Ребекка лежала на величезному двоспальному ліжку у своїй кімнаті й дивилася серіал «Друзі», коли на її телефон прийшло сповіщення. Дівчина машинально взяла гаджет до рук і… її посмішка миттю зникла із задоволеного серіалом обличчя. То було повідомлення від Анни.

У голові Бек одразу ж сплили події, що трапились того вечора поруч із лікарнею Редвілл. Бек уже збиралася виходити і кинула крізь вікно зовсім таки не зосереджений погляд, як ото роблять усі, коли проходять повз, але того разу в її поле зору потрапила дівчина, що похапцем вибігала із лікарні. «Анна?» ― подумала Бенсон, придивляючись до постаті. Дівчина із довгим прямим волоссям, зібраним у кінський хвіст, рвонула до автівки, що стояла на майже порожній парковці, вид на яку відкривався із вікна, що поруч із ним стояла Ребекка. «Що це на ній? Захисний костюм?» ― дивувалась дівчина, слідкуючи за подругою. Анна миттю сіла в авто й поїхала геть, а в ту ж мить із лікарні вибіг Хантер й побіг слідом, намагаючись її наздогнати, та згодом здався, повернувся до свого авто і також зник.

Згадавши ці події, Ребекка підвелася із ліжка і, не ставлячи серіал на паузу, підійшла до вікна із телефоном в руках. «Он як. Кажеш, я не бажаю слухати тебе Анно. Та я б з радістю! Але ти спершу визнай, що кайфуєш від того, як за тобою бігають хлопці!» ― пхикнула Ребекка і, відклавши телефон на підвіконник, повернулась до серіалу.

***

Вирішивши не робити поспішних дій, Анна задумалась. Аж тоді зрозуміла, що іще недавно вона була в інфекційному відділенні особливо небезпечних зарáз і досі не вимила руки! Вимившись в душі, дівчина повернулась у кімнату й взялася шукати інформацію в Інтернеті про все, що відбулось.

«І так, я взагалі не впевнена що бачила. Це були галюцинації чи… реальність?»

Швидко почала набирати на клавіатурі. «Галюцинації ― які бувають і чому? Галюцинації частіше за все бувають в разі психічних захворювань, однак можуть спостерігатися й після прийому певних ліків. Це можуть бути образи, предмети, події і навіть цілі сюжети».

«О, так! Так, то був сюжет! Однозначно. Але…»

«В принципі, людина здатна відрізняти галюцинації від реальності. Варто лиш впевнитися, чи дійсно це відбувається з вами. Для цього потрібно спробувати увійти в безпосередній контакт із тим, що відбувається. Наприклад, якщо вам здається, що у вашому будинку пожежа ― погляньте на свою шкіру ― при галюцинаціях ви не будете бачити опіків і не відчуватимете болю. Спробуйте налагодити мовний контакт із галюцинацією ― зазвичай вони не говіркі, адже являються плодом вашої уяви».

«Я це все й так знаю з курсу психіатрії! Чорт… це було таким реальним… мені слід шукати не так…»

«Чорний густий дим». Спочатку на такий запит вибивало картинки із зображенням диму, різний дим із коминів, вихлопні гази… усіляка маячня. Але коли Анна додала іще одне слово у пошуковий запит, з’явились більш потрібні результати. «Чорний дим у міфології зазвичай трактують, як облік демонів у світі живих. Не маючи можливості вселитися в людське тіло, вони існують у формі чорного диму».

«Маячня це все! Немає ніякого зв’язку між демонами і натуральною віспою! Я або хвора, або про це просто не слід читати в Інтернеті. Все ж таки, у фільмах такі пошуки нічого не приносять», ― подумала Анна і в ту ж мить у кімнату хтось зайшов.

― А, то ти вже є, ― протягнув Джеймі лінивим голосом, підходячи. Анна аж заціпеніла, бо їй вже здалося, що той монстр повернувся. ― О, що гуглиш? Опа! Демони! Ха-ха, сестричко, що, міфологією цікавишся? Медичні статті вже не актуально читати?

Анна миттю закрила ноутбук.

― Чого ти хотів? ― кинула невдоволено.

― Мама дзвонила ― буде вдома за дві години. Питалась, чому ти не береш трубки. Я сказав, що ти в лікарні.

Анна кивнула і Джеймі вже зібрався йти, як раптом щось спонукало дівчину сказати наступне:

― Стій, Джеймі, ― дівчина зупинила хлопця якраз тоді, коли він вже схопився за дверну ручку, аби вийти із кімнати. ― Давай влаштуємо сюрприз для мами. Вимиємо кухню і приготуємо їсти.

