В інфекційному відділенні стояла доволі темна атмосфера. Порожні коридори освітлювалися люмінесцентними лампами, а темрява за вікном навіювала не надто приємні враження. Анна заглянула в ординаторську і, побачивши сплячого Лейдена на одному з ліжок, поволі зачинила за собою двері. «Рінне казала, що чекає Бек біля відділення… хм, як же воно називалось?» ― намагалась згадати Анна, ідучи коридором повз різні види палат ― тут були і бокси, і напівбокси, і звичайні палати для людей із кишковими інфекціями.

Аж ось, дійшовши до кінця коридору, Анна натрапила на пластикові двері із надписом «Відділення особливо небезпечних інфекцій». На самих дверях висіла табличка із забороною заходити всередину без захисного костюму. Не довго думаючи, Анна дьоргнула за ручку й опинилася в так званому «шлюзі» ― місці, де лікарі перевдягалися в захисні костюми і мили руки перед тим, як зайти або вийти із відділення. Дівчина взяла перший ліпший костюм із надзвичайно легкого, однак штучного матеріалу, одягнула його і респіратор й була готова заходити у відділення. Та одразу ж її спіткала проблема ― на дверях був код, і вона його, очевидно, не знала.

«Ай, це погана ідея. Тобі слід просто зачекати Бек поруч із ординаторською. Вона так чи так проходитиме там. Або ж узагалі ти мала б зачекати в машині! Раптом ми просто розминемось?!» ― прозвучало в голові Анни, поки вони стояла на місці, думаючи, як краще вчинити. «Відділення особливо небезпечних інфекцій… цікаве місце. Бек має нагоду бути там, а я…»

Цікавість просто пожирала Анну зсередини. І вирішення проблеми само знайшло юну шукачку пригод.

― Ви ідете? ― зненацька прозвучав поруч жіночий голос.

Анна озирнулася. Перед нею стояла медсестра у костюмі.

― Хто ви? ― придивилась жінка.

― Я… студентка. Професорка Рінне послала поглянути, чи в порядку пацієнт у третій палаті! ― Анна й гадки не мала, що її мозок здатен видумати такі речі.

― Це зроблю я, але ви, звісно, можете подивитись, ― із деякою недовірою промовила медсестра.

― Ну, добре, тоді я краще залишусь, ― пробелькотала Анна.

«А-а-а! Що ти в біса робиш, нерозумне дівчисько?! Ти маєш шанс зайти! Ну ж бо, підглянь код… підглянь код!» Медсестра швидко набрала необхідну комбінацію цифр й увійшла всередину. Натомість Анна залишилась в шлюзі і лише пізніше, через декілька хвилин, наважилась набрати підглянутий код й увійти всередину.

Відділення мало зовсім інший вигляд, ніж звичні коридори за цими дверима із кодовим замком. Вони скидалися на темні порожні тунелі в психіатричній лікарні, або ж коридори давно закинутих госпіталів минулого століття. Та так все виглядало лише на перший погляд. Коли Анна проходила мимо палат із заблюреними оглядовими вікнами, її щоразу пронизував страх. Складалося враження, що в цьому місці взагалі не було персоналу. Та й та медсестра, здавалося б, уже давно зайшла, а все так і не поверталась. Наче взагалі заходила не сюди.

Анні вже стало здаватись, що ці двері провели її не у відділення особливо небезпечних інфекцій, а слугували порталом у потойбічний світ.

Навколо стояла надто підозріла тиша. Не було чути жодних кроків, пікання апаратів, або ж бодай-якихось звуків, що доводили б існування тут живих людей. «Ай, це все моя бурна уява! Заспокойся, Анно, це звичайне відділення. Так, ти ніколи не була в таких і бачила лише в кіно, але ж це зовсім не моторошно! Це твоя майбутня робота!» ― запевняла себе дівчина, повільно крокуючи незнайомим коридором, котрий наче спеціально освітлювався таким тьмяним світлом.

На кожній із палат знаходився кодовий замок, що не могло не насторожувати. Зазвичай Анна не помічала деталей ― цим займалася її подруга Ребекка, брати якої, будучи психологами, навчили її звертати увагу абсолютно на все. Та цього разу Анна напрочуд швидко второпала, що варто залишатися зосередженою ― це місце геть не таке, як здавалось на початку. Зовсім скоро стало зрозуміло, що Ребекки тут немає і ніколи не було, але цікавість перед тим, що представилось їй без особливих труднощів, перемогла.

