З нічного лісу віяло загадковістю. Височенні дерева створювали химерні тіні під світлом місяця, що ледве пробивалося крізь їхні гілки. Стояла заспокійлива тиша.

Анна почувалася напрочуд напруженою, хоча ніколи раніше не помічала в себе страху щодо темних і незнайомих місць. Вона, схоже, не боялася взагалі нічого із стандартного списку людських страхів ― її не лякали комахи, павуки, змії, акули, вона не лякалася замкнутих просторів, не боялася висоти і її тіло жодного разу не покривалося холодним потом при погляді на нічне кладовище.

Анна усе своє життя не вірила в існування надприродного, а це було лише черговим доказом успішності завдання її матері, Глорії. Та зараз усе наче моментально змінилося ― зникла звична впевненість в собі й відсутність страху.

Тепер Анна знала, який світ насправді оточував її всі ці роки, і не боятися за таких умов було б просто нерозумно. Їй довелося стикнутися із не надто доброзичливими людьми, наміри яких виявилися геть не такими, як здавалося. Та це допомогло дівчині побачити того, хто увесь цей час насправді захищав її, ховаючись за маскою холодного егоїста. Та все ж, страшно харизматичного. Цього Анна не могла заперечувати. І навіть зараз, коли її маму викрав демон, цей хлопець залишався поруч. Він ішов з нею по таємничому лісу у спробах віднайти вхід у загадковий Бункер ― місце збору всіх інфеністів найближчих містечок.

З того часу, як Анна побачила запис із камери спостереження, де Джуліан рятував її від оскаженілого Макса-демона, дівчина навіть не помітила, як стала ставитись до хлопця в рази приязніше. Та зараз вона думала геть не про це. Її цікавило лиш одне ― якнайскоріше дістатися Бункера й попросити в інфеністів допомоги. «Вони мають чимало техніки, вони досвідченіші й розумніші. Вони допоможуть», ― запевняла себе дівчина.

― Ей, ― крикнув Хантер своїм звичним дещо холодним тоном, коли вони вже йшли хвилин з п'ятнадцять в абсолютній тиші. ― Ти хоча б знаєш, куди йти?

― Адам сказав, що я знайду вхід в Бункер, якщо прислухаюсь до власних відчуттів. Скоріше за все, це стосується не лише мого таланту, а й сутності інфеніста взагалі.

― Чудово, ― саркастично сказав Джуліан. ― Значить, ми повинні прислухатися до твоєї сутності інфеніста, якою ти взагалі не вмієш управляти. Звучить, як фентезі. А в принципі, це все і є суцільне фентезі.

― Джуліане, послухай, ― Анна зупинилася й поглянула йому в очі. ― Мою маму викрав демон. Вона зараз може бути хтозна-де. Ми і гадки не маємо, хто стоїть за цим і навіщо йому моя мама… ми не можемо зволікати. Це не фентезі, Джуліане. У фільмі чи книзі все просто, ми спостерігаємо за діями персонажів. В житті геть не так. Від наших рішень залежить надто багато.

І рушила вперед. «Наче я цього не знав. Виставляє себе такою сильною і непохитною, наче контролює ситуацію повністю. А насправді трясеться від кожного шороху з-за дерев. Вона не справиться без мене. А я… я, звісно, теж інфеніст, але…» ― подумав Джуліан, ідучи слідом. Його думки були геть не тут. На секунду він немовби перенісся у свої спогади з дитинства.

― Вау! Це ж Mersedes-Benz на радіоуправлінні! ― вигукнув малий Джуліан, беручи в руки коробку із великою іграшковою машинкою. ― Мамо, ти найкраща!

Жінка із не дуже довгим темно-русим волоссям поглянула на сина. Було видно лише її худорляву спину і усміхнене обличчя малого Джуліана.

― Я мушу йти, ― сказала раптом жінка, підвівшись. Малий дивився на неї так, що бачив лише спідницю і блузку. ― Ти повинен бути чемним і слухатися батька.

― Куди ти, мамо? Ти тільки прийшла! ― в очах хлопчика виднівся сум.

― Послухай, Джуліане, ― нахилилася вона до сина, а він чомусь дивився у підлогу. ― Я безмежно люблю тебе, але є речі значно важливіші. Ким працює мама?

― Детективом, ― прошепотів хлопчик, все ще не підвівши погляд.

― Саме так. Моя робота непроста, але саме завдяки ній ти і сотні таких діток перебувають у повній безпеці. Зовнішній світ небезпечніший, ніж ти думаєш, Джуліане. Але я завжди поряд, аби вберегти тебе від нього.

І цьомкнула його в щоку. Хлопець поглянув на маму вже тоді, коли вона виходила із кімнати. Буквально на секунду можна було помітити талант «чутливість» на її шиї, прикритій тоненьким шарфом. Малий Джуліан ніколи не помічав цього тату, або ж просто не надавав цьому значення.

«Я… я повинен допомогти Іскорці знайти її матір», ― подумав Джуліан і зосередився на пошуку хоча б якихось знаків.

