Після практики Анна одразу ж поїхала в парк. То був один із найбільших парків Редвілла, що більше скидався на ліс із прокладеними бруківкою стежками. Таку локацію вибрав Адам. І не дарма ― тут можна розказувати навіть найпотаємніші речі і бути певним, що ніхто не почує. Заходити в ліс було дещо не по собі, особливо враховуючи, що уже смеркалося. Анна рідко бувала в цьому парку. Останній спогад звідти датувався близько десяти років тому, коли дівчина іще була маленькою і разом з сім’єю приходила сюди на пікнік. Парк навіював теплі спогади, та Анна чудово знала ― усе це більше ніколи не стане реальністю.

Ось дівчина наблизилась до одинокої лавочки посеред не надто густо розташованих дерев і зненацька почула позаду себе кроки. Різко розвернулася ― в метрах десяти від неї ішов хлопець. «Дивно, мені здавалось, що він стоїть просто за спиною», ― прозвучало в голові Анни і вона придивилась.

Щойно дівчина сконцентрувалась на постаті хлопця, одразу стало зрозуміло ― це Адам. Вона бачила його так чітко, як ніколи, незважаючи на сутінки і його перебування в тіні дерев. «У мене ж короткозорість… якого біса…?» Та дивуватися не було часу. За мить Адам вже стояв поруч.

― Ти прийшла, ― сказав він.

― Звісно, прийшла! Ти думав, я вирішу просто змиритись з усім, що відбувається?! ― скрикнула Анна, та Адам, як не дивно, залишався спокійним.

― Гаразд. Пропоную присісти на лавку. Розповідь буде довгою.

***

Хантер сидів за столом у вишуканому ресторані. Інтер’єр був виконаний у старовинному стилі ― зали освітлювалися величезними люстрами, на яких були лампи у формі свічок, а на кожному столі стояв підсвічник у древньому стилі. Чимало парочок сиділо за столами, котрі розташовувалися так, аби забезпечити максимальний комфорт гостям. Хантер нервово роздивлявся довкола, не водячи головою, а лише зиркаючи своїми синіми очиськами туди-сюди. Хлопець здавався напруженим, але всіма силами намагався цього не показувати ― про це свідчила його поза на стільці ― хлопець сидів так, наче йому було абсолютно байдуже на правила етикету. У залі грала тиха інструментальна музика, що додавала романтичності й піднесеності атмосфері закладу. Хантер дістав телефон й почав бавитися в якусь стрілялку. За сусідній столик якраз сіла жінка, одягнена в дороге плаття. Вона поклала свою сумку від Dior на стіл й обвела вкрай неоднозначним поглядом свого супутника ― чоловіка в костюмі. Згодом вони почали обговорювати бізнес.

Хантер хоч і бавився на телефоні, але добре чув усе, що відбувалось довкола. Зненацька задзвонив його телефон.

― Де ти вештаєшся? ― прозвучав холодний голос в трубці.

― Я в центрі, ― ліниво відповів Хантер, окидаючи харизматичним поглядом весь зал.

― Де саме? Послухай, ти мені потрібен зараз вдома.

― Я не можу.

― Це не піддається обговоренню. Відклади усі свої дурні справи. Через півгодини до нас приїде міс Роше із донькою. Ти повинен бути тут.

― Я зайнятий, тату, ― пролепетав байдужим і дещо презирливим тоном Хантер. ― Усе, кладу трубку. Не маю часу говорити.

― Де ти в біса ходиш?

― Я в ресторані з дівчиною і мене не цікавлять всякі міс Роше і їхні страхопудні донечки, ― протягнув Хантер, єхидно всміхнувшись.

― З дівчиною? Не сміши мене. Ті всі, з ким ти знайомий, ні за що не пішли б з тобою. Краще давай додому, Рейчел, донька міс Роше, ще не знає, який ти телепень і я маю намір представити тебе, як нормального чоловіка.