«Так, відволіктися ― буде чудовою ідеєю», ― прозвучало в голові Анни.

Джеймі дещо здивувався.

― Дивно чути це від тебе, але окей. Пішли.

Через якийсь час між сестрою і братом запанувала така гармонія, якої Анна не очікувала відчути уже давно. Включивши музику, вони вимили всю кухню і взялися за приготування вечері. Неймовірний аромат печеної картоплі вмить заполонив кухню і вітальню, а брат із сестрою далі продовжували танцювати й бешкетувати, відриваючись на повну.

Плейлист Анни був неперевершеним ― кожна із пісень викликала непереборне бажання танцювати, чим брат із сестрою займались останок часу до прибуття матері.

― А ти непогано рухаєшся, Джеймі! ― оцінила Анна, танцюючи.

― Точно краще, ніж ти!

― Ах іди сюди, я тебе зараз пришльопну! ― завелася дівчина й кинулася до брата.

Джеймі пробігав якраз поряд із столом на кухні, де заряджався телефон Анни й почув звук сповіщення. Це одразу ж зацікавило бешкетника й він схопив телефон, аби прочитати, що ж написали сестрі, при цьому задоволено всміхаючись, ніби щойно вирив під своїм будинком алмази.

― Джуліан-Підгузки-ХХL, ― Джеймі аж заходився реготом, читаючи від кого прийшло повідомлення. ― Пише: «Завтра о 17:00 чекаю тебе за адресою такою-то…» Во-о-оу, ― протягнув брат. ― Це твій новий хлопець?

― Ану віддай сюди! ― закричала Анна, вирвавши телефон.

Не могла повірити своїм очам ― цей телепень справді запрошує її.

― Ти сказав новий? ― просичала дівчина, заблокувавши телефон і поставивши пароль. ― Так кажеш, наче я міняю хлопців кожен місяць!

― А це не так? ― хихикнув Джеймі. ― То був Джон, то Джек, то Еван, а тепер Джуліан? ― останнє ім’я він протягнув із особливою інтонацією.

― А тебе не хвилює, що Джон ― це пластмасовий череп, по якому я вчила анатомію, Джек ― ім’я чувака, чия рука стала мені для вивчення м’язів руки, а Еван… коротше, це голова в банці, по якій ми здавали анатомію, ― белькотала Анна.

Джеймі аж шаленів від сміху.

― А Джуліан-Підгузки-ХХL ― це чувак, який досі мочиться в труси? І ти йдеш із ним на побачення?

― Що-о?! Та яке побачення, здурів чи що?!

― Ну ти й зануда, сестричко, ― пробурмотів Джеймі. ― А чувак, схоже, нічого такий.

***

Достатньо натанцювавшись, Анна стрибнула на великий шкіряний диван у вітальні й зменшила гучність музики за допомогою пульта від телика.

― Давненько я не відчувала себе такою молодою! ― видихнула дівчина.

Джеймі звалився поруч із нею.

― Отямся! Тобі всього лиш двадцять два!

― Через тиждень двадцять три, ― зітхнула Анна. ― А я так і не виросла.

І тут в її поле зору потрапили старі альбоми з фотографіями, що стояли на одній з полиць шафи навпроти телевізора. Дівчина схопилася з дивану й витягла один із альбомів.

― О ні, тільки не це, ― протягнув Джеймі, розлігшись на дивані повністю.

― О так, це і тільки це, ― приговорювала Анна, фанатично сміючись і листаючи альбом. ― Поглянь! Це ти п’ятирічний!

― Божечки, я ж тоді ледь будинок не спалив, ― згадав Джеймі, подивившись на фотографію, на якій він був наряджений у костюм Спайдермена і стояв поруч із ялинкою. ― А ця фотка… я пам’ятаю! Ти мене перед цим так дістала, що я закрив тебе у погребі!

― Ти заманив мене туди геть безжалісно! А я ж хотіла тобі допомогти, малий гавнюку! ― закричала Анна.

― О, бабуся Розалí, ― побачив дитячу фотку із бабусею Джеймі.

Анна придивилась уважніше. На фотографії були зображені вони з Джеймі поруч із своїми бабусею й дідом. Бабця виглядала зовсім молодо, а дідусь так взагалі ― ще той бойскаут!

