У лікарню із матір’ю вони зайшли разом, та у відділенні їхні шляхи розминулись. Лінда Рінне роздала усім студентам індивідуальні завдання, пов’язані із різними пацієнтами, тож в Анни була лише можливість привітатись зі всіма, після чого довелось рушити до своїх пацієнтів.

Анна бажала, аби день минув скоріше і швидше настала та довгоочікувана 17:30, коли вони мали б зустрітися із Адамом. Дівчина так бажала отримати хоча б якісь пояснення усього, що з нею відбувалось, що не помітила, як прослухала серцеві тони у пацієнта, навіть не приклавши стетоскоп до вух.

― Дівчино, ви взагалі будете мене слухати? ― озвався пацієнт ― старий дідок. ― Я сиджу уже п’ять хвилин, а ви навіть стетоскоп у вуха не заклали.

― Е? ― вирвалось у дівчини.

«Але я і так чую його серцебиття. Так детально, наче… ― дівчина боязко поглянула на стетоскоп в руках. ― Це неможливо». Анна прислухалась. Вона чує не лише серцебиття, а й дихання і усі хрипи в легенях хворого. Аби не дратувати пацієнта, вона таки запхала стетоскоп у вуха, однак прекрасно розуміла ― їй він більше не потрібен.

«І справді, ― думала Анна, переходячи із однієї палати в іншу. ― Я не повинна була чути Бек тоді, коли вона обговорювала мене із Летою. Так само я не мала чути розмови Адама і Лети ще в перший день нашої практики. Гадки не маю, що це означає, але… схоже, із появою тієї татушки у мене неприродно посилився слух».

Наступний пацієнт знаходився у секції дитячих інфекційних хвороб. Із ним Анна швидко справилась і була готова вже йти на обідню перерву, на якій очікувала не зіткнутися із Бек, яка точно потребуватиме від неї пояснень своєї учорашньої поведінки. Та раптом дівчина почула надто розпачливий дитячий плач. І що дивувало найбільше ― жоден лікар чи медсестра не звертали на це уваги. Дівчина рушила за звуком, здивовано оглядаючись на персонал, що проходив повз, абсолютно не реагуючи. «Що за маячня? Там дитина плаче, а вони… ага-а! Якщо це знову галюцинації, краще мені не відкривати рота зайвий раз, бо так можна і психушку загриміти», ― подумала дівчина, забувши про свої наміри сказати про плач оточуючим.

Дівчина поступово наближалась до джерела плачу і разом з тим розуміла, що інтенсивність його зовсім не збільшується, наче дитина весь час була поруч. Анна простягнула руку в палату, сподіваючись знайти там ту саму нещасну дитину і нарешті заспокоїти її. Палата виявилась абсолютно порожньою за винятком одного ліжка. На ньому лежала дитина. Скоріше за все, вона спала. Та раптом з-за її ліжка стало вилізати щось страшне. Несподівано ліжко дитини окутала якась чорна субстанція, подібна на живий дим, що звивався довкола хворого. Дитина розпачливо заплакала, при цьому не поворушивши жодним м’язом обличчя. Вона немовби плакала зсередини і Анна мала можливість це чути. Чорна субстанція розділилась на окремі потоки й стала розтікатися довкола, поширюючись по повітрю. Анна здивовано підняла брову. Тоді дитина заплакала ще дужче.

«Це нереальне! Іди звідси, Анно!» ― подумки наказувала собі дівчина. Та в ту ж мить у палату увірвалася медсестра, котра кинулася заспокоювати дитину, водночас перевіряючи її крапельницю і міряючи температуру тіла.

― Тихіше, не плач, все буде гаразд, зараз ми знімемо жар… ― приговорювала жінка.

«Ага, значить, тепер плач справжній», ― зробила висновок Анна. Дівчина справді хотіла зрушити з місця, аби не заважати медсестрі, однак неочікувано спіймала погляд нещасної дитини, яка так і благала допомогти. Зловісна темна аура звивалась над нею, наче справжнісінький виплодок пекла. Медсестра вводила жарознижуючий препарат внутрішньовенно і навіть не помітила, як Анна підійшла, наче загіпнотизована.

― Геть із дитини, клята потворо! ― закричала дівчина, спрямувавши руку вперед із вказівним пальцем.

Медсестра аж підскочила від переляку.

― Що ви робите?! ― скрикнула вона. ― Хто ви?

Анна дивилась прямісінько на темну ауру, яка продовжувала звиватись довкола ліжка хворого. Довго такого контакту потвора не витримала і зрештою почала відлітати геть, остаточно всмоктавшись у вентиляційну решітку під стелею.

― Хто ви така?! ― ошелешено скрикнула медсестра.

Анна миттю отямилась.

― Я…

― Вона уже іде, ― хтозна-звідки поруч з’явилась Лета.

Вона схопила Анну під лікоть і вивела із палати. Похапцем завела в тихе місце посеред відділення, що розташовувалось поруч із великим вікном, і зашипіла:

― Слухай, перестань шукати пригоди на свою дупу, бо я не маю жодного бажання витягувати тебе з них ще раз, ― погрози від дівчини меншої ростом здавалися дещо смішними, але Анна була в ступорі, адже геть не очікувала почути таке.

