Один-два-три… три-два-один.

Вода. Темрява. Безкінечність.

Один-два-три. Три-два-один.

Дівчина із довгим темно-русявим волоссям зненацька розплющила очі. Навіть тут, у товщі води, вони здавалися все такими ж вражаюче голубими. Вона явно була здивована від свого перебування під водою, але на мить все ж завмерла, дозволяючи рукам зависнути перед собою. З острахом виявивши, що перебуває на хтозна-якій глибині, вона одразу інстинктивно замахала руками й ногами.

Це допомогло: перш ніж витратити усе повітря із легень, дівчині вдалося сплисти на поверхню. Відчуваючи неймовірний страх і подив від того, чому ж вона опинилася у воді, русоволоса направилась до берега. Вибравшись на сушу, оглянулась ― то було якесь озеро.

«Як я сюди потрапила? Що я тут роблю?» ― думки свердлили голову дівчини, але мозок був занадто затуманений, аби віднайти відповіді на сотню запитань, що наповнювали його з кожною секундою перебування на поверхні. З жахом вона також виявила, що має на поясі справжній мисливський кинджал. Запхавши його назад у кобуру, дівчина озирнулася.

Місце знаходження дівчині багато відповідей не дало ― вона однозначно тут вперше. Довкола розташувалась суцільна пустка із кількома деревами та кущами. Та поруч явно знаходилось місто. Про це натякав характерний шум дороги поруч і високі будинки вдалині. На відміну від жабуриння, із якого вилізла дівчина, місто видалось їй добре знайомим.

Тож, недовго думаючи, русоволоса подалась в сторону дороги. Мала надію, що таки вибралася із цього кошмару, однак все було не так просто.

Зненацька просто перед нею пролетіла фура із велетенським написом на кузові: «ПРОКИНЬСЯ!»

Нічого не второпавши, дівчина отямитися не встигла, як опинилася просто посеред дороги, і з гучним пищанням на неї вже неслася інша вантажівка. Встигла тільки затулити голову руками…

***

Прозвучав ненависний звук будильника, й Анна прокинулася. Важко віддихуючись, вона скинула із себе ковдру і сіла на ліжку. Все тіло було в поту, волосся прилипло до шиї, а в неймовірних світло-голубих очах і досі виднівся страх. Будильник дзвенів на всю кімнату і цей звук набрид дівчині відразу ж, як поруч із дверима почулися кроки. Анна вимкнула пищалку поспішним дотиком долоні і на годиннику поруч із ліжком висвітився час: 6:30. Видихнувши, дівчина підвелася й наблизилася до великого дзеркала, що розташовувалося навпроти двоспального ліжка, котре займало більшу частину кімнати.

Кімната Анни не була великою, але в ній поміщалося все, що ось уже протягом двадцяти двох років було потрібне її жительці. На вбудованій в стіну шафі-купе висіло чимало наклеєних фотографій зі школи ― тут і фото з дівчатами з групи підтримки, фото зі змагань баскетбольної команди, фото із першим коханням. Поруч із вікном знаходився письмовий стіл, повністю захаращений різними книгами, записниками і ручками. Окрім того, на столі стояли виставлені в ряд мініатюрний людський скелет, череп в натуральний розмір і знаменита іграшка-хірург.

Біля ліжка стояла ще одна тумба, на якій лежав перевернутий портрет із сімейним фото. На ньому було видно саму Анну, якій тут було від сили років п'ятнадцять, її молодшого брата, маму і… фотографія явно була загнута в ділянці поруч із матір’ю.

Підійшовши до столика для макіяжу, дівчина глянула на себе в дзеркало й помахом руки закинула волосся назад. Обличчя виглядало вкрай невиспаним.

Та попри це Анна змусила себе всміхнутися й подумки сказала: «Це просто сон. Він не зіпсує сьогоднішній день».

Крутнувшись перед дзеркалом, рушила до виходу із кімнати, попередньо захопивши із собою телефон.

Щойно русоволоса влетіла у ванну кімнату й зачинила двері, руки одразу ж потягнулися до телефону. На екрані висвітлилося одне сповіщення від користувача із дивним нікнеймом Кучерява-Бекка-нахаба. У тексті було написано: «Хей! Як ти? Не забудь костюм!»

Всміхнувшись, Анна похапцем набрала на клавіатурі відповідь: «Не забуду, крихітко! До зустрічі на місці».

