«Можливо все, неможливе просто потребує більше часу».
Ден Браун.
Повітря було свіжим, насичене лісним ароматом. Група «В» зібралася на спортивному майданчику, всі чекали, коли прийде вчитель. Фізкультура була першою парою, і вона мала минати разом з групою «С».
Було трохи прохолодно. Марта накинула на себе легеньку спортивку, щоб не змерзнути. Це був початок вересня, тож за день має потеплішати, але зранку все ж було досить прохолодно... Ще й сонце сховалося за хмари.
За хвилин зо п’ять неподалік з'явився силует людини. Це була дівчина невисокого зросту, худенька й маленька. Світле русяве волосся було зібране у високий хвіст. Дівчина підійшла до групи. Зблизька було видно, що попри свою «невеличкість» дівчина мала добре натреновані м'язи рук ти ніг.
– Доброго ранку, – привіталася дівчина. – Мене звати професорка Тасія, я у вас вестиму фізкультуру.
У декого аж щелепи повідпадали. Професорка скоріше походила на студентку і навіть чудово вписувалася в їхню групу. Скільки їй взагалі років?
– А тепер стаємо колом, обличчям одне до одного. І робимо розминку.
Студенти послухалися.
– Що ж ви так в'яло рухається? – насмішкувато вигукнула професорка. –Давайте, в темпі!
Марта хотіла спати. Ранок, як-не-як... І не одна вона так почувалася. Дві групи повільно попленталися й стали колом. Чесно кажучи, це було зовсім не коло, а фігура незрозумілої форми…
– Боже, і це ви колом назвати хочете? – скептично глянула на студентів професорка Тасія. – Ви що, дошкільнята? Колом стати не можете?
Незадоволені сонні студенти щось забурчали.
– Відставити розмови! — гукнула професорка. – Всі мовчки роблять розминку, я проводжу перекличку.
Всі були присутні. Марта мовчки робила розминку, розглядаючи однокурсників, і намагалася відрізнити своїх одногрупників від студентів групи «С».
– Величко, не халтурити! Якщо вже робити розминку, то якісно! Як ви потім займатися будете, якщо добре не розігрієтеся?
За п'ять хвилин професорка завершила розминку.
– Тепер побігли. Чотири кола, хлопці – п'ять. Вперед!
Студенти не одразу роздуплилися, що їм робити.
– Давайте, вперед! – повторила професорка Тасія. – Дівчата, чотири кола, бігом!
– Це навколо всього майданчику? – перепитала Лора.
– Звісно ж!
Марта глянула на майданчик. Він був просто величезним! Студенти важко застогнали. Пробігти аж чотири кола...
– Це ж нереально... – пробурмотіла Марта.
– Ні, це реально, – заперечила професорка, що раптом опинилася поряд. – Просто дуже важко. Не існує неможливого.
Марта стиснула губи. Схожу фразу вона вже чула від пані Аліси. Зітхнувши, Марта побігла разом з іншими дівчатами.
До кінця пари всі були вкрай втомлені й виснажені. Хотілося просто піти додому, лягти в ліжко і спати, спати, спати...
– А це всього лише другий день навчання... – пробурмотіла Марта.
Одногрупники були вкрай невдоволені. Яка там вольова підготовка після такої фізкультури..? Треба мати гарну силу волі, щоб зараз піти на цей урок.
Друга пара відбувалася в другій аудиторії. Там на групу «В» вже чекав професор Нік: високий, злегка усміхнений. Світло-каштанове волосся мало відтінок рудизни, професор акуратно зализав його. Студенти обережно заходили, сідали. Біля Марти знову опинилися Василина й Анжеліка, з іншого боку — Левик та Ратмир.
Професор виглядав непогано... Марта не могла зрозуміти, чому Лора прозвала його садистом. Викладач стояв за кафедрою і чекав, коли всі зберуться. Коли вже всі студенти були на місці, професор Нік запитав:
– Сьогодні хтось відсутній?
Пролунав заперечливий галас. Професор поморщився й мовив:
– Хто староста?
Василина підвела руку.
– Я. Швець Василина.
– Будь ласка, скажи мені, чи є сьогодні відсутні.