Зненацька Анна зупинилася. Вона пильно дивилася кудись вгору. З дерева злетів птах і буквально відразу розчинився у пітьмі. Анна кинулась слідом за ним.

― Куди ти направляєшся? ― закричав Хантер, біжучи за нею.

― Здається, я второпала! ― вигукнула Анна. ― Ця птаха не нічна… скоріше за все, десь поруч є її гніздо…

― Що?! Ти ж не орнітолог! Та й… навіщо тобі здалося гнатися за птахом до його гнізда? Ну ось, ― видихнув хлопець, побачивши, що Анна раптово зупинилася. ― Схоже, орнітолог з тебе справді ніякий, Іскорко.

― Джуліане, ― повернулась до нього дівчина із таким обличчям, наче щойно придумала геніальний план. ― Приготуйся бігти!

Неочікувано схопивши його за руку, дівчина понеслася лісом. Вони рухалися явно не на звичайній людській швидкості, але факт залишався фактом ― якби тут була Лета, вони залишилися б позаду. Та цього цілком вистачало, аби продовжувати слідкувати за пташкою, котра летіла явно прямим курсом. Джуліан тільки зараз відчув тепло руки Анни. «Її рука така…» ― пролунало в голові хлопця, як раптом Анна зупинилася. Вони стояли перед чималою дерев’яною хижою. Будинок здавався дуже старим, проте був цілим. Пташка, за якою вони слідкували, залетіла кудись за хижу.

― Прекрасно, Іскорко, ти знайшла хижу лісника, ― саркастично озвався Хантер.

Анна відпустила руку хлопця й зосередилась на будинку.

― Це не просто хижа. Птаха залетіла кудись за неї. Мабуть, там є пожива…

― Це просто співпадіння, ― закотив очі Розенбаум. ― Ця птаха могла привести нас і до гнізда на дереві.

«Е ні, я впевнена ― ми у правильному місці. Я… відчуваю це», ― промайнуло в голові дівчини, і вона рушила до хижі. У неї були старі дерев’яні двері із колодкою, що давно вже проіржавіла. Вікна мали на диво цілі, але дуже брудні шибки.

― Е-е, Іскорко, ― прошепотів Джуліан, поглянувши на Анну. ― Ти ж не збираєшся заходити туди посеред ночі?

― Це не хижа з фільму жахів, ― розвела руками дівчина. ― Не дратуй мене.

Хантер закотив очі.

― Я про те, що це як-не-як приватна власність і… ― бурмотів хлопець, заглядаючи всередину через вікно і намагаючись вгледіти там що-небудь з допомогою ліхтарика з телефону. ― Гаразд, думаю, якщо ми увійдемо, ніхто й не помітить.

Анна налягла на двері із силою, але вони відчинилися занадто легко, тож вона ледь не зарила носом, втрапивши в дім. Тут було темно й моторошно, і на якусь мить Анна таки пошкодувала, що погодилась так одразу сюди зайти. Вона зависла просто на вході, скануючи очима прихожу.

― Гара-азд, ― протягнув Хантер. ― Я піду першим.

І протиснувся перед Анною, освітлюючи шлях ліхтарем. Вони зайшли в одну із кімнат, в якій знаходилося чимало різних меблів, покритих шаром пилу. Не помічаючи цього, Анна не відходила від хлопця ні на метр і навіть тоді, коли він дістав запальничку й запалив камін, вона все ще стояла і дихала йому в спину.

― А казала ― не боїшся. Ну-ну, ― засміявся хлопець, допомагаючи вогню розгорятися швидше.

Будинок окинуло приємне тьмяне світло від каміну. Пізніше вдалося знайти чимало свічок, і вони запалили їх усіх у двох кімнатах, таким чином перетворивши моторошну лісову хижу в цілком нормальний будинок. Тепер можна було зосередитися на пошуку знаків.

― Тут ніхто не бував роками, ― зауважив Хантер, піднімаючи зі столу перед каміном якісь книжки. Із них злетіла хмара пилу і хлопець закашлявся, розмахуючи рукавом перед собою.

Анна натомість роззиралася довкола.

― Тут мусить щось бути… ― шепотіла вона. ― Хоча б якийсь знак.

Дівчина роздивлялася книжкову полицю і навіть переглянула декілька книжок, але цю справу довелося закинути, адже з них летіло стільки пилу, що незабаром стало важко дихати. Поки Анна займалася цією безглуздою справою, Джуліан пішов у другу кімнату, що відрізнялася меншими розмірами і дещо меншим шаром пилу на меблях (цьому, мабуть, сприяла повна відсутність вікон у кімнаті).

