Сезон дощів починається в ту мить, коли відьма-осінь розуміє: незабаром їй доведеться покидати безіменне, безтурботне місто. Через це її настрій часто змінюється, що позначається на погоді. Сьогодні крізь пухнасті хмари визирає бурштинове сонце, завтра настануть холоди. Колючий іній вранці прикрашає гілки дерев, а мороз щипає щоки. А післязавтра підуть дощі. Сумні та затяжні, вони меланхолійно шумлять, барабанять по черепичних дахах, тоненькими струмочками стікають до Смарагдової річки. У таку погоду левіафан ховається під мостом Синіх Птахів і спостерігає за зливою. Ховаються всі - від жвавих котів до людей. Навіть обожнювана мною Кавова Чарівниця, невибаглива до зміни погоди, зачиняє вікна свого особняку і сумує під шум кавової машини.

Як же мені хочеться у такий день навідати цю панну. Та я досі не наважився, хоч прожив не одне століття. Хранителі міст – ті ще скромняги.

Під час димчасто-сірого сезону дощів люди намагаються якнайшвидше повернутися додому, закутатися в коцик і насолоджуватися чашкою гарячого трав'яного чаю. Істоти, що живуть тут, ще й наглядають за дітлахами. Та деякі діти люблять утекти і ховаються десь у місті. А я часто знаходжу втікачів і повертаю додому.

Одного дощового дня я побачив на вулиці маленьку біло-золоту грудочку. Вона ніби освітлювала все довкола, незважаючи на те, що сильно намокла. Я швидко взяв парасольку, вийшов з дому і наблизився до істоти. То був милий которіг. Точніше, їхнє дитинча. Він сховався біля дверей сусіднього будинку і сумно дивився на дощ величезними зеленими очима. Ріг на його голові був тонким і маленьким, але вже сяяв усіма кольорами веселки. У новонароджених ріг залишається золотим до семи місяців.

- І куди тебе занесло, друже? – ласкаво спитав я, присівши біля кошеняти. Те сумно нявкнуло. - Нумо ходімо до мене. Погрієшся, поїси, а потім я віднесу тебе додому.

Сховавши малюка в кишені, я повернувся до квартири. Показав знайдену істоту Кульбабчику. Домовик стомлено зітхнув і вказав на кавового дракона, що облюбував крісло біля каміна. Дракончик мешкав тут вже другий тиждень.

- Та полетить він, не хвилюйся, - довелося заспокоювати домовика, - зараз сезон дощів. Хіба можна за такої погоди виганяти дракона? Він же застудиться.

Кульбабчик кивнув. Домовик аж ніяк не буркотун. Просто я так часто приношу в квартиру будь-кого, що моєму співмешканцю доводиться доглядати за гостями ледь не щодня. Я завжди обіцяю, що «це остання істота». Але через якийсь час усе повторюється.

Домовик витяг з комода пухнастий сірий коцик і закутав кошеня. Звідти виглядала тільки мила мордочка з довгими вусами. Рожевий носик кумедно принюхувався до запахів. Которіг чхнув і потряс головою. Навіть Кульбабчика зворушив цей гість, і він одразу приніс которогу молока.

Я ж відчинив вікно і подивився на затягнуте важкими хмарами небо. Деякі з них пливли так низько, що зачепилися за шпилі бібліотек та Повітряних Веж. Судячи з сильної зливи, найбільше хмар зачепилися за мій будинок. Не дарма вулицю, на якій я живу, названо на честь дощу.

Незабаром кошеня, Кульбабчик і дракончик почали гратися. Все б нічого, але вони встигли перевернути різьблений стілець, ледь не втрапили в камін і мало не знищили колекцію сервізів. Це означало, що которога слід віднести додому. Дракона і домовика я трохи посварив.

- Доведеться тобі, Кульбабчику, прибратися в квартирі, - сказав я, надягаючи пальто. Домовик насупився, але кивнув, а я з парасолькою та котом виходив у дощ.

Транспорт у Безіменному місті рятує, якщо людина поспішає, втомилася після прогулянки чи збирається кудись у негоду. Вулицями їздять будиночки-трамваї; веселкові таксі підвезуть у будь-який час; довгі тролейбуси нагадують гусениць; вранці звучить знайомий стукіт каретних коліс.

Оскільки їхати було далеко, я знайшов веселкове таксі. Транспорт стояв на перехресті вулиць Дощів та Свободи. Прибравши парасольку, я швидко сів у салон, де дозволив которогу вмоститися у себе на колінах. Назвавши адресу, заплатив десять опалів.

