла розгледіти, хто то був.
– Фух, і налякала ти нас… – промовив Макс, підходячи. – Після того, що трапилося з Лілі, не варто так надовго зникати…
– Максе, не підходь сюди, – рвучко перебила його Марта.
Хлопець побачив Джесіку. Трохи напружився.
– Доброго вечора, – ввічливо привітався він, сповільнивши ходу. – Щось сталося?
– Чуєш, не підходь сюди! – голосніше повторила Марта.
– Чому? – Макс зупинився.
– Вона знає, де Лілі! Її ще можна врятувати…
Макс остовпів. Його очі розширилися, дихання пришвидшилось… Підійшла Лора.
– Що відбувається? – запитала вона.
– Лілі… – прошепотів Макс.
– Ідіть звідси! – гукнула Марта. – Зараз тут небезпечно…
– Ох, яка зворушлива сцена, – саркастично мовила Джесіка.
– Марто, ти не можеш пояснити, що відбувається? – ще раз запитала Лора.
– Ні, зараз немає часу, – швидко мовила дівчина. – Зараз тут стоїть людина, яка спричинила всі ті «нещасні випадки»!
Макс та Лора, вилупивши очі, поглянули на Джесіку. Та тріумфально посміхнулася.
– Вона?! – не повірила Лора. – Ви що, знущаєтеся?!
– Ось і видався мій маленький секретик, – лукавим голосом мовила колишня зірка естради. – Але зараз і справді немає часу говорити… Час вирушати.
Макс і Лора нічого не могли сказати. М’яко кажучи, вони просто остовпіли. Марта опустила голову.
– Марто, дай руку, – мовила жінка.
– Навіщо? – здивувалася та.
– А ти не знаєш? – Джесіка злегка здивувалася. – Моя здібність – телепорт…
– У вас є ОЗ?!
– А що ти думала? З якого дива мене б тоді взяли працювати в цей Коледж? Давай руку, не гай часу.
Марта обережно простягнула долоню. Джесіка міцно стиснула її, після чого все спалахнуло фіолетовим…
***
Очі засліпило різке світло – вона опинилася в незнайомій кімнаті. Телепорт минув миттєво, але вкрай дивно…
Джесіка відпустила руку Марти.
– Ось ми й прибули на місце, – мовила жінка.
Кімната була просторою. Тут було багато місця й мало меблів – одна невелика шафа, диван, ліжко, письмовий стіл… І ще повно вільного місця. Хоч бал тут влаштовуй.
– Навіщо ми сюди прибули? – запитала Марта.
– А хіба ти не хотіла побачитися зі своєю любою подругою? Можливо, востаннє…
Мартин погляд перевівся на диван, де лежала непритомна Лілі. Дівчина хотіла підійти до неї, але Джесіка зупинила її за плече.
– Е ні, зачекай… – протягнула солодким голосом вона. – Спочатку вислухай мене.
Марта зупинилася й не чинила опору.
– В мене є умова, – промовила Джесіка. – Я відпущу дівчинку здоровою й неушкодженою, але натомість… маєш залишитися ти.
– Навіщо я Вам?
– Ох, знову ці запитання… Скажу так: ти мені заважаєш.
– Чим?
– Своїм існуванням! Ти маєш стати на моєму шляху, ти маєш перешкодити досягненню моєї мети! Якби тебе не було, то моє життя не було б страшим пеклом, я би не жила у вічному страху, що хтось прийде в моє життя й остаточно зіпсує його… Чи не жахливо, ні?
– Так Ваше життя й так було зіпсоване… Навіщо я Вам здалася? Ваше життя й так було жахливим, ще до мене, то що я зробила?
– Ти не розумієш, – Джесіка відвела погляд. – Ти не розумієш, що я пережила… Ти через таке ніколи не пройдеш. Біль, страждання… й страх. Жахливий страх. А в цьому винна ти, навіть якщо тоді тебе ще не існувало.
– Як я могла бути винною у ваших бідах, коли мене ще не було?! Я не розумію…
– Марто, це життя не таке, яким ти жила раніше. Воно абсолютно відрізняється. І тут не має значення, народився ти чи ні, існуєш ти чи ні…
– Що я маю зробити, щоб Ви відпустили Лілі?
– Здатися. Просто не чинити опору?
– А що Ви зробите?
– Ох, за це не хвилюйся… Ти просто зникнеш.
– Тобто?
– Розумієш, моя сила полягає не тільки в тому, щоб телепортувати себе… Я можу це робити з іншими речами. І нещодавно я винайшла спосіб телепортувати речі в… нікуди. Тобто, робити так, що вони просто зникнуть.
Джесіка випрямила руку й направила її в бік якоїсь чашки, що стояла на столі. Фіолетовий спалах – чашка зникла…
– Бачила? – вдоволено запитала Джесіка.
– Зникла… Ви впевнені, що вона справді… телепортується в нікуди?
– Так, абсолютно. Але є одна проблема. Цей прийом не діє на скло, тому…
Тепер Марта зрозуміла, чому біля всіх жертв знаходилося розбите скло.
