БЕРНІС | СЯЯТИ
— Хей, — тихо мовила підпалок кокосової свічки.
— Що? — відповіла їй інша, котра тут стояла вже другий рік. Ніхто не знав, чому ще досі хазяйка не викинула ту, навіть, при тому що друга вже майже закінчилась.
— Ти чуєш? — спостерігала та за дверима. Щось дуже гучно впало.
— Не в дусі?
— Не знаю, — образливо мовила та. — І взагалі, яка тобі різниця?
— Просто хочу, щоб сьогодні стати до нагоди. Ми ж для цього і створенні...
— Ага, а як же, — буркнув підпалок. Як ще часто називала її хазяйка Кокосик. — В нашому житті ніякого сенсу. Тільки використовують і викидають. Чи ти думаєш наша Люся інша?
— Ну... — притихла друга, — взагалі-то ти тут два роки. Вона просто любить тебе ставити і дивитись.
— Це тому, що мене подарувала їй дорога людина. Ось коли ти закінчишся вона тебе викине.
— Не може бути! — заперечила Нова і знову подивилась на двері. — Я в це не вірю.
— А ти, що думаєш, що єдина тут така свічка була? Я знала сотні... Поки ти дариш тепло, поки ти світиш, поки ще можеш дарувати щось, тебе люблять. Але як тільки ти вигораєш, тебе выкинуть в смітник і ніхто не пожалкує.
Нова свічка, яка вже майже закінчилась сумно подумала про себе, що більше в цьому світі їй нічого і не треба.
— Ось така наша доля, — підсумувала Кокосик.
— А мені байдуже, — заперечила та. — Це те для чого мене створили. Світити поки можу. А потім не важливо. Ну й що? Зате в людини є емоції? Вона буде згадувати ті вечори, які провела зі мною! Ти права така наша доля. Але що робити, жалітися?
— Ну, це твоє рішення.
— Так моє. І я буду сяяти, допоки не згасну!
— Що? — відповіла їй інша, котра тут стояла вже другий рік. Ніхто не знав, чому ще досі хазяйка не викинула ту, навіть, при тому що друга вже майже закінчилась.
— Ти чуєш? — спостерігала та за дверима. Щось дуже гучно впало.
— Не в дусі?
— Не знаю, — образливо мовила та. — І взагалі, яка тобі різниця?
— Просто хочу, щоб сьогодні стати до нагоди. Ми ж для цього і створенні...
— Ага, а як же, — буркнув підпалок. Як ще часто називала її хазяйка Кокосик. — В нашому житті ніякого сенсу. Тільки використовують і викидають. Чи ти думаєш наша Люся інша?
— Ну... — притихла друга, — взагалі-то ти тут два роки. Вона просто любить тебе ставити і дивитись.
— Це тому, що мене подарувала їй дорога людина. Ось коли ти закінчишся вона тебе викине.
— Не може бути! — заперечила Нова і знову подивилась на двері. — Я в це не вірю.
— А ти, що думаєш, що єдина тут така свічка була? Я знала сотні... Поки ти дариш тепло, поки ти світиш, поки ще можеш дарувати щось, тебе люблять. Але як тільки ти вигораєш, тебе выкинуть в смітник і ніхто не пожалкує.
Нова свічка, яка вже майже закінчилась сумно подумала про себе, що більше в цьому світі їй нічого і не треба.
— Ось така наша доля, — підсумувала Кокосик.
— А мені байдуже, — заперечила та. — Це те для чого мене створили. Світити поки можу. А потім не важливо. Ну й що? Зате в людини є емоції? Вона буде згадувати ті вечори, які провела зі мною! Ти права така наша доля. Але що робити, жалітися?
— Ну, це твоє рішення.
— Так моє. І я буду сяяти, допоки не згасну!
Коментарі
Показати всі коментарі
(1)