Джуліан Розенбаум прокинувся від нестерпного болю в плечі. Він безперечно спав в такому положенні довго, бо зараз вже майже не відчував пальців власної руки. Сполохнувшись, Хантер різко встав й руку пронизали неприємні мурашки.
Хлопець валявся на підлозі поруч із великим двоспальним ліжком, на якому розкинулася Анна Уеллінг. Дівчина умудрилася зайняти усю площу і без того величезного ліжка і зараз нагадувала типового підлітка, який не змив макіяж перед сном.
Поглянувши на неї, Хантер пхикнув, і тоді до його рота донісся неприємний запах блювоти. Виявилося, що сорочка від Армані, яку вчора обблювала алкогольною блювотою Анна, валялася поруч із ліжком, а сам Хантер усю ніч проспав з голим торсом. Ковдра лежала на підлозі біля його ніг.
«Ага, значить, вона зайняла усе ліжко, а я стащив у неї ковдру», ― подумав Джуліан і, схопивши її, кинув на Анну. Від цього дівчина щось пробурмотіла, але остаточно не прокинулася. «Якого чорта я взагалі заснув в її будинку?» ― Джуліан був готовий прямо зараз піти геть, але неприємний запах алкогольної блювоти, що просочився із сорочки на його тіло, хвилював хлопця більше, ніж власне місцезнаходження. Не довго думаючи, він вийшов із кімнати і досить швидко знайшов ванну кімнату. Зачинивши двері, хлопець поглянув на себе в дзеркало, що займало пів стіни. На його правому грудному м’язі красувалося тату, таке ж, як і в Нейта, члена загадкової трійці із клубу. Секунду подивившись на себе, Джуліан вмив лице.
«О, що в нас тут? Шампунь «Об’єм і сила», маска для волосся номер один, маска номер два, кондиціонер, ще кондиціонер, а це що за баночка? Боже, Іскорка що, займається продажом косметики для волосся?» ― закотивши очі, Хантер перебрав усі баночки і не знайшов жодного чоловічого шампуню.
«Схоже, внизу є ще одна ванна, а цю міс Уеллінг повністю привласнила собі», ― зробив висновок хлопець й заліз в душ, схопивши один із шампунів.
В душі хлопець цілковито розслабився і був готовий виходити, як наткнувся на Джеймі, який з’явився наче нізвідки. Обоє налякалися до чортиків (адже Джеймі зайшов саме тоді, коли Хантер вже вимкнув воду і стояв в душі, витираючись рушником) і відскочили в сторони.
― Ти ще хто?! ― загорланив Джуліан.
― Взагалі-то, це я маю питати! ― озвався брат Анни, вирячивши очиська.
― Це ванна Анни! Хто б ти не був, що ти тут робиш і як сюди потрапив?!
― Ну, я… цей, замок тут фіговий, а вранці я зазвичай заходжу до неї у ванну кімнату, аби вмитись, бо внизу мама цілу годину наводить марафет… ― пробурмотів Джеймі, показуючи на дверний замок.
― Замок поганий, кажеш?! ― проричав Джуліан. ― Ти хто такий?!
― Я Джеймі, брат Анни! А ти ще хто?! ― та вмить обличчя Джеймі змінилось із шокованого на хитре. ― Ага-а, то ти, значить, Джуліан-Підгузки-ХХL! Новий хлопець моєї сестрички.
Обличчя Хантера вмить стало кам’яним. Джеймі зайшовся реготом.
― Видно, ти і гадки не маєш, як записаний у неї в телефоні. На! ― озвався брат і кинув Хантерові білу футболку, яку дістав із невеличкої шафи поруч із ванною кімнатою.
Анна прокинулася від криків у ванній, що знаходилася за стіною. Побачивши брудну футболку Хантера на підлозі поруч із ліжком, дівчина закричала. Вона увірвалася у ванну кімнату якраз в ту мить, коли Джуліан одягнув футболку її брата.
― ТИ! ― закричала вона, витягнувши руку вперед. ― Ти якого чорта робиш в моїй ванній?!
Джуліан повернувся, єхидно всміхнувшись.
― Іскорко, учора вночі ти сама попросила мене залишитись. Що, не пам’ятаєш?
Він говорив це таким сексуальним голосом, що інша вже б розтаяла. Але Анна не звикла бути такою легковажною із хлопцями, що потрапляли в її будинок без дозволу.