Анна не могла просто взяти й повернутися назад. Усі палати були зачиненими, й дівчина не наважувалася скористатися відомим їй кодом, аби спробувати відчинити бодай-якусь із них. Сьогодні її вперше злякав страх перед можливістю побачити щось таке, що могло б значно нашкодити їй. «Ага, а перед цим я взагалі безпечно торкалась телефону руками після корости, а ще стояла поруч із дівчинкою з пневмонією без маски. Так, обережність і я ― дуже поєднувані поняття. Але ж, чорт візьми, це відділення… або мій дах остаточно поїхав, або тут зберігають щось заборонене», ― думала дівчина, потрапивши в абсолютно інакший коридор.

Тут уже не було палат із заблюреними оглядовими вікнами і кодовими замками. Тут знаходилися лабораторії. Не надто сучасні, однак справжні лабораторії, в яких проводять досліди… і, схоже, зовсім не на тваринах. Цей факт лякав Анну не на жарт, але цікавість знову перемагала. Жодна людина іще не трапилась на шляху дівчини й це, звісно, не могло не насторожувати, та Анна була тільки рада ― якщо її помітять тут, то скоріш за все, будуть значні непереливки. Але ж щось так тягнуло її йти далі!

«Ні, ― раптом подумала Анна, зупинившись. ― Мені не слід тут бути. Я не повинна бачити це все! Хтозна, чим тут займаються і… зазвичай коли головний герой фільму виявляє таке місце, він потрапляє у величезну халепу! Чорт візьми, життєво небезпечну халепу, Анно! Ти повинна зараз же забратися звідси». Дівчина й справді була готова розвернутися й щосили побігти назад, вибратися з цього страшного місця й більше ніколи не повертатися, але зненацька її погляд потрапив на відчинені у величезну палату двері. На них також був кодовий замок, однак, схоже останній, хто був там, вирішив наплювати на безпеку. «Ні, зупинись. Не йди! Не треба, стій! Раптом там хтось є!» ― Анна намагалась зупинити себе, але внутрішнє бажання дізнатись, що знаходиться в загадковій палаті, моментально перемогло. Її немовби магнітом туди тягнуло. Наче весь час вона йшла цими коридорами лише для того, аби в кінці кінців знайти цю палату.

Дівчину пронизало дивне відчуття ― то було щось змішане із цікавістю і страхом. Вона простягнула руку вперед і повільно відчинила двері. Усередині палати не спостерігалося жодної людини. Основний її вміст складали різні шафки, столи і апарати, здебільшого дуже старі. Про це свідчив шар пилу на них. Освітлення забезпечувала стара хірургічна лампа, що висіла просто над єдиною у палаті кушеткою, розміщеною в самому центрі. На ній безсумнівно лежав пацієнт ― про це свідчили відповідні вигини його тіла під білим, ідеально чистим простирадлом. Хворий був підключений до апарату штучної вентиляції легень, у нього постійно знімались показники ЕКГ і пульсу. Усі дані висвітлювалися на приліжковому моніторі пацієнта, котрий явно здавався новішим за усі ці запорошені прилади в палаті. Поруч із кушеткою стояло два металевих столи, застелених акуратними полотнами. На них було розставлено різні інструменти. Усе виглядало так, наче пацієнт перебуває в інтенсивній терапії, але водночас йому збираються робити операцію…

І зненацька пролунав голос, який змусив дівчину аж підскочити від переляку:

― Ти ж не надумала підходити туди, га, Іскорко?

Анна спершу закричала, а тоді розізлилась:

― Це ти! Якого чорта ти тут робиш?

― Я хотів тебе, взагалі-то, те саме запитати, ― протягнув Хантер, показово обпершись рукою на вхід у палату.

― Ти що, слідкував за мною? ― вирячила очі Анна.

― Знаєш, зазвичай люди так і роблять, коли бачать, як всякі шалено необережні невдахи заходять в якесь не надто безпечне місце.

Анна покривлялась йому і повернулась до пацієнта. Стала повільно наближатися, адже щось знову змушувало її іти до кушетки.

― Ей, ти справді надумала підходити? ― озвався Хантер.