Знайшла свій улюблений плейлист й увімкнула на повну. Танцюючи, взялася роздягатися і розкидати свої речі по всій ванній кімнаті. Настрій зашкалював. Та часу залишалося все менше, тож дівчина вже зібралася йти в душ, як раптом двері відчинилися. В них стояв її молодший брат Джеймі. Одягнений у чорне худі, більше за нього самого, худорлявий і просто височенний, він здавався типовим американським підлітком.

― Чого так рано встала? ― пробурчав крізь сон.

Анна вишкірилася.

― А ти чого дрихнеш? Пора в школу, йолопе.

― Я не збирався туди йти, а ти мене розбудила. Чому весь світ завжди має знати, що ти кудись йдеш? ― невдоволено протягнув пацан, обпершись об двері.

― В сенсі не збирався? ― Анна опинилася перед ним швидше, ніж стріла. ― Що, як мама у від’їзді, значить можна робити усе, що здумається? Іди збирайся. І підстрижися нарешті! ― просичала дівчина, потягнувши Джеймі за довгу кучеряву чолку, крізь яку ледь виднілось його нахабне обличчя.

Не бажаючи більше із ним панькатися, Анна схопила свою футболку із умивальника і кинула в Джеймі. Попередньо зачинивши двері на замок, вона рушила до душової кабіни, розстібаючи ліфчик. Гарячий душ розслабляв. Він змивав із обличчя увесь недосип і, здавалося б, Анна вже відчула повну гармонію зі своїм тілом, як в голові раптом знову пронеслися події зі сну, що наснився якраз перед тим, як задзвонив будильник. Від цього рука Анни на мить затряслася і ледь не впустила душ.

«Так, спокійно, ― запевнила себе дівчина подумки. ― Це всього лиш сон».

Зрештою, вимкнувши воду, вона вилізла із душової кабіни, закуталась в рушник і стряхнула мокрим волоссям перед дзеркалом. У ванній кімнаті воно також займало пів стіни. Поглянувши на себе, дівчина взяла щітку, пасту й почала чистити зуби, паралельно збільшуючи гучність музики на телефоні, адже якраз ввімкнулася її улюблена пісня ― 3ОН!3 ― Don’t trust me. Відчувши неабияку енергію в тілі, почала танцювати, продуваючи мокре волосся феном.

За декілька хвилин ідеально пряме довге темно-русяве волосся висохло, й дівчина побігла у кімнату, аби зробити макіяж. Опісля Анну спіткала найважливіша проблема сьогоднішнього ранку ― що ж одягнути? Не довго думаючи, схопила чорні джинси, лілову сорочку і кремовий піджак. Ще раз крутнувшись на підборах в ритм пісні, дівчина нашвидкуруч запхала у велику сумку якийсь пакет із одягом і вибігла з кімнати.

― Удачі, невдаха, ― кинув Джеймі з-за холодильника, коли Анна пробігала повз кухню до виходу із будинку.

― Щоб пішов мені в школу! ― дівчина спеціально зупинилась перед дверима, аби наголосити на цьому. ― І не їж стільки тої арахісової пасти.

Покривлявшись так, аби сестра не бачила, хлопець набрав чим побільшу ложку арахісової пасти і засмакував, заплющивши очі.

***

«Центральна лікарня Редвілл», ― саме такий надпис виднівся на величезній будівлі Т-подібної форми, навпроти якої стояла Анна. Навколо розташувалась велика площа, поруч знаходився паркінг для автомобілів. Саме там дівчина залишила й свою автівку.

Глибоко вдихнувши, Анна окинула лікарню впевненим поглядом.

«Перед початком чогось важливого завжди потрібно загадати бажання. Що ж… я бажаю, аби ця практика стала початком нового етапу у моєму житті, ― дівчина набурмосилась, задумавшись. ― Ні, не так. Якщо й загадувати, то те, чого я по-справжньому бажаю. Що ж..., я хочу, аби із початком цієї практики у моє життя звалилась ціла купа захоплюючих і, можливо, навіть трохи небезпечних пригод!» ― подумала дівчина і, всміхнувшись, була готова рушати до головного входу, як раптом наткнулася на когось і ледь не впала.

Дивом втримавши рівновагу, Анна випросталася і побачила перед собою вкрай невдоволене обличчя якогось високого хлопця із копною темно-русого волосся, що елегантно спадало на бік, надаючи йому іще більшої харизми.

