Несподіванка
«Коли ти чого-небуть бажаєш, весь Всесвіт немов допомагає тобі досяг-ти твоєї мрії ...»
П. Коельо ("Алхімік")
Сьогодні Марта прокинулася рано. Вона спустилася зі своєї кімнати на другому поверсі й рушила на кухню. Як і передбачалося, мама ще не встала, а тато вже пішов на роботу. Марта зробила собі кави й сіла біля вікна. Червневе сонечко вже підіймалося над багатоповерхівками невеличкого містечка, небо було блакитним та чистим.
Марта відчинила вікно й вдихнула свіжого раннього повітря. Який чудовий початок літнього дня!
Раптом пролунав пронизливий дзвінок у двері. Марта здригнулася від несподіванки – хто це прийшов так рано? Гостей, здається, не чекали… Марта поставила чашку на стіл й пішла відчиняти.
Коли дівчина прочинила двері, то побачила на порозі будинку високу красиву жінку зі світло-русим волоссям, що мало легкий червоний відтінок. Враження справляла яскраво-фіолетова сукня з пишною спідницею, що була трохи вище колін. Не надто яскравий макіяж підкреслював тонкі губи, вигнуті в легку посмішку, та примружені карі очі, які Марті на мить здалися червоними.
Кого-кого, а цю жінку впізнала б кожна людина, що дивиться телевізор або хоча б трохи цікавиться музикою. Та що там, навіть якщо вийдеш на п’ятихвилинну прогулянку, то всюди, де тільки можна, побачиш плакати з її обличчям! Тим паче, Марта аж ніяк не могла не впізнати свого кумира – популярну співачку Джесіку, пісні якої на пам’ять знала кожна сучасна дівчина.
– Вітаю, – промовила жінка. – Дозволите увійти?
Марта не могла відповісти. Вона, немов укопана, стояла на порозі в старому домашньому одязі та смішних пухнастих капцях з котиками й ошелешено дивилася на несподівану гостю.
Позаду почулися кроки – це спустилася мама, Марина.
– Доню, хто там? – запитала вона сонним голосом.
Очевидно, її розбудив гучний дзвінок. Але Марта й досі не могла вичавити з себе хоч якийсь звук, тож просто відійшла від проходу давши мамі змогу нормально привітатися й запросити гостю.
– О, доброго ранку, – лагідно мовила мама, побачивши Джесіку. – Ви до нас?
– Мабуть, – жінка невинно посміхнулася. – Адже тут проживає Гаврилюк Марта Олегівна?
– Так, тут. Ви проходьте в дім, не стійте на порозі, – мовила мама й обернулася до Марти: – А ти йди, приведи себе в порядок.
Марта послухалася й за кілька хвилин повернулася у вітальню в красивому одязі й з нормальним виразом на обличчі. Марта сіла на крісло прямо напроти Джесіки, здивовано втупившись на неї. Досі не вірилося, що колишня зірка естради завітала саме до неї додому…
– Ось і вона, – мовила Марина, побачивши свою доньку. – То яку справу Ви мали до неї?
Що таке має повідомити Джесіка, щоб прийти аж до Марти додому? Невже щось аж настільки важливе, що не можна повідомити телефоном, електронною поштою чи через якийсь мессенеджер?
Джесіка – відома співачка, зірка. Її пісні популярні в усій Україні, та й мабуть, в інших країнах теж. Усі однокласниці Марти, та й вона теж, просто фанатіли від музики Джесіки. Та одного разу з’явилися чутки, неначе співачка залишає свою кар’єру. Як потім виявилося, це була правда, а в офіційному інтерв’ю Джесіка повідомила, що хоче отримати педагогічну освіту й іти працювати вчителем. Згадала також, що це було її давньою мрією, адже вона дуже любить дітей.
Звісно, ця новина була приголомшливою для багатьох. Як можна було так легко відмовитися від цієї зіркової кар’єри і піти працювати звичайним вчителем?! Але в Джесіки досі залишалося багато фанатів, адже багато людей, що просто обожнюють її пісні.
Джесіка оглянула Марту довгим поглядом, посміхнулася й мовила:
– Марто, я прибула сюди, щоб повідомити одну важливу новину. Можливо, ця новина може бути вкрай шокуюча, але… Вас зараховано до Новітнього Коледжу високих технологій для обдарованих дітей Містера Панди.
