«Чим бездоганніша  людина зовні, тим більше демонів у неї всередині».
Зигмунд Фрейд
– Що ви тут робите?!
Марта не очікувала побачити тут своїх друзів, та й Джесіка теж…
– Я би на Вашому місці закрила двері… – пробурмотіла Лора. – Раптом хтось вирішив би навідатися в гості, а у вас тут така… палка розмова.
Джесіка стисла зуби. От ще їх тут не вистачало… А все йшло за планом. Жінка миттєво зникла, а тоді з’явилася поряд з Лілі, підхопивши її на руки.
– Не рухайтеся, діти, – гостро сказала вона.
– Які ми тобі діти?! – пролунав голос Левика десь з коридору.
– Мовчати, – наказом промовила Джесіка. – Якщо ви не хочете, щоб ваша подруга серйозно постраждала, то вам краще слухатися мене.
Мартине тіло все напружилося, але вона покірно слухалася Джесіку. Друзі вирішили взяти з неї приклад.
– Чого ти хочеш? – обережно й чітко запитав Макс. – Навіщо тобі Лілі?
– Якраз мені вона не потрібна, – Джесіка посміхнулася. – Але ж вона потрібна вам, правильно? Тому я її не можу відпустити… доки не отримаю того, чого хочу.
– І чого ж ти хочеш? – запитала Лора дещо нахабним голосом.
– Звертайся до мене з повагою, – кинула Джесіка, подивившись на дівчину зверху вниз.
– Тоді прошу від Вас такого ж, – пирхнула Лора. – Зараз ми на рівних умовах. Тому повторюю: що Вам потрібно?
– Я, – Марта не дала Джесіці відповісти. – Їй потрібна лише я.
– Ти здуріла?! – вирвалося з вуст Макса.
Одразу ж хлопця пронизали різкі погляди Марти та Джесіки.
– Це ти до кого? – запитали вони одночасно.
– Та до вас обох, – мовив Макс. – Обоє здуріли, що тут казати…
– Тут ще не ясно, хто дурний! – заперечила Джесіка. – Тож, не будьте такими, не робіть помилок. Залиште Марту в спокої… до того ж, вона погодилася на мої умови.
Макс здивовано глянув на дівчину.
– Ти чого..?
– Максе, так буде краще. Вона залишить вас у спокої, відпустить Лілі… Чи не цього ви хотіли?
– Так, але… але ж не такою ціною! Яка тоді користь з такої угоди? Яка різниця, кого ми втратимо – Лілі чи тебе?
– Є різниця! Лілі нічого не зробила, вона ні в чому не винна, вона не повинна ні за що платитися такою ціною! До того ж, не зрозуміло, що буде з вами усіма, якщо я відмовлюся! Я не можу, щоб через мене страждали інші!
– А в чому твоя вина?!
– Я не знаю… Але якщо навіть її немає, то ця божевільна не відступить від своєї мети…
– Ей, кого це ти божевільною назвала? – перебила Джесіка.
– Що з тобою буде? – запитав Макс.
– Нічого. Абсолютно нічого. Навіть більше – мене просто не буде. Я зникну. Назавжди.
Схоже, ці слова не заспокоїли Макса. Його очі ще більш нажахано розширилися. До того ж, тепер кіпішувати почала й Лора…
– Ні, це ви вже точно подуріли, – мовила вона. – Марто, ти хоч розумієш, що кажеш?
– Так! Я все обдумала.
– І навіть не намагаєшся боротися? – встряв Ратмир.
– А навіщо боротися? Проти кого? Проти Джесіки?! Та в цьому немає сенсу, розумієте?
Запала німа тиша. Тут раптово Лора тихо засміялася.
– Марто, ти забула… – промовила вона. – Забула золоті слова нашої улюбленої вчительки…
Марта здивовано глянула на подругу.
– Сенс є у всьому, – мовила та. – Забула, чого нас тут вчили?
