Белтайн іще називають Ніччю Танцівних Вогнів. У цей час над Безіменним містом спалахують різнокольорові вогники - відблиски сонць інших світів, - які постійно рухаються в повітрі, створюючи химерні фігури. У цей час ніхто не спить. У ніч першого травня навіть проста людина може побачити дива і повністю віддатись магії великого шабашу.

Леля хвилювалася, чекаючи на Муні. Хоч до півночі залишалося дві години, дівчина переживала, що Хранитель передумає. І вона не знала, чого чекати від таємничого Світу під Місяцем.

Муні прийшов. У картатій зеленій сорочці та білих джинсах він найменше скидався на могутнього Хранителя.

- Готова? - поцікавився Міракл, посміхнувшись Художниці.

- Трохи нервую, - зізналася вона.

- Сприймай це як добру та захоплюючу пригоду, - порадив Муні, - по-іншому бути не може.

Він повів Художницю до веселкового таксі, пояснюючи, що пішки вони точно не встигнуть. Леля почула цікаву історію про Нескінченну вулицю та її створення. Дівчина здивувалася, бо вважала, що знає кожен закуток у місті.

Нескінченна вулиця була затягнута сріблястим серпанком. Вийшовши із таксі, Леля зацікавлено розирнулася. Житлових будинків тут не було, тільки дивні вигнуті вежі, які хиталися від найменшого подиху вітру. Серпанок набував химерних форм. Золотий серп Місяця яскраво висвітлював шлях. Справа тихо шуміла Смарагдова річка. А попереду височів дивний напівкруглий міст, освітлений ліхтарями, закріпленими на різній висоті.

- Міст Повного місяця, - урочисто заявив Муні, - зараз ми на нього піднімемося. Але іди слідом за мною.

Любава обережно ступала по металевому виноградному листю, яке замінювало сходинки. У центрі мосту був майданчик, на якому вони зупинилися. Над Хранителем та Художницею танцювали різнокольорові вогники. Річка внизу відбивала зоряне небо і була схожа на плитку Площі Сузір'їв. Аромат квітів та роси вночі був особливо яскравим.

Муні подивився на годинник.

- Пора, - вимовив він з нетерпінням у голосі. Ніби це Хранитель вперше подорожував до Аріон ар Ісіель, а не Леля. Цієї миті вони почули бій годинника. На мосту з'явився круглий тунель, всередині якого виникали фіолетові спіралі. Опинившись по той бік тунелю, Леля й Муні потрапили до нічного лісу, освітленого золотими променями повного Місяця. Дерева були дивними - обросли мохом, без гілок і листя.

– Кам'яний ліс, – порушив тишу Міракл, – це не дерева, а каміння. Від Хранителя Часу я чув, що каміння має душу і все відчуває. Якщо шукаєш відповіді на запитання – найкращого місця для роздумів не знайдеш.

- Особливо якщо сад розташований в іншому світі, - зауважила Леля, торкаючись найближчого каменя. Мох під долонею був м'яким і пружним, наче губка. Дівчині здалося, ніби вона почула чийсь шепіт.

Вони йшли стежкою, викладеною круглим синім камінням. Муні впевнено вів зчудовану Лелю. Він розповів, що жив тут довгий час, тож звик до того, що світ постійно змінюється. Чоловік додав, що наступного разу арка буде іншою. І краєвиди також.

- Хоча місцевість змінюється, але безліч локацій постійні, - говорив Хранитель, - наприклад, цей ліс. Або замок Аркан. Або палац Володарів та Володарок пір року.

– А люди тут можуть жити? – поцікавилася Художниця.

- Аріон ар Ісіель змінить людину, якщо вона тут житиме довгий час, - відповів Міракл, дивлячись у сапфірово-синє небо. - Така людина стає залежною від світла Місяця. Вона не зможе жити в інших світах, бо промені сонця стануть згубні для неї. Саме тому мешканці Світу під Місяцем можуть з'являтися в інших світах лише вночі.

- Але чому? - вирвалось у Лелі. - Ти живеш у Безіменному місті вдень і вночі.

