«Щоб добре відпочити, над цим треба добре потрудитися».
Євген Кащеєв
Марта дотрималася обіцянки і старанно вчилася. Хоча це було важко, але вона вчилася. Повертаючись у гуртожиток, вона одразу сідала за стіл у виконувала завдання. А весь свій вільний час витрачала на перечитування параграфу зі спеціалізації. І читала стільки, що потім їй ті слова ввижалися в повітрі і навіть у снах з’являлися.
– Чи не забагато ти читаєш? – дивувалася Лілі. – Відпочинь трохи…
– Не можу, – Марта лиш похитала головою. – Треба вивчити… Я й тобі раджу взятися за це.
– Мене вже нудить від тих параграфів.
Можливо, це було трохи ненормально. «Але ж тут все ненормальне, – думала Марта, – тому, це можна назвати нормальним…»
Цей метод вивчення давав результат – пані Аліса знову почала хвалити Марту. Її та Лору вона тепер називала найстараннішими в їхній групі. Звісно, кілька учнів також виділялися, наприклад, Славко, що також перейшов з групи «С». Непогано справлялися й Василина з Анжелікою, хоча вони все ще вважали це безглуздям.
Після чергового довготривалого читання параграфу Марті раптом стало погано. Це була п’ятниця, вечір. Усі її сусіди відпочивали, дивилися телевізор, спілкувалися у вітальні. А Марта ж сиділа сама в цілковитій тиші й читала параграф, намагаючись вивчити його.
В неї раптово запаморочилося в голові, ослабло все тіло. Воно було таке виснажене, що просто відмовлялося слухатися. Підручник випав з рук і впав додолу з гучним хляскотом.
Лора, що дрімала на ліжку різко підвелася.
– Марто, що сталося? – здивовано вона глянула на дівчину. – Тобі погано?
Марта не відповіла. Лора підійшла до неї.
– Ти стала занадто багато працювати, – мовила дівчина. – Більше за мене. Не можна аж так себе катувати. Відпочинь.
Лора підняла підручник і поклала собі на стіл.
– Віддай… – прошепотіла Марта.
Лора лише мовчки похитала головою. Довелося змиритися й відпочити.
Та Марта все ще почувала себе погано. Якось… не так. Здавалося. Ніби їй чогось не вистачало. Вона вночі не могла спати, весь час прокидалася. Встала рано-зранку, знайшла свій підручник і сіла читати.
За пів години стало краще. Читаючи параграф, Марта відчула… полегшення? Хай там як, але треба довчити те, що вчора не встигла.
– Ти що, вже читаєш?! – вигукнула Лора, прокинувшись і побачивши Марту за столом з підручником. – Дівчино, ти з глузду з’їхала?!
Марта підвела очі.
– Мені стало краще, – мовила вона.
– То ти що, хочеш, щоб знову гірше було?!
– Ні… я просто хочу довчити параграф. Я інші завдання вже зробила, це – єдине, що залишилося.
– А потім ти що робити будеш?
– Мабуть, доведеться відпочити…
Лілі сонно заворушилася в ліжку.
– Дівчата, чого ви вже галасуєте з самого ранку?.. – пробурмотіла вона.
Вона підвелася, підправила розпатлане біляве волосся й глянула на Марту, що сиділа за столом.
– Ти божевільна? – таким було запитання Лілі. – Тобі що, немає більше, чим зайнятися в суботу зранку?
Марта похитала головою.
– Про відпочинок не чула?
– Я відпочину, коли довчу параграф.
– Знову ти за своє…
– А ти вже вивчила? – запитала раптом Лора.
– Я? – вираз обличчя Лілі став розгубленим. – Ні, я ще…
– Тоді так: Марта відпочиває, а Лілі вчиться, – вирішила Лора.
Це не втішало ні одну, ні другу дівчину.
Все ж, Марта вчилася всю суботу. Вивчивши параграф, вона почала виконувати завдання на вівторок, середу… Так і минала неділя. Зробивши все, вона не знала, чим зайнятися. Відпочивати не хотілося, Марта не могла цього робити. Вона вешталася по кімнаті, не знаючи, чим зайняти себе.
Марта приготувала собі та Лілі обід. Дівчатка домовилися по черзі готувати на двох – це було зручно. Чим би ще зайнятися?