Марті та її мамі знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити сказане Джесікою.
– Куди?! – Марта аж встала з крісла. – Якого ще коледжу?!
– Новітнього, – повторила Джесіка. – Високих технологій. Новий-новісінький коледж, побудований біля Києва, оснащений новітніми технологіями, що сприяють кращому навчанню студентів…
– Зачекайте-зачекайте, – мовила слово Марина. – Але ж ми нікуди документи не подавали. Взагалі, Марта збиралася залишатися в школі на десятий та одинадцятий клас.
– Так, звісно ж, – кивнула Джесіка. – В цей коледж документи подавати не потрібно, ми самі обираємо учнів, що будуть навчатися.
– За якими критеріями? Як взагалі ви знаходите дітей, які можуть навчатися у вашому коледжі?
– Ми аналізуємо всіх учнів усіх шкіл України, добираємо лише найкращих. Приймаємо без всяких екзаменів. Просто один вчитель має сповістити кільком учням, що їх прийнято в Коледж, все детально пояснити.
– То Ви нам поясните? – запитала Марта. – Що це за Коледж такий? І чому саме мене вирішили туди зарахувати?
– Такі навчальні заклади також побудовані в Японії, Німеччині, Великобританії, Франції, Італії, Туреччині, Австралії, Китаї та США. В Україні такий з’явився не так і давно, він досить новий, оснащений гарною технікою. Сюди не зараховують абикого, тож, Марто, я б радила тобі все гарно обдумати, перед тим, як приймати рішення. Тобі випав неабиякий шанс. Усім нашим випускникам гарантоване гарне майбутнє. Після двох років навчання студента перераховують до Новітнього Університету високих технологій для обдарованих дітей Містера Панди, після чого…
– Так, а що ще за панда?
– Не панда, а директор. В нього прізвище – Панда, він власник Коледжу та Університету в Україні, фінансує всі їх витрати, а також очолює педагогічний колектив.
– Якщо я правильно зрозуміла, то цей коледж приватний? – перепитала Марина. – І має технічний нахил?
– Так, все правильно. Якщо навіть Ви не збиралися йти після дев’ятого класу, то думаю, ще не пізно забрати документи. Я дійсно рекомендую навчатися в Коледжі, адже в нього не зараховують кого-небудь. Навчання триває сім років – два курси в Коледжі та п’ять в Університеті.
– Це все трохи дивно… – пробурмотіла Марта. – Але в нас ще є час подумати?
– Ну, звісно ж, – Джесіка посміхнулася. – Якщо надумаєте, то першого вересня на автовокзалі вашого міста о 9:15 прибуває автобус, що їде прямо до Коледжу. При собі мати всі необхідні документи.
Джесіка встала з дивану й подякувала:
– Спасибі за гостину, мені вже час іти. Сподіваюся від Вас позитивного рішення.
Марта знову відчула на собі уважний довгий погляд Джесіки. І чого це вона так її розглядає? Коли Марта підвела очі, побачила, як жінка простягнула їй невеличний пакуночок.
– Візьми, – мовила вона. – Якщо надумаєш їхати, не забудь одягнути його.
Марта згадала, що залишила на столі каву. Певно, вона вже охолола.
***
Все це було надто несподівано. Марта не могла зрозуміти, чи це чийсь розіграш, чи це все насправді… Було схоже, ніби вона потрапила в якусь дивну казку.
– Ось такі сюрпризи… – пробурмотіла Марина. – Як думаєш, це все насправді?
– Навряд чи це жарт, – стиснула плечима Марта. – Але все це відбулося вкрай дивно…
– Авжеж! Одного прекрасно дня завітала до нас Джесіка, яку бачити ми могли лиш по телевізору, і сповіщає про зарахування тебе до якогось Коледжу! Навіть зараз це звучить дивно!
– Може, нарити в інтернеті інформації про цей коледж? Як там вона казала? Новітній Коледж високих технологій для обдарованих дітей Містера Панди?
– Якось так, – мама лиш стиснула плечима. – Піду пошукаю.