- А я і не казав, що я - людина, - Муні підморгнув дівчині, - Хранителі - магічні істоти, котрі набувають вигляду істот, серед яких живуть. Їм так комфортніше.

- Тобто Хранителями народжуються?

- І так, і ні. Більшість Хранителів справді народилися такими. Але якщо людина пристрасно бажає стати Хранителем і кожним вчинком доводить, що гідна цього звання - панна Всесвіт виконає її бажання. Овва, поглянь, куди ми прийшли.

Ліс залишився позаду. Перед мандрівниками розкинувся арочний міст, зроблений з переливчастого блакитного каменю. Під ним шуміла чорна річка. В її водах не відбивалосо неба та міст. Любава зіщулилася.

- Темний віадук, - вказав на міст Муні, - а під ним - річка Печалі. Вона забирає собі горе кожної істоти. Тому вода у ній чорна.

Міракл повів Художницю мостом. Леля ж думала про Хранителів. Якби вона стала Хранителькою, могла б частіше знаходитися в Аріон ер Ісіель. Незважаючи на містичну чарівність цього місця, Художниця не хотіла лишатися тут назавжди, бо любила сонце.

Віадук закінчився, і перед мандрівниками розкинулася долина. Малахітова трава під ногами відбивала світло, а повний Місяць огортав світ золотою завісою. У траві біліли маленькі квіти з червоною серединкою. На кожному стеблі Леля помітила тремтливу крапельку срібної роси.

- Долина Місячної роси, - зрадів Муні, вдихаючи солодке вологе повітря, - давно вона не з'являлася. Світ під Місяцем вирішив здивувати тебе, Лелю.

– Світ знає, що я людина? – поцікавилася студентка. Вона ступала обережно, намагаючись не зачепити росу.

- Цей світ знає все, - відповів Муні, - він живий. І я відчуваю, як він радіє, що ти прийшла.

Він вів Художницю далі, до верб, що опустили довгі гілки на краю долини. За ними знаходилася сріблясто-біла альтанка з конусоподібним дахом, який підтримували шість колон.

- Далі йди сама, - тихо сказав Муні, посміхнувшись.

- Чому? - запитала Художниця.

- Не хочу заважати вам, - відповів Хранитель, і Леля зрозуміла, хто в альтанці. Глибоко вдихнувши, вона повільно попрямувала до споруди. Дівчина хвилювалась і раділа водночас. Чи знає Ертенін про те, що вона тут? Як відреагує на її появу?

Князь сидів у альтанці і дивився на гілки верб, що ліново гойдалися над маленьким ставком. На сріблястому волоссі блищала місячна роса. Обличчя було замисленим і відстороненим.

- Ертеніне? - несміливо покликала його Леля. Володар повернувся до неї. Блакитні очі здивовано дивились на дівчину. Художниця зніяковіла: - Привіт.

Від пильного погляду стало зовсім ніяково. Леля опустила очі.

Зашелестіло довге вбрання, і Князь підійшов до неї. Мовчки обійняв. Леля затамувала подих. Шовковисте волосся Ертеніна ніжно лоскотало шию.

- Як же я сумував, - тихо промовив Ертенін, торкаючись світлих кучериків дівчини, - немов сонце зійшло... у Світі під Місяцем.

- Я теж сумувала, - сказала Художниця, - тому прийшла.

– Хочу показати тобі одне місце, – Князь узяв дівчину за руку і повів за альтанку. За щільним кільцем дерев ховалася ще одна галявина, на якій росли білі лілії. Над ними хиталася ледь прозора завіса, на якій іскрилися зірки.

- Поле Снігових лілій, - сказав Вінтер, - одне з моїх улюблених місць. Хочу побути тут із тобою... аж до зими.

- До самої зими, - сказала Художниця, стиснувши прохолодну долоню Володаря.

Ертенін зірвав лілію. Підніс до губ Лелі і подарував поцілунок через пелюсток. Дивився у яскраві сірі очі Художниці. Вони стояли цілу вічність і розмовляли без слів. Під зоряною завісою, осяяні золотим світлом місяця. І знали, що настане час, коли їм не доведеться розлучатися.