На око трапився підручник зі спеціалізації. Може, ще раз перечитати параграф і повторити його? Непогана ідея.
Хоча, для Марти зараз в цьому не було сенсу. Всі слова були в знайомому порядку, що закарбувався в пам’яті надовго… Марта навіть не зрозуміла, коли це вивчення цих ненормальних параграфів стало для неї… нормальним? Загалом, тепер вона робила це легше, ніж раніше.
Звикла? Може бути… Згодом до всього можна звикнути.
Марта закрила підручник і переповіла на пам’ять параграф. Майже без помилок… Ще раз перечитала. Нудно… Що ще такого можна поробити? Може, почитати наступний параграф? Все одно потім його доведеться вчити.
Марта захопилася читанням. Вона прочитала кілька разів наступний параграф, а тоді наступний… Вона б читала і далі, якби не Лора, що вхопила її за руку й повела кудись.
– І ніяких заперечень, – говорила вона. – Ти йдеш з нами.
Виявляється, Лора вже організувала прогулянку, на яку йшли Лілі, Макс, Левик, Христя, сама Лора і Марта. Хоча остання про це не знала.
Компанія галасливо спілкувалася, Марта мовчки спостерігала за ними. Їй не хотілося нікуди йти… просто хотілося посидіти за підручником зі спеціалізації і знову читати ті параграфи… «Послухала я б себе місяць тому, – подумки звернулася до себе Марта. – Не повірила б…»
Друзі повели її до залізничної станції, що була неподалік. На електричці вони під’їхали до Києва. Місто було шумним… Тут біло стільки людей. Марта злякалася – тут так легко було заблудитися… Особливо, якщо вона часто не буває в цьому місті. До того ж, вся ця метушня не дуже радувала Марту. Її взагалі силоміць витягли сюди.
– Я частеньку буваю в цьому районі, – мовив Макс. – Підробляю в кав’ярні неподалік…
– Ти ще й підробляти встигаєш?! – дивувалася Лілі.
Макс лише посміхнувся.
– Майже всі другокурсники підробляють десь, – заговорила Христя. – Окрім тих, кого забезпечують батьки-мажори…
– Типу Марка, – Макс скривився.
Друзі про щось розмовляли. Вирішили зайти до якоїсь кав’ярні, трохи зігрітися. Вже був жовтень, починало холодніти… хоча Марті було якось байдуже. Її думки були задалеко звідси.
– Марто, що з тобою? – запитала Лілі, штурхнувши ліктем. – Ти якось себе недобре почуваєш?
– Та ні…
– А чому вигляд в тебе такий… похмурий?
– Та просто замислилася про своє. Не зважай.
Довкола було шумно. Лілі все намагалася випитати щось у другокурсників.
– Скажіть, а що веде Джесіка? Вона ж викладає в Коледжі?
– Так… – Христя відвела погляд й легенько посміхнулася. – Але поки що вона у вас не викладатиме.
– Чому? – Лора вигнула брову. – А що, потім викладатиме?
– Взагалі, який предмет вона веде? – запитала Лілі.
– Після Нового року у вас з’явиться профільний предмет, – обережно мовив Макс. – Дивлячись, який профіль вам назначать, відповідно, підберуть вчителів. В когось може вести Джесіка цей предмет.
– То в нас буде ще один ненормальний предмет?! – вигукнув Левик і закотив очі.
− Та він нормальний… – пробурмотіла Христя. – Ви просто ще не все зрозуміли.
– А як ми маємо зрозуміти, якщо нам ніхто нічого не пояснює? Довкола лиш одні загадки якісь… і таємниці.
Макс з Христею в унісон пирснули зі сміху.
– Що смішного? – не зрозуміла Лора.
– Нічого-нічого, – відмахнулася Христя.
Першокурсники лиш стиснули плечима. Розмови продовжувалися, теми переходили з однієї на іншу.
– До речі, Марто, – неголосно мовив Макс, підсівши ближче, – я чув від Лілі, що ти останнім часом багато навчаєшся. Ти хоча б не перенапружуєшся?
– Ні, – Марта стримано похитала головою. – Все добре.
– Дивись мені… Не можна занадто багато навчатися. У нашій групі був випадок… дівчинка перевчилася, їй раптово стало погано. Тому не забувай, будь ласка, що відпочивати теж треба.