Приватний коледж з сучасними технологіями – це звучить дуже круто й привабливо. Але чи насправді це так? Раптом це розіграш? Адже чому б це раптом звичайну дівчину з невеликого містечка прийняли туди? Та ще й сповістили про це вкрай дивним способом… Чи не легше було б надіслати лист електронною поштою, аніж відправляти до кожного учня вчителя для запрошення?
– Марто, йди сюди! – почувся голос матері з її кімнати.
Певно, знайшла щось про Коледж. Марта виринула з роздумів й побігла дивитися, що ж там мама відрила в інтернеті.
– Новітній Університет високих технологій для обдарованих дітей Містера Панди, – почала читати Марина, щойно Марта увійшла до кімнати, – це новий приватний заклад для здобуття вищої освіти, що побудований на околицях Києва. Власником є Панда Віталій Іванович, він же й директор закладу. При Університеті також діє Коледж, до якого приймають учнів після отримання неповної середньої освіти.
Університет має велику територію, до якої входить: будівля навчального закладу з кількома галявинами, гуртожитки для студентів, ставок, парк та ліс.
Майже всі студенти Коледжу та Університету отримують стипендію. Їм гарантовано якісне навчання, здобуття освіти та можливість отримати престижну роботу в майбутньому.
Навчання триває всього сім років – два в Коледжі та п’ять в Університеті. Після двох років навчання в Коледжі студенти автоматично переводяться до Університету, але за бажанням можна забрати документи та закінчити навчання.
Якщо у Вас з’явилася можливість навчатися в нашому Університеті – не проґавте її! Адже в нас чудові педагоги та нове техно-обладнання, що забезпечить цікаву та якісну освіту.
Марина закінчила читати й втомлено зітхнула.
– То що ти думаєш? – запитала вона.
– Ще не знаю… Треба буде татові розповісти, коли він приїде з роботи.
Але Марта вже відчула, що в душі вона справді хоче потрапити туди. Незважаючи ні на що. Вона вмовить батьків, щоб вони її туди відпустили. Хоча це може бути складно. Адже це й справді дуже дивно виглядає… Марта й сама не знала, чому їй так захотілося туди потрапити. Але це бажання було настільки сильним, що починало затьмарювати всі думки.
***
Вона лежала в темряві й дивилася в нікуди. З-за дверей лунали ледь чутні голоси Марини й Олега, Мартиного батька, що нещодавно повернувся. Вони дуже енергійно обговорювали сьогоднішню подію. Марта вирішила не бути присутньою, вона зачинилася в своїй кімнаті, вимкнула світло й лягла на ліжко. І думала.
Мама вже встигла зателефонувати по номеру, що був вказаний на офіційному сайті. Але нічого нового вона не дізналася. Лиш переконалася, що Марту справді туди зараховано.
З самого ранку думки про Коледж не полишали її. З кожною секундою бажання потрапити туди все збільшувалося й збільшувалося. Ввечері, коли батько повернувся додому, приховати це палке бажання було неможливо. Лиш по самих очах Олег зрозумів, як Марта хоче потрапити в Коледж. І він зрозумів її.
Марина не хотіла відправляти доньку туди. По-перше, вона не довіряла їм. Адже все, що трапилося, досі виглядало вкрай підозріло. Але ж Коледж насправді існував, та й на фото, що були на офіційному сайті, він виглядав досить непогано. Навіть дуже гарно. Студентам там дають безкоштовне проживання в гуртожитку, у столовій можна замовити обід, у кожного буде навіть свій персональний ноутбук! Та й в сучасному світі можна буде в будь-яку мить зв’язатися, тож Марта зможе без проблем з ними спілкуватися й розповідати, як там.
Те, що Коледж був оснащений новітніми технологіями, приваблювало. Олег хотів, щоб його донька навчалася у такому крутому закладі. Та й він бачив, як Марта туди хоче, тож усіма силами переконував мати погодитися на навчання доньки там.
Марта не брала участі в розмові. Адже переконати маму зможе лише тато. Залишалося лише подумки йому допомагати й сподіватися на краще.
Вона відчувала, що має там навчатися. Тому ще більше хотіла цього. Марта не уявляла, як далі житиме, якщо не потрапить туди.