«Прокляття, невже Адам не міг просто сказати мені, де знаходиться потаємний хід?!» ― вже починала злитись Анна, виявивши, що за картиною над каміном нічого немає. Вона перевірила під диваном, стукала по паркетинках у кімнаті і навіть простукала всі стіни, та так нічого і не виявила. Ставши посеред кімнати, дівчина замислилася. «Це не має бути так складно! Інфеністи, котрі приходять сюди з метою відвідати Уортонський Бункер, не є топ-гравцями у квести! Так, вони мусили зробити все так, аби звичайні люди не знайшли вхід, але…»

― Іскорко! Підійди-но! ― пролунало раптом із другої кімнати.

Розчарувавшись у власній нездатності розгадати загадку, Анна рушила до Джуліана, і він показав їй на велику взагалі незапорошену картину із зображенням сім’ї. Батько був одягнений у військову форму, мати мала на собі домашнє плаття із фартухом, а діти, хлопчик та дівчинка, гралися із летючим змієм.

― Картина сім’ї військового, і що? ― підняла брову Уеллінг.

― Ти казала звертати увагу на знаки, ― зронив Джуліан. ― Дивись! ― і показав пальцем на жінку на картині.

Анна придивилася спершу звичайним людським зором, а тоді мимоволі зблизила зображення за допомогою свого таланту і… побачила на руці жінки, що лежала на плечі хлопчика, мітку інфеніста.

― Це талант! ― вигукнула Анна. ― «Чутливість», як у мене!

Дівчина підійшла ближче до картини і торкнулась руки жінки. Аж тоді помітила, що дівчинка на картині явно показує пальцем праворуч. Вони кинулися оглядати усе, що містилося в правій частині кімнати. Анна із надією заглянула в шафу і, відкинувши в сторону старі пальта, промацала задню стінку.

― Ти що, надіялася, що тут буде як в Нарнії? ― засміявся Хантер, перевіряючи сервант із посудом.

― Тут мусить бути прохід в Бункер! Я впевнена… але… я нічого не розумію! ― видихнула дівчина через кілька хвилин безперервних пошуків у правій частині кімнати. ― Ніщо з цих речей не несе за собою прихованого сенсу… ― зітхнула вона.

― А все тому, що ти не була в квест-кімнатах, ― промовив Джуліан загадковим голосом. ― Годинник.

― Що?! ― випалила дівчина. ― Я піднімала його! Там нічого немає! ― закричала вона, наблизившись до круглого старого годинника на стіні.

― Ні, поглянь, він показує на другу годину.

― І що? Він давно вже зупинився!

― Цей дім прямокутний, а навколо прямокутника можна описати коло. Уявивши, що 6 година ― це вхід, можемо допустити… ― говорячи це, Джуліан вибіг із кімнати, Анна за ним. ― Що друга година знаходиться ось тут, ― показав він на певну частину кімнати. ― Тоді проводимо діагональ… ― почав крокувати по діагоналі хлопець. ― І-і-і… десь тут, скоріш за все, є наступна підказка, або ж і сам вхід.

Анна стояла в шоці. «Як він це все розгадав?! Я, звичайно, у школі також байдики не била і вчила математику, але… я б ні за що не догадалась!»

― Хм… ― пробурмотіла дівчина, ступивши на діагональ поруч із ним.

Та зненацька зі стін вилізли якісь надто яскраві лампи і, засліпивши Анну й Джуліана, просканували їхні таланти на шкірі. В ту ж мить паркет під ногами зник і вони вже летіли вниз по якійсь широкій трубі. Накричавшись на славу, випали у якомусь темному приміщенні перед ліфтом.

― Ох ти ж Господи, ― вилаявся Джуліан, підіймаючись на ноги.

― Джуліане, ти розгадав! ― втішено крикнула Анна, підходячи до кнопки виклику ліфта.

Двері відчинилися й вони увійшли. Всередині знаходилася лише одна кнопка, обрамлення якої світилось синім. Сам ліфт був повністю чорним, однак мав дзеркало на одній зі стін.

― Ця штука, схоже, просканувала наші мітки, ― пробурмотів хлопець, коли Анна вже натиснула на кнопку і ліфт плавно почав опускатися.

― Як ти бачив? Воно так сліпило… ― прошепотіла Анна, периферійним поглядом дивлячись у дзеркало. Вона здавалася такою маленькою у порівнянні із високим і мускулистим Хантером.

― Схоже, ти просто забула вимкнути свій надприродній зір, ― зронив хлопець. ― А вони непогано придумали. Стовідсотковий захист від допитливих людішок. Навіть якщо і розгадають загадку, нічого не трапиться, адже талантів вони не мають.

Анна мовчки повернулась до дзеркала. Джуліан зробив те саме. Якусь мить вони дивились на власні відображення, а тоді Уеллінг сказала:

― А якщо вони не захочуть допомагати? ― прошепотіла дівчина дещо розчарованим голосом.

― Ми ― інфеністи. Вони теж. Якщо судити по логіці, це місце створене виключно із тою метою, щоб одні інфеністи могли допомагати іншим. Якщо вони відмовляться, то будуть останніми ідіотами.

― Так, але… ― та не встигла Анна договорити, як двері ліфта відчинились і їм довелося повернутися.

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))