Маріль Вормвуд прямувала у "Міжсвіття". Справа в тому, що вона здогадалася про особистість таємничого друга, який написав тепле послання на серветці.

Слова були простими, проте змусили Чарівницю посміхатись і гадати, хто він, цей чудовий друг. Випадково почувши розмову двох колекціонерів про антикварний магазинчик Містера Міракла "Магічні дивовижі", жінка все зрозуміла. І дивну посмішку Муні, коли він ішов з "Теплого коцика", і його ввічливість. "А слід було здогадатися відразу", - подумала жінка, притискаючи серветку до грудей.

Вона також написала Хранителю послання. Навіть запрошення. Але підписувати не стала. Нехай дивовижний друг прийде і все побачить. Тим більше, він перший почав.

Безіменне місто готувалося до Гелловіну – одного з восьми великих шабашів. Гарбузи - великі і маленькі - з вирізаними мармизками прикрашали сходи, тротуари, лавочки та галявини. Від великої кількості відтінків помаранчевого і жовтого осінь не здавалася похмурою. З малесеньких овочів діти робили гірлянди. Декоративні кажани зграями висіли на деревах разом із привидами, зірками і таємничими відьомськими знаками. Школярі обговорювали святкові костюми, дорослі натовпами ходили вздовж вулиці Солодощів, обираючи смаколики. У повітрі літала срібляста павутинка. Холодний вітер обсипав листям перехожих. Мовчазні ліхтарі вишикувалися вздовж вулиць, прикрашені мініатюрними паперовими ліхтариками.

Дивлячись на це, Маріль усміхалася. Вона анітрохи не шкодувала, що оселилася саме тут.

По дорозі в кав'ярню жінка зайшла до тітки, яка мешкала на вулиці Троянд. Навіть восени в її оранжереях росли дивовижні квіти. Мініатюрний одноповерховий дерев'яний будиночок ховався за садом. До дверей вела брукована стежка. Маріль постукала. Ніхто не відчинив. Тоді з-за рогу будинку вибіг вугільно-чорний кіт. Нявкнув для привернення уваги.

- Привіт, Опівнічний, - привіталася Чарівниця, - а не підкажеш, де тітка Розанна?

Пухнастик, сяйнувши яскраво-блакитними очима, побіг за будинок до оранжерей. Притримуючи капелюха, Маріль пішла за котом по встеленій тьмяним листям землі. Більша частина осені пройшла. Золото опадало. Відьма-кішка потихеньку готувалася йти, поступившись місцем суворому Князю Зими. Кавовій Чарівниці не хотілося, щоб відьма йшла. Вони одразу потоваришували і знаходили безліч тем для розмов.

Оранжереї тітоньки Розанни були скляними будиночками з магічним опаленням, щоб троянди не замерзали в холод. Сріблястий дим виходив крізь спеціально сконструйовані димарі. Маріль акуратно прочинила двері першої оранжереї, оскільки Опівнічний зупинився саме тут. Відчула пахощі квітів упереміш із запахами вологої землі та моху.

- Маріль, люба, заходь швидше, щоб троянди не замерзли, - голос тітоньки почувся з-за високого куща. За мить з'явився канарково-жовтий капелюх господині, - ні, Опівнічний, тобі сюди не можна. Забув, що накоїв у другій оранжереї?

- Доброго дня, тітонько, - Маріль обняла високу жінку із заплетеним у косу волоссям мідно-червоного кольору, - давно ти не зазирала до мене.

- Догляд за квітами забирає багато часу, - жінка ласкаво погладила пелюстки троянди сливового кольору, - щось трапилося, племіннице? Зазвичай ти чекаєш на мене в будинку.

- Тітко, мені потрібна троянда, - відповіла Чарівниця.

– Цікаво, для чого? – замислено спитала Розанна. Маріль лиш іноді брала оберемки мініатюрних троянд, аби поставити їх у воду в "Теплому коцику".

- Я хочу передати запрошення одному... близькому другові, - тихо сказала Маріль, а на її щоках з'явився рум'янець.

Тітонька доброзичливо посміхнулася.

- Другу, значить? І якого кольору має бути троянда?

- Сріблястого, як його очі... - мрійливо промовила племінниця, - якщо, звісно, існують такі троянди.

- Не варто соромитися світлих почуттів, - Розанна оглядала квіти, - я лише сподіваюся, що твій друг відповість взаємною симпатією. Сріблястих троянд я ще не вивела, але підберу щось чарівне.

Жінка зникла за декоративними парканчиками, оповитими мініатюрними білосніжними трояндами. Маріль подумала, що, можливо, чинить надто нав'язливо. Подяка Хранителя за каву нічого не означає. Чарівниці багато хто дякував.

"Але не в такий спосіб", - подумала Вормвуд.

Повернулася тітка Розанна, тримаючи в руці троянду з пелюстками насиченого винного кольору. Краї пелюсток ледь помітно сяяли.

- Я подумала, що червоні троянди дарувати рано, - зауважила господиня оранжереї, - а бордовий виглядає загадково. Зіркове срібло пом'якшить відтінок.