Але з чого раптом таке бажання? Здається, такого ж не було, коли Джесіка сповістила про зарахування… Навпаки – тоді Марта відчувала недорозуміння, сприймала все це як розіграш.
Але чому тепер так туди хочеться? Чому раптом це бажання затьмарило всі думки? Чому вона вирішила, що має потрапити туди, не зважаючи ні на що? Чому без вагань відкинула всі сумніви й загорілася цим бажанням?
Марта сіла на ліжку й втупилася в темряву. В голові прокручувалися картинки із зображенням Коледжу, що сьогодні вона бачила в інтернеті. Уявлялося, як вона йде там, як слухає цікаві лекції педагогів… Мозок відмовлявся думати про щось інше.
Голоси робилися гучнішими. Марта почула, як батьки підіймаються сходами догори. Схоже, вони йдуть до неї…
– Я ж тобі кажу, що вона туди хоче! – говорив батько.
– А я говорю, що такого бути не може! – заперечувала мама.
– Зараз у неї запитаєш і переконаєшся в моїх словах!
– От і запитаю! Я не думаю, що вона прагне аж таким бажанням навчатися в тому Коледжі. Це ти хочеш віддати Марту до якогось крутого приватного коледжу!
– Це також, але ж і вона туди хоче!
Двері прочинилися, Марту засліпило світло після довгого перебування в темряві.
– О, а що це ти тут робиш в темряві? – здивувалася мати. – Чого світло не увімкнула?
Клацнув вимикач, Марта замружилася.
– Доню, ми прийшли в тебе дещо запитати на рахунок того коледжу, – мовив тато.
– Так, – кивнула Марина. – Послухай, ти б сама хотіла навчатися в Коледжі? Бо якщо ти не хочеш, то ми не будемо тебе туди…
– Хочу.
Відповідь Марти швидко злетіла з вуст, не встигла вона того й усвідомити. Мамине обличчя завмерло з трохи недорозумілим виразом, батькові вуста вигнулися в легеньку усмішку.
– Ти впевнена? – перепитала мама. – Ти добре подумала? Це ж досить далеко від дому, ми будемо рідко бачитися… Та ще й досі не зрозуміло, що це за коледж такий…
– Мамо, ми сьогодні всі достатньо переконалися, що Коледж існує, що мене туди зараховано, що там нормальні умови проживання, що там учням дають стипендію. Чого тобі ще треба, щоб відпустити мене туди?
– Бачиш, я ж говорив, що вона має бажання потрапити туди, – посміхнувся Олег.
– Але ж ти будеш жити сама, – не вгавала мама. – Ми на відстані навряд чи зможемо тобі допомогти! Тобі доведеться самій за собою доглядати, купувати продукти, готувати собі їжу…
– Мамо, мені вже п’ятнадцять! Я достатньо доросла, щоб жити самій. Я розумію, що ти хвилюєшся, але я впораюся!
– Точно?
– Авжеж! Зараз мені випав гарний шанс отримати якісну освіту, яку я навряд чи зможу отримати в нашому містечку. До того ж, це гарна можливість завести друзів, яких в мене досі немає…
Ще з четвертого класу Марта друзів не мала. В початкових класах в неї була подруга, яка потім переїхала в інше місто. З іншими вона так і не змогла потоваришувати, адже до того часу усі встигли зібратися в «групки» й не пускали «інших» до своїх компаній. Марта з деякими змогла потоваришувати, але все одно без друзів було досить сумно. Влітку Марта їздила до тітки Олени, маминої сестри, на дачу, де були двоюрідні брат та сестра – Костик та Машка. Але Марта не могла назвати їх своїми друзями, особливо, брата. Він був всього на рік молодшим, але його поведінка була просто нестерпною. А Машка, старша на два роки, завжди тусувалася зі своїми подругами.
– Маринко, ну, нехай вона поїде? – м’яким голосом попросив тато. – Ти ж бачиш, як вона хоче…
Мама зітхнула.
– Ну, нехай, – тихо мовила вона. – Якщо ти так бажаєш, то тоді… добре.
Марта посміхнулася. На лиці вона залишалася ще досить спокійною, але всередині все перевернулося догори дригом від захоплення, серце радісно тріпотіло. Здавалося, неначе сталося якесь чудо… На душі полегшало.