― Менше пити треба! ― прозвучав здалеку голос Джеймі.
Анна аж закипіла від злості. Схопила Джуліана за руку й потягнула у свою кімнату. Впевнившись, що мама не чула цього галасу, а Джеймі зайнявся своїми справами, дівчина зашипіла:
― Що вчора було? ― в її голосі вчувався деякий страх, адже дівчина не пам’ятала абсолютно нічого.
― Ну… ― показово замислився Джуліан, походжаючи по кімнаті й роздивляючись речі Анни. ― Мені почати з самого початку? Гаразд. Спершу ти напилася до чортиків, тоді я забрав тебе і ти полізла до мене цілуватись…
― ЩО?!!!
― Я, звісно, як справжній джентльмен, не став цілуватися із п’яною дівчиною, яка нічого не петрає. Я хотів відвести тебе додому, але ти і кроку не могла зробити, тож довелося тебе занести.
― ЩО-О-О?
― Я поклав тебе на ліжко й хотів вже піти, але ти простогнала таким ніжним мелодійним голосочком, як із романтичних фільмів: «Залишися…» ― Джуліан так майстерно грав роль, що Анна в якийсь момент вже була впевнена, що все це ― не видумка.
― О, господи! ― зітхнула Анна, сівши на ліжко. ― Я більше не п’ю…
Джуліан зареготав.
― Невже повірила?
― ТИ ІДІОТ! ― закричала Анна, зіскочивши з ліжка.
― Та не було нічого, ― зізнався Хантер. ― Ну, щоправда, про «залишися» я не видумав, ― підсміхнувся хлопець, проговоривши це слово із спеціальною інтонацією, пародіюючи голос Анни.
«Це провал. Це величезний, фантастичний провал… як я могла таке сказати цьому придурку?! І чому я нічого не пам’ятаю? Як він опинився зі мною? Я ні за що не пішла б з ним пити!» ― думала дівчина, спостерігаючи за Хантером, якого зацікавили фотографії на шафі.
― О, це що, Ребекка? Ха-ха, яка вона була смішна! ― зареготав хлопець, розглядаючи фото зі школи. ― Ой, беру свої слова назад, побачив тебе. Що в тебе на голові було? Ти була в групі підтримки? Ха-ха, точно стояла десь ззаду…
― ЕЙ! ― закричала Анна, миттю опинившись поруч із Джуліаном. ― Негайно розкажи, що було вчора! Але без жартів!
― Ти справді нічого не пам’ятаєш? ― повернувся до неї Джуліан і запитав невимушеним голосом.
― Ну, ― замислилась Анна, підійшовши до дзеркала. ― Пам’ятаю, як приїхала в ресторан, але ти… ти кинув мене там, Джуліане! Я змушена була оплачувати все сама! Ти міг вибрати дешевший ресторан? А далі… ― дівчина насупилась. ― Я замовила вино. Воно виявилось міцним…
― Певне що, це ж не якийсь там дешевий ресторанчик, ― пхикнув Розенбаум. ― А якого біса ти взагалі пила?
― ТИ НЕ ЗРОЗУМІЄШ! ― закричала Анна. ― Я випила. Тоді слід було розплачуватись, але я…
― Зрозуміла, що у твоєму гаманці діри більші, ніж купюри?
― ЦЕ В РЕСТОРАНІ ЦІНИ КОСМІЧНІ! За мене заплатив якийсь чоловік. Здається, його звали Макс. Він був таким люб’язним зі мною…
― Авжеж, люб’язним, ― пхикнув Джуліан, розвернувшись.
― І…
― І що далі?
― Я не пам’ятаю…
«Певне, що не пам’ятає. Сіла в авто до першого зустрічного і поїхала з ним чортзна-куди. Як можна бути такою легковажною?» ― подумав Хантер, роздивляючись приладдя на столі Анни. Узяв в руки іграшку-хірурга і засміявся.
― Ей! Поклади на місце! ― закричала Анна, вирвавши її з рук Джуліана. ― Слухай, ― пробурмотіла вона. ― Розкажи мені, що було потім. Я ж була з тим чоловіком. Звідки ти узявся?
«Та ж якби я не «взявся», він трахнув би тебе і кинув десь в кущі, і хтозна, що було б потім!» ― прозвучало в голові Джуліана, але він нічого не сказав вголос.
