А ти подивись уважно у котячі очі, почула Вірочка шепіт. 
Дівчинку зовсім не здивувала така чудернацька порада. Вона була готова до будь-яких несподіванок, навіть до казкових. Тому слухняно присіла навпроти великого рудого кота і подивилась в його круглі жовті очі. А жовті очі дивилися на неї. І Вірі було дуже дивно відчувати, що вона не може відірватися від того погляду. "Цікаво, чи зможу я колись подивитись вбік або вгору", - почула Віра власну думку. 
І не встигла сама собі відповісти, як знову почула, але вже не себе, а когось.   
       І тих когось там було багато. Веселі дзвінкі дитячі голоси літали навколо в   мильних бульбашках і переливалися різнокольоровими веселками. Легкі бульбашки ледь торкаючись одна одної, лопалися, сміялися і блискучі дрібні бризки розліталися навкруги кришталевий сміхом. І звісно ж декілька мильних крапельок потрапили в очі Вірі. Дівчинка прижмурилася і приготувалася до того, що зараз мило почне пекти в глазках. Навіть потеряла Їх кулачком. Але нічого не пекло. Віра відкрила очка і побачила диво. 
        Вона все ще сиділа. Але не біля рудого кота. Ба більше. Кота не було зовсім. Все навколо було приємного ніжно-рожевого кольору. " Яка дивна ванільна порожнина.", - Віра знову почула свою думку. І не здивувалася тій думці, бо відчула, що порожнина, дійсно, смачно пахне чимось солодким. Дівчинка подивився вниз. Ну, дійсно, не могла ж вона сидіти в порожнині ні на чому. Тим паче, що під собою вона відчувала приємну пружину м'якість. І Віра побачила, що сидить на чомусь, і це "на чомусь", їй щось дуже нагадувало. І ніяк не згадувалося. Воно, як і все навколо, було ніжного, але жовтого кольору. Вгорі Віра очикувала побачити небо. Але не побачила. Там була молочно-біла порожнеча. Вірі, раптом, згадалися мильні бульбашки дитячих голосів. І відразу навколо неї опинилися багато дітей. Вони всі чомусь раділи. Без перестанку сміялися. Хтось, просто, бігав один за одним навздогін. Інші ганялися з різнокольоровими сачками за мильними бульбашки і ловили їх, наче метеликів. Хтось сидів, матиляв ніжками і задоволено посміхався всім, присутнім там дітям. 
      Віра не розуміла причини тих загальних веселощ, та мимоволі і сама піддалася відчуттю радості. І, звісно ж вона вирішила дослідити все навколо. Але, спочатку вирішила розпитати у когось з цих веселунів про місце, у якому опинилися. 
У вас тут сьогодні свято? - запитала вона пухкенького малюка, який сидів поруч з нею на ніжно-фіолетовому маршмелоу. "Точно! Це - величезні маршмелоу." - вигукнула Вірина думка. 
Так! - радісно відповів малюк. - Свято! Сьогодні, завтра, вчора, післязавтра, позавчора, післяпіслязавтра… 
Досить, я зрозуміла. - Віра нетерпляче перебила доброзичливого співрозмовника
У вас тут - завжди свято. 
Так! - підтвердив малюк і посміхнувся. Завжди! І післязавжди і післяпіслязавжди… 
Та Вірочка його вже не слухала. Вона злізла зі свого маршмелоу і пішла до дівчаток, які грали у ладусі. 
А де ваші батьки? - спитала Віра у дівчаток, які так швидко перехлопували долоньку одна одній, що аж вітерець ворушив їхнє м'якеньке кучеряве волоссячко. 
Батьки? - дівчатка припинили гру і здивовано подивитися на Віру. - А навіщо потрібні батьки? 
Тепер, дивуватися, настала черга Вірочки. Вона очикувала будь-якої відповіді. Але не такої. 
Навіщо?... А хто ж слідкує, щоб ви не потрапили у халепу?- Віра, несподівано зрозуміла, що повторила слова своєї мами, яка була впевнена, що без її контролю Віра обов'язково потрапить у халепу. "Ну і ось. Контролю нема - і ти в халепі" - почула Віра свою думку і цикнула на неї. 
Як цікаво… А як потрапити у халепу? Хочу в халепу! Хочу в халепу! - нетерпляче підстрибували дивні дівчатка, незрозуміло чому радіючи. 
Та забудьте ви про халепу. У вас тут такого нема. - намагалася вгамувати їхню цікавість Віра. - А хто ж вас тут годує? - спитала Вірочка, сподіваючись отримати нарешті зрозумілу відповідь. 
Ніхто! Ми самі їмо! Ось! - дзвінко повідомила одна з подружок. Простягла вбік ручку і просто в порожнечі зачерпнула жменю чогось білого і густого. Піднесла до ротика, що посміхався і почала з насолодою їсти. Просто зі своєї долоні. 
"Яка ж вона, все ж-таки, огидна." - почула Віра свою думку і погодилася з нею. 
А тебе не вчили мити руки перед їжею? - запитала Віра дівчинку. 
Мити руки? Чим їх мити? Руки треба облизувати! - вигукнуло замурзане дівча і почало облизувати руку, наче показувало Вірі, як це робиться. 
Віра терпляче почала: - Взагалі то, нормальні діти миють руки водою. У вас тут є вода? 
Ні. - розгублено переглянулися подружки. - Є зефір, мармелад, безе, меренги, бланманже, різні джеми... - одна поперед другої перераховували вони. - А головне у нас є йогурт. - урочисто промовила та, що тільки що поїла і смачно облизнула свої губки. - Скуштуй! Він дуже смачний. 
Віра не знала і половини почутих назв. Але зрозуміла, шо воно все - солодке, липке і приторне. Та разом з тим відчула, що добряче зголодніла. Дівчинка недовірливо простягла свою руку вбік і відчула, що грузне в чомусь густому. Зачерпнула жменю. Піднесла до рота. І скуштувала. То був, дійсно, йогурт зі смаком якихось дивних фруктів. Так, смачно, але дуже незручно їсти з руки. Про ложки та віделки Віра, навіть, і не збиралася запитувати. Чомусь їй згадався сьогоднішній сніданок у бабусі. Смажена з цибулькою яєчня і тости, натерті часником. І, раптом, аппетитний часничний запах перекрив усю ту ванільність. І перед Вірочкою з'явилися ті самі, вранішні, яєчня і тости. На тарілці. З виделкою. Ото була справжня радість! А не ванільна. Віра їла з таким апетитом, що не помічала, як присутні біля неї діти, з відразою кривилися на незвичну їжу, яка так різко пахла. 
        Віра збагнула, що в цьому місці може виконуватися будь-яка дитяча забаганки. Але ці діти нічого не знають, крім звичних забавок, солодощів і йогурту. Не знають і ніколи не дізнаються, бо навіть покуштувати незвичну їжу ніхто з них не наважився. Вірочці стало шкода цих пухкеньких ласунів. 
      Та треба було вже вибиратися з цього йогуртника. Вона спробувала уявити жовті котячі очі. Дівчинка була впевнена, що тільки з їхньою допомогою зможе повернутися назад. І не помилилася. Круглі жовті очі з'явилися, майже, миттєво. І Віра опинилася на підлозі поруч з великим рудим котом. Так само, як і до цієї дивної пригоди. Тільки зараз вона сиділа біля кота і тримала в руках тарілку і виделку. "Дуже добре, що не залишила там. А то ті веселуни ще очі собі повиколювали б. " - почула Віра свою думку. І погодилася з нею.