― Дідусеві було б шістдесят, ― всміхнулась Анна, дивлячись на фотографію. Її голос здавався дещо сумним.

На фоні грала затишна тиха музика й Анна геть не очікувала, що такий момент перерве дзвінок у двері. Джеймі одразу ж здійнявся з місця й погнав відчиняти. Дівчина закрила альбом і заховала його на місце, але в очах її все ще виднілася ледь помітна туга.

Перш ніж зустріти маму, Анна збігала нагору й переодягнулась в плаття із відкритими плечима, адже поки вони мили кухню й готували їжу, уся толстовка забруднилася.

― Мамо, ― Анна ніжно обійняла темноволосу коротко стрижену жінку, що якраз увійшла в будинок і знімала із себе взуття. ― Я так сумувала.

― І я за тобою, доню, ― у відповідь обійняла доньку Глорія. ― Джеймі дуже бешкетував?

― Ой, ти не уявляєш! Ми щойно відмили кухню і навіть приготували вечерю! ― Анна обернулася й показала на аж сяючу від чистоти вітальню.

Поки мама оцінювала їхні труди й насолоджувалась запахом свіжоспеченої картоплі, Джеймі підійшов до Анни й зашипів:

― Що це ще за татушка? Сестричко, коли ти встигла?

― Що? ― не второпала дівчина, вирячивши на нього круглі очі.

― Ой, не прикидайся, ніби не знаєш, про що я кажу, ― кинув брат. ― На спині в тебе. Що за несмак?

Анна аж сполохнулася. «Тату? В сенсі?» ― і погнала нагору. Зачинилася у ванній кімнаті й стала розглядати своє тіло. Та майже одразу зрозуміла, де варто шукати. Із деяким острахом дещо опустила лівий рукав плаття і второпала, що Джеймі таки мав рацію… на її лівій лопатці виднілось справжнісіньке тату у формі закруток і ліній, що формували дивний символ, по стилістиці схожий…

«Чортівня! В Лети й Адама були подібні штуки! Звідки ця маячня на мені взялася?! Що це означає?!» ― запанікувала Анна.

Вона намагалася відтерти малюнок рушником, але нічого не допомагало ― він наче завжди був на її шкірі. Та, почувши кроки поруч із ванною, дівчина миттю натягнула плаття якомога вище й проскочила у свою кімнату. Вдягнувши светр, вона спустилась вниз і весь вечір думала про те, що трапилось.

Поки мама й брат дивились телик і наминали печену картоплю, Анна узяла телефон й набрала повідомлення Адамові: «Ти мусиш мені все розповісти. Здається, я сходжу з розуму». Майже за мить дівчина отримала відповідь: «Твій здоровий глузд досі при тобі, не хвилюйся. Я знаю, що з тобою відбувається. Поговоримо завтра після практики о 17:30».

***

Сімейна вечеря пройшла на ура. Однак не для всіх ― Анна відчувала себе вкрай напружено у зв’язку із останніми подіями. Перед тим, як лягати спати, дівчина зіткнулась із мамою.

― Анно, ― звернулася Глорія. Донька повернулась до неї. ― Усе гаразд?

― Так, звісно, ― силувано всміхнулася дівчина.

― Ти виглядаєш виснаженою. Як практика?

― Лінда Рінне ― прекрасний куратор, однак вимагає багато.

― Зрозуміло.

Анна вже зібралася йти, але Глорія її зупинила:

― Анно. Якби… якби щось було не так, ти знаєш ― я завжди тебе вислухаю.

Дівчина кивнула, всміхнувшись, і рушила до своєї кімнати. Зачинивши двері на ключ, вона зняла із себе светр і підійшла до дзеркала. Стала роздивлятися загадкове тату, що з’явилось у неї на шкірі в ділянці лівої лопатки. Аби краще бачити, Анна сфотографувала малюнок і довгий час намагалася знайти щось подібне в Інтернеті. Та кожне її намагання дізнатися хоча б щось було приречене на невдачу.

«Ні, завтра я дізнаюсь усе від Адама. Я не можу обрати зустріч із Джуліаном, адже існує можливість дізнатися причину всього, що відбувається зі мною! Навіть якщо він також бачив усе, що було в секції особливо небезпечних інфекцій, буде краще, якщо я про все дізнаюсь», ― подумала Анна і з такими думками заснула.

Аби знову не прокинутись чортзна-де, Анна попередньо зв’язала свої ноги, зачинила двері і сховала ключ в косметичку, сподіваючись, що обов’язково прокинеться, якщо захоче знайти його. Звісно, це не було одним із найкращих способів убезпечити себе від сноходіння, однак, це було єдиним, що могла собі дозволити Анна.