― Він привіз тебе п’яною до будинку, а я був поряд. От він і залишив тебе на мене, ― кинув хлопець.
― А що ти робив біля мого дому? ― допитувалася Анна, адже в голові був суцільний туман щодо подій вчорашньої ночі.
― Біля тебе по сусідству живе одна красуня. Я приїхав, аби повитріщатися на неї, але тут на мою голову звалилась п’яна ти, ― відрубав Хантер дещо байдужим голосом.
― АГА! То ти приїхав, аби повитріщатися на якусь красунечку, а сам ночував у моїй кімнаті?! ― заверещала Анна. ― Знаєш що, Джуліан Розенбаум?! Ти ― останній кретин!
«Я приїхав, аби вибачитися перед тобою, дуринда. Якби не я, ти б валялася побита в кущах!» ― подумки вилаявся Хантер, зібравшись іти.
― ОТ І ЙДИ! НІЧОГО ВЕШТАТИСЯ ТУТ! Нема в моєму районі ніяких красунь! ― закричала Анна йому вслід.
Щойно Джуліан забрався із дому, Анна полегшено видихнула. Відійшла від вікна й бебехнулася на ліжко. Все тіло гуділо від вчорашньої тусовки ― ноги боліли від танців, а шлунково-кишковий тракт просив води і чим побільше. «Що ж вчора такого було? Невже я напилася до такого стану, що справді сіла в машину до незнайомця? А Джуліан… він не говорить мені правди», ― прозвучало в голові дівчини.
В кімнату неочікувано увірвався Джеймі.
― Мама кличе їсти! ― прокричав він, а тоді, оглянувши кімнату, додав: ― Твій коханий вже пішов?
― Ніякий він не коханий! ― крикнула обурено Анна.
― Ой, не обманюй брата. Я говорив із ним. Він по вуха в тебе втюрився.
― Ще чого? Цей придурок любить тільки себе! ― закричала дівчина і, схопивши подушку, пожбурила нею в Джеймі, який вчасно вивернувся і одразу ж побіг униз сходами, певна річ не зачинивши за собою двері.
Анна вже хотіла рушити слідом, як на її телефон прийшло сповіщення. Дівчина ліниво взяла гаджет в руки. «Ти винна мені чисту сорочку», ― писало у повідомленні від Джуліана. Анна вирячила очі. «Що він має на увазі?» ― подумала й пролистала чат вгору. Там не було жодного свіжого повідомлення, окрім тих, де Джуліан сварився, що не буде чекати її в ресторані, якщо вона не з’явиться прямо зараз.
«Якби його справді хвилювала моя доля після того, як цей себелюб кинув мене в ресторані, тут були б хоча б якісь повідомлення. Схоже, він справді приїхав сюди, аби повтикати на якусь красунечку по сусідству. Ай, сильно мені треба його вибачення. Хоча, такий егоїст ніколи не вибачиться, це факт. А сорочка… не бачити йому ніякої сорочки!» ― пробурчала подумки Анна і встала з ліжка, аби йти нарешті їсти, але нога її застрягла в якомусь одязі. Піднявши його з підлоги, дівчина шокувалась… поглянула на етикетку… «Армані?! Це сорочка від Армані? І вона… вся в блювоті… це ж… це ж не я зробила?!»
― Ну де ти так довго?! ― почувся в коридорі голос Джеймі. ― Мама вже поїла і змушена була поїхати на роботу на автобусі!
Анна вийшла із кімнати.
― Джеймі…
― Це що, сорочка від Армані?! ― помітив етикетку Джеймі. ― О, Божечки, тільки не кажи, що це твоя вчорашня алкогольна блювота?
― Джеймі, мені кришка, ― застогнала Анна, забігаючи у ванну кімнату.
Одразу ж схопила миску і відкрила кран. Кинула туди сорочку й взяла відбілювач.
― Якщо це сорочка твого Джуліана-Підгузки-ХХL, то ти, звичайно, остання невдаха, сестричко, ― протягнув, сміючись, Джеймі.
― Ей, ти! ― гримнула Анна. ― Згинь з очей моїх, або мовчи!
― Добре-добре, мовчу, ― підсміхнувся брат. ― Але ти конкретна невдаха… такий пацан і то від тебе втік… як же ти тепер сорочку йому відкуплятимеш?
***
Справи із сорочкою йшли не надто добре, тож Анна замочила її у відбілювачі, а сама за той час встигла поїсти і вирішила подивитись телик у вітальні.
