***

В Анни виник явний ступор ― тепер вона вже не відчувала такої приязні до професорки Рінне. «І як вона тільки могла залишити мене із Хантером?!»

― Ей, ви ідете? ― першим підвівся Хантер.

Адам вдивлявся у протоколи лікування, що їх надіслала йому професорка, а Анна просто зависла у конкретному ступорі.

― Знову ворон рахуєш? ― уїдливо протягнув Хантер, підсміхнувшись. В ту ж мить вихопив із рук дівчини історію хвороби, пробігся по ній очима і сказав: ― Ага. Схоже, твоя пацієнтка цілком, як ти. Тільки послухай, Шамберлейн! «Захворіла такого-то числа, відколи виявила у себе на шкірі папули і везикули, що розміщувались ланцюжком». Місяць! Місяць вона ходила із тою байдою, чесалась, поки не второпала, що варто таки звернутися до лікаря і що «само не пройде». Хе-хе, схоже, короста не дрімає.

― Ей! ― закричала Анна, вихопивши історію з його рук. ― Дякую за діагноз, однак я звикла таким як ти не довіряти і обов’язково проведу повноцінне обстеження.

Хантер засміявся.

― Не намагайся здаватися гордою і незалежною, Іскорко, тобі не личить, ― вишкірився він.

― Що це ще за Іскорка? Мене звати Анна! А для тебе я Аннабель Уеллінг, ясно?! ― закричала Анна, не в змозі стримувати свою злість на цього нахабного хлопця.

Та Хантер лише підсміхався своєю харизматичною посмішкою.

― Іскорка, ― протягнув він, нахилившись до Анни так близько, що вона аж зашарілася, ― лише тому, що спалахуєш щоразу, як я до тебе звертаюся. ― Він відійшов так само різко, як наблизився. ― Ну що, ти ідеш з нами, Шамберлейн, чи далі будеш вичитувати протоколи?

Хантер першим вийшов із ординаторської й направився в боксовану палату[1], що знаходилася поряд. Анна була не в собі зі злості.

― Не переймайся ти так, ― прозвучав мелодійний голос Адама поруч і Анну миттю попустило. ― Він не заслуговує твоєї уваги.

― Е-е, так, ― пробелькотала вона. ― Ти правий.

***

Ребекка й Лета ішли за професоркою Рінне майже крізь усе відділення, яке виявилось іще більшим, ніж Бек собі уявляла. Вони проходили коридором повз боксовані палати з обох боків. Особливість таких палат була в тому, що вони мали великі панорамні вікна в коридор, аби лікарі могли спостерігати за пацієнтами, не входячи всередину.

Та ось коридор закінчився пластиковими дверима із кодовим замком, зверху над якими висіла табличка: «Секція особливо небезпечних інфекцій».

― Нам сюди? ― дещо ніяково озвалася Бек, обвівши табличку недовірливим поглядом.

― Не парся, ― штовхнула її ліктем Лета, широко всміхаючись. ― Перед входом в саму секцію є шлюз, де лікарі вдягають захисні костюми. Шанси заразитись в такому відділенні у сто разів менші, ніж шанси підхопити грип у кінотеатрі.

Ребекка все ще здивовано поглядала на табличку, поки професорка Рінне розмовляла по телефону, відійшовши від них.

― Ти знаєш, там лежать дуже цікаві пацієнти. Їх сюди привозять ледь не зі всіх східних штатів! А завідувач відділення, професорка Радінскі… ох, ти б знала, що це за жінка! ― Лета перейшла на шепіт, але він здавався Бек не надто тихим. ― Інфекційні відