Щодо жахів… Нічого не вигадуватиму. Розповім правду. Бо життя може підкинути такі людські вчинки, що крім, як жахливими їх і не назвеш. І ще додам. В цій розповіді не буде ніякої містики. Все незрозуміле згодом пояснять записи зі звичайних веб камер. 
          Моя оповідь почнеться у Франції. Один талановитий, але безталанний чоловік, шукаючи кращої долі, разом зі своєю родиною опинився у Парижі. Він писав музику. І картини. Його роботи, навіть, іноді купували. Траплялися і замовники. Але визнання, до якого так прагнув митець не було. Загалом, життя на новому місці налагоджувалося. Його жінка влаштувалася доглядальницею у досить-таки, гарний будинок для літніх людей. Мала гарантовану постійну платню, яка її влаштовувала. Донька навчалася у ліцеї і була повністю задоволена новим життям. Але чоловіка постійно мучило відчуття, що він марнує своє життя. І в безкінечний пошуках сенсу гнітюче незадоволення переросло в роздратування. І нарешті, одного ранку, коли він їхав до чергового замовника з готовою картиною, він прийняв рішення. Зупинився посеред дороги. Вийшов з автівки. Поїхав до аеропорту. І взяв один квиток на рейс додому. В Україну. 
           Повернувся на Батьківщину. Трішки пожив у брата. І почав шукати собі будинок. Грошей було не багато. Та і потреби того чоловіка були не захмарні. Головне ж було те, що тепер він певно знав, чого хоче. 
          І в одному, майже забутому, селі він купив собі стару-престару хатинку. Кособоку від часу. Втоплену у заростях бузини, в колючій акації та в хмілі з товстенними стеблами. Але тією занедбаністю чоловік не переймався. Бо знав, що в нього вистачить сили все привести до ладу. Він відчував, що саме до цього і прагнув. До усамітнення. Справжнього. Навіть мобільний зв'язок був лише на дворі. В хаті ж ані вайфаю, ані інших спокус занадто швидко еволюціонуючої цивілізації не було. Його влаштовувало те, що найближчий сусід, дід-одинак, жив в трьохстах метрах від нього. Та ще був один жилий двір. Там, далеченько від нього, мешкало подружжя.  
          Почав художник з того, що влаштувався в сараї. Погода дозволяла. Починався травень. Хатку завалив. Залив новий фундамент. І потихеньку зводив стіни. Обдумуючи кожен крок, кожну дію. Щоб все було тільки так, як бажалося. Коли не вистачало грошей на якісь будівельні матеріали, малював. Все навколо його надихало. Малював він пейзажі, які бачив навколо. Натюрморти простих речей, які його оточували. І ось, що було дивно. Коли прагнув визнання, як митець, його майже не помічали. Коли ж повністю занурився у будівлю власної оселі, не було жодної непроданої картини. Справа йшла добре. І до холодів чоловік облаштовувався у власному домі. Без поспіху. Грунтовно. 
          Інколи до нього в гості заходили сусіди. Бо то ж - яке-не-яке, а село. І місцевим мешканцям завжди було цікаво, що там робить той дивак у старій хаті. А хата  змінилася. Зовні - не дуже, так і залишалася мазанкою. Тільки стала трішки охайнішою та міцнішою. А всередені все змінилося. І викликало подив у сусідів. Дід-одинак, наприклад, кожного разу буркотливо обурювався тому, що в хаті залишилися лише вхідні двері. Новий простір був влаштований так, що від печі, яка стояла в центрі, було видно будь-який куток в хаті. А ще - дуже маленьке віконце, що дивилося на вулицю. І величезне, майже на пів стіни, вікно, що виходило в сторону лісу. Та господар лише мовчки посміхайся. Бо нічого і нікому не збирався доводити. Навідувалося до нього і подружжя. Весела і добра жіночка щиро раділа, що стара хатка ожила. Жінка з цікавістю роздивлявся всі, вигадані господарем, зручності і незвичності. Її ж чоловік був стриманим. І уважно, але з якоюсь дивною заздрістю, кожного разу дивився на нові облаштування старої хати. 