– Дякую, – мовила Марта й обійняла батьків.
П. Коельо ("Алхімік")
Сьогодні Марта прокинулася рано. Вона спустилася зі своєї кімнати на другому поверсі й рушила на кухню. Як і передбачалося, мама ще не встала, а тато вже пішов на роботу. Марта зробила собі кави й сіла біля вікна. Червневе сонечко вже підіймалося над багатоповерхівками невеличкого містечка, небо було блакитним та чистим.
Марта відчинила вікно й вдихнула свіжого раннього повітря. Який чудовий початок літнього дня!
Раптом пролунав пронизливий дзвінок у двері. Марта здригнулася від несподіванки – хто це прийшов так рано? Гостей, здається, не чекали… Марта поставила чашку на стіл й пішла відчиняти.
Коли дівчина прочинила двері, то побачила на порозі будинку високу красиву жінку зі світло-русим волоссям, що мало легкий червоний відтінок. Враження справляла яскраво-фіолетова сукня з пишною спідницею, що була трохи вище колін. Не надто яскравий макіяж підкреслював тонкі губи, вигнуті в легку посмішку, та примружені карі очі, які Марті на мить здалися червоними.
Кого-кого, а цю жінку впізнала б кожна людина, що дивиться телевізор або хоча б трохи цікавиться музикою. Та що там, навіть якщо вийдеш на п’ятихвилинну прогулянку, то всюди, де тільки можна, побачиш плакати з її обличчям! Тим паче, Марта аж ніяк не могла не впізнати свого кумира – популярну співачку Джесіку, пісні якої на пам’ять знала кожна сучасна дівчина.
– Вітаю, – промовила жінка. – Дозволите увійти?
Марта не могла відповісти. Вона, немов укопана, стояла на порозі в старому домашньому одязі та смішних пухнастих капцях з котиками й ошелешено дивилася на несподівану гостю.
Позаду почулися кроки – це спустилася мама, Марина.
– Доню, хто там? – запитала вона сонним голосом.
Очевидно, її розбудив гучний дзвінок. Але Марта й досі не могла вичавити з себе хоч якийсь звук, тож просто відійшла від проходу давши мамі змогу нормально привітатися й запросити гостю.
– О, доброго ранку, – лагідно мовила мама, побачивши Джесіку. – Ви до нас?
– Мабуть, – жінка невинно посміхнулася. – Адже тут проживає Гаврилюк Марта Олегівна?
– Так, тут. Ви проходьте в дім, не стійте на порозі, – мовила мама й обернулася до Марти: – А ти йди, приведи себе в порядок.
Марта послухалася й за кілька хвилин повернулася у вітальню в красивому одязі й з нормальним виразом на обличчі. Марта сіла на крісло прямо напроти Джесіки, здивовано втупившись на неї. Досі не вірилося, що колишня зірка естради завітала саме до неї додому…
– Ось і вона, – мовила Марина, побачивши свою доньку. – То яку справу Ви мали до неї?
Що таке має повідомити Джесіка, щоб прийти аж до Марти додому? Невже щось аж настільки важливе, що не можна повідомити телефоном, електронною поштою чи через якийсь мессенеджер?
Джесіка – відома співачка, зірка. Її пісні популярні в усій Україні, та й мабуть, в інших країнах теж. Усі однокласниці Марти, та й вона теж, просто фанатіли від музики Джесіки. Та одного разу з’явилися чутки, неначе співачка залишає свою кар’єру. Як потім виявилося, це була правда, а в офіційному інтерв’ю Джесіка повідомила, що хоче отримати педагогічну освіту й іти працювати вчителем. Згадала також, що це було її давньою мрією, адже вона дуже любить дітей.
Звісно, ця новина була приголомшливою для багатьох. Як можна було так легко відмовитися від цієї зіркової кар’єри і піти працювати звичайним вчителем?! Але в Джесіки досі залишалося багато фанатів, адже багато людей, що просто обожнюють її пісні.
Джесіка оглянула Марту довгим поглядом, посміхнулася й мовила:
– Марто, я прибула сюди, щоб повідомити одну важливу новину. Можливо, ця новина може бути вкрай шокуюча, але… Вас зараховано до Новітнього Коледжу високих технологій для обдарованих дітей Містера Панди.
