Анна сиділа із Адамом поруч із басейном і, здавалося б, кращого моменту просто не могло існувати. Та дівчина воліла, щоб хлопець ніколи не сказав цього:

― Ти уже вирішила на рахунок Бункера?

― Адаме, я… ― голос Анни помітно спохмурнів. ― Я справді хотіла б займатися полюванням на міазми разом із вами, але… це не зовсім таке життя, про яке я мріяла. Розумієш, до недавнього часу я була звичайною студенткою, що провчилась уже половину свого шляху в медичному. Я мала б просто ходити на практику… зустрічатись зі своїми подругами, ділитися з ними всіма секретами свого життя, але тепер… прокляття, Адаме, тепер я змушена стільки всього приховувати від усіх своїх близьких! Я… я завжди була неймовірно близька із мамою і з Бек… а Кетрін… учора я приходила до неї додому, аби подивитись записи із камер, бо, виявляється, я зводилася із демоном, сама того не помітивши.

― Що? ― сполохнувся Адам. ― Що це був за демон?

― Максиміліан Робінсон. Чоловік, якого донедавна всі вважали зниклим безвісти. Твої дружки-інфеністи прикінчили його на шостому шосе, схоже, одразу після того, як він поїхав від мене. Адаме, раніше я б ніколи не познайомилася із ним! Бо я не сідаю в машини до незнайомців! Але усе це… довело мене…

― Так, наше тріо убило демона сифілісу.

― То був демон сифілісу? ― здивувалася дівчина. ― Секундочку… кажеш, тріо? Здається, я бачила їх в клубі. Опиши мені їх.

Адам швиденько описав інфеністів, й Анна зітхнула.

― Цей світ занадто сильно мене оточує…

― Ти не уникнеш цього, Анно, ― із співчуттям в голосі промовив Адам. ― Я тобі вже казав. Ти можеш переконувати себе, що і далі живеш так, як раніше, але світ міазмів оточуватиме тебе завжди. І тепер, коли вони знають, хто ти, тобі доведеться все частіше стикатись із ними.

― Я помітила. Я просто несла речі в хімчистку, а потім виявилося, що там були демони…

Адам помітно здивувався.

― То була ти?

― Так, а що?.. секунду… не кажи мені, що це ти був в числі тих інфеністів, що… ― від однієї лиш думки про це по шкірі Анни пробігли мурашки.

― Нам довелося, ― сухо сказав Адам. ― Їх було надто багато. Це був єдиний спосіб. Послухай, я б ніколи не став підривати невинних людей, але ці демони виявилися сильнішими, ніж ми думали. Я був там із Летою. Вони хотіли дати нам шанс піти, але вона не стрималася. Анно, я хочу, аби ти приєдналася до нашої общини і стала моїм напарником.

«Що?! Тобто… він звинувачує Лету в тому, що довелося підірвати десяток людей?!»

― Я не намагаюсь перекласти усю вину на Лету, ні. Я сам вчинив помилку, коли взявся сперечатись із нею.

― Я знаю, Лета дуже запальна, ― погодилась Анна. ― Але ж я у порівнянні з нею взагалі нічого не вмію! Я пропустила стільки міазмів, навіть не підозрюючи про їхню присутність поруч!

― Послухай, ― спокійно сказав Адам, підсунувшись ближче до Анни, від чого та аж зашарілася. ― Лета і сама донедавна нічого не знала. Природні здібності інфеністів вже дають нам чималу перевагу. Звісно, потрібно регулярно тренуватися, але в даному випадку успішні результати залежать лише від власних бажань.

― Саме так! Адаме, я сумніваюсь, що зможу стати частинкою вашої общини. Це все занадто раптово і…

― Гаразд, я не давитиму на тебе. Я сам звик усе ретельно обдумувати. Просто я із самого дитинства виявив свій талант. Батьки займалися мною змалечку, і я гадки не маю як це ― дізнатися, що ти інфеніст, коли стільки часу жив звичайним життям. Слухай, я бачив у тебе фальшивий ножик…

― Цей? ― дістала Анна з-за пояса ніж Ребекки.

― Я можу показати тобі декілька прийомів, що знадобляться тобі в житті навіть, якщо ти не захочеш приєднатися до нашої общини.

Звісно, Анна не змогла відмовитися. Вони підвелися, й Адам взявся показувати Анні, як правильно блокувати удари, коли нападає людина із ножем. Коли він демонстрував, як наносити точніші удари, з-за рогу будинку раптово показався Джуліан. Він іще здалеку чув, як вони сміються, тренуючись із фальшивим ножем, тож вирішив поглянути, що ж там коїться.

Побачивши їх ледве не в обнімку, адже саме в цю мить Адам вчив Анну звільнятися з-під захвату, коли нападник погрожує перерізати горлянку, Джуліан просто остовпів. Моментально почав іти на Анну, яку в ту ж секунду відпустив Адам.

― Ей, ти! ― крикнув презирливо Хантер. ― Де моя сорочка?

― Е-е, ― розгублено пробелькотала дівчина. ― Я віднесла її в хімчистку, але там стався… вибух і куча людей загинула…

Джуліан люто окинув поглядом Анну, а тоді подивився на Адама. Перевівши погляд знову на дівчину, він сказав:

― То й що? Ти винна мені сорочку.

― Ей, що відбувається? ― спокійно запитав Адам, наближаючись.

Джуліан поглянув на нього дуже злісно.

― Чувак, там загинули люди, яке тобі діло до сорочки?

― Чувак? ― хмикнув Хантер. ― Замовкни, Шамберлейн! Я прийшов поговорити із нею!

Він дивився на Анну вкрай розлючено, що в дівчини аж долоні спітніли. «Він такий злючий… невже все через ту кляту сорочку?!» ― промайнуло в голові дівчини.

― Тобі так сильно жаль тих грошей? ― випалила дівчина.

― ТАК! Ця сорочка була недешева!

― Не вірю, що ти сильно збіднієш, якщо я не…

Зненацька з-за рогу прибігла Лета із купкою друзів.

― Хантере! ― весело крикнула вона.

Він різко повернувся й поглянув на неї лихим поглядом своїх синіх очей, чітко помітних навіть незважаючи на досить довге волосся, що стирчало навсібіч. В костюмі поліцейського він здавався неймовірно харизматичним.

― Хантере, що відбувається? ― запитала дівчина, наближаючись.

Але хлопець прокричав:

― Відстаньте від мене всі! ― і пішов геть, відштовхнувши руку Лети…

― Що тут трапилося? ― наче нізвідки взявся Джеймі і прошепотів щось Леті. Разом вони повернулися в будинок.

***

Анна й Адам покинули тусовку одразу після того, як звалив Джуліан. Вони ішли нічним Редвіллом і розмовляли про різне. Анна розуміла ― вона все більше і більше закохується в Адама. У передмісті, вщент заставленому різноманітної форми і розмірів будинками, ночами зазвичай було тихо і безлюдно. Сьогоднішня ніч не стала виключенням. Анна й Адам ішли під світлом тьмяних ліхтарів і за весь час ходьби від будинку Лети зустріли по дорозі лише одну людину ― чоловіка із собакою.

― Знаєш, іноді я й сам думав, що було б непогано жити звичайним людським життям, ― сказав Адам після довгої мовчанки. ― Я був інфеністом скільки себе пам’ятаю і просто уявлення не маю, що таке життя без постійних СМС від Адлерів, що там то і там то завівся демон чи злий дух. Раніше мене посилали за скверною, але з часом стали відправляти на складніші завдання…

― Адлери? Вони типу у вас за головних? Хто це? Брат і сестра, чоловік і дружина, чи може…

― Ієн і Сара кохають один одного до нестями, хоча, по суті, вони, як вогонь і лід. У кожному Бункері є свої головуючі. Зазвичай, це люди із талантом «чутливість», але в нас лише Ієн такий. Та цього вистачає, аби виявляти демонів. Інфеністами із талантом «розум» уже давно було розроблено спеціальні прилади, з допомогою яких ми і виявляємо міазми.

― Ти сказав, що хотів би жити, як всі, але тут також вистачає своїх проблем, ― зауважила Анна, не маючи наміру продовжувати тему про Бункер. ― Саме тому я не можу просто взяти і кинути своє людське життя! Я не хочу, аби за моє навчання домовлялись так, як батько Лети… та й… зрештою, у мене немає такої можливості. А ти… ти ж у нас із талантом «розум», ти можеш не напрягатись, усе одно будеш відмінником…

― Так, ти права…

― Адаме, це мед школа… тут не вийде просто бути по ночах мисливцем за демонами! Тут або одне, або інше і… поки що я не схиляюсь до другого варіанту. Так, міазми оточують нас, але сумніваюсь, що ваша ситуація суттєво погіршиться, якщо я залишусь в стороні…

Між ними знову запала мовчанка.

― Знаєш, я так подумав, ти могла б стати моїм провідником у світ людей, ― сказав раптом Адам.

― Ти ж хотів, щоб я стала твоєю напарницею.

― Але ти не хочеш, ― мовив Адам. ― Я не звик чинити проти бажань тих, хто добре до мене ставиться… і… тих, хто мені імпонує.

Анна відвела погляд і зашарілася. «Я йому імпоную? Чи значить це те, що не лише я одна закохалась по вуха?»

― Як на рахунок того, аби продемонструвати мені усі плюси звичайного людського життя? ― запропонував Адам.

Дівчина засміялася.

― Ми щойно втекли із Хелоувінської вечірки, про що ти?

― Ти хочеш туди вертатися? ― прямо запитав хлопець.

«Джуліан звалив, але все ж, там залишилась Лета і вона, скоріш за все, звинувачуватиме мене в тому, що він її відштовхнув… але там є Бек і… а зрештою, чому мені вертатися, якщо я тут зараз із хлопцем, в якого закохалась з першого погляду?»

Вони сіли на лавочку в якомусь маленькому парку, що трапився по дорозі. Анна не відчувала холоду, незважаючи на свій геть літній одяг, але Адам несподівано зняв із себе шкіряну куртку Зеленої Стріли і накинув на її плечі.

― Ой, не варто, ― зашарілась дівчина, почервонівши. ― Я ж тепер інфеніст і не відчуваю холоду, та й захворіти не зможу…

― Розслабся, ― прошепотів Адам. ― Тепер ти мій провідник у світ людей. А там не заведено сидіти вдягненим поруч із геть легко вдягненою дівчиною.

Анна засміялась.

― Це справжній лук? ― запитала вона, побачивши, що Адам поклав аксесуар свого образу поруч на лавку.

― Розкусила, ― всміхнувся Адам. ― Чому б не взяти справжній замість того, аби тратити гроші на іграшковий? Та й, хтозна, чи не трапляться на вулиці міазми.

― Тобто… ви завжди напоготові? Ой, пробач, у нас же мала бути екскурсія в звичайне людське життя…

Анна усміхалась від вуха до вуха, насолоджуючись моментами із Адамом, як раптом пішов дощ. Перша крапля летіла повільно і характерний стук її об шкіряний костюм Адама на плечах Анни не привернув увагу дівчини. Далі дощ посилився настільки, що хлопець та дівчина моментально зіскочили з лавки й побігли геть із парку. Анна натягнула капюшон, але дощ був настільки сильним, що її обличчя миттю стало мокрим. Вони вибігли на дорогу і неслись кудись зі всіх ніг.

― Чому ми біжимо?! ― кричала Анна, ледве встигаючи за Адамом.

― Люди завжди біжать під дощем! ― усміхаючись, крикнув хлопець.

Він на секунду повернувся до дівчини обличчям і все довкола наче сповільнилось в її очах. Мокрі пасма русого волосся падали на очі хлопцю і це робило його неперевершеним. Великі губи, по яких стікала вода, так і манили… зненацька чудесну мить перервала рука Адама, що схопила руку Анни й потягнула кудись. Вони безперечно бігли швидше, ніж звичайні люди й спринтери, але не швидше, ніж дозволяв талант «швидкість», яким не володів жоден з них.

Анна й не помітила, як вони опинились під дахом книжкового магазину, про існування якого поруч дівчина й не здогадувалась. Поглянувши на Адама, дівчина усміхнулась, а він потягнув її всередину.

Тут було дуже тихо, настільки, що аж не вірилось, бо Анна була впевнена, що її суперслух дозволить і далі чути шум дощу з вулиці. У магазині стояла дуже приємна атмосфера затишку й спокою. Щось всередині Анни змусило її пройти до стелажів, повністю заставлених різноманітними книгами. Адам мовчки рушив за нею. Єдиним звуком у безкінечній тиші книжкового раю залишався стук крапель по паркету, що стікали із Анни й Адама.

Дівчина була настільки заворожена магічною атмосферою, що й не помітила, як з-за стелажів виглянув чоловік років п’ятдесяти у потертій сорочці, що колись була білою. Поверх сорочки була одягнена коричнева шкіряна жилетка. Поглядом незнайомець зустрівся із Адамом, котрий явно очікував його там побачити. Вони подивились один на одного так, наче мали на меті щось спільне. Тоді чоловік безшумно зник за стелажами, а Адам наздогнав Анну у невеличкій залі із бордовими м’якими кріслами та диваном, що розташовувалася наче оазис посеред книжкової пустелі.

Несподівано заграла приємна музика. Анна безумовно знала цю пісню ― Skylar Grey ― Stand By Me. Адам був надто близько.

― Потанцюємо? ― простягнув він їй свою руку, вклонившись поглядом.

― Е-е, ми в книгарні і…

― Відкинь обставини. Ти ― мій провідник у світ людей, пам’ятаєш? ― прошепотів Адам, поглянувши в очі дівчини.

Анна розтаяла. Вона розуміла, що не може чинити опір своїм почуттям і за мить вони уже кружляли у повільному танці.

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))