Ви колись їздили на таксі? Чи у будь-якому іншому транспорті? Моя вам порада: насолоджуйтесь краєвидом із вікна. Нема нічого кращого за споглядання місцевості за вікном під час тривалої поїздки. Незважаючи на дощ, я бачив своє чудове місто. Витончені, немов казкові, будинки на набережній з охайними круглими односхилими дахами. За річкою дахи були мансардними зі стрілчастими вікнами. Сходинки в провулках, завдяки вмілим художникам, перетворилися на витвори мистецтва. На Площі Сузір'їв над сімома арками розвішані гірлянди і букети з листя. Найхитріші дітлахи, надягнувши дощовики, граються під дощем, не боячись застудитися. На вулиці Птахів з віконних арок на мене дивляться сови та сріблясті горобці. Осінні квіти на галявинах – айстри, півонії, хризантеми, жоржини – низько схилили бутони. Безіменне місто залишалося яскравим навіть у негоду.

Вулиця Котів знаходиться у протилежній частині, трохи віддалено від інших будівель. Не те, щоб пухнасті друзі цуралися нас. Коти – самостійні та мудрі істоти, яких не кожен здатен зрозуміти. Вони попросили мене про окрему вулицю. Тим більше, сімейств зібралося на ціле поселення: коти, котороги, котоптахи, совокиці та котовухи. Від котячих була величезна користь - вони ловили бездушних мишей, що пробиралися з кордонів світів, і чорних щурів, котрі приносили пітьму з ворожих міст.

Проїхавши повз яскраву вивіску «Міжсвіття» – популярної кав'ярні у місті – таксі проїхало повз парк Стихій і повернуло на вулицю Котів – неправильну, асиметричну і досить химерну. Будиночки були найнижчими серед усіх, але я знав, що всередині кожної будівлі розташований цілий лабіринт зі сходів, коридорів, що згиналися під неймовірними кутами; стіни вигнуті та нерівні, з арками та нішами. Це допомагало котам вилазити на стелю та годинами гойдатись у підвісних кошиках.

Далі вулиця почала звужуватися, тож автомобіль зупинився. Я попросив водія зачекати, посадив кошеня на плече і, вийшовши з таксі, розкрив парасольку. Потім вирушив на пошуки сімейства маляти. Которіг нявкнув кілька разів, відчувши, що повертається додому.

- Шановні коти та киці, - тихо заговорив я, знаючи, що мене і так почують, - тут загубився маленький которіг. Допоможіть знайти батьків.

Спритно перестрибуючи через калюжі, до мене прибіг котовух. Від звичайних котів його відрізняли довгі, наче у зайців, вуха. Ще ці істоти не боялися води, тому працювали кимось на кшталт листонош між родинами котячих. Вказавши лапкою на найближчий будиночок, мій провідник пішов уперед, я – за ним. Біля маленьких дверей довелося зупинитися. Мені туди не пролізти. Тому я обережно зняв малого з плеча і посадив на ґанок, прикривши парасолькою. Котовух вдячно нявкнув, а маленький которіг потерся об мою ногу, перш ніж зникнути в пістрявому будинку.

- Подбайте про малюка, - сказав я, - і вдалого дня, шановні коти.

Весь шлях до таксі я йшов під гучне мурчання.

Додому попросив відвезти іншим шляхом, проїхавши Кавовою вулицею повз будинок Кавової Чарівниці. Її оселя з візерунками кавових зерен та овальними віконцями здавалася зробленою з суміші арабіки та робусти. Господиню я не побачив. Потім заїхав до кондитерської «Смаколики на будь-який смак» і купив солодощів. Якщо повернуся ні з чим – Кульбабчик образиться.

На мить зазирнувши до «Міжсвіття» (власники мають хоч іноді відвідувати свої заклади), я нарешті вирушив додому. Дощ за вікном таксі потроху стихав. Сутінкові тіні химерних форм танцювали біля ліхтарів. Варто зустрітися з відьмою. Хочу сонячну погоду.

Квартира зустріла мене затишком. В каміні горів вогонь. Полум'я розганяло тіні, надаючи приміщенню загадковості. Пахло м'ятою та сандалом – напевно, Кульбабчик запалив ароматичну лампу. Дракончик сидів на камінній полиці, а домовик наливав чай ​​на кухні. Я посміхнувся. Яке ж це щастя – знати, що ти маєш місце, куди завжди можна повернутися – рідний дім.