Марті та її мамі знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити сказане Джесікою.
– Куди?! – Марта аж встала з крісла. – Якого ще коледжу?!
– Новітнього, – повторила Джесіка. – Високих технологій. Новий-новісінький коледж, побудований біля Києва, оснащений новітніми технологіями, що сприяють кращому навчанню студентів…
– Зачекайте-зачекайте, – мовила слово Марина. – Але ж ми нікуди документи не подавали. Взагалі, Марта збиралася залишатися в школі на десятий та одинадцятий клас.
– Так, звісно ж, – кивнула Джесіка. – В цей коледж документи подавати не потрібно, ми самі обираємо учнів, що будуть навчатися.
– За якими критеріями? Як взагалі ви знаходите дітей, які можуть навчатися у вашому коледжі?
– Ми аналізуємо всіх учнів усіх шкіл України, добираємо лише найкращих. Приймаємо без всяких екзаменів. Просто один вчитель має сповістити кільком учням, що їх прийнято в Коледж, все детально пояснити.
– То Ви нам поясните? – запитала Марта. – Що це за Коледж такий? І чому саме мене вирішили туди зарахувати?
– Такі навчальні заклади також побудовані в Японії, Німеччині, Великобританії, Франції, Італії, Туреччині, Австралії, Китаї та США. В Україні такий з’явився не так і давно, він досить новий, оснащений гарною технікою. Сюди не зараховують абикого, тож, Марто, я б радила тобі все гарно обдумати, перед тим, як приймати рішення. Тобі випав неабиякий шанс. Усім нашим випускникам гарантоване гарне майбутнє. Після двох років навчання студента перераховують до Новітнього Університету високих технологій для обдарованих дітей Містера Панди, після чого…
– Так, а що ще за панда?
– Не панда, а директор. В нього прізвище – Панда, він власник Коледжу та Університету в Україні, фінансує всі їх витрати, а також очолює педагогічний колектив.
– Якщо я правильно зрозуміла, то цей коледж приватний? – перепитала Марина. – І має технічний нахил?
– Так, все правильно. Якщо навіть Ви не збиралися йти після дев’ятого класу, то думаю, ще не пізно забрати документи. Я дійсно рекомендую навчатися в Коледжі, адже в нього не зараховують кого-небудь. Навчання триває сім років – два курси в Коледжі та п’ять в Університеті.
– Це все трохи дивно… – пробурмотіла Марта. – Але в нас ще є час подумати?
– Ну, звісно ж, – Джесіка посміхнулася. – Якщо надумаєте, то першого вересня на автовокзалі вашого міста о 9:15 прибуває автобус, що їде прямо до Коледжу. При собі мати всі необхідні документи.
Джесіка встала з дивану й подякувала:
– Спасибі за гостину, мені вже час іти. Сподіваюся від Вас позитивного рішення.
Марта знову відчула на собі уважний довгий погляд Джесіки. І чого це вона так її розглядає? Коли Марта підвела очі, побачила, як жінка простягнула їй невеличний пакуночок.
– Візьми, – мовила вона. – Якщо надумаєш їхати, не забудь одягнути його.
Марта згадала, що залишила на столі каву. Певно, вона вже охолола.
***
Все це було надто несподівано. Марта не могла зрозуміти, чи це чийсь розіграш, чи це все насправді… Було схоже, ніби вона потрапила в якусь дивну казку.
– Ось такі сюрпризи… – пробурмотіла Марина. – Як думаєш, це все насправді?
– Навряд чи це жарт, – стиснула плечима Марта. – Але все це відбулося вкрай дивно…
– Авжеж! Одного прекрасно дня завітала до нас Джесіка, яку бачити ми могли лиш по телевізору, і сповіщає про зарахування тебе до якогось Коледжу! Навіть зараз це звучить дивно!
– Може, нарити в інтернеті інформації про цей коледж? Як там вона казала? Новітній Коледж високих технологій для обдарованих дітей Містера Панди?
– Якось так, – мама лиш стиснула плечима. – Піду пошукаю.