Марта опустила очі. Залишалося сподіватися, що вона все ж не перевчилася… Та ні, все буде добре. А зараз можна й трішки відпочити, розважитися.
До кінця дня Марта й не згадувала про навчання. Вона відпочивала з друзями, їм все ж таки вдалося трохи розговорити її. Далі вони вирішили, що непогано було б разом повечеряти й пішли в піцерію. І після цього ще довгенько гуляли по нічній столиці… Людей стало трохи менше (але все одно їх було багато), загорілися ліхтарі, вікна в будинках. Повітря стало прохолоднішим і трохи свіжішим, хоча досі насичене вихлопними газами автомобілів. Звісно, місту ніколи не дорівнятися до лісу, але його нічне життя було справді гарним.
А тоді раптом пішов дощ. Довелося повертатися…
Марта прийшла до гуртожитку дуже втомленою. Добре, що всі домашні завдання виконала… Бо зараз хотілося одного – спати.
На око трапився підручник зі спеціалізації, що лежав самотньо на столі. Марта взяла його. Потрібно перед сном глянути на параграф… Щоб не забути.
Правда, це виправдання Марта придумала лиш для себе. Вона не хотіла признаватися, що їй просто цікаво було глянути на наступні параграфи. Цей підручник тягнув до себе.
«Що зі мною?» – подумала Марта, занурюючись в читання.
Здалося, ніби вона там втонула. Підручник був нескінченним в’язким океаном, що затягував у себе Марту, неначе болото, трясовина. Вона йшла необережно – ступила на крок поперед свого провідника, що знав правильний шлях. Але здавалося, що вона не помічала, що тоне. І йшла далі. І все більше і більше занурювалася… Треба було вчасно зупинитися, щоб не загрузнути там назавжди. На смерть.
– Ти що, ще не спиш?
Цей голос повернув Марту до реального світу. Лора вже спала і чомусь прокинулася. Побачивши увімкнену настільну лампу і Марту, що не спала, вона вельми здивувалася.
– Яка година? – запитала Марта.
– Друга. Давай, лягай уже. Завтра якою ти хочеш бути на парах? Нагадувати зомбі?
Марта зітхнула й слухняно лягла в ліжко. На столі залишився розгорнутий підручник…
***
На парі Марта одразу ж викликалася добровільно розповідати вивчений параграф. Вона ні разу не збилася, все розповіла просто ідеально. Пані Аліса навіть похвалила її.
– Бачу, що добре попрацювали, – мовила вона. – Навіть краще за учнів з групи «А»… Вони якраз перед вами були.
Марта посміхнулася – не дарма вона всі вихідні трудилася… Хоча, на вивчення параграфу тепер не довелося витрачати багато сил – все вийшло набагато легше, ніж раніше.
Марта рушила до свого місця. Все було так чудово… Її навіть на всю групу похвалили, так виділили. Добре, що за працю є відповідна винагорода…
Раптово в голові трохи запаморочилося, перед очима з’явилися темні плями. Марта сповільнила крок й струсонула головою. Але тоді різко зупинилася – голову пронизав різкий біль, а у вухах загуділо. Дівчина аж вхопилася руками за лоб.
– Що трапилося? – занервувалася пані Аліса.
Чесно, в Марти теж з’явилося таке питання. Вона не могла зрозуміти, що з нею коїться…
Перед очима все поплило, Марта відчула, що зараз впаде.
– Голова… – пробурмотіла Марта, після чого впала без свідомості.
І тиша.
Вона не знала, скільки часу минуло, але коли отямилася, було вже темно. Вона була в палаті медпункту коледжу. Обережно дівчина сіла. Вона почувала себе непогано, але трохи дивно. І хотілося їсти.
– О, прокинулася нарешті, – мовила жіночка, що сиділа поряд за столом.
Мабуть, медсестра.
– Доброго вечора, – мовила Марта.
– Авжеж, доброго… – жіночка набурмосилася. – Що ж ти такого робила, що пролежала без свідомості ледь не весь день?
Марта трохи подумала і видала:
– Вчилася…
– Пф… А кажуть, від навчання ще ніхто не помирав.
Марта усміхнулася. Медсестра натиснула на якийсь дзвіночок на її столі.
– Зачекай трохи, – мовила вона Марті. – Зараз підійде пані Аліса.