В голові виникла якась ідея. Але це було повним божевіллям…
Хіба? Справді? Божевіллям? Марто, ти остаточно з глузду з’їхала. Яке може бути божевілля після того всього, що вона пройшла, навчаючись у Коледжі?
***
Вони знали, що це майже нереально. Знали, що в них дуже маленькі шанси…
Але ж не буває неможливого.
З цією думкою Марта почала гарячково думати. Особливо, вони ще нічого такого не навчилися, тому не могли повністю протистояти Джесіці. Але вони навчилися найголовнішого – немає нічого неможливого.
– Зачекайте, – промовила Марта. – Зачекайте…
– Що таке? – здивовано проспівала Джесіка. – Невже ти передумала? Вирішила пожертвувати подругою заради себе?
– Ні, – Марта заперечливо похитала головою. – Я вирішила… просто ніким не жертвувати.
– Любонько, ми так не домовлялися. Або ти, або вона… Ти ж бачиш, яка я добра, ще й вибір тобі даю. Була б я поганою, то зараз від вас і мокрого місця не залишилося б…
– Досить того, що ти вже зробила, – буркнула Марта. – Відпусти Лілі.
– З якого дива?
– Відпусти.
– А що мені буде, як не відпущу?
Марта посміхнулася.
– Хочеш дізнатися? – мовила вона.
– Що ти хочеш цим сказати? – Джесіка закотила очі. – Якась шайка діток нашкодить мені?
– Не треба недооцінювати нас…
– Чому це так звучить, ніби ви щось можете мені зробити? Блефуєш, так? І що я маю зробити – боятися?
– Тобі вже вирішувати, що робити… Ти можеш просто відпустити Лілі, а на наступний день поїхати звідси подалі, щоб більше не зустрічатися з нами…
– Ага, звісно. Так, якщо ти зараз не погодишся на мої умови, то зникнеш не лише ти, а й твої любі друзі.
– Ти не зможеш цього зробити…
– Чого?
Марта тріумфально усміхнулася. Вона не просто вела пусту балаканину з Джесікою. Вона вигравала час… Доки йшов цей безглуздий діалог, Марта змогла виростити дещо у вазоні, що стояв на підвіконні недалеко від Джесіки.
Так, дечого вона таки встигла досягти останніми днями навчання. Марта могла виростити якусь нескладну рослину, але для цього їй потрібна була земля, та ще й немало часу.
Пуф!... Ось і відповідь на запитання Джесіки. Їй в лице миттєво розцвіла велика запашна квітка з дурманним ароматом. Пилка у рослини було дуже багато, який миттєво поширювався у повітрі великою рожевою хмарою, і він мав дуже сильний запах. Джесіка закашлялася, несподівано вдихнувши цього.
Поряд Лора пирснула зі сміху. Макс не гаяв часу – він підбіг і вихопив Лілі з рук Джесіки. Одразу ж побіг до виходу…
– Цим… кхе-кхе… цим не… – бурмотіла Джесіка, – цим мене не… апчхи!
– Будьте здорові, – ввічливо мовила Марта й теж швидко попрямувала до виходу.
– Стояти!.. – прокректала Джесіка й миттєво зникла зі свого місця, опинившись в дверях.
– Ой! – зойкнула Лора, наткнувшись на неї.
Хлопці з Лілі вже встигли вийти, але Лора й Марта ні… Джесіка стала їм на заваді. З розчервонілим носом та очима, вона стояла, важко дихаючи перед дівчатами.
– Ви пошкодуєте за свої вибрики, – прошепотіла вона.
Марта й Лора налякано відступили назад. Але особливо відступати було нікуди – дуже скоро вони наткнулися на високу шафу, через скляні дверці якої було видно красивий порцеляновий сервіз.
– Я думала, ми нормально з вами домовимося… – пробурмотіла Джесіка, повільно підходячи. – Але бачу, по-хорошому ви не хочете. Що ж, тоді розберуся з вами усіма.