― До речі, ― тут-як-тут прискакав Джеймі. ― Мама сварилася на тебе, що ти так довго спиш і питала, де твоя машина.
Анну враз пройняв ступор. «Машина! Точно! Я ж залишила її перед тим рестораном!»
― А як ти вчора взагалі додому дісталася, якщо машини в гаражі немає?
― Е-е… ― пробелькотала Анна. ― Джеймі, не лізь не в свої справи.
― Ну, ти в мої постійно лізеш, ― брат моментально вмостився на дивані поруч. ― Настала моя черга. Справедливість понад усе!
― Якщо зараз же не здрисьнеш звідси, я розповім мамі про твою заначку, ― пригрозила Анна.
― Ще трохи і її не буде, а наступну ти не знайдеш, тож не довго тобі залишилося мати перевагу наді мною, сестричко! Я дізнаюся про твоїх кавалерів швидше, ніж ти про мої нові заначки! ― крикнув Джеймі, вибігаючи із кухні.
Анна з полегшенням видихнула. «Прокляття, треба буде з’їздити в центр за машиною. Але ж чорт, мені тринда, якщо я не виперу сорочку…» ― аж зіщулилася Анна від своїх думок. На телику тим часом запустились новини.
― Сьогодні вранці було знайдено зниклого безвісти Максиміліана Робінсона. Нагадуємо, чоловік пішов з дому другого вересня і не повернувся. Дружина чоловіка, місіс Джейн Робінсон, зверталася в поліцію та різні служби пошуку, але все безрезультатно. Сьогодні вранці було виявлено чоловіка на шостому шосе, приблизно на другому його кілометрі. На жаль, Максиміліан Робінсон був без ознак життя. Далі ― кореспондент. Медісон Росс, ― говорила ведуча.
Анна ніби й не слухала, що говорить жінка, але внутрішнє передчуття натякало дівчині, що їй слід обов’язково послухати кореспондента. Вона зосередила увагу на екрані і кореспондент, жінка із коротким білявим волоссям, сказала:
― Вітаю, міс Барроу. Ми знаходимося на другому кілометрі шостого шосе, що буквально в десяти метрах звідси сполучається із першою об’їзною дорогою Редвілла. Саме на цьому місці, ― повідомляла Росс, підходячи до ділянки асфальту, на якій виднілась кривава пляма, яку було заблюрено на екрані. ― Було знайдено покійного бізнесмена Максиміліана Робінсона, котрий напередодні вважався зниклим безвісти. За словами медиків, чоловік помер уночі, десь між першою та другою годиною. Щодо причин смерті… поки що ми не маємо точних даних, але лікарі підозрюють, що чоловік загинув від надмірної крововтрати, спричиненої пораненням у спину. Що саме була за зброя і звідки взявся нападник, з’ясовують медики та поліція.
― Дякую, Медісон, ― сказала ведуча. ― Ось такі трагічні новини отримує Редвілл сьогоднішнього ранку. Та тепер до хорошого. Інженери сконструювали міст…
Анна миттю схопила пульт і зменшила гучність. Ведуча продовжувала розповідати про якийсь ультрасучасний міст, що його спроектували інженери Редвіллу, але дівчину це не цікавило. Її надто стривожила новина про смерть Максиміліана Робінсона. «Цей чоловік… його ім’я звучить надто знайомо. Не міг же це бути той Макс, із яким я тусувалась вночі!» ― дівчина схопила телефон і взялася шукати про нього інформацію.
Виявилось, що Максиміліан Робінсон був власником мережі супермаркетів і справді вважався зниклим безвісти ось уже майже два місяці. «Що ж за чортівня… я нічогісінько не пам’ятаю… і ця смерть… не може бути такого співпадіння, щоб іще вчора я тусувалась із ним, а сьогодні його знайшли мертвим!» ― подумала дівчина.
Зрештою, зрозумівши, що жодних підтверджень цьому немає, адже вона зовсім не пам’ятає обличчя чоловіка, із яким тусувалась в клубі, Анна повернулася у ванну кімнату. Однак там її чекала невдача ― алкогольне блювання зіпсувало сорочку і нічим не виводилося. Шукаючи різні хімчистки в Інтернеті, Анна виявила одну непогану конторку просто поруч із тим рестораном, що на його парковці залишила свою машину. Вирішивши вбити двох зайців одним пострілом, дівчина зібралася і поїхала в центр на автобусі, захопивши із собою заплямовану сорочку.