― Я тебе не чую, зв'язок переривається, ой, все, взагалі не чую, що ти там кажеш, тату?! ― Джуліан поступово відводив телефон від вуха, паралельно створюючи шуми за допомогою паперової серветки.

Поклавши трубку, він видихнув. Поглянув на порожнє місце перед собою і відкрив на телефоні діалог з Анною. «Іскорко, я все розумію, ти наряджаєшся, але я тебе вже сорок хвилин чекаю, давай скоріше, не роби із мене самотнього придурка в ресторані», ― написав він.

***

― Ось це тату з’явилось на моїй лівій лопатці само по собі, ― Анна показувала хлопцеві фото тату із свого телефону.

Адам уважно придивився.

― Тепер точно не маю сумнівів, ― всміхнувся він. ― Ти ― інфéніст.

― Я хто?!

― Інфекціоніст. Так звуться ті, хто бачать істинну сутність людських хвороб, ― промовив Адам. ― Та ми називаємо себе інфеністами, суто для зручності. Зазвичай, інфеністи дізнаються про все із появою таланту. Так ми називаємо оці тату.

«Інфеністи, таланти… що в біса? Звучить, як якесь фентезі!» ― пролунало в голові Анни.

― Тобто… таких, як ти, багато?

― Нас менше, ніж хотілось би. Та все по порядку. Інфеністи народжуються із значно зміненими можливостями організму, що включають наявність неймовірно активної системи імунітету, здатної реагувати на чужорідні агенти з блискавичною швидкістю. Таким чином, кожен інфеніст від природи є невразливим до усіх відомих людству інфекцій.

― Що?! Виходить… тому я не заразилась ні коростою, ні пневмонією… ― пробелькотала Анна. ― Прокляття, якщо так подумати, я ніколи у своєму житті не хворіла навіть звичайною простудою. Я не акцентувала на цьому, але… тепер…

― Повір, це іще не все, що може тебе вразити, ― всміхнувся Адам. ― Зараз я розповім тобі те, що докорінно змінить твоє уявлення про природу усіх інфекційних захворювань. Бактерії, віруси та гриби, здавалося б, такі вже звичні для всіх нас збудники інфекцій… однак вони є всього лиш способом проникнення в людський організм дечого більш небезпечного. З давніх часів ці породження зла звикли називати міазмами. Цю назву ми використовуємо й досі. Міазми користуються бактеріями та вірусами, аби проникати в людське тіло.

― Міазми? ― ніяково пробурмотіла Анна. ― Та так називали всю нечисть, що спричиняла хвороби, протягом століть!

― І знаєш, тодішні лікарі чимало знали. Ба навіть більше, ніж зараз. Все почалось із Гіппократа. Він був одним із перших інфеністів, хто досліджував власні здібності, і одним із перших, кому вдалося з’ясувати причину нашого існування. Саме він представив теорію міазмів, що проіснувала ледь не до 19 століття нашої ери. Так, Гіппократ гадки не мав про бактерії та віруси, але повір мені, саме міазми становили більшу небезпеку. Учень Гіппократа, Артóріо Гедéс, подорожував по світу у пошуках таких же і домігся створення першого у світі Бункера ― місця, в якому інфеністи могли б вдосконалювати власні здібності й вивчати природу міазмів. Вони успішно лікували чимало страшних хвороб у Греції в ті часи. Потомки цих інфеністів і самого Гедеса намагалися поширювати теорію про міазми і демонічне походження захворювань людини по всьому світу, однак їхню общину стали вважати шаманською, а самих інфеністів ― відьмаками, мовляв саме вони й прикликають демонів і вбивають людей. Відбувалися масові гоніння за інфеністами. Та попри це окремі інфеністи, рятуючись, збиралися в групи і таємно продовжували свою справу, читаючи «послання нечутливим від Гіппократа». Слідуючи його настановам, вони знищували демонів, злих духів та скверну у таємниці від людей. Однак гоніння все ще тривали.