– Навіть якщо людина торкається скла, то цей промінь може не подіяти на неї. А якщо я потраплю в скло, а поряд буде знаходитися щось диве, то теж вийде побічний ефект… Тобто, людина чи тварина провалиться в глибокий сон… Або в кому. Принаймні, ти сама бачила.
Марта ковтнула клубок, що застряг у горлі. Перед очима з’явилися кадри з лікарні…
– Навіщо Ви нападали на них? – тихо запитала Марта. – Адже лише я була Вам потрібною… Чим вони завинили?
– Тим, що знаходилися не в той час і не в тому місці. Або, як я вже говорила, мені просто не пощастило. Весь цей час я полювала лише на тебе… Професорка Тасія побачила мене в тому місці, де не мала бачити. З переляку я вирішила прибрати її… хто ж знав, що в руці вона тримала якусь скляну фігурку! А ті двоє студентів… Одного дня я покликала тебе до себе, пам’ятаєш?
– Так, – Марта прекрасно пам’ятала той день.
– І вирішила підстерегти тебе в коридорі… Коли почула кроки, одразу стала діяти. Та пізно вже побачила, що то була не ти. На щастя, промінь влучив у скляні двері, але хлопцеві не пощастило…
– А другокурсниця Карина? Теж зі мною сплутали?
– Як би це смішно не звучало, але так, – Джесіка посміхнулася. – Розумієш, зі спини вона була дуже схожою на тебе…
– Ага, а ще в той час я мала бути в тому місці. Не дивно, що Ви це знали…
– І того разу я… схибила. І влучила в дзеркало. Як тобі відомо, дзеркало – це теж скло, тож… Дівчинка теж опинилася в кому. Ось така от історія. А тепер твоя черга. Відповідай – ти погоджуєшся на мої умови, чи ні? Здаєшся?
– Я…
Марта замислилася. Якщо вона зараз пожертвує собою, то Лілі залишиться живою. Якщо ж ні…
– Якщо ти зараз не даси відповідь, то я зітру з лиця Землі вас обох, – пригрозила Джесіка. – Але спершу – подруга… мені цікаво подивитися на твою реакцію, коли Лілі зникне на твоїх очах.
– Здаюсь.
Джесіка тріумфально посміхнулася.
– От і молодчинка…
Та раптово пролунав чийсь далекий голос:
– Марто, зупинись!
Дівчина та Джесіка завмерли. Марта озирнулася, в двері влетів… Макс. А за ним Лора, Ратмир, Левик…
– Що ви тут робите?!
***
– Ні, стій..! – вигукнув Макс, але було вже пізно.
Джесіка зникла разом з Мартою посеред алеї парку.
– Куди… куди?!.. – Макс з хвилювання не міг закінчити речення.
– Спокійно… – почала Лора, але хлопець її перебив:
– Яке «спокійно»?! Чорт, зникли прямо посеред вулиці!.. Що тепер робити?! Про яке «спокійно» може йти мова?!
– Так, якщо ти зараз же не вгамуєшся… – Лора різко змінилася на обличчі, – то в житті більше не побачиш ні Марти, ні Лілі!
– А як їх тепер знайти?! Ти хоч, уявляєш, що зараз сталося?!
– Уявляю, навіть краще, ніж ти! Якби ти заспокоївся, то я б навіть сказала, де вони зараз!
– Що? – гнів одразу змінився на здивування. – Звідки..?
– На відміну від декого, я вмію швидко зміркувати, що відбувається! Доки велися пусті балачки, я встигла залізти тій божевільній жінці в голову й дізнатися, куди вони прямують!
– Чого ж ти одразу не сказала?
– Сказала би, якби ти не психував!
– Так, я набираю хлопців і ми йдемо рятувати наших дівчаток, – рішуче вирішив Макс, дістаючи мобільник.
– А твої дружки нам навіщо?
– А ти думаєш, ми одні справимося?
Лорі довелося погодитися.
– Так, говори, куди вони телепортувались.
– А чарівне слово?
– На це не має часу.
– Нехай, це теж зійде. Іди за мною.
І доки Марта з Джесікою вели «мирні переговори», Лора, Макс, Ратмир та Левик успішно знайшли квартиру колишньої зірки у корпусі для вчителів. Звідти долинали слова:
– … Мені цікаво подивитися на твою реакцію, коли Лілі зникне на твоїх очах…
Друзі переглянулися.
– То хтось узагалі нормально може пояснити, що відбувається? – вкотре за цей час запитав Ратмир. – Бо я щось нічого не розумію…
– Друже, ми в такому ж положенні, – мовив Макс.
Вони знову прислухалися.
– Здаюсь, – розрізнили голос Марти.
– От і молодчинка.
Знову запала тиша.
– Що..? – прошепотіла Лора, але тим часом Макс не витримав:
– Марто, зупинись!
Він увірвався у кімнату. Іншим довелося зайти за ним.
– Що ви тут робите?! – Марта здавалася здивованою і… наляканою?