Закутавшись у яскравий шарф, Леля вибігла з університету під назвою «Пензель і мольберт». Вбрана в пальто карамельного кольору, вона добре вписувалася в осінню атмосферу Безіменного міста. Довгі русяві кучерики неслухняно стирчали на голові. Художниця озирнулася навколо: вулиця Мистецтв тяглася вгору повз вежі Натхнення – притулок міських муз та музів. Потім, злегка згинаючись ліворуч, вела прямісінько до парку Стихій. Машинально вертячи в руці улюблений олівець, дівчина розмірковувала, куди йти. Душа вимагала див, а організм – чізкейка з вишнями чи запашних булочок. «Хочу і те, й інше», - подумала Леля, рішуче тупнувши ніжкою, взутою в коричневий черевик.
- Лелю, ходімо разом до веж Натхнення, – захеканий Ярослав таки наздогнав її. Це кирпате непорозуміння вічно ошивалося поряд, сподіваючись побачити музу, спіймати птаха Щастя, виявити міфічну вулицю Котів... Загалом, усе відразу. Такі люди зазвичай не бачать див, навіть якщо ті відбуваються у них під носом.
– Я, на жаль, іду додому, – відповіла дівчина. Хотіла побути на самоті, подумати над майбутньою картиною. – Треба працювати.
- Нудна ти, Лелю, - хмикнув Ярик і попрямував угору вулицею, орієнтуючись на білі стіни веж.
Леля подивилася на двері університету – старі, з мідною ручкою та напівстертою позолотою, – потім шмигнула у провулок Тіней-Танцівниць. Не було сьогодні тих, кого їй хотілося б побачити: абстракціоніста Петра, близнюків Василя й Богдана, що малюювали чудові роботи в стилі фентезі; і, звичайно, Ілану, спеціалістку з зображення пейзажів. Не прийшли, прогульники. Вони і Лелю вмовляли прогуляти. Вона відмовилась, бо любила свій університет, любила ходити кам'яними сходами, вдихати запахи фарб і мольбертів, годинами читати про мистецтво у бібліотеці. І хоча дівчина вважала, що до ідеалу їй ще вчитися та вчитися, Муні казав...
А чом би не сходити до цього дивакуватого самітника, чия квартира наскрізь просякнута чарами? В гостях у Муні Леля робила чудові нариси для майбутніх картин. Туди навіть музи навідувалися, хоч вулиця Дощів знаходилась у протилежній частині міста.
Довгий шлях дівчину не стомлював. Безіменне місто було місцем, що надихало, дивувало й зачаровувало. По дорозі можна зайти в "Теплий коцик" і купити шоколадне капучіно у панни Вормвуд. Лелі подобалося спостерігати за появою кавових драконів. Художниця невимовно раділа тому, що може бачити часточку чудес.
Атмосфера у "Теплому коцику" – домашня та заспокійлива. Дівчина завжди розглядала дрібниці та незвичайні речі, поки господарка робила напій. Милуючись шафкою з мініатюрними пляшечками, художниця пообіцяла собі, що якось зайде сюди, і весь день малюватиме оздоблення закладу.
- Шоколад додає каві солодку родзинку, - казала панна Вормвуд, розігріваючи солодощі у спеціальному мініатюрному сотейнику, - гірчинка майже непомітна. А молоко пом'якшує цю композицію. Вдалий вибір.
- Дякую, - посміхнулася дівчина, поправляючи шарф. Разом із напоєм вона купила цукерок і пісочного печива з абрикосовою начинкою. Кульбабчик точно оцінить її вибір.
Попрощавшись із люб'язною господаркою закладу, Леля пішла далі. Попиваючи капучіно, вона зупинялася кожні кілька кроків. Дивилася в пластянку, чекаючи на дракончика. Ці істоти почали з'являтися до неї недавно. Щойно художниця позбулася песимістичного погляду на життя, перестала ненавидіти і картати себе через дрібниці. Ці складові, за словами Муні, вбивали будь-яку магію. Лелі було важко привчити себе до нового життя, адже вона з'явилось у Безіменному місті з іншого світу.
Іноді буває, що примхлива Доля дає людині другий шанс. Завдання людини - не згаяти можливість, використати її й почати нове життя. Так і стається з тими, хто невідомим чином переміщується в яскраве місто. Муні називає таких людей щасливчиками. Привітно приймає, допомагає та вчить жити у новому місці. Більшість мешканців міста – щасливчики.
Леля майже забула часи, коли ненавиділа себе через будь-який привід, ламала олівці та мольберти, вважаючи себе бездарністю. А про власний світ, у якому вбивали талант людини, вона не пам'ятала. Зараз дівчина мала власну квартиру-студію. Знайшлися навіть кілька покупців картин. У грудні художниця планувала відкрити другу виставку робіт.