***
Хімчистка виглядала геть не так, як на фото в Інтернеті, але в Анни не було вибору. На пості адміністрації сидів вельми цікавий чоловік із закрученою бородою. На носі висіли окуляри із яскраво-рожевим обрамленням, а волосся чудака мало золотисто-помаранчевий колір. Анна простягнула йому пакет із сорочкою, невинно всміхаючись. Чоловік із вельми здивованим обличчям оглянув майбутній об’єкт роботи його працівників.
― Що сталося із цією сорочкою? ― запитав він, підвівши на Анну здивований погляд великих синіх очей.
Дівчина розгубилася.
― Ну… я не знаю всіх подробиць… це подруга попросила віднести сорочку її хлопця… ― пробелькотала Анна.
― Хм, ― пробурмотів чоловік, оглядаючи сорочку, попередньо піднявши окуляри. ― Тут сліди буйної вечірки, о, навіть вечірки із кров’ю і… ще трошки кімнатного пилу, який було розтерто відбілювачем. Здається, ваша подруга, міс, зовсім не вміє прати.
«Що ж за чортівня! Треба йому все коментувати?» ― вилаялася подумки Анна.
― Е-е, так, в неї руки не з того місця, то вона й попросила мене занести, аби самою не позоритися, ― невимушено засміялась Анна, заплющивши очі.
Чоловік двояко подивився на неї.
― Я все зроблю, але, оскільки річ брендова…
― Скільки? ― аж засяяла Анна від такої новини.
― Ну… сімдесят доларів.
― СКІЛЬКИ?!
― Це ж ваша подруга платитиме, чи не так?
― Так-так, ― невинно заусміхалась Анна, а в голові в неї були суцільні мати.
«Мало того, що недавно мені прийшлося викинути купу грошей на ремонт велика для дурнуватого кур’єра, що кинувся мені під колеса, то тепер я ще маю платити за сорочку для цього самозакоханого кретина?!!!»
Виходячи із хімчистки, Анна краєм ока помітила в робочому приміщенні одного із працівників і, вона була готова поклястися, що бачила, як його очі при погляді на неї змінили колір на яскраво-жовтий, зовсім як у котів.
Задумавшись про це, дівчина сіла у своє авто і покинула стоянку якраз тоді, коли сюди заїхала машина Джуліана. Із неї вийшов сам Розенбаум і Лета Чень. Розмовляючи про щось своє, вони направилися в ресторан.
― Твій батько далі дістає тебе із тою сімейкою Роше? ― поцікавилася Віолетта, коли вони уже сиділи за одним зі столиків, попередньо зробивши замовлення.
― Я сьогодні ще навіть вдома не був. Боюся, він просто пристукне мене і заблокує мені всі картки, якщо я скажу, чим займався всю ніч.
― А чим ти займався всю ніч? ― засміявшись, запитала китаянка. Вона дивилася на нього явно закоханим поглядом. Натомість Джуліан сидів «в розвалочку».
― Знаєш, краще я вже ходитиму на побачення з тобою кожен день, аніж хоч раз в житті зустрінуся із донькою тої шизанутої Роше! ― фиркнув Джуліан й узяв свою каву.
― О, Хантере, чого ж ти такий милий сьогодні? ― пробелькотала захоплено Лета. ― І волосся якось по-іншому вклав. Що це за шампунь?
«Ага, «Об’єм і сила» від Іскорки. В мене гніздо на голові, а Лета думатиме, що я красень, навіть якщо прийду весь в болоті», ― подумки пхикнув Хантер.
― Ти що, гульбенив всю ніч в якомусь пабі і помив волосся милом для рук? ― засміялася Лета.
― Майже. Слухай, то що там завтра? Ти збираєш усіх?
― Ну от, тобі би тільки тусуватися, ― зітхнула дівчина. ― Так, якщо батько не передумав їхати до бабусі з дідом.
― Файно є. І як там твій старик?
― Цілими днями на роботі, як завжди. В принципі, як і твій. В цьому ми похожі.
― Так, але, на відміну від тебе, я хоча б знав свою маму, ― промовив дещо напруженим голосом Розенбаум.
― Батько завжди казав, що вона була стервою. А я… гадки не маю, правда це чи ні. Я намагалася знайти про неї хоча б якусь інформацію, але все нічого. Наче весь світ проти, аби я дізналася про неї бодай щось!