– Ні, немає.
– Дякую. Що ж, тоді почнемо наш урок. Думаю, ви вже знаєте, що моя мета – витренувати у вас силу волі. Для людей це вкрай важливо – мати силу волі. Багато хто її не тренує, або ж взагалі її немає, а це дуже і дуже погано. Люди навіть не здогадуються, наскільки їхнє життя полегшало, якби вони мали силу волі... Ми можемо досягнути всього, що захочемо, просто для цього нам потрібно змусити себе, чого багато хто не спроможний зробити. Ось ви, можете навести приклад, що людина може досягти, просто маючи добре натреновану силу волі?
Якусь мить панувала мовчанка. Потім хтось з дівчат вигукнув:
– Схуднути!
– Добре, – професор посміхнувся. – А ще?
– Назбирати грошей на щось...
– Вести здоровий спосіб життя!
– Жити щасливо!
– Вивчити параграф зі спеціалізації!
Почався галас. Професорові довелося кілька разів плеснути в долоні, щоб знову була тиша.
– Добре, – мовив він. – Бачу, ви знаєте, для чого вам потрібна сила волі. А тепер приступимо до самого тренування сили волі. Доки на вулиці гарна погода, ось вам таке завдання: на нашому подвір’ї зловити три мухи, обережно відірвати їм крильця й показати виконану роботу мені.
В класі на мить запала тиша.
– Ви жартуєте?! – раптом на весь клас пролунав голос Ратмира.
– Ні, я дав вам цілком серйозне завдання.
– Та Ви знущаєтеся з нас! – вигукнула Ірина Чижевська. – Як ми маємо мух ловити! Ще й по три кожен! Де ми їх стільки візьмемо?!
– На вулиці достатньо мух… – пробурмотів професор Нік.
Які мухи?! Ви про що взагалі?! Марта так і сиділа, вилупившись на професора. Це що за завдання такі?! Коледж високих технологій… Марта ж думала, що тут їх вчити чомусь будуть, а тут… вивчити параграф з рандомного набору слів, зловити три мухи й відірвати їм крильця… Якийсь дім божевільних, а не коледж.
Одногрупники здійняли шалений гал. Викладачеві це дуже не подобалося.
– Що за галаслива група… – пробурмотів він.
Професор три рази стукнув по кафедрі, вимагаючи тиші. Студенти поволі стали замовкати.
– Добре, можете зловити по одній мусі, – врешті мовив Нік, коли нарешті запанувала тиша. – Але хто виконає завдання, той робить його повторно. До кінця пари кожен повинен принести мені зловлену муху з відірваними крильцями.
– Так, а крильця їй навіщо відривати? – здивовано вигукнув Левик.
– Треба, – твердо відмовив професор. – Таке моє завдання та й усе.
– А як це ми маємо зробити? – запитала Василина Швець. – Муху дуже важко зловити…
– Мене не цікавить, яким чином ви виконуватимете моє завдання, – сказав викладач. – Зробіть його. Застосуєте силу волі. І тоді у вас все вдасться.
Група знову загула.
– І робіть це тихо, без зайвого галасу, – додав професор Нік. – Я спостерігатиму за вами, хто байдикуватиме – згодом буде жалкувати про це.
Студенти почали виходити з аудиторії, пошепки перемовляючись. Тепер Марта зрозуміла, чого Лора прозвала професора садистом… Щоб придумати таке завдання, це неабияку фантазію треба мати.
– Сподіваюся, далі ми не будемо ловити інших тварин, – скептично мовив Левик. – Метеликів, горобців, орлів…
– Ого, про орлів це ти вже загнув, – усміхнулася Марта.
– Та чого… Ми ж будемо мати натреновану силу волі… і силою думки змусимо прилетіти до Коледжу аж шістдесят орлів…
Марта посміхнулася. Та хто його знає, що такому професорові в голову може прийти… Й справді, ще якихось орлів змусить ловити.
Марта зітхнула й рушила на пошуки мухи.
***
Вже котру годину вона сиділа за підручником. Поряд Лілі билася головою об стіл.
– Це. Не. Можливо, – кожне слово вилітало зі стукотом, заважаючи Марті зосередитися на тексті.