Дракончик з'явився, коли Леля залишила позаду площу Сузір'їв. Істота спочатку уважно дивилася на художницю. Потім висунула коротенький хвостик з пухнастим серцем на кінчику. Дракончик вибрався на плече щасливої студентки, яка почастувала його цукеркою.
«Незабаром за мною, як і за Муні, ходитимуть усі істоти міста», – подумала Леля. Очі дракона – карі із золотистими вкрапленнями – так і хотілося намалювати. Заважало капучіно в руці. А замість захованого олівця у вільній долоні опинялися цукерки та печиво. Тому до Міракла дівчина прийшла зі значно меншою кількістю солодощів. На мосту, перекинутому через річку, їй здалося, що десь у висоті промайнуло синє крило.
До дверей дому 3 вели сходи, що химерно вигиналися вправо. Двері високі, двостулкові, різко контрастували зі світлими стінами. Стіни зсередини розмальовані вмілими художниками. Причому на кожному поверсі був інший малюнок. Незважаючи на це, Лелі не хотілося підніматися на тринадцятий поверх пішки, і вона викликала ліфт. Разом із художницею їхали хлопчаки і пані середнього віку у яскраво-фіолетовому пальті.
Квартир на останньому поверсі всього чотири, причому нумерація починається зі 131. Парних номерів немає. Леля досі запитувала себе, чому це так.
Двері їй відчинив Кульбабчик. Зрадів, коли дівчина простягла йому солодощі, і впустив у велику квартиру.
- Лелю, якийсь несподіваний візит, - Муні, посміхаючись, стояв на балконі і зв'язував листя в оберемки, – радий, що ти прийшла. Сьогодні такий теплий день. Осіння відьма постаралася.
- Ти з нею бачився? – художниця сіла у улюблене м'яке крісло з темною оббивкою. Дракончик плюхнувся на диван навпроти. - Яка вона?
- Це таємниця, - чоловік змовницьки підморгнув, - якщо я розповім, потім буде нецікаво.
– Мені все цікаво, – заявила студентка. Рука з олівцем уже малювала контури таємничої відьми.
- Ти з нею побачишся і не раз, - сказав господар квартири, розвішуючи букети з багряно-золотого листя на балконі. Краєвид з його житла відкривався казковий. Дівчина задивилася туди, де на заході прозорий серпанок приховував вулицю Котів.
- Мені хотілося б якнайшвидше побачити всі чудеса Безіменного міста, - мрійливо промовила Леля.
- Дивами варто насолоджуватися поступово, не поспішаючи, - Міракл акуратно зачинив скляні двері і впав на диван, мало не розчавивши дракончика, - ой, вибач, малюче, - винувато посміхнувшись, чоловік погладив перелякану істоту.
Кульбабчик, гордо піднявши голову, ніс гості смаколики на підносі: булочки, чай і щось повітряно-кремове, посипане корицею.
- Дуже тобі вдячна, - Леля кивнула домовику, - як же чудово виглядає їжа. Хочу й собі помічника.
- Коли настане час - підемо на вулицю Парасольок, - сріблясті очі Муні загадково сяйнули, - тебе неодмінно обере якийсь домовик.
- А коли настане цей час? – не вгамовувалася художниця.
- Коли почнеш вірити в дива, навіть не припускаючи думки, що це неможливо, - сказав господар квартири, - наприклад, познайомившись із елементалем у парку Стихій, ти зрадієш і нізащо не подумаєш, що такого не може бути. Відсутність віри в магію вбиває будь-яке диво. Але ти змінилася на краще. Тож подивися на стелю.
Спершу художниця не зрозуміла, навіщо. Але, піднявши голову, зустрілася із зацікавленим поглядом великих синіх очей. На дерев'яній балці сиділо щось біле. Сова, але з котячими вушками та довгим пухнастим хвостом.
- Це ж совокиця, - мало не підстрибнула Леля. – У тебе живе совокиця! Яка вона мила. Ти глянь, Муні, які в неї очі. Дай-но я і її намалюю...
Захопленню дівчини не було меж. Ще більше вона зраділа, коли птаха сіла на спинку крісла і дозволила себе погладити.
Муні ж просто посміхався. Він знав, що Леля недарма потрапила до Безіменного міста. Йому було приємно, що люди тут знаходили своє призначення у житті. Чоловік навіть думав, що незабаром розповість молодій художниці про свою професію Хранителя.
А ще таємничий Міракл знав, що у квартирі Лелі сьогодні ночуватимуть кавовий дракон та кішка-осінь, яку студентка зустріне дорогою додому.