Приватний коледж з сучасними технологіями – це звучить дуже круто й привабливо. Але чи насправді це так? Раптом це розіграш? Адже чому б це раптом звичайну дівчину з невеликого містечка прийняли туди? Та ще й сповістили про це вкрай дивним способом… Чи не легше було б надіслати лист електронною поштою, аніж відправляти до кожного учня вчителя для запрошення?
– Марто, йди сюди! – почувся голос матері з її кімнати.
Певно, знайшла щось про Коледж. Марта виринула з роздумів й побігла дивитися, що ж там мама відрила в інтернеті.
– Новітній Університет високих технологій для обдарованих дітей Містера Панди, – почала читати Марина, щойно Марта увійшла до кімнати, – це новий приватний заклад для здобуття вищої освіти, що побудований на околицях Києва. Власником є Панда Віталій Іванович, він же й директор закладу. При Університеті також діє Коледж, до якого приймають учнів після отримання неповної середньої освіти.
Університет має велику територію, до якої входить: будівля навчального закладу з кількома галявинами, гуртожитки для студентів, ставок, парк та ліс.
Майже всі студенти Коледжу та Університету отримують стипендію. Їм гарантовано якісне навчання, здобуття освіти та можливість отримати престижну роботу в майбутньому.
Навчання триває всього сім років – два в Коледжі та п’ять в Університеті. Після двох років навчання в Коледжі студенти автоматично переводяться до Університету, але за бажанням можна забрати документи та закінчити навчання.
Якщо у Вас з’явилася можливість навчатися в нашому Університеті – не проґавте її! Адже в нас чудові педагоги та нове техно-обладнання, що забезпечить цікаву та якісну освіту.
Марина закінчила читати й втомлено зітхнула.
– То що ти думаєш? – запитала вона.
– Ще не знаю… Треба буде татові розповісти, коли він приїде з роботи.
Але Марта вже відчула, що в душі вона справді хоче потрапити туди. Незважаючи ні на що. Вона вмовить батьків, щоб вони її туди відпустили. Хоча це може бути складно. Адже це й справді дуже дивно виглядає… Марта й сама не знала, чому їй так захотілося туди потрапити. Але це бажання було настільки сильним, що починало затьмарювати всі думки.
***
Вона лежала в темряві й дивилася в нікуди. З-за дверей лунали ледь чутні голоси Марини й Олега, Мартиного батька, що нещодавно повернувся. Вони дуже енергійно обговорювали сьогоднішню подію. Марта вирішила не бути присутньою, вона зачинилася в своїй кімнаті, вимкнула світло й лягла на ліжко. І думала.
Мама вже встигла зателефонувати по номеру, що був вказаний на офіційному сайті. Але нічого нового вона не дізналася. Лиш переконалася, що Марту справді туди зараховано.
З самого ранку думки про Коледж не полишали її. З кожною секундою бажання потрапити туди все збільшувалося й збільшувалося. Ввечері, коли батько повернувся додому, приховати це палке бажання було неможливо. Лиш по самих очах Олег зрозумів, як Марта хоче потрапити в Коледж. І він зрозумів її.
Марина не хотіла відправляти доньку туди. По-перше, вона не довіряла їм. Адже все, що трапилося, досі виглядало вкрай підозріло. Але ж Коледж насправді існував, та й на фото, що були на офіційному сайті, він виглядав досить непогано. Навіть дуже гарно. Студентам там дають безкоштовне проживання в гуртожитку, у столовій можна замовити обід, у кожного буде навіть свій персональний ноутбук! Та й в сучасному світі можна буде в будь-яку мить зв’язатися, тож Марта зможе без проблем з ними спілкуватися й розповідати, як там.
Те, що Коледж був оснащений новітніми технологіями, приваблювало. Олег хотів, щоб його донька навчалася у такому крутому закладі. Та й він бачив, як Марта туди хоче, тож усіма силами переконував мати погодитися на навчання доньки там.
Марта не брала участі в розмові. Адже переконати маму зможе лише тато. Залишалося лише подумки йому допомагати й сподіватися на краще.
Вона відчувала, що має там навчатися. Тому ще більше хотіла цього. Марта не уявляла, як далі житиме, якщо не потрапить туди.
Але з чого раптом таке бажання? Здається, такого ж не було, коли Джесіка сповістила про зарахування… Навпаки – тоді Марта відчувала недорозуміння, сприймала все це як розіграш.