            Якось вранці та щира жіночка-сусідка вийшла зі свого дому, і її мобільний телефон почав дзеленчати без упину. То йшли одне за одним повідомлення, які залишалися неприйнятними, поки мобільник не зміг вловити зв'язок. Відкрила. Почала читати. І здивовано, майже перелякано гукнула чоловіка. Було чому дивуватися. Більше тридцяти повідомлень. "Випустіть". "Не можу вийти". "Відчиніть". "Де двері". І всі ті повідомлення були від дивака-художника. 
           Коли жінка з чоловіком добігли до хати сусіда, вони побачили, що двері замкнені зсередини. Стукали. Гатили в ті двері. Кричали. Звали господаря. Все марно. Викликали поліцію. Двері вибили. Художника знайшли під маленьким вікном. Мертвим. Штукатурка навколо віконця була пошкрябана, а нігті померлого - зчисані до крові. На горіще стояла драбина. Коли залізли під дах, побачили, що і там навколо віконця дерев'яна стіна була пошкрябана. Поруч лежала розбита пляшка з гострими краями. Вочевидь, саме тією пляшкою і намагалися вишкрябати отвір. Було слідство. З'ясувалося, що в отій розбитій єдиній пляшці в домі був дуже міцний настій полину на горілці. Розтин підтвердив припущення, щодо вживання, загиблим саме тієї настоянки. Полинними галюцінаціями пояснили той факт, що бідний художник не зміг знайти вихід з власного дому. Вмер від інфаркту. 
         Хату ту, після незначного ремонту, виставив на продаж брат померлого. І невдовзі її купили. Нові власники виявилися товариським і доброзичливим людьми. І спочатку дід-одинак, а потім і сусіди-подружжя, точніше гомінка жіночка, слово в слово переповідали їм моторошну історію, свідками якої їм довелося бути. Нові власники не жили постійно в тій хаті. То було їхнє місце відпочинку. Подалі від людей. Така собі дача. 
        Одного разу, приїхавши на дачу, ще не відкривши двері, ті люди побачили, що величезне вікно вибите. В хату увійшли разом з поліціянтами, яких, одразу, ж і викликали. Виявили окрім битого віконного скла на підлозі, навколо маленького віконця подряпини бурого кольору. Нічого не зникло. Всі речі були на своїх місцях. Ситуація була неприємна. Не більше. Не відкладаючи надовго, в наступний приїзд нові власники вставили скло і встановили веб камери у дворі і в домі. А через деякий час спрацював тривожний сигнал на телефоні. Хтось лазив у дворі на дачі. 
         Наступного ж ранку власники неспокійної дачі, разом з поліціянтами завітали в гості до сусідів-подружжя. Сучасні засоби стеження безпомилково зафіксували, як біля хатки-мазанки на залишки недорозібраного тина, в пітьмах, саме той чоловік вішав якийсь кожух. Як з'ясувалося, то був кожух художника. 
        Відповідь на запитання, навіщо був влаштований той цирк, виявилася абсурднішою за дії. Мовляв, хатка-мазанка була його двоюрідної бабусі в якої він дуже любив гостювати в дитинстві. І він жив собі спокійно по сусідству. Споглядав, як хатка руйнується і заростає чагарником. Та поява художника розбудила в ньому почуття спадкоємця. Новий власник, який зруйнував стару хати, ніби зруйнував спогад про дитинство. Так, то він пригостив доброзичливого господаря полиневою настоянкою. Так, то він, нещодавно, вліз до хати, вибивши вікно, пошкрябав стіну і намазав її риб'ячою кров'ю. Так, то він вирішив, що налякає теперішніх господарів кожухом на тині. Щоб всі пошли, нарешті, геть. Щоб ніхто більше ніколи не руйнував його чудових дитячих спогадів.