У Марти все перевернулося всередині. І що тепер з нею буде? Хтозна, що чекати від цієї викладачки… Раптом сваритиме за те, що Марта прийшла на заняття в поганому стані? Що знепритомніла на рівному місці й пропустила всі інші пари? Може вона вирішить, що це все було спеціально підлаштовано, щоб пропустити пари?
Та ні, дурниці якісь… Це хіба що в середній школі таке подумати могли. В пані Аліси немає причин сварити Марту…
А що, як ні? Раптом вона знайде причини?
До того часу, як у медпункт увійшла пані Аліса, Марта вже подумки встигла похоронити себе, потім воскресити, а потім знову похоронити.
– Ось і прокинулася наша… трудівниця, – мовила пані Аліса. – Оксаночко, залиш нас наодинці, будь ласка.
Жінка-медсестра слухняно вийшла. Марта вже й не знала, що їй чекати… Мабуть, залишитися наодинці з пані Алісою – найжахливіший кошмар.
– Отже… Гаврилюк Марта Олегівна, так? – викладачка глянула на дівчину поверх окулярів.
Марта кивнула.
– Ви на сьогодні ідеально вивчили параграф – це похвально… – мовила пані Аліса. – Але… чи читали ви ще параграфи крім того, що я вам задавала?
В Марти шалено загупало серце. Як вона могла дізнатися? Дівчина злякано глянула в холодні блакитні очі пані Аліси й відвела погляд. Якщо не хочеш казати правди, але й не бажаєш брехати, то кращий спосіб – мовчати.
– Добре, поставлю запитання по-іншому: скільки параграфів ви прочитали крім того, що я вам задавала?
− Я… я не пам’ятаю.
Пані Аліса важко зітхнула.
– Марто, не можна робити те, чого я вам не задавала, – мовила вона. – Думаю, ти зрозуміла, що ці вправи не звичайні.
– Це було не важко зрозуміти.
– Вони спеціально розроблені певними науковцями і правильне їх використання покращує роботу мозку і сприяє кращому його розвитку. Наголошую: правильне використання. Ці параграфи потрібно вчити поступово, бо твій мозок не готовий так різко розвиватися. Розумієш?
Марта кивнула.
– Ти сильно виснажила свій організм і мозок, вони були не готові до цього. Тому тобі стало погано. Твоє щастя, що ще в лікарні не опинилася… Якби ти, наприклад, всі вихідні читала той підручник, то могло б бути гірше.
Марта подумки подякувала Лорі за те, що витягла її в той вечір на прогулянку. Вона, м’яко кажучи, врятувала Марті життя.
– Тепер тобі не варто напружуватися, – продовжувала пані Аліса. – Наступні три дні ти не ходиш на пари спеціалізації і не виконуєш завдань. Зрозуміло тобі? Заховай кудись той підручник або попроси друзів заховати кудись, щоб ти не знала.
– На три дні?! – здивувалася Марта.
– Так, на три дні. В тебе є якісь заперечення?
– Ні, просто… а не занадто довго?
– Три дні – це не довго. Якраз твій мозок відпочине.
– А потім мені не важко буде повернутися в… тонус?
– Ні, ти будеш достатньо підготовлена. Не хвилюйся.
– Добре.
– Тоді можеш бути вільною.
Марта підвелася й рушила до виходу. Ще до того, як вона вийшла, пані Аліса додала:
– З іншими предметами також будь обережною. Те, що я тобі розповідала, стосується усіх предметів.
– Так, добре.
Марта намагалася тихо й непомітно проковзнути до своєї кімнати, але схоже, те, що відбулося з нею, вже було відомо кожному. Опинившись у вітальні, Марта відчула на собі погляди усіх односельців.
– Привіт, – мовила дівчина, щоб не створювати ніякової тиші.
Але все одно вона створилася. Тоді першою вибухнула Лілі:
– І ЦЕ ВСЕ, ЩО ТИ ХОЧЕШ СКАЗАТИ?!
Марта аж підскочила і позадкувала назад до виходу. Лілі почала швидко насуватися на бідолашну дівчинку…
– І ЩО ТИ СОБІ ДУМАЛА?! ТИ ХОЧ УЯВЛЯЄШ, ЯК МИ ЧЕРЕЗ ТЕБЕ ПЕРЕЛЯКАЛИСЯ?!