― Мені от цікаво, чи є в нашому місті бодай одна по-справжньому щаслива і повна сім’я.
― Я думаю, все через те, що наші тати ― великі шишки. Таким зазвичай із коханням не щастить, ― зітхнула Лета, відкусивши шматок свого десерту.
«Саме тому я і тримаю тебе під боком, аби, коли батько таки настоюватиме на одруженні, зробити тобі таке щастя і стати твоїм «судженим». Краще вже так, ніж знайомитися із черговими доцями ідеальних бізнесвумен, із якими крутить шури-мури мій старик», ― подумав Джуліан.
― Але я знаю, ми з тобою точно будемо разом! Можливо, зараз ти не відчуваєш того ж, що і я… але я добре пам’ятаю, що сьогодні ― другий раз, коли ти покликав мене в ресторан! ― із захопленням промовила Лета.
«Я думав, що посиджу тут з Іскоркою, подратую її. Хе-хе, уявляю, вона б їла цей десерт геть інакше… стовідсотково ненароком зачепила б цей декор і перекинула на себе каву… я б так реготав», ― подумав Хантер і навіть не помітив, як почав посміхатися.
― Ну от, бачиш, тобі добре зі мною! ― зауважила Лета.
«Прокляття, вона підписала мене у своєму телефоні «Джуліан-Підгузки-ХХL!» Та як вона тільки посміла? Це їй пора в дитячий садок… сісти в авто до незнайомого сорокарічного маніяка… подумати тільки! І вона витурила мене зі свого будинку після того, як я врятував їй життя!» ― вираз обличчя Джуліана моментально змінився на невдоволений.
― Йой, ну пробач, що я така настирлива, ― протягнула Лета. ― Але я просто в захваті від того, що ти першим покликав мене!
Зненацька Леті на телефон прийшло сповіщення і вона нарешті замовкла, тим самим втішивши Джуліана, котрий повністю погруз в роздуми. «Чому я взагалі думаю про цю ніч? Ця дуринда взагалі не заслуговувала мого спасіння», ― подумав хлопець і поглянув на свої кулаки, які вчора розбив до крові, набиваючи морду маніякові, а зараз на них не залишилось ні шраму. «Цей чоловік…»
― Слухай, ― раптом озвалася Віолетта. В її голосі відчувався неприхований сум. ― Мені терміново потрібно іти. Наша справа із Адамом… є деякі проблеми.
― Ти можеш…
― Слухай, мені так жаль! Я знаю, ти справді хотів провести час зі мною… ти ж не так часто кличеш мене… це було вдруге із тих п’ятдесяти разів, що кликала я… вибач! Ця справа не може чекати! Але не думай нічого лишнього! Між нами з Адамом ― виключно робочі взаємини!
― Я хотів сказати…
― Хантере, пробач, будь ласка! ― ледь не ридала Лета.
― Я взагалі-то, мав на увазі, що ти можеш іти.
Лета ще раз вклонилася йому в знак відчуття власної провини і метнулася до виходу. Хлопець залишився сидіти за столиком сам.
***
Анна застрягла у суботній пробці, уникнути яку було вкрай важким завданням.
Зазвичай вона нікуди не їздила в суботу на машині, але сьогоднішня ситуація змусила вчинити проти усіх своїх принципів. Дівчина думала про те, що трапилося із тим Максиміліаном з новин.
В її голові виникали різні події, котрі довелося пережити останнім часом, але поки між ними не існувало жодного адекватного причинно-наслідкового зв’язку. Та жовте світло світлофора, перед появою якої Анна не встигла проскочити, змусило дівчину згадати яскраві очі працівника хімчистки, якого вона помітила чисто випадково, виходячи звідти.
«Подібно очі світились й у того демона, зараженого віспою, із відділення особливо небезпечних інфекцій… я точно не знаю, був це демон, чи… але що, якщо чувак із хімчистки також з роду нечисті, про яку розповідав Адам? Вони живуть серед нас… а ще Адам сказав, що та мітка на моїй спині, талант, дозволяє мені виявляти демонів навіть за найкращим маскуванням. Господи, а раптом Макс також був демоном?! Він же вважався зниклим безвісти два місяці! Демон міг захопити його тіло і витворяти казна-що! Певне, навіщо демонові жити людським життям із сім’єю Максиміліана? От би мені згадати, що було тієї ночі… можливо, я щось бачила і просто забула! Однак… Джуліан сказав, що Макс привіз мене до будинку…» ― в ту ж мить в голові Анни виникла блискуча ідея і дівчина рвонула на зелене світло, вирішивши зрізати по вузьких вуличках.
