БЕРНІС | СМУТОК
Вона знову сумна. Щось, мабуть, сталось. Вона бачить себе і криво посміхається. Її руки тягнуться до лиця. Вона розглядає себе у мені, наче має якісь недоліки. Поворот направо. Здається, побачила, хоча дійсно нічого такого не було. Я знаю, що вона буде зараз фарбуватись аби ніхто не зміг здогадатися скільки їй років та чи засмучена взагалі. Посмішка з'являється сама по собі, але очі, темно-блакитні очі видають все, що крутиться у її голові. Я знаю це. Вона часто розмовляє зі мною. І сьогодні було виключенням. А значить, щось дійсно турбує її настільки, що вона не може сказати це мені. Тяжкі стогнання і важкі рухи руками. Вона заколола волосся. Потім ще раз їх торкнулась, наче хоче щось з ними зробити. Мені було тяжко за цим спостерігати. Хотілось сказати, гей, подивись, все не так погано, просто забудь про все. Але я міг. Я лише дзеркало яке висить на стіні у залі перед виходом, аби люди які в мене дивились могли просто збагнути, що з ними щось не так чи просто переконатись у тому, що вони виглядають охайно.
Але ця дівчина... Вона була тут завжди. Дивилась в мене, говорила зі мною. Наче я її друг. В мене не було можливості відповісти. І все-таки вона могла так знайти ті відповіді на питання, які вона хотіла почути.
Я був тут, у найгірші моменти її життя. Кола вона плакала переді мною і намагалась здогадатися, що з її тілом не так.
Вона плакала, коли помер її кіт, і вона не знала, як далі жити.
Вона підходила до мене з телефоном аби зробити купу гарних фотографій або зробити макіяж. Переконатись, що на побачення йде гарною і все так, як їй треба.
Я був значущим предметом у її домі. І цього було достатньо.
Але сьогодні... Сьогодні я вперше бачу її пониклі очі. Без жодної надії. Без посмішки. Без сліз. Вона загублена наче більше нічого у світі не має значення. Все просто зникло і, навіть, моя допомога їй не потрібна. Єдине, що я можу просто показувати красу людей. Але майже ніхто не розуміє, що перед дзеркалом вони розповідають усю свою історію.
Але ця дівчина... Вона була тут завжди. Дивилась в мене, говорила зі мною. Наче я її друг. В мене не було можливості відповісти. І все-таки вона могла так знайти ті відповіді на питання, які вона хотіла почути.
Я був тут, у найгірші моменти її життя. Кола вона плакала переді мною і намагалась здогадатися, що з її тілом не так.
Вона плакала, коли помер її кіт, і вона не знала, як далі жити.
Вона підходила до мене з телефоном аби зробити купу гарних фотографій або зробити макіяж. Переконатись, що на побачення йде гарною і все так, як їй треба.
Я був значущим предметом у її домі. І цього було достатньо.
Але сьогодні... Сьогодні я вперше бачу її пониклі очі. Без жодної надії. Без посмішки. Без сліз. Вона загублена наче більше нічого у світі не має значення. Все просто зникло і, навіть, моя допомога їй не потрібна. Єдине, що я можу просто показувати красу людей. Але майже ніхто не розуміє, що перед дзеркалом вони розповідають усю свою історію.
Коментарі
Показати всі коментарі
(1)