Однак харизма харизмою, а от манери у хлопця виявилися не найкращі:

― А можна гав не ловити, а вперед дивитися? ― вкрай уїдливо зауважив він, обводячи дівчину зверхнім поглядом, попередньо дещо опустивши свої темні окуляри.

Анна обвела його здивованим поглядом. «Ага… неакуратно зав’язаний галстук, розщібнені верхні ґудзики сорочки, підкачані до ліктя рукава… накачане тіло і ця зачіска… не здивуюсь, якщо це син якогось професора», ― прозвучало в голові Анни і вона миттю зробила нахабне лице.

― Ні, не можна, ― непохитно випалила вона і, гордо задерши голову, рушила до головного входу.

― Що? ― вирвалося з уст хлопця і все, що йому пощастило зробити ― так це дивитися, як Анна ефектно заходить у будівлю.

Ну… майже ефектно. Бажаючи здатися сильною і непохитною, дівчина захопилася і не второпала, що двері відкриваються в протилежну сторону. Добряче отримавши ними по лобі, вона похапцем проштовхалася всередину. За усім цим спостерігав той самий незнайомець із вулиці. Хмикнувши, при цьому всміхаючись односторонньою посмішкою, він рушив слідом.

― Анно! ― радісно закричала темношкіра дівчина середнього зросту із кучерявим темним волоссям. Вона міцно обійняла подругу й додала: ― Ну, як ти? Відчуваєш мандраж?

― Ну, не те що б, ― всміхнулася Анна дещо розгублено, коли вони заходили в ліфт для персоналу. ― Це наш перший день на практиці…

― Ага! Та в якій лікарні, Анно! Ти відчуваєш це, так? ― вона глибоко вдихнула.

― Запах лікарні, ― протягнула Анна. ― Такий вже рідний…

― Ні! ― голосно заперечила подруга. ― Це запах кар’єрного росту!

Анна засміялася.

― Ми ― студенти, Бек, ― кинула вона. ― Поки що ми можемо тільки мріяти про… о, Господи! ― зненацька відчинилися двері ліфта і дівчата опинилися перед відділенням, на якому красувалася табличка «Інфекційний блок».

― Про це я і кажу тобі, подруго, ― легенько штовхнула русоволосу Ребекка і сама окинула захопленим поглядом вхід у відділення, де вони проведуть наступні три тижні.

Заходячи, Анна мимохіть окинула поглядом блискучу табличку поруч із дверима, на якій писало: «Інфекційне відділення лікарні Редвілл своїм існуванням завдячує наполегливій праці доктора медичних наук, професорки Д. Радінскі».

***

У роздягальні Ребекка й не думала замовкати. Анна уже змирилася, що рот подруги не перестає видавати звуки навіть тоді, коли це вкрай недоцільно, та подумала, що зараз найкращий момент, аби висловити усі свої захоплення з приводу подій, які чекають їх попереду.

― А ти знаєш, хто буде із нами? ― запитала раптом Ребекка, второпавши, що Анна не збирається підтримувати розмову про те, як її кішка ганяла єнота по подвір’ю пів ночі.

― Гадки не маю, ― знизила плечима Анна, всміхаючись. ― Бути в курсі всього ― це твоя стихія.

― Хе-хе, ти абсолютно права! Та цього разу я така ж нульова, як ти, ― зізналась Бек. ― Що ж, в цьому і свої плюси є. Зрештою, нам обом не завадить кардинальна зміна оточення. Як добре, що з нашої групи майже всі подалися в терапію.

― Кетрін прибила б тебе за такі слова, ― зауважила Анна, котра вже встигла переодягнутися в чорний медичний костюм і якраз складала свої речі в сумку.

― Ну, вона в хірургії, так що, ― засміялась Бек і Анна миттю підхопила цей тон. ― Я навіть рада, що тепер нас тільки двоє.

― Ой, не зазнавайся, ти пішла сюди зі мною тільки тому, що на дерматології немає хлопців.

― Все то ти знаєш, Анно Уеллінг! ― штовхнула її Бек і разом вони рушили до виходу із роздягальні, узявши із собою тільки стетоскопи, маски і записнички. ― Стоп-стоп! Я ледь не забула! ― раптом скрикнула Ребекка. ― Нам потрібно дещо зробити, перш ніж ми переступимо поріг цього відділення…

Анна вирячила очі.

― Тільки не кажи, що ти взяла… Бек! ― шоковано протягнула дівчина, побачивши, як подруга витягає із сумки маленьку пляшечку віскі. ― Це перший день практики!

