Про смерть я почала замислюватися, ще до початку війни. Життя не балувало мене щасливими моментами. Я жила від одного розчарування до іншого усі ці п’ятнадцять років. Спитаєте, як я вижила? Сама не знаю. Щось усередині не давало здатися та втонути у вирі, що являло собою життя.

15:30
Усе що я тепер знаю - у мене сорок вісім годин і я стою одна посеред безлюдного острову. Майже… Біля моїх ніг лежить пухнаста чорна кішка. Від неї тхне спокоєм. Це не її життя може закінчитися через сорок вісім годин.
Я фиркаю та намагаюся відійти подалі від цього осередку гармонії. Але кішка знов прямує до мене та вмощується під ноги.

16:00
Ну що ж… Я тепер знаю, що ця чорна тварюка, це Смерть. Власною персоною, як то кажучи.  Ніколи не любила тварин. Через їх хутро у мене алергія.
- Що ти від мене хочеш? – впавши на пісок, питаю я.
Смерть ще деякий обтирається об мене залишаючи чорне хутро на моїх білих штанях.
- Ми так і будемо тут сидіти? – невдоволено цокнула язиком я - Це типу чистилище, чи вже рай?
Кішка припиняє тертися об ногу, та впавши на пухнасту дупцю, втупляє в мене жовті очі.
- Це острів.
- Я мертва?
- Наче ні. – кішка проводить головою з одного боку в інший, ніби шукаючи відповідь. – Хоча я не можу бути впевнена, що ти не помреш від якоїсь ракети, якщо повернешся у свій світ.
- Якщо повернуся? Я думала, що ти мене забрала з кінцями. – я здивовано вигинаю брову.
- Якщо не допоможеш мені, то напевно залишу тебе тут. – сумно зітхає Смерть у вигляді чорної кішки.
- Ну розказуй що тобі від мене треба.
- У мене ПТСР.
Від здивування у мене відпадає нижня щелепа. Це що жарт такий? У Смерті такого не буває!
Але як виявилося буває. До того часу я вже пройшла багато онлайн курсів з психології. До повномасштабного вторгнення я не замислювалася над тим, чим хочу займатися по життю. Але весною, сидячі у своїй квартирі у Києві я почала замислюватися над тим, що хочу допомагати іншим. Той страшний березень двадцять другого року ще досі не йде з моєї пам’яті. Саме тоді я точно вирішила: після школи йду на психолога.

19:00
- Розкажіть детальніше про той випадок. – питаю я, роблячи помітки у блокноті, який мені люб’язно подарувала Смерть.
- Я сумлінно виконую свою роботу вже багато тисяч років. Жодного дня у мене не було відпустки. Жодної вільної години.
- Тоді, як ви змогли зустрітися зі мною, якщо у вас такий щільний графік? Невже люди перестали вмирати?
- Я доручила роботу своїй помічниці. - сумно зітхає Смерть. – Але вона у мене така, що люди встигають зійти з розуму від болі, поки вона за ними приходить.
- Погані співробітники, горе для компанії. – киваю я, роблячи ще одну помітку.
- Я живу у постійному стресі. Тільки розпланую свій графік, як якийсь козел розв’язує війни. І все. Я працюю понаднормово. І кожен раз приходячи на виклик бачу тих, кому ще рано було вмирати… А ще бісять ті, хто вважає, що я маю усе кидати та бігти закінчувати їх безглузде життя. Краще б самі до психолога сходили перед тим, як додавати мені роботи! – Смерть поглинають думки. Зітхнувши, вона продовжує. - Не подумай про мене погано. Я професіоналка у своїй справі. Але бачити стільки загублених молодих життів більше не можу. Зараз мені почали приходити виклики ще з однієї країни. Там такий жах…
Смерть на деякий час замовкає, скрутившись клубочком біля моїх ніг. Я намагаюся її не чіпати, роздумуючи чим, я можу допомогти такому дивному клієнту. До цієї зустрічі я уявити собі не могла, що у Смерті можуть бути якісь проблеми.