― То не треба, ― бовкнула Уеллінг, так і не тямлячи, що відбулось у палаті з тою дитиною.

― Адам попросив наглядати за тобою, ― закотила очі Лета. ― Але я не нянька! Тож прошу тебе, подбай про нас обох ― не лізь туди, куди не потрібно.

Віолетта вже хотіла піти геть і намагалась зробити це надто швидко, але Анна раптом скрикнула:

― Що було в тій палаті? Що це була за аура?!

Лета зупинилась, але не повернулась.

― Ти ж теж бачила її! Я знаю, бачила! У мене така ж мітка, як у тебе! ― у відчаї закричала Анна.

Китаянка миттю опинилась поруч і поглянула на дівчину вовком. Анна затихла.

― То була скверна, ясно? ― холодним тоном сказала вона. ― І так, у тебе не така ж мітка, як у мене. Я не відчуваю їх з такої відстані, ― Лета говорила усе це так, ніби бачити темні аури над людьми було звичним ділом у її житті. ― Не говори про це нікому, второпала?

― Але ж я прогнала її, так? ― не вгавала Анна.

― Адам усе тобі розповість, ― кинула Лета й зникла за поворотом.

Анна залишилась стояти поруч із вікном вкрай ошелешена. В її голові поступово виникали все нові й нові припущення щодо всього, що відбувається в таємниці від людей… і це шокувало її не на жарт.

***

На обідній перерві Анні таки не вдалося уникнути Бек, однак її питання з приводу минулого вечора оминули і без того стривожену міс Уеллінг. Ребекка здавалася цілком адекватною і навіть доброзичливою.

― Лета так на тебе вз’їлася, ― за якусь мить ніби між іншим сказала Бек. ― Ні-ні, вона нічого мені не казала. Я просто бачила вас двох у коридорі. Вона була така зла.

― А-а, ти про то, ― видихнула Анна, злякавшись, що Бек могла щось чути.

― Так от, я думаю, вона ненавидить тебе, бо Хантер показав їй повідомлення, яке надіслав тобі!

― ЩО?! ― шокувалась Анна, згадуючи, що Лета, начебто, була закохана в нього.

― Анно, те місце… куди він тебе запросив… я підглянула через її плече назву… це найдорожчий ресторан у Редвіллі! ― захоплено протягнула Бек.

Анна спохмурніла.

― Ти чого так виглядаєш? Навіть не шокувалася! Гаразд, Анно, я буду з тобою на чистоту. Я знаю, що те, що тобі вчора стало погано ― брехня, ― почувши це, Анна шокувалась. ― Так, я бачила, як ти, як ошпарена, вибігла із лікарні в захисному костюмі й поїхала геть, не озираючись. Тоді Хантер… ― на цьому вона перейшла на шепіт. ― Кинувся за тобою! Анно, я кажу тобі, він біг! А тоді, второпавши, що не наздожене, сів у своє авто і поїхав. Анно, я гадки не маю, що ви робили, поки я була з Рінне… але ти можеш мені розказати.

«А-ай, ну чому всі говорять цю фразу?! Чорт, я люблю тебе, Бек, і маму теж люблю, але я не можу розповісти! Ви будете вважати мене божевільною! Хіба якщо самі не бачите того, що і я», ― подумала Анна, опустивши погляд.

― О, я знаю цей погляд, ― озвалась Бек дещо холодним голосом. ― Ти хочеш, аби я була повністю чесна й справедлива із тобою. Однак, Анно, як ти можеш потребувати цього від мене, якщо сама вчиняєш абсолютно протилежно?!

― Бек, я не піду із Хантером, ― кинула Анна, підвівши погляд на подругу. ― Можеш сказати Леті, що їй немає чого хвилюватися.

― До біса Хантера! ― крикнула Ребекка. ― Чому ти киданула мене вчора?

― Бек, я…

Та просто в цю ж мить позаду Ребекки проходив Адам і Анна зіткнулася із ним поглядами. Уся його фізіономія так і натякала: «Мовчи!»

― Бек, я хочу тобі все розповісти, правда, ― Анна поглянула в очі подрузі, щойно Адам зник. Її погляд здавався цілком щирим, але Бек давно вже зробила власні висновки. ― Але… я поки і сама гадки не маю, що відбувається.

― То розповіси! З’ясуємо разом, як робили це завжди! Анно, я всього лиш прошу тебе не брехати мені, не приховувати того, що було. Повір, я зрозумію, що б там не було!

«Так, ти думаєш, що Лета й Адам барижать наркотиками. Звісно, я тобі все розповім, ага», ― саркастично подумала Анна.

― Я… я розповім тобі усе пізніше, обіцяю, ― сказала Анна і, вставши з-за столу, зникла із їдальні.

«Щойно в її житті з’явились два цих красеня, вона змінилась. Сильно змінилась. Тепер вона не потребує мене поруч», ― подумки хмикнула Ребекка і, сьорбнувши останній ковток кави, грізно поставила стаканчик на стіл, після чого покинула їдальню також.

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))