За мить вони обоє дивилися на пацієнта і просто не мали слів… тіло хворого було покрите жахливими папулами із пухирцями на верхівці кожного. Елементи висипу розташовувалися буквально один на одному, тільки подекуди залишаючи місце для здорової шкіри. Разом із тим тіло здавалося сильно набряклим, а обличчя було настільки заліплене тими гнояками, що на ньому ледве вирізнялися очі й рот, а ніс здавався просто горбком, покритим бугорками.

Видовище було просто жахливим.

― Що це в біса таке? ― першим порушив моторошну тишу Хантер.

Анна уважно придивлялася до пацієнта, обходячи його кушетку.

― Ці пустули… похоже на віспу, однак ні, не вітрянку… натуральну віспу, ― прошепотіла дівчина, поглянувши на Хантера збентеженим поглядом.

― Ти з глузду з’їхала? ― голосно сказав хлопець. ― Випадки натуральної віспи не реєструються вже як півстоліття!

― Але ж поглянь на цей висип. Це не може бути щось інше, я впевнена… жодна хвороба так не обсипає людину, хіба… я бачила тут дивні лабораторії, в яких ставлять досліди, схоже, геть не на людях…

― Але якого біса вони не афішують те, що зберігають тут?! ― скрикнув Хантер. ― Оце… люди мають знати про те, що відбувається в центральній лікарні міста!

― Джуліане, ― Анна проговорила дещо підозрілим тоном. ― Зараз 2019-ий рік. Усі впевнені, що натуральну віспу давно перемогли. Ти ж розумієш, що буде, якщо…

Зненацька обличчя Хантера враз змінилось. Він поступово насупився й прошепотів:

― Іскорко, не рухайся.

Анна відчула, як мороз пробіг по шкірі усього її тіла.

― Зазвичай у фільмах так кажуть, коли позаду головного героя знаходиться щось велике і страшне, ― пробелькотала вона, благаюче дивлячись на Хантера, але при цьому не ворушачись ні на сантиметр. ― Ти ж жартуєш, так? Ти хочеш мене розіграти?

― Я не жартую! ― відрубав Хантер. ― Не обертайся…

Анна й гадки не мала, яку картину зараз спостерігає Джуліан ― позаду неї знаходилося щось страшне. Іще хвилину тому воно здавалося нещасним пацієнтом із смертельною інфекційною хворобою, про яку давно всі забули, а зараз це була істота із жалюгідними гнилими пазурами, чорним бездонним поглядом і ротом, що звивався поступово, розриваючи пустули на шкірі довкола нього. Істота повільно піднімала руки, готуючись схопити Анну, а Джуліан поволі сягав рукою до скальпеля із стола поруч, не відводячи погляду від потвори.

― Джуліане, не мовчи, ― Анна поступово почала важко дихати і на її обличчі виднівся справжнісінький страх. Їй навіть не потрібно було обертатися, аби зрозуміти, що позаду неї знаходиться щось вкрай небезпечне. ― Джуліане, скажи, що це жарт! Я обіцяю піти з тобою, куди тільки захочеш, але не лякай мене так!

― Іскорко, ― прошепотів хлопець, таки схопивши скальпель. ― Я б радий потішити нас обох такою новиною… але… ТІКАЙ!

Почувши ці слова, Анна схопилася з місця як ошпарена і одразу ж зрівнялася із Джуліаном. Одночасно із цим хлопець метнув скальпель просто в потвору і от же пощастило ― влучив просто в шию, із якої моментально хлюпнула кров, змішана з гноєм. Потвора закричала максимально неприємним голосом, хапаючись за свою шию. Нічого толком не тямлячи, Анна схопила Джуліана за шматок костюму і потягнула до виходу із цієї чортової палати. Вони бігли зі всіх ніг, поки не опинилися посеред першого коридору загадкового відділення. Важко дихаючи, обоє опустили руки на коліна.

― Слухай, воно ж померло, так? ― боязко оглянулася до хлопця Анна.

Хантер якусь мить мовчки дивився на неї, а тоді поволі став обертатись і тут на тобі ― з-за повороту повзло щось страшне, але факт був у тому, що це був той самий пацієнт, адже на світло показалася рука із кігтяками, покрита жалюгідними пустулами.

― О, Господи-и! ― заверещала Анна, інстинктивно намацуючи перед собою светр Джуліана. ― Чого ж ти стоїш?! ТІКАЙМО!