– Лоро, є ідеї? – запитала Марта.
Та не відповіла.
– Дівчата, вам хіба не говорили, що не можна використовувати ОЗ, до кінця не навчившись нею користуватися? – раптом запитала Джесіка. – Лоро, не намагайся цього зробити, якщо ще до кінця не вмієш…
Марта зрозуміла, що Лора намагалася залізти в голову Джесіці. Але на жаль, в неї не було достатньо вмінь для цього.
Рука в Джесіки засяяла фіолетовим.
«Ні, це не може бути кінець… – подумала Марта. – Має бути вихід!..»
Тоді перед очима яскравий фіолетовий промінь, раптова темрява. Все… кінець.
***
Двері зачинилися. Макс обережно поклав Лілі додолу.
– Зачекай, треба повернутися, – гарячково мовив Левик. – Там же Лора, Марта…
– Так, але що ми будемо робити? – запитав Макс. – В тебе є якийсь план?
Левик стиснув плечима, а тоді мовив:
– Імпровізація.
– Не найкращий план… – пробурмотів Ратмир. – Але досить дієвий.
– Добре, тоді треба поспішити їм на допомогу, – вирішив Макс.
– Зачекай, – Ратмир притримав його за плече. – Треба дещо зробити…
Хлопець нахилився над непритомною Лілі й обережно доторкнувся губами до її чола. Макс трохи остовпів.
– Це ти щойно що зробив? – запитав він.
– Дещо «позичив», – Ратмир хитро посміхнувся. – Не зважай на це.
– На рахунок три я відкриваю двері, – попередив Левик. – Готові?
Хлопці кивнули.
– Один… два…
Левик глибоко вдихнув і вигукнув:
– Три!
Двері розчахнулися, Макса, Ратмира й Левика засліпило яскраве фіолетове сяйво.
Марта й Лора непритомно впали додолу. Уламки скла з брязкотом посипалися додолу.
– Ні… – прошепотів Макс.
– О… ви саме вчасно, – Джесіка повільно повернулася обличчям до хлопців.
Вони дещо вжахнулися, пронизані холодним поглядом очей Джесіки. Вони були… якісь нелюдські. Жахливі. А їх колір… червоний, мов кров. Божевільний погляд…
– Що ти зробила?! – прокричав Макс, а його рука вмить нащупала якусь палицю.
Замахнувшись імпровізованою «зброєю», Макс накинувся на жінку. Звичайно, та не очікувала, що не неї нападуть зі шваброю… Тому добре отримала по голові.
– Чорт забирай… – прокректала Джесіка, захитавшись.
Не встигла вона й отямитися, як на неї почав падати порцеляновий посуд, що перед цим спокійно стояв у шафі. Після кількох ударів, Джесіка вхопилася за голову й впала додолу.
Макс здивовано оглянувся, щоб побачити, хто це робить. Таке могла робити ОЗ телекінез, але причиною цього порцелянового дощу був ніхто інший, як… Ратмир.
– Ти… – пробурмотів Макс, але хлопець його перебив:
– Потім обговоримо це. Краще беріть дівчат і змивайтеся скоріш…
З полиці впала ще одна чашка. Джесіка зойкнула.
– Досить… – прошепотіла вона. – Все, досить… я… здаюся. Все, я вам більше нічого не заподію.
– І завтра виїдеш звідси? – перепитав Ратмир. – Покинеш країну?
– Так… – жінка кивнула. – І ніхто нічого не дізнається…
Ратмир насупився. Звісно те, що Джесіка не відповість за всі свої скоєні справи, не особливо радувало, але хоча б вона не завдаватиме нікому шкоди…
– Чому ти думаєш, що не відповіси за свої справи? – запитав Макс.
– У вас немає доказів, – вишкірилася Джесіка. – До того ж, я завтра їду звідси…
Змірявши Джесіку зневажливим поглядом, вони вийшли з кімнати.