– Лілі, заспокойся… – пробурмотіла Марта.
– Я спокійна!!! – Лілі топнула ногою і всілася в крісло.
– Я всього лише втратила свідомість… нічого серйозного.
– Те, що ти втратила свідомість уже серйозно!
– Ти хоч уявляєш, як ми почувалися, коли між парами до нас прибіг Ратмир і сказав, що Марта лежить без свідомості і її забрали в медпункт?! – «взірвалася» і Лора. – Що ми мали думати, коли ти весь день не приходила до тями?!
Марта похнюпилася. Найбільше вона намагалася уникати погляду Макса, який якраз вчора попереджав її! Попереджав… Хоча Марта й не дивилася на нього, але відчувала на собі його пильний погляд.
– Пробачте, – врешті тихо мовила Марта й вибігла з вітальні.
Вона не могла більше витримувати цих розмов. Їй стало соромно. За те, що не дослухалася до порад друзів, за те, що так налякала їх раптово… За те, що змусила лиш хвилюватися.
– Тепер старатимуся їх більше чути, – пообіцяла собі Марта. – Інколи все ж варто прислухатися до оточуючих…
Марта лягла на ліжко. На завтра вона виконала всі завдання, отже, робити не було чого. Хотілося чимось себе зайняти, але Марта стрималася. Не треба наступати вдруге на ті ж граблі…
У кімнату увійшла Лора та Лілі. До речі, Марта так і не подякувала їм…
– Лоро, – дівчина сіла на ліжку, – дякую тобі.
Подруги злегка остовпіли.
– Ти чого? – здивувалася Лора.
– Можна сказати, ви врятували мені життя, – продовжила Марта. – Тією прогулянкою… Якби не вона, хтозна, де зараз я була б.
– Невже аж так серйозно? – мовила Лілі.
Марта усміхнулася:
– Так. І ще… пробачте мене.
– Ой, та чого ти… – протягнула Лілі. – Подумаєш, трохи перехвилювалися…
– Ага, трохи, – засміялася Марта. – Бачила я ваше «трохи».
– Ну, злегка погарячилася… Тільки пообіцяй, що більше так не робитимеш.
– Добре. Якщо раптом надумаю втратити свідомість, то обов’язково завчасно попереджу тебе, щоб ти підготувалася.
Дівчата засміялися.
– Треба буде частіше нам разом кудись ходити, – мовила Лора.
Лілі та Марта не могли не погодитися. Особливо, якщо відпочинок рятує життя.
***
Сильно сніжило. Було дуже холодно. Голі чорні дерева вкрив густий шар білого снігу. Була завірюха. Раптово зі снігу на землі вибився зелений пагінчик. Він став швидко рости і згодом розцвів у пишну півонію.
Марта зрозуміла, що спить, бо таке може бути лише у снах. Було вкрай дивно бачити таку травневу квітку посеред зими… Хоча бордовий колір півонії чудово пасував до блідного снігу. Марта чомусь пригадала, що це мамині улюблені квіти.
Тоді Марта побачила професора Жору, що сидів на ялинці у новорічній шапочці Діда Мороза. В його руках був підручник зі спеціалізації.
– Які сни лиш не присняться мені після такого навчання в Коледжі… – пробурмотіла Марта собі під ніс.
А тоді сон раптово змінився. Марту засліпило якесь жовтувате сяйво, після чого вона опинилася в незнайомому темному коридорі. Справа і зліва були таблички з номерами: 22, 23, 24… Марта попрямувала вперед. Було досить темно, тому вона майже нічого не бачила. Лише далеко попереду було видно легке розсіяне світло. Там коридор розгалужувався, повертаючи направо і наліво. Марта сміливіше рушила туди.
Та раптом вона спіткнулася об щось. Глянувши вниз, вона ледь змогла розгледіти… чиюсь руку?!
Марта відсахнулася. На підлозі лежала якась молода жінка. Світло-русе волосся, зібране у хвіст, було розпластане по землі. Хтось увімкнув світло. Зблиснули уламки розбитого скла…
Вереск. Залунали пронизливі сирени – хтось увімкнув сигналізацію…
Марта прокинулася вся в холодному поту. Вже світало… Спати більше не хотілося, тому Марта вже й не намагалася заснути. Авжеж, спробуй ще засни після такого сну…