Тим часом землю почали охоплювати масштабні епідемії ― чума, малярія, черевний тиф, дизентерія…. Інфеністів було недостатньо. Війна, голод і епідемії спустошували людство. Легендарне послання від Гіппократа було втрачене. Більше ніж століття ніхто не охороняв світ від демонів. Епідемії бушували. Пізніше люди почали все більше й більше досліджувати людський організм, було виявлено перші бактерії та віруси. Людство шукало способи боротьби із ними. Таким чином скверна і злі духи мали все менше й менше жертв. Однак демони все ще бушували. Нові інфеністи народжувалися, та гадки не мали, що робити із власними здібностями.

Тоді Едвард Дженнер, будучи одним із інфеністів, і одним із тих, хто справді розумів своє призначення, вирішив створити спосіб боротьби з міазмами, що не потребував би здібностей інфеністів. Вночі він таємно боровся із демонами, а вдень залишався звичайним ученим-мікробіологом, що поставив собі за мету знайти спосіб зупинити розповсюдження головного джерела демонів на той час ― натуральної віспи. Дженнер мав багато спільників, що організовували таємні Бункери по всьому світу й тренували нових інфеністів. Тоді в 1796 р. Дженнер винайшов першу у світі вакцину ― проти натуральної віспи. Це зробило величезний прорив.

Згодом вчені по всьому світу почали створювати вакцини проти інших страшних інфекцій. Демони були шоковані, адже тепер не могли так бушувати. Зрештою, Дженнер загинув від експериментів із власною кров’ю, намагаючись зробити її більш досконалою, аби могти виліковувати людей від демонів. Його смерть представили як звичайний інсульт. Бункери продовжували бути таємними від звичайних людей, адже залишилися записи про те, що попередні спроби пояснити людству важливість місії інфеністів закінчувалися тотальною катастрофою. Пізніше Александер Флеммінг, також інфеніст, винайшов антибіотики, тим самим суттєво зменшивши безчинства злих духів і демонів. Знайшовши розробки Дженнера із власною кров’ю, він взявся вдосконалювати їх. Однак і його природжений талант «розум» не дозволив Флемінгові вдосконалити власну кров, аби та могла виліковувати людей від демонів. Експерименти завели Флемінга у могилу, усе прикрили смертю від звичайного інфаркту міокарда. З того часу Бункери почали активно розвиватися і проіснували до сих пір.

Слухаючи Адамову розповідь, Анна уявляла кожне сказане ним словом і була просто вражена ― вона чудово знала історію відкриття першої вакцини та створення першого антибіотика, але й гадки не мала, що насправді ховалося за усім цим.

― Тобто… у світі весь цей час існували люди із неймовірним імунітетом, котрі боролися проти міазмів? ― хмикнула Анна. ― Адаме, це все звучить, як…

― Знаю, звучить не дуже. Однак, це правда, Анно. І тепер ти одна з нас. Тобі доведеться змиритись із цим і прийняти свою долю.

― А ті міазми… що воно взагалі таке й звідки взялося? ― Анна не могла дібрати слів, настільки вже була шокована, тож вирішила просто випитати в Адама про все, що він знає.

― Міазми ― породження зла, та не всі з них особливо небезпечні. Коли людину заражає скверна, частіше за все організм позбувається її сам, знищуючи бактерії та віруси, за допомогою яких вона й тримається в організмі. Тобто, знищивши точку опори, організм позбувається і скверни. Із злими духами важче ― потрібне лікування ззовні, однак доволі часто, коли злий дух надто сильний, інфеніст може використати власну плазму, аби вилікувати пацієнта. 

― То ви ще й переливанням власної крові займаєтесь?

― У нас є спеціальні шприци, що викачують лише плазму, ― Адам дістав із своєї куртки щось подібне на ультрасучасний шприц. ― Оскільки наші організми суттєво відрізняються від людських, втрата плазми, навіть у чималих кількостях, не позначається на нашому здоров’ї. Мабуть, так було задумано самою природою.