― Саме так, Анно, перший день практики, ― підсміхнулася подруга. ― Ти будеш, ні? ― і, не чекаючи відповіді, ковтнула трішки віскі. ― О! Те, що треба для сміливості.

― Добре, давай сюди, але швиденько і… тс-с, не смійся! ― зашипіла Анна, похапцем роблячи ковток віскі, який миттю так обпік горло, що дівчина ледь стрималася, аби не закашляти. ― Чорт, цей день мені вже подобається. Я і не думала, що говорячи мені про це вчора, ти стримаєш свою обіцянку… це…

― Так не схоже на мене? ― хихикнула Бек.

***

У приймальній частині вже зібралися й інші студенти ― це було помітно по їхніх акуратних випрасуваних костюмах й дещо напружених обличчях. Поруч проходили лікарі в халатах та костюмах, заклопотані, із історіями хвороб в руках… і це одразу ж викликало в Анни деяке хвилювання. Та майже одразу попередньо випитий у роздягальні ковток віскі зняв усю напругу, і дівчина розслабилась. Однак прямо в цю мить второпала, що…

― Привіт, я Віолетта Чень, ― прозвучав вкрай життєрадісний дзвінкий голос низької худенької дівчини азіатської зовнішності, котра одразу ж простягла новоприбулим свою руку в знак знайомства. ― Але звіть мене просто Лéта.

Та увага Анни була зосереджена зовсім не на Леті чи ще на комусь, хто стояв там… а на високому харизматичному хлопцеві, із яким вона зіткнулася перед входом в лікарню. Її обличчя тут же вкрилось холодним потом. Хотілося провалитися крізь землю і Анна підсвідомо ступила крок назад, за спину Бек.

«Трясця твоєї матері! І як же це мало так пощастити, щоб цей тип теж виявився студентом в інфекційці! Ох, то, напевне, все Джеймі винен. Вічно бажає удачі нещиро…» ― пролунало в голові Анни.

― Опа-па, ― прозвучав саркастичний голос і Анна відчула, як її пробирає розгубленість. ― Невже це ти? Точно! Це ти! Нахаба у ліловій сорочці!

― Привіт, мене звати Áдам. Адам Шамберлéйн, ― хтозна звідки перед цим типом виник іще один хлопець із приємним голосом, якого Анна досі навіть не помічала.

Дівчина похапцем схопилася за простягнуту ним руку і вже хотіла щось сказати, як вчасно озвалася подруга:

― Це Анна. Анна Уеллінг. А я Ребекка Бенсон.

― Оце так, ― прозвучав знову цей противний голос. ― Анна, значить. А я Хантер. Але тобі руку краще не тиснутиму, ти ж бо готова мене проковтнути, наскільки я бачу із твого напруженого обличчя. А ти Ребекка, так?

Ребекка й Хантер потиснули один одному руки. Анна нервово відвернулась, тим самим повернувшись до Лети й Адама.

― Здається, я бачила тебе на лекціях, ― сказала Лета. ― Ти із десятої, так?

― Точно, ― нервово всміхнулась Анна і ніби між іншим обвела поглядом Адама.

«А він красивий», ― пронеслось у голові дівчини.

― Хантер дивився так на тебе, наче ви раніше зустрічались, ― зауважила Лета.

― Ми зіткнулися перед входом у лікарню. А він що…

― О, це звична його поведінка. Не звертай уваги, ― махнула рукою Лета. ― Ми з однієї групи. Він усіх дратує.

Анна перевела погляд на Лету, аби не дивитися на цього Хантера, увагу якого, на щастя, відволікли Ребекка з Адамом.

― Гарне тату, ― всміхнулась Уеллінг, кинувши поглядом на праве передпліччя азіатки.

Лета зреагувала дещо ніяково ― Анна чітко це помітила, однак не акцентувала. Усе відбувалося надто швидко.

― А, так, ― махнула рукою азіатка. ― Мабуть, треба було взяти светр…

― Ти чого? Тату гарне, а зараз така жара…

― Ей, народ, ― почувся голос Ребекки. ― Здається, це наш куратор.

Усім довелося припинити розмови, адже просто в цю ж мить перед ними виникла жінка високого зросту у коричневому медичному костюмі. Її краса миттю вразила Анну ― жінка мала не дуже довге руде  волосся, зібране у високий хвіст, і надзвичайно проникливі карі очі, від одного погляду яких дівчина відчула себе не в своїй тарілці. На худій, але достатньо красивій шиї висів стетоскоп. В руках жінка тримала історії хвороб. Один лише її образ миттю змусив усіх припинити балачки. 