Але чому тепер так туди хочеться? Чому раптом це бажання затьмарило всі думки? Чому вона вирішила, що має потрапити туди, не зважаючи ні на що? Чому без вагань відкинула всі сумніви й загорілася цим бажанням?
Марта сіла на ліжку й втупилася в темряву. В голові прокручувалися картинки із зображенням Коледжу, що сьогодні вона бачила в інтернеті. Уявлялося, як вона йде там, як слухає цікаві лекції педагогів… Мозок відмовлявся думати про щось інше.
Голоси робилися гучнішими. Марта почула, як батьки підіймаються сходами догори. Схоже, вони йдуть до неї…
– Я ж тобі кажу, що вона туди хоче! – говорив батько.
– А я говорю, що такого бути не може! – заперечувала мама.
– Зараз у неї запитаєш і переконаєшся в моїх словах!
– От і запитаю! Я не думаю, що вона прагне аж таким бажанням навчатися в тому Коледжі. Це ти хочеш віддати Марту до якогось крутого приватного коледжу!
– Це також, але ж і вона туди хоче!
Двері прочинилися, Марту засліпило світло після довгого перебування в темряві.
– О, а що це ти тут робиш в темряві? – здивувалася мати. – Чого світло не увімкнула?
Клацнув вимикач, Марта замружилася.
– Доню, ми прийшли в тебе дещо запитати на рахунок того коледжу, – мовив тато.
– Так, – кивнула Марина. – Послухай, ти б сама хотіла навчатися в Коледжі? Бо якщо ти не хочеш, то ми не будемо тебе туди…
– Хочу.
Відповідь Марти швидко злетіла з вуст, не встигла вона того й усвідомити. Мамине обличчя завмерло з трохи недорозумілим виразом, батькові вуста вигнулися в легеньку усмішку.
– Ти впевнена? – перепитала мама. – Ти добре подумала? Це ж досить далеко від дому, ми будемо рідко бачитися… Та ще й досі не зрозуміло, що це за коледж такий…
– Мамо, ми сьогодні всі достатньо переконалися, що Коледж існує, що мене туди зараховано, що там нормальні умови проживання, що там учням дають стипендію. Чого тобі ще треба, щоб відпустити мене туди?
– Бачиш, я ж говорив, що вона має бажання потрапити туди, – посміхнувся Олег.
– Але ж ти будеш жити сама, – не вгавала мама. – Ми на відстані навряд чи зможемо тобі допомогти! Тобі доведеться самій за собою доглядати, купувати продукти, готувати собі їжу…
– Мамо, мені вже п’ятнадцять! Я достатньо доросла, щоб жити самій. Я розумію, що ти хвилюєшся, але я впораюся!
– Точно?
– Авжеж! Зараз мені випав гарний шанс отримати якісну освіту, яку я навряд чи зможу отримати в нашому містечку. До того ж, це гарна можливість завести друзів, яких в мене досі немає…
Ще з четвертого класу Марта друзів не мала. В початкових класах в неї була подруга, яка потім переїхала в інше місто. З іншими вона так і не змогла потоваришувати, адже до того часу усі встигли зібратися в «групки» й не пускали «інших» до своїх компаній. Марта з деякими змогла потоваришувати, але все одно без друзів було досить сумно. Влітку Марта їздила до тітки Олени, маминої сестри, на дачу, де були двоюрідні брат та сестра – Костик та Машка. Але Марта не могла назвати їх своїми друзями, особливо, брата. Він був всього на рік молодшим, але його поведінка була просто нестерпною. А Машка, старша на два роки, завжди тусувалася зі своїми подругами.
– Маринко, ну, нехай вона поїде? – м’яким голосом попросив тато. – Ти ж бачиш, як вона хоче…
Мама зітхнула.
– Ну, нехай, – тихо мовила вона. – Якщо ти так бажаєш, то тоді… добре.
Марта посміхнулася. На лиці вона залишалася ще досить спокійною, але всередині все перевернулося догори дригом від захоплення, серце радісно тріпотіло. Здавалося, неначе сталося якесь чудо… На душі полегшало.
– Дякую, – мовила Марта й обійняла батьків.
Коментарі