Цієї ночі дівчині не снились кошмари, в яких хтось силував її прокинутися. Так, сни їй снились, однак цілком нормальні, як для тієї, що стикнулася із паранормальними явищами. Під ранок Анна побачила у сні того пацієнта із віспою, що намагався убити їх з Джуліаном. Чоловік, покритий пустулами, дістав із власної шиї скальпель, що його метнув Хантер, і з шиї полилася кров, змішана із гноєм. Його жахливі чорні очі пронизливо дивились на Анну. В ту ж мить дівчина прокинулася від звуку будильника.

Ранкова рутина пройшла для Анни у стані напівсну, та до тями дівчину привела чергова проблема ― потрібно придумати що вдягти, а також розробити план…

«Ай, до чорта! ― подумала дівчина й натягнула на себе верх медичного костюму, стараючись лишній раз не дивитись в дзеркало на тату. ― Хто сказав, що я обов’язково маю переодягатись у роздягальні у відділенні? Недавно я знехтувала правилами особистої безпеки і нічого… ні пневмонії, ні корости у мене немає. Просто слід мити руки».

Звісно, це була геть дурна відмазка, але кращої Анна придумати не могла. І справді, якби вона почала переодягатись у роздягальні, хтось із дівчат помітив б тату і почались б розпитування. А що вона відповість? Вона й сама не знає, чому цей малюнок з’явився на її тілі.

Вдягнувши поверх медичного костюму піджак, Анна зібралась вилітати із дому, адже час уже піджимав. На кухні її зупинила мама.

― Анно, доню, зачекай секунду, я поїду з тобою. Моя машина здохла ще до мого від’їзду на конференцію, пам’ятаєш? Обіцяю сьогодні відвезти її на ремонт.

Анна зітхнула. А за мить вони уже їхали в центр Редвіллу, взявши із Джеймі обіцянку обов’язково піти в школу.

― Виглядаєш краще, ніж учора, ― зауважила Глорія, кинувши на Анну короткочасний погляд. ― Ребекка таки пішла в інфекційне?

― Так, ― коротко відповіла Анна. Дівчина чудово розуміла ― мама просто намагається підтримувати розмову і чим довше вона мовчить, або пробує щось приховати, тим більше підозрюватиме мама. ― Слухай, мам… учора ввечері ти сказала і… коротше, у мене таки є одна проблема. Я маю бути в один час у двох місцях і ти ж розумієш, це нереально. Я повинна вибрати.

«Це геть не те, що справді непокоїть мене зараз, але краще вдати, що я заплуталась у своїх почуттях, аніж намагатись пояснити мамі, що бачила в лікарні монстра із віспою, а на моїй шкірі само по собі з’явилось дивне тату», ― подумала дівчина, дивлячись на дорогу.

― Справа ж у хлопцях, чи не так? ― всміхнулась мама.

― Хе-хе, ну так. Ти права. Справа у хлопцях. Один із них страшенно мені подобається і знає те, про що я мрію дізнатись уже хтозна скільки часу… а інший… він буквально кажучи врятував мені життя.

― Хм, ― задумалась Глорія.

«Врятував мені життя?! Та я навіть гадки не маю, чи він справді там був! Він же навіть не згадав у повідомленні про це все, а просто запросив мене так, як ми і домовлялись раніше… секундочку, я ж казала, що це не те, що справді непокоїть мене зараз…»

― Ти повинна слухати своє серце, ― озвалась мама.

― Так? Ти теж слухала, мам. І до чого це привело? ― Анна і гадки не мала, чому дозволила цим словам вирватись із своїх уст.

Дівчина вже думала, що мама зреагує гостро, але Глорія не показала жодної емоції й просто сказала:

― Не забувай, до певного часу ми обидві любили його. Він залишив нам із Джеймі купу чудових спогадів. Він просто захворів, Анно, і з того часу він більше не з нами.

Анна не була здатна і слова зронити. «Чорт, чому я заговорила про це? Я просто хотіла підтримати розмову і… до чого ж приводять усі ці секрети!» ― дівчина була у відчаї.

― Я зрозуміла тебе, мамо. Але я не можу слухати серце. У даному випадку я залежна від обставин.

― Ти збираєшся піти із тим, хто тебе врятував?

― Ні, ― холодно відказала Анна. ― Але це уже не має значення.

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))