Такої паніки вона явно ніколи не переживала. Але от Джуліан здавався напрочуд спокійним. За мить і дівчина наважилася вилізти з-за його спини й самотужки поглянути, чому ж вони досі не втекли. Річ була в тому, що пацієнт вмер у спробах доповзти сюди і лежав зараз непорушно у калюжі власної крові, змішаної з гноєм.

― Він… мертвий? ― пропищала Анна.

― Схоже, що так, ― пробурмотів Хантер, поволі наближаючись до трупа. ― Але ж що це в біса таке?.. не думаю, що ми психи… виглядає цілком реально…

Анна вже наче заспокоїлась, як зненацька із тіла пацієнта вилетіло щось потойбічне. Воно було схожим на чорний непроглядний дим, який моментально згустився довкола неї.

«Я чекав на твоє пробудження, Анно Уеллінг… ще побачимося», ― прозвучало в голові дівчини, від чого вона налякалась до чортиків і, зірвавшись з місця, вилетіла не лише з відділення, а й з лікарні, буквально за одну хвилину, при цьому навіть не скориставшись ліфтом.

Ще ніколи в житті дівчина так швидко не діставала із кишені ключі від авто і ніколи не замикала двері на блок. І тільки тоді, вже сидячи за кермом, вона дозволила собі віддихатися, второпавши, що ніхто за нею не женеться. Зірвала із себе рукавиці й респіратор і, швирнувши їх на переднє сидіння, завела двигун. Похапцем виїхала із парковки і на максимальній швидкості понеслася додому. Її не цікавило нічого ― ні червоне світло, на яке вона проїхала двічі, ні бабулька на пішохідному переході, яку вона ледь не збила… ні навіть власна безпека ― адже дівчина досі перебувала в захисному костюмі, який не викинула у відведеному місці.

Приїхавши додому, дівчина розридалась. Із очей текли не лише сльози ― із ними витікав і весь страх та стрес, який вона щойно отримала. Руки настільки міцно вчепились в кермо, що Анна просиділа так ще з хвилин п’ять, перш ніж остаточно прийшла до тями. Поступово дихання її заспокоїлось і серцебиття повернулось в норму ― дівчина поглянула на себе в дзеркало. Виглядала надто виснаженою і переляканою…

«Прокляття, а я ж втекла звідти, залишивши Джуліана! І Бек… вона, мабуть, думає, що я її кинула… ― задумуючись про це, Анна розпустила волосся, сподіваючись, що це дозволить її голові відчути себе краще. ― Трясця, та яке це тепер має значення? Я бачила те, що не повинна була бачити! Чи… повинна? Що це в біса таке було? Натуральної віспи не існує і монстрів також!» Думаючи про це, Анна буквально розірвала на собі захисний костюм і, зіжмякавши його у великий клунок, вийшла із авто й викинула в смітник. Поруч із ним дівчина остаточно віддихалась. Тоді рвонула в будинок і, навіть не переконуючись, чи є Джеймі всередині, влетіла у свою кімнату і схопила ноутбук.

У месенджері висвітлилось чимало нових повідомлень. Найбільше з них від Бек: в принципі, чого і слід було очікувати.

«Куди ти поділася?!»

«Ей, я чекаю тебе вже десять хвилин! Анно, де твоя машина?!»

«Анно, відпиши мені, ти спеціально мене ігноруєш?»

«Чарлі забрав мене. Якщо хочеш сьогодні тусуватись ― передзвони. І я чекаю пояснень!»

Анно важко зітхнула й взялася набирати відповідь на усю цю тонну повідомлень: «Відчула себе недобре й поїхала додому. Пробач, що не змогла попередити. Телефон сів».

Наступні повідомлення були від Адама. Точніше, воно було всього лиш одне: «Ти в порядку? Напиши, якщо хочеш поговорити».

«О, так, я хочу поговорити, чорт візьми! Ти маєш мені усе пояснити, Адаме! Що за чортівня твориться в цій лікарні?!! А хоча… ― на секунду замислилась Анна. ― Раптом це все було просто однією великою галюцинацією і насправді у мене шизофренія? Але ж Джуліан також був там…» ― дівчина відкрила діалог із ним, в якому абсолютно не було повідомлень і написала текст, який майже одразу ж стерла. «Ні! Якщо мені це все здалось, вони подумають, що я псих!»

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))