― Доброго дня. Мене звати Лінда Ріннé, для вас я професор Рінне. Це всі? Чудово. Пройдімо в ординаторську, де й познайомимось.

Її голос здавався дещо строгим і холодним, однак Анна не зважала ― саме про таку наставницю вона і мріяла. По дорозі до ординаторської Ребекка й Анна відділилися від усіх.

― Звідки ти знаєш цього Хантера? ― поспішила запитати Бек.

― Я наткнулася на нього перед входом, ― зашепотіла Анна. ― Він звинуватив мене в неуважності, тож я вирішила провчити нахабу і ефектно зайшла в будівлю. Ну… ефектність дещо не вдалась…

― Тільки не кажи, що ти грохнулась на підлогу, як завжди…

― Ні, я втримала рівновагу! Але, Бек, ти бачила Адама? Він такий…

― Опа, ― захоплено протягнула Бек. ― Що я чую!

― Та ж тихіше, ― засичала Анна, злякавшись, що їх почують.

― Ця професорка не виглядає доброю, ― зауважила Ребекка.

― Ти прийшла сюди вчитись, чи гав ловити?

В ту ж мить вони опинилися в ординаторській, де професорка Рінне посадила всіх на кушетку, а сама сіла за стіл, де лежав список усіх студентів. Поки вона ще щось перевіряла в телефоні, Анна встигла добре роздивитися ординаторську. Тоді її погляд зосередився на Адамові, котрий сидів в самому кінці зліва, поруч із Летою і Хантером.

«Божечки, я просто обожнюю Бек за те, що зайшла в кабінет першою і відмежувала мене від цього самозакоханого ідіота!» ― подумала Анна, обвівши Хантера вкрай невдоволеним поглядом.

― І так, ― професорка Рінне відклала телефон і, взявши ручку, приступила до списку. Сидячи на стільці, вона тримала спину настільки рівно, що в голові Анни вже пробігла думка про те, що ця жінка колись була балериною. ― Міс Ребекка Бенсон.

― Це я, ― озвалася подруга.

― Ясно, ― сказала на це Рінне без жодної нотки теплоти в голосі. ― Адам Шамберлейн.

― Я тут, ― сказав хлопець, після чого професорка обвела його неоднозначним поглядом й стала рухатися далі по списку.

― Віолетта Чень. Ага, вас я знаю, ― Рінне навіть не стала дивитися на Лету. ― Джуліан Розенбаум.

Це прізвище і ім’я здалися вкрай незнайомими Анні, тож в її голові вже промайнула думка, що загадковий хлопець просто не з’явився, як раптом прозвучав вкрай неприємний їй голос Хантера:

― Присутній, професорко Рінне.

― О, ― скрикнула жінка так, наче раптово сталось щось, чого вона так довго чекала. ― Ось так потрібно відповідати. Чудово, Джуліане. І ще в нас залишилась… Аннабель Уеллінг.

― Я, пані професорко, ― поспішила сказати Анна, не встигнувши навіть подумки позлитися на Хантера і його фальшиву повагу до професорки. 

― Гаразд. Тепер ми знайомі і я, начебто, усіх вас запам’ятала. Що ж, приступимо. Вашим куратором буду не лише я, однак із професором Лейденом ви познайомитесь пізніше, ― голос Рінне значно пом’якшав після того, як Анна та Хантер звернулися до неї, як слід. ― Вітаю в інфекційному відділенні. Як ви знаєте, наше відділення ― єдине в Нью-Джерсі і являється чи не найкращим у всіх штатах. До роботи приступимо прямо зараз. Ось історії ваших пацієнтів. Вашим завданням буде правильно поставити діагноз. Після того, як ви будете остаточно впевнені у своєму рішенні і матимете при собі безсумнівні факти вашої правоти, можете приходити до мене. Я перевірю, і ми обговоримо лікування. Що ж, аби не затримувати час ні ваш, ні мій… пацієнти Шамберлейна, Розенбаума і Уеллінг знаходяться в одному блоці. Він просто за стіною. Чень і Бенсон, підете зі мною.

Ребекка встигла лише кинути вкрай наляканий погляд на Анну, як уже довелося іти за міс Рінне. Натомість Анна тільки зараз второпала, що залишилася наодинці із двома хлопцями, один із яких викликав у неї відчуття неймовірного захоплення, а другий встиг стати найжахливішим кошмаром.

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))