― Тобто… ти вважаєш, що інфеністи виникли в процесі еволюції?

― Це єдине логічне пояснення. Міазми заполоняли світ, убивали людей, тож природа вирішила подбати про баланс. Та я не розповів іще про найгірших представників світу міазмів. Демони можуть суттєво змінювати людський організм. Зазвичай вони переходять в тіло людини із висококонтагіозними і вкрай небезпечними інфекціями ― черевним тифом, малярією, чумою і тд. Пацієнт може позбутися бактерій та вірусів самотужки, або за допомогою ліків, однак демон нікуди не дінеться. Демони бувають різні ― є ті, хто продовжує жити в організмі людини, суттєво не заважаючи її життю і лише іноді проявляючись різними психічними порушеннями, також є ті, що забирають собі тіло людини і живуть замість неї у реальному світі. Але є і такі демони, чия ціль ― тупо розмножуватися. Набравши достатньо життєвої енергії в організмі, вони покидають його, тим самим прирікаючи людину на смерть, а самі переходять в нове тіло. Таких демонів не завжди вдається убити, вбивши людину.

― Повірити не можу… і з цим ви живете усе життя? Ганяєтесь за демонами і вливаєте їм власну плазму?

― Знаю, звучить не дуже, але це все лише теорія. На практиці все значно веселіше, ― всміхнувся Адам.

― Ага, я вже стикалась із скверною. Ну, принаймні, Лета сказала, що це була скверна.

― Я знаю. Ти прогнала її.

― Неймовірно! То я вже інфеніст? І посвяти не буде? ― засміялась Анна.

― Та ні, все набагато серйозніше, Анно. Скверна ― найслабший міазм. Із демонами справи важчі. Вони здатні на обман, вони надзвичайно хитрі і, повір мені, саме через їхню значну поширеність у світі гине чимало інфеністів…

― Значить, усе це ще й смертельно небезпечно? Але… як? У нас же типу, імунітет, всі діла.

― Так, а окрім того наші тіла завдяки унікальній природі володіють деякими класними штучками. Наша регенерація значно переважає звичну людську, ми набагато швидші й фізично витриваліші. Усі інфеністи народжуються із певним превалюванням однієї із здібностей, що виявляється у формі малюнка на їх шкірі. Їх називають талантами. В принципі, саме завдяки появі таланту й ідентифікують інфеніста.

― А не можна цього якось, е-е, позбутися? Розумієш, я все життя жила звичайним життям і… усі ці сни… Адаме, мені здавалося, що я зійшла з розуму! ― Анна відчувала себе в деякому відчаї. ― А зараз ти розказуєш мені це все… чесно, іще декілька днів тому я подумала б, що ти просто дуже любиш фентезі й…

― Але ти мені віриш, Анно, ― спокійно сказав Адам. ― Ти віриш, бо бачила усе на власні очі.

― Але… це не мій світ! Я… я не можу бути інфеністом! Боротися із цими демонами, міазмами… я і гадки не маю, як це робити! Я просто хотіла стати лікарем!

― У кожного із нас були мрії, ― Адам поглянув Анні в очі. В його голосі відчувалася надія. ― І вони нікуди від нас не діваються. Однак, долю інфеніста ми не вибираємо. Від цього не втекти. Згадай, як ти прогнала цю скверну. Ти чула плач дитини, ти не змогла пройти мимо. Анно, твій талант неймовірний!

― Так? І що в ньому неймовірного? ― хмикнула дівчина.

― Це талант «чутливість», ― пояснив Адам. ― Він наділяє інфеніста здатністю виявляти демонів, злих духів та скверну навіть за найкращим їхнім маскуванням. Окрім того, такі інфеністи можуть похвалитися чудовим слухом, зором та нюхом. Усі відчуття посилені.

― Слухом, кажеш? Адаме, я сьогодні виявила, що мені не потрібен стетоскоп, аби чути серцебиття й дихання.

