31 жовтня Безіменне місто занурилося в магію. Визирнувши у вікно, я спіймав кілька листків, що летіли знизу догори. На кожному було написано побажання: "ніжних поцілунків", "зграю кавових драконів", "теплої ковдри в холод". Чувся заворожуючий спів муз. Гарбузи зі свічками, що не згасали, ширяли над будинками. Котопташки і совокиці ловили солодощі. Дорослі й діти вбиралися у дивовижних істот і блукали вулицями. З вікна квартири я бачив яскраві мантії, барвисті балахони, неймовірні зачіски, маски та розмальовані обличчя. За всім цим було приємно спостерігати.

Хмарна погода лише підкреслювала дива Гелловіну. Хмари здавалися пухнастими подушками. Вони повільно пропливали над містом, постійно міняючи обриси. Смакуючи зефір, я стежив за танцями кавових драконів на дахах.

Люблю своє місто.

Кульбабчик поцікавився, чи збираюсь я подивитися на святкові танці.

- Подивлюся неодмінно, - відповів я, - раджу і тобі піти до родичів. У квартирі нічого не станеться.

Домовик зітхнув. Вказав на сервізи і книги, що літали над стелею.

- Так зручно ж, - я посміхнувся і спіймав чашку з чаєм, - не варто так переживати. І прибирати не потрібно. Таке триватиме ще тиждень. Тож відпочинь. Погуляй, поїж цукерок, осідлай кавового дракона. Сьогодні Гелловін – час чудес.

Ми з Кульбабчиком пішли одночасно. Домовик подріботів на вулицю Парасольок. А я подався на схід. Хотів прогулятися. До півночі ще довго.

Зайшов до Лелі, яка вбралася совокицею. Їй дуже сподобалися ці істоти. Прогулявся з нею до Площі Сузір'їв, де збиралися люди. Зустрів Даймонда. Юнак сидів на даху одноповерхового будиночка і ледь помітно посміхався. Даймонд - щасливчик, котрий нещодавно прибув до Безіменного міста. Мені подобається його спокій і легкий смуток в очах. Сподіваюся, Даймонд незабаром почне частіше посміхатися.

Потім я заглянув у "Міжсвіття" і був приголомшений чарівливою атмосферою закладу. Там зіткнувся із Крістофером. Він - Творець Світів, але зараз лише розвиває свої здібності. Друг потяг мене на вулицю Книг. Там не втримався й придбав десяток фоліантів. Кріс запрошував мене разом почитати, але мені хотілося якнайдовше насолоджуватися атмосферою свята.

Яскрава та невгамовна Шайна запросила до кафе її батька "Дрібнички радості". Потім ми вирушили на вулицю Мистецтв, де довго танцювали під химерну музику скрипальки Мелоді.

Непомітно підкралася ніч, і місто спалахнуло золотими вогнями. Ліхтарі заплуталися у гілках дерев, і здавалося, що крони світяться самі собою. У напівтемряві все виглядало таємниче та незвичайно. Повз пробігали чаклуни та відьмочки, усміхнені химерні монстри, милі істоти. Я бачив світло в їхніх очах. Бачив щастя. І те, що мені вдалося змінити життя людей на краще, робило мене щасливим.

Прямуючи до мосту Вітрів, я ще раз пройшовся Площею Сузір'їв, де танцювала руда відьма, одягнена в пишну червону сукню. Навколо неї зібрався натовп, зачаровано спостерігаючи за рухами дівчини. Світло дарували ліхтарі та гарбузи, що повсякчас пролітали над містом. Дзвінко стукали низькі каблуки Іредани. Сміх та звуки музики порушували тишу. Мені навіть здалося, що мелодія скрипки чутна чіткіше.

Міст Вітрів – найвищий у місті. Він розташований у південній частині, де річка розділяє однойменну вулицю Вітрів. Міст побудований на двох Піднебесних вежах, чиї дахи оповиті хмарами. Навколо стін угору до мосту тягнуться гвинтові сходи з декоративною огорожею та дахом. У вітряну погоду споруда помітно хитається, але не падає. Звідси можна спостерігати за містом.

І хоч тут я буваю нечасто (надто далеко від вулиці Дощів), міст Вітрів пов'язаний з найприємнішими спогадами. Тут я святкував створення міста. На мосту познайомився з Хранителем Часу та Маріль. У ночі молодого місяця загадував сотні бажань, милуючись чарівними зорепадами. Той, хто запросив мене, безперечно, знав, яким важливим для мене є міст Вітрів.

Почувши шарудіння листя, я озирнувся. У світлі гарбузів і свічок, що ширяли вгорі, розгледів жінку в золотистій напівмасці. Чорна сукня прикрашена вишитими трояндами. На плечі накинута тепла пелерина.

Дивлячись на незнайомку, я згадав, що ніяк не вбрався. На мені було улюблене коричневе пальто, чорні джинси, кросівки та червоний шарф. Ось уже який Гелловін я забуваю підготувати костюм.

Жінка посміхнулась і зняла маску.

- Панно Вормвуд... - я був здивований і не знав, що сказати.

- Зі святом, пане Міракле, - прозвучав її тихий голос. Чарівниця підійшла ближче. До запаху мускатного горіха, що долинав від неї, додався аромат мигдалю. Чарівно.

- Навіщо було так ускладнювати? - запитав я.

- Ви перший почали, - заявила вона, - пам'ятаєте послання на серветці?

- Не думав, що ви здогадалися. А проте... дякую за запрошення. Мені приємна ваша компанія, панно Вормвуд.

Жінка подарувала мені ніжну усмішку. Моє серце забилося швидше.

- Не відмовитеся від прогулянки мостом? – поцікавилася жінка.

Я взяв її долоню. Ми повільно підіймалися сходами під магічні звуки скрипки. У висоті кружляло листя. Вітри розносили маленькі листівки. Незважаючи на те, що зоряного неба побачити не вдалося, місто було як на долоні – яскраве, затишне, різнокольорове та багатогранне. Ліниво шуміли води річки, відбиваючи таємничі вогні.

- Давно я не бачила такої краси - прошепотіла Маріль. Я кивнув, але милувався нею. У жодному світі немає сонця, яке б затьмарило світло її очей. - Як же мені пощастило опинитися тут з вами, пане Міракле.

- А мені пощастило зустріти вас, - зізнався я. Можливо, сказав би ще щось. Але замовк, коли Чарівниця повернулася до мене.

- Яка дивовижна мелодія, - вона прислухалася до звуків скрипки, - потанцюємо?

То був чарівний осінній вальс. Легкий та невагомий. Здавалося, ніби ми ширяємо над містом на крилах вітрів. Кружляємо разом із листям. І цей танець був промовистішим за будь-які слова. Бо Маріль щаслива. І я також щасливий. Адже щастя полягає у тому, щоб знайти споріднену душу. Навіть якщо головні слова ще не сказані, завжди знайдеться час, аби це виправити.