Лілі втомлено заревла.
– Та заспокойся ти! – не витримала Лора. – Ти ж нам заважаєш…
– Як тут заспокоїтися?! – вигукнула Лілі. – Від самого погляду на цей текст мені погано стає! Як я його вивчу?! Лоро, ти взагалі бачила параграф? Пані Аліса просто знущається над нами!
– Бачила! І думаю, що якщо добре постаратися, то вивчити можна!
Марта не знала, що тут казати. В голові роїлися думки, в кімнаті галасували дівчата… все це заважало просто зосередитися на тексті!
– Це неможливо! – кричала Лілі. – Тупий набір слів… навіщо нам це вчити?! Вона божевільна на всю голову! Та всі тут божевільні! І той чокнутий садист… Бачте, захотілося йому, щоб ми у вересні сонечок шукали!
Марта не витримала й різко встала із-за столу. Взявши підручник зі спеціалізації, дівчина вийшла з кімнати, де продовжували галасувати сусідки.
У вітальні грав телевізор. На кухні хтось готував їжу. В носі залоскотало чимось смачненьким… А дівчина ще досі ж не вечеряла… Марта відігнала думки про їжу і почала шукати тихіше місце.
Врешті, вона взагалі вирішила вийти на вулицю. Було ще тепло, але вечір наганяв легку прохолоду. Марта відправилася в парк, що був неподалік. Там було пусто. На прямій алеї стояли самотні лавки, їх освітлювало слабке сяйво ліхтарів. Темні тіні відкидали молоді деревця, на листках яких вже з’явився слід осені.
Марта сіла на першу лавку, що трапилася на око, й розгорнула підручник на четвертій сторінці.
Перед очима з’явилися знайомі слова: «Воля вуж діяла укладав цех аж за обов’язок…». За кілька годин Марта навчилася їх читати швидко, не затинаючись, але запам’ятати це ніяк не могла.
Це здавалося нереальним. Неможливим. Ненормальним. Простим… ідіотизмом. В голові ніяк не зникали питання: «Навіщо я це роблю? Що це мені дасть? Для чого мені вчити параграф?»
Це ніяк в житті не пригодиться. Якщо ще якісь правила зі звичайних шкільних предметів їй якось знадобилися або ще знадобляться в майбутньому, то це… Хоча, якщо добре подумати, багато що зі школі їй ще не знадобилося. Формули з фізики, приміром, на кількість теплоти, не знадобилися в житті, за виключенням пари цього предмету.
Або ж, ті самі вірші, які вона вчила… Більшість вона навіть забула. Але ж тоді Марта їх вчила і її не цікавило, навіщо це їй. Хоча, згодом стало зрозуміло, що вивчення віршів на пам’ять розвиває пам’ять, а вміння застосовувати формули з фізики – логічне мислення…
Може, з цим параграфом так само? Марта зараз не розуміє, навіщо їй це, але лише згодом це здаватиметься їй таким… очевидним. Адже багато які речі ми усвідомлюємо лише згодом.
Марта зібралася з думками й прочитала знову параграф. Якщо треба вивчити – значить треба… І вона вивчить.
– Так, я зможу, – мовила сама собі Марта і відчула якусь впевненість у грудях. – В мене все вдасться.
Повірити в себе – це ледь не найголовніше. Лілі, що певно, досі б’ється головою об стіл, не може цього зробити, тому в неї не виходить. Вона лише дивиться на параграф і одразу зневірюється… А після цього ти вже ніяк не змусиш себе вивчити параграф.
Тепер залишилася не менш важлива частина – вивчити…
Марта занурилася в читання. Очі пробігали по знайомим рядкам, схоже, порядок слів вже був знайомим. Марта швидко читала – підсвідомість, здавалося, вже знала, яке слово за яким… Але якщо спробувати розповісти на пам’ять, то одразу збиваєшся.
Марта читала, вчила, зазубрювала. Вона навіть не помітила, як температура повітря почала різко знижуватися, а руки – мерзнути. Вона не помічала нічого довкола… Їй було байдуже, що руки задубіли, вона їх просто не відчувала… Та вона взагалі майже нічого не відчувала, в її голові було лише одне – параграф.