Маріль дбайливо взяла квітку.

- Не пропусти своє щастя, - сказала Розанна, загадково посміхаючись. Наче знала, чим закінчиться історія племінниці.

А Чарівниця поспішила до "Міжсвіття". Мощеними вулицями, повз дворики з оповитими плющем стінами, повз розкидані містом кав'ярні, крокуючи крізь аркові ворота Площі Сузір'їв. Легкий вітерець зривав яскраве кленове листя і обсипав кавову майстриню. Минувши тиху вулицю Сплячих Левів, Маріль вийшла до "Міжсвіття", але з боку Смарагдової річки. Щоб зайти до закладу, жінка обійшла кав'ярню вузенькою стежиною. Пройшла крізь арку, на якій червоне та оранжеве листя контрастували з темною зеленню. На території закладу був дворик, але зараз звідти прибрали столики та стільці. Три широкі сходинки вели до старовинних темних дверей з вітражними шибками. Опинившись усередині, Вормвуд, як завжди, була вражена величиною будівлі. "Міжсвіття" в кілька разів перевершувало "Теплий коцик". Воно взагалі було найбільшим кафе у Безіменному місті. Через розташування на перехрестях міжсвітових шляхів сюди часто навідувалися мандрівники, тому Хранитель намагався створити просторе місце, щоб нікому не було тісно.

Знайшовши маленький круглий столик, Вормвуд сіла на крісло з яскравою подушкою. До жінки підійшла офіціантка.

- Доброго дня, - посміхнулася дівчина, у якої на фартуху м'ятного кольору було вишито ім'я Олександрина, - вам принести меню чи ви відразу зробите замовлення?

- Мені, будь ласка, ваш кавово-шоколадний десерт та каву меланж із кленовим сиропом, - сказала жінка. Вона чудово пам'ятала назви улюблених страв, бо часто приходила сюди.

Поки готували замовлення, Маріль акуратно прив'язала до троянди згорнуту в трубочку записку. Поклала на стіл, уявляючи реакцію Хранителя. Потім скуштувала повітряний десерт, зроблений з трьох видів шоколаду, посипаного кавовою стружкою. Повільно насолоджувалася кавою. З'явилося бажання дочекатися Муні, але Чарівниця відігнала цю думку. Адже він не вручав їй записку. Підперши рукою підборіддя, жінка спостерігала за дивними відвідувачами. Були тут суворі воїни в обладунках, смагляві прибульці з південних країн, мандрівники у просторих білих балахонах; чудові незнайомки із загостреними вухами; граціозні жінки у яскравих сукнях з безліччю прикрас; мешканці похмурих міст, що знаходили втіху в незвичайному закладі. Хранителю, напевно, є з ким побалакати. Хоча Чарівниця чула, що Муні нечасто зазирає до кав'ярні.

Коли за вікном стемніло, Маріль узяла троянду і попрямувала до барної стійки. Зупинилася біля Олександрини.

- Вибачте, у мене до вас прохання, - заговорила Чарівниця. Офіціантка здивовано глянула на неї. - Передайте це пану Міраклу.

Троянда опинилася в руках Олександрини.

- Звісно, ​​панно, - кивнула дівчина.

- Але не кажіть, від кого, - змовницьки підморгнула Вормвуд, - це має бути несподіванкою.

Вона розплатилася за замовлення й пішла. Олександрина, притискаючи троянду, замріяно посміхнулася. "Яка цікава панна", - подумала дівчина, - "містеру Міраклу буде приємно отримати квітку".

Муні з'явився в "Міжсвітті" після півночі, коли відвідувачі розійшлися. Тихо відчинив двері, увімкнув світло. Усміхнувся, оглянувши заклад. Потім помітив сплячу на дивані офіціантку.

- Олександрино? - здивувався Хранитель, розбудивши дівчину. - Чому ти не пішла додому? Щось трапилося?

- Вам передали ось це, - офіціантка підвелася і передала чоловікові троянду, - тож я чекала на вас.

- Хто передав? – поцікавився господар закладу. Уважно дивився на квітку, торкнувся пелюсток. Помітив записку та відв'язав.

- Це таємниця, - сказала дівчина, надягаючи пальто, - відправник побажав залишитися невідомим. Доброї ночі, пане Міракле. З вашого дозволу я піду додому.

- Олександрино, - покликав її Муні, - на розі вулиці стоїть веселкове таксі. Нехай відвезе тебе. За мій рахунок.

- Але ж це...

- Жодних "але", - м'яко заперечив чоловік, - іди. Доброї ночі.

Коли розгублена офіціантка пішла, Хранитель розгорнув записку.

"Шановний пане Міракле. Запрошую вас на зустріч 31 жовтня за п'ятнадцять хвилин до півночі. Біля мосту Вітрів. Ви не відмовитесь помилуватися красою міста в Гелловінську ніч? Чекатиму".

Літери були трохи кривуваті. Папір пахнув чимось солодким. Хранитель не помічав, що посміхається. І хоча імені відправника він не знав, але з нетерпінням чекав на зустріч.