― Бачиш, усе проявляється. Ти станеш блискучим інфеністом. На початку усі ми нічого не вміли. В Бункері тебе всього навчать.

Анна відповіла не одразу. Вона не могла миттєво переварити усю інформацію, яку виклав їй Адам. А, зрештою, хто б зміг?

― Значить, ось чим займаєтесь ви з Летою, ― пробурмотіла дівчина через кілька хвилин. ― А Бек думала, що ви наркотою барижите, ― силувано всміхнулась Анна, поглянувши на Адама.

Хлопець засміявся.

― У Лети крутий талант. Вона швидка, як вітер.

― А які ще є таланти?

― У мене «розум та винахідливість», у нашої головуючої в Бункері ― «удача». Досить цікавий талант. Ще є «сила». Із такими інфеністами краще не заїдатися. Є у нас один Нейт Вествік…

― Адаме, ― раптом перервала його розповідь Анна. ― А ти… ти давно знаєш про те… ну, що ти інфеніст?

***

Хантер продовжував сидіти за столиком у ресторані, очікуючи Анну. Він телефонував їй уже вдруге, але трубки дівчина не брала. Хлопець написав їй щонайменше двадцять повідомлень із проханнями явитися, які поступово переростали у явні накази. Коли пройшло півтори години очікування, Джуліан кинув телефон на стіл і насупився. В ту ж мить підійшла офіціантка:

― Будете щось замовляти?

― Я чекаю свою дівчину, ― озвався Хантер холодним голосом, спрямувавши на офіціантку вкрай злісний погляд спідлоба.

― Перепрошую, сер, але ви сидите уже півтори години і нічого не замовляєте. У нас немає вільних столиків, а чимало клієнтів хотіли б сісти.

― То принеси мені кави! ― гримнув Хантер.

― Яку каву бажаєте, сер? ― спокійним голосом запитала дівчина.

― Та любу! ― хлопець був не в собі від злості й помітив, що на нього оглянулося уже чимало людей із сусідніх столиків. ― Гаразд, давайте капучино, ― понизив він тон.

Дівчина-офіціантка мовчки кивнула й подріботіла геть. Джуліан обперся на лікті й став гратися серветкою.

***

― Мій талант проявився в дитинстві, ― розповідав Адам. Довкола вже стояла суцільна темрява, але Анні навіть подобалося сидіти в такій атмосфері. ― Так, мої батьки такі ж, як я. Вони навчали мене всьому, і я довший час входив у склад паризького Бункера.

― Ти жив у Парижі? ― захоплено протягнула дівчина.

― Більше того, я там народився. Але душа завжди прагнула дечого іншого. Так я опинився тут.

― А батьки? Вони і далі продовжують займатися… знищенням демонів?

― Продовжують. Однак мої батьки ― типові французи. Вони ставляться до всього із неймовірною легкістю й розважливістю. Вони подорожують по світу, час від час знищуючи міазми, тож офіційно не перебувають у складі жодного із Бункерів.

― То, значить, у нас в місті також є Бункер? ― поцікавилася Анна. ― Ну, я не те, що б хотіла бути інфеністом, я ще думаю… мені просто цікаво.

― Звісно, є. Тобі рано чи пізно доведеться показатися нашим головуючим. Тим більше, я уже сповістив їх про те, що ти пробудилася.

«Пробудилася… ось що намагалися сказати мені ті сни!» ― згадала Анна.

― Але, Адаме, я… я ще… не готова.

― Не відтягуй, Анно, ― промовив Адам. ― Демони довкола нас. Без належної підготовки ти станеш легкою мішенню. Пам’ятай про це.

І він підвівся.

― І це все? Ти просто так підеш? ― здивувалася дівчина.

― Я розповів тобі про все, моя справа виконана. Ти повинна явитися в Бункер. Аби знайти його, зайди в ліс Уортон, а далі твоя внутрішня сутність сама вкаже тобі шлях.

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))