02:00
Пройшло вже достатню часу нашої мовчанки. Якоїсь миті кішка встала та попрямувала до води.
«Невже втопитися вирішила?!» - промайнуло у моїй голові.
Але постоявши хвилин п’ять біля води, Смерть повернулася до мене. За цей час я дещо придумала. Білий пісочок та сине спокійне море мало допомогти мені у цьому.
- Мені важко тебе зрозуміти. Бо я не бачила стільки болі, скільки бачила ти. Але все ж таки спробую допомогти. Бо без тебе людству буде важко.
Смерть розгублено кліпає очима.
- Давай спробуємо деякі техніки релаксації. Мені вони допомагали свого часу.
Смерть киває, у її очах з’являється інтерес.
- Розпочнемо з дихання, а потім можемо перейти до малювання. Ти вмієш малювати?
- Авжеж. Мій друзяка Леонардо якось вчив мене. – від згадки про старого друга у очах у кішки спалахнули теплі вогники.
Побачивши це, я роблю у голові помітку. Треба порозмовляти з нею про щасливі моменти.

15:40
Пройшло двадцять чотири години із сорока восьми. У моєї пацієнтки наче з’явився прогрес. Вона притягнула звідкілясь олійні фарби з полотном та ретельно намагалася малювати лапою. І жодного разу не нявкнула, що у неї лапки. Смерть тепер викликала у мене повагу.
У процесі малювання ми продовжували розмовляти про її минуле. Смерть згадувала веселі моменти своєї роботи. Слухаючи, я намагалася не показати, як моторошно ставало від деяких її розповідей. Такі моменти змушували мене не забувати, хто сидить переді мною.

12:30
Я вже нервово поглядаю на годинник. До кінця наміченого часу залишається зовсім небагато. Смерть поряд складає вологі від сліз серветки у купку. Вона повністю занурена у своє заняття.
У мене майже не залишилося сил. Ледь стримуюся щоб не позіхнути.
- Вам треба продовжувати займатися медитацією. Хоча б десять хвилин на день. Робота роботою, але якщо заганяти себе, то вас на довго не вистачить. Спробуйте відсторонитися від того, що робите. – мені важко було повірити у те, що вимовляли мої губи. – А краще проведіть тренінг для своїх колег. Нехай деякі працюють з тими, хто занадто поспішає до Вас. Проведуть бесіди та підкажуть, як знайти сенс життя. І тоді, опля – я сплескую в долоні. – Люди щасливі, а у вас набагато менше роботи.
Смерть замислюється, дивлячись на гірку із серветок.
- Якось дивно це. Але треба спробувати. – нарешті каже вона. – Тоді треба, щоб хтось провів для них цей тренінг. Я не зможу ще й цим займатися.
Прикусивши губу, я сварю себе за таку дурну ідею. Тепер мене вона ні за що не відпустить. Буду пахати до скону із її помічницями.
- Чому ти саме мене вибрала? – нарешті питаю я, те, що хвилювало мене.
- Я за тобою довго спостерігала. Ти сильна, хоча й вважаєш себе слабкою. У тобі горить вогонь життя. Я бачила, як ти заспокоювала сусідів, коли недалеко від вашого будинку впала ракета. Саме завдяки тобі вони змогли знайти шлях до порятунку. Деякі з тих людей погано про тебе озивалися, критикували твій стиль одягу й це чудернацьке сине волосся. Але ти це все забула й виклалася на повну, щоб допомогти їм.
Я відчуваю, як мої губи розтягуються в усмішці. Я тоді справді забула про все.

15:28
Я кидаю ще один нервовий погляд на годинник. Смерть це помічає та здивовано глипає на мене.
- Чого тебе так трясе?
- Так вже майже сорок вісім годин пройшло.
- А-а-а. Ти про це? Боїшся, що я залишу тебе тут?
Я з острахом киваю.
- Не бійся. Я не можу залишити світ без такої талановитої дівчини, як ти, Ліз. Тобі ще треба багато попрацювати у світі живих. А я трохи подумаю, пришлю до тебе своїх помічниць. Подумай над тим, щоб відкрити якісь курси психології.

15:31
Я не встигаю нічого відповісти. Світ навколо почав крутитися. Коли зір знов став чітким, я побачила свою кімнату. Можливо це був витвір моєї уяви, і я не розмовляла з чорною кішкою на березі.
Здригаючись від легкого вітерцю, що проник у спальню через розкрите вікно.
«Не забудь про нашу домовленість» - почулося від вітру.
Я важко зітхаю, дивлячись у стіну напроти.
- З вами забудеш…