– Привіт.
Від несподіванки Марта підскочила й різко обернулася. Цей голос неначебто повернув назад до цього світу… Позаду неї, спираючись на лавку, стояв якийсь хлопець.
– Ти не змерзла?
Голос був знайомим. Під світлом ліхтаря Марта розрізнила знайомі риси обличчя Лілиного брата – Макса…
– Ти що тут робиш? – вихопилося в Марти.
Макс посміхнувся.
– Я б це саме хотів запитати в тебе, – мовив він. – Вже доволі прохолодно, а ти сидиш тут в легенькій кофтинці…
– Коли я виходила, то було ще тепло, – буркнула Марта.
Тепер вона відчула, що змерзла. Руки були холодними, мов лід… З цим параграфом вона взагалі нічого не відчувала…
Чиясь тепла рука доторкнулася до її долоні. Марта здригнулася.
– Все ж таки, ти замерзла, – мовив Макс й забрав свою долоню.
Марта підвелася. Мабуть, час було вертатися… Раптом Макс зняв з себе куртку.
– Що ти ро..? – не встигла Марта закінчити репліки, як хлопець накинув на неї свою куртку.
Вона була теплою. Одразу стало приємніше…
– Дякую, – буркнула Марта, трохи ніяковіючи.
– Ходімо додому, – мовив Макс.
Марта кивнула. Вже було пізно, а завтра рано вставати… Ще й параграф довчити до кінця треба. Марта змогла більш-менш запам’ятати його, але досі на пам’ять не знала…
– Як справи з домашнім завданням? – запитав Макс. – Виходить?
– Як сказати… – зітхнула Марта. – Зі звичайними предметами все добре, а ось з іншими…
– Вчиш параграф зі спеціалізації?
Марта сумно посміхнулася.
– Ну, нічого… – пробурмотів Макс. – Згодом, усе вийде. Потім навіть цікаво стане…
– Я досі нічого не розумію, – мовила Марта. – це якось все так дивно… Мені здається, що я божеволію.
– Мені теж, – додав Макс. – Думаю, ти вже зрозуміла, що цей Коледж – не такий, як інші…
– Зрозуміла. Багато що для мене тут ще залишається загадкою… Ми, перший курс, сходимо з розуму, вчителі – і так якісь ненормальні, старші курси – всі такі загадкові… На більшість питань таємничо посміхаються.
– Не бійся, згодом ти також станеш старшим курсом і так само будеш посміхатися першокурсникам.
– Так, але коли це буде… – пробурмотіла вона.
– Ти будеш чекати цього неймовірно довго, але час мине неймовірно швидко.
– Якась плутанина.
– Ні, це так і є.
Марта засміялася. Звучало це досить дивно, але це було схожим на правду.
В животі щось вимогливо забурчало. Марта згадала, що не вечеряла.
– Ти що, голодна? – здивувався Макс.
Марта кивнула і трохи засоромилася. Негарно вийшло…
– Невже ти не повечеряла? – запитав хлопець.
– Так… не було апетиту. Сильно зайнята була параграфом…
– Так, навчання навчанням, а їсти треба. Ходімо, там у холодильнику щось має бути…
– Та не варто… Я до ранку потерплю, тоді вже поснідаю.
– Ні-ні, так не піде. Ніякого «потерплю». Не можна мучити себе голодом, навіть якщо ти зайнята навчанням. Отже, ходімо.
Марта зітхнула, але врешті погодилася. Все ж таки, він мав рацію. Хоча вже й пізно, але їсти сильно хотілося…
Коли вона читала параграф, то мозок забув абсолютно про все… Про холод, про голод… Марта навіть не помітила, коли Макс встиг підійти. Неначе вона так сильно… сконцентрувалася на параграфі?
«…Моя мета – навчити вас концентруватися на потрібному, розвинути ваш нікчемний мозок», – пригадалася репліка пані Аліси.
Невже саме той стан і був концентрацією, яку вимагала пані Аліса? Вкрай дивний стан… Треба буде спробувати ще раз повторити. Марта не вважала, що вона виконала завдання… адже параграф досі залишався не вивченим.