Темрява ковдрою лягала на землю, поїдаючи залишки світла, що світило останніми променями сонця.
Вуличні ліхтарі тьмяно мерехтіли посеред спустошеної вулиці де стояв поодинокий, похмурий будинок.
Невеличке подвір’я було встелено кущами беладонни, які вже ось-ось дозріють та дадуть отруйні плоди. В народі ходять повір’я, що ця квітка здатна підкорити розум людини, вбити, отруїти. Та водночас поважні панні з міст використовували їх, як каплі для очей, для того, щоб їх зіниці були збільшені, немов збуджені. Чи можна їх вважати відьмами, адже чутки, що ці рослини ростуть лише там де живуть чаклунки ширилися околицями королівства і майже кожна малеча знала, що ця рослина отруйна та небезпечна.
Вирізьблений з соснового дерева будинок стояв немов титан посеред пустки. Скляні вікна, що були завішані важкими тканинами буди наповнені темрявою, яка пробивалася крізь щілини. Двері скрипіли відчиняючися від вітру та немов запрошували доторкнутися до гущі мороку, стати гостем будинку, або ж його в’язнем.
Аліція та Якуб повільно проходи повз нажахані зовнішнім виглядом споруди, що викликала в їх юних серцях незрозумілу тривогу та страх, що розповсюджувався по всіх клітинах їх тіла, доходячи до мозку, який всередині кричав «Біжи!»
Батьки та бабусі розповідали їм, що колись у цьому домі жила неймовірної краси панночка, якою захоплювалися всі чоловіки селища та його околиці. Чорне, воронячого крила волосся хвилями спадало вниз на тендітні плечі. Пухкі вуста були червоними як спілі вишні, а зелені очі виблискували під сонячним світлом, немов палали.
І тоді одна ревнива жінка вирішила пустити плітку про те, що панночка ця відьма, що може причарувати чоловіка, вкрасти щастя та згубити жіночу долю.
І прийшов час, коли вогонь запалав в руках людських, впіймавши жінку, вони спалили її на вогнищі, та в агонії язиків полум’я прокричала вона «Не знати вам щастя та спокою, збугили невинну душу! Горіти вам ясно як зорі, і попелом бути в багатті!»
З того часу постійні пожежі в будинках стали настільки частими, що люди почали збирати речі та тікати з цього села в надії на порятунок, та по чутках, що чули Аліція та Якуб, ті хто втік все одно вмирали навіть за сотні кілометрів.
І лише де-не-де залишилися сміливі люди, які вирішили жити у своїх домівках не боячись прокляття та все ж обминаючи цей зловісний будинок.

Дійшовши додому хлопець з дівчиною дістали хмиз з плетеного кошика, декілька вбитих кролів, які вони приготують на вечерю для батьків та квітку беладонни, яка дивом опинилася в їх кошику. Вони пам’ятають, що навіть не торкалися їх, не зривали, та й близько не підходили. Страх знову полонив їх серця та прихід батьків вмить відволік їх від нав’язливих думок.
Запашна вечеря з кролячим м’ясом та картоплею, тріск вогню в плиті на якій вони готували їжу наповнив щастям, любов’ю та затишком.
Здавалося, що ця сімейна ідилія буде вічною, адже ніхто й ніколи не хоче вірити у смерть близьких людей. Думка про – схожа на безумство, яким сповнені провидці біля крамниць.
Сон повільно пробирався крізь мережево тканин, яким було завішано вікно.
Аліція повільно засинала, а відчуття чогось неминучого наздоганяло її навіть уві сні. Дівчина згадувала квітку беладонни, яку напередодні вони знайшли в кошику. Вона поклала її собі до кишені, немов якийсь оберіг. Аліція ніколи не вірила в чаклунство та магію, в обереги та прокляття – проте сьогодні у її свідомості щось змінилося.
Її переповнювали думки, що спотворювали реальність, а дрімота вже торкалася її повік, пестила та забирала в країну сновидінь.
- Ось ми й зустрілися, панночко... - невідомий голос лунав посеред темряви та промовляв до дівчини.
  В приміщенні було холодно, здавалося, що відчинені усі вікна та древі навстіж, проте запах був просякнутим історією, чимось старим та занедбаним.

- Хто ви? - Аліція тихо запитала та її голос відлунням відбивався від стін.

- Я Марія, та що була спалена за красу. Невинна, що стала жертвою для невігластва. - дзвінкий голос був ближчим і ближчим, здавалося, що він вже торкається своїм подихом тонкої, блідої шкіри дівчини. Ось-ось вхопить її своїми міцними руками та задушить.

  - Що вам потрібно від мене? Ви хочете мене вбити? - страх паралізував тіло Аліції, але поглядом вона побачила мерехтіння в кишені й засунувши руку дістала квітку беладонни, що яскраво переливалася всіма барвами від золотистого до сріблястого.

- Ти єдина змогла відчути мій відчай. В мене є подарунок для тебе. Ця квітка, котру ти тримаєш у своїх тендітних руках стане твоїм поводирем, та водночас покаранням. Я чекала допоки народиться жінка, що зможе розірвати цю нескінченну петлю у якій щодня спалюють моє тіло.

  Світло з'являлося нізвідки, здавалося, що зароджувалося у темряві крізь час та простір. Перед Аліцією стояла тендітна, неймовірної краси жінка у якої в очах був розпач та смуток, що віддзеркалювався у зірницях та мерехтів.
Її руки були витончені, а кроки настільки легкими, немов вона легка, як пір'їна. Одягнена в білу, вишиту мережевом сорочку вона наближалася до дівчини посеред будинку, який колись належав їй.

Як же ж вона тут опинилася? Невже Аліція сновида, а її цікавість взяла верх над здоровим глуздом. Чи може це все сон, і скоро вона прокинеться від жахіття?
  Підійшовши ближче, Марія тихо прошепотіла :

  - Якщо не знаєш де вихід, то потрібно знайти, а якщо знаєш, та варто лише зробити крок назустріч.

У те саму мить язики полум'я охопили все довкола, а Аліція яка стояла у нічній сорочці була міцно прив'язана міцними мотузками до колони посеред будинку, що слугувала опорою для споруди.
Навколо з'являлися незнайомці, які в один голос кричали, що вона відьми, а потім настала темрява.