За якийсь час вона опинилася у своєму районі, в передмісті, де розташовувалися будинки більшості жителів Редвілла. Однак зупинилася Анна не поруч зі своїм домом, а поряд із сусідським. Вибігла із авто й взялася дзвонити в дзвінок і стукати у двері одночасно. Майже одразу двері відчинила висока худа дівчина із густим рижим волоссям.
― Кет! ― закричала Анна, наче Кетрін стала її спасінням від якоїсь смертельної загрози. ― Я така рада тебе бачити!
― Е-е, привіт, Анно, ― у відповідь обійняла її подруга. ― Чого це ти так раптово зайшла?
― Ми ж сусідки, хіба я не можу з’явитися без попередження?
― Можеш, звичайно. Проходь, ― вони увійшли в дім і Кет закрила двері. ― Та краще попередила б. Влаштували б якусь тусовку. Бек покликали б.
― Насправді, ― Анна дещо напружено роззиралася в прихожій. ― Я прийшла до тебе по справі.
― Що, на інфекціях вас дуже ганяють? ― Кетрін подумала, що Анні потрібно пояснити якусь тему, адже раніше подруга приходила саме з цього приводу.
― Ні-ні, я не за навчання. Слухай, Кет, у вас же ж працюють камери на подвір’ї?
― Гадки не маю. Цим займається тато. Ти ж знаєш, він помішаний на безпеці. А чого ти питаєш?
― Е-е, ― пробелькотала Анна. ― Я замовила дещо, а кур’єр, схоже, приїжджав тоді, коли мене не було вдома. А зараз він мене заігнорував. От я і хочу подивитися, чи справді він був тут.
― О, ну, якщо так потрібно, то ходи за мною. Всі ці монітори у нас в підвалі. Сподіваюсь, ти знаєш, як подивитися старі записи, бо я в тому ні «бе», ні «ме», ― знизила плечима Кет й повела подругу у підвал.
Побачивши монітори із зображенням подвір’я зі всіх сторін, а також і дороги навпроти, Анна аж засяяла.
― Я обожнюю тебе, Кет!
― Я зроблю нам щось попити, а ти поки дивися на свого кур’єра, ― зареготала Кетрін. ― Потім піднімешся, поговоримо про твою інфекційку.
― Кет, це справді кур’єр! Я не збираюся виглядати всяких красавчиків перед своїм будинком!
― Заміть, не я це сказала, ― засміялась рижоволоса й піднялась по сходах.
Щойно двері зачинилися, Анна всілася за монітори і почала відмотувати назад запис із камери, що виходила на дорогу. Дівчину пронизувало відчуття інтриги перед побаченим і аж око почало сіпатися, так вже їй було цікаво поглянути, хто ж підвіз її до будинку вчорашньої ночі. Ось вона відмотала до ранку ― з будинку вийшов Джуліан, потім мама, а потім на записі із камери поступово стало темнішати. Аж ось Анна знайшла підходящу годину і ввімкнула запис із початку. До будинку під’їхала автівка Джуліана.
***
Лета, одягнена в шкіряну куртку із капюшоном, знаходилася в якомусь провулку. Тут не було нічого, окрім смітників і глухих стін трьох будинків. Зазвичай у таких місцях гопники ловили своїх жертв, але в Редвіллі такі персони були рідкістю, особливо, враховуючи, що даний провулок розміщувався ледь не в центрі міста. Дівчина, одягнувши великий капюшон, що частково прикривав її обличчя, направилася до великої загорожі. Із легкістю вона перелізла через неї й зістрибнула на задньому подвір’ї тієї самої хімчистки, куди відносила сорочку близько години тому Анна. Лета обережно роззиралася довкола ― на подвір’ї панувала підозріла тиша. На спині дівчини можна було помітити якийсь ультрасучасний клинок серпоподібної форми із тонкою рукояткою. Зненацька позаду щось зашурхотіло і дівчина вже схопилася за рукоятку клинка, готуючись витягнути його в ту ж мить, але тоді на світло показався Адам. Він був одягнений у шкіряну куртку і чорні штани, на спині мав лук і колчан зі стрілами.
― Ти знайшла їх? ― запитав він.
― Не підкрадайся так! Ти ж знаєш ― я швидка, можу ненароком і влучити в тебе, ― зауважила Лета.
Адам пропустив її слова мимо вух й став роззиратися довкола.
― Гадаю, вони всередині, ― пробурмотів він, намагаючись розгледіти щось крізь одне-єдине вікно будівлі. ― Тут одностороннє скло. Досить розумний хід, як для нижчих демонів.
― Те, що вони нижчі, не означає, що вони тупі. Це просто безглузда класифікація древніх інфеністів, яку нас споконвіків заставляють зубрити напам’ять, ― буркнула Лета, підійшовши до дверей.
― Ця класифікація не безглузда, Лето, ― зауважив Адам. ― Нижчих демонів легше вбити.
― Тобто, ти думаєш, Адлери не послали б нас, якби то було важке завдання? Гадаєш, послали б наше дорогеньке тріо?
― Лето, вистачить огризатись, ти сама винна в тому, що не належиш до числа найсильніших. Ними може стати будь-хто. Просто у тебе дещо інші пріоритети.
― І які ж це? ― розкинула руки Лета.
― Зараз не час на балачки! Зосередься! Ми гадки не маємо, скільки їх тут… ― Адам придивлявся до деталей будівлі.
― Ні! Скажи, Адаме! Ти засуджуєш мене, бо я не хочу віддавати усе своє життя нашій і без того приреченій на провал місії?! Ти так вз’ївся на мене, бо я намагаюся налагодити власне особисте життя, поки ти сидиш в Бункері і прораховуєш наступне місцезнаходження міазмів?!
― Лето, годі! ― закричав Адам, різко повернувшись до неї.
― Це безглуздя, Адаме! ― крикнула дівчина, розвівши руками.
В ту ж мить Адам закляк на місці, повільно тягнучи руки до свого лука. Лета сполохнулася, але не так швидко, як могла б, якби в даний момент не затіяла сварку із своїм єдиним напарником. На даху будівлі, а також двох складів поруч вже стояли щонайменше п’ятеро демонів. Вони були схожі на мавп, чиї хвости дещо нагадували лев’ячі, а морди більше скидалися на людські.
― Погляньте тільки, ― прозвучав холодний голос з-за огорожі. На світло вмить вийшов чоловік із золотисто-помаранчевим волоссям і акуратною бородою. Його очі показово стали жовтими на якусь мить. ― Інфеністи гаркаються один з одним.
Адам миттю вихопив лук і прицілився. Лета витягнула клинок з-за своєї спини просто блискавично. Він моментально видовжився і став нагадувати китайську зброю ― бісенто. Мавпоподібні демони також демонстративно показали свої жовті очі й видали звуки, подібні на крики голодних шимпанзе.
― Знаєте, сьогодні до нас заходила одна інфеністка, ― пробурмотів чоловік із помаранчевим волоссям. ― Однак вона була така непутяща, що, схоже, навіть не втямила, хто ми такі. А в неї, на хвилиночку, був талант «чутливість». Що, у вас вже зовсім непутящі інфеністи позаводилися?
Інші демони зареготали.
― Слухайте, у нас взагалі немає бажання з вами боротися. Ми не шкодимо людям. Як бачите, у нас навіть власна хімчистка є. А все завдяки здібностям моїх хлопців ― із такою слиною, як в них, будь-які плями виводяться, ― продовжив той чоловік.
Адам насупився.
― А-а, я зрозумів, у вас вказівка з Бункера, ― протягнув чоловік. ― Ви здаєтеся геть молодими. Зовсім як та дівчинка, що нас не виявила. Гадаю, хочете слідувати правилам. Однак… вам слід взяти іще інфеністів, адже нас занадто багато, а про чудодійну силу слини моїх хлопців повторювати не стану…
― Ви іще не стикались із моїм талантом і… моїм бісенто, ― хитро всміхнулась Лета.
― Лето, їх надто багато, у нас менше шансів, ніж я думав, ― прошепотів Адам.
― НІ! Ти сам сказав ― потрібно повністю віддавати себе нашій місії! ― закричала дівчина й приготувалася до бою.
― Ну… раз ви так хочете… розважимось, ― хмикнув чоловік із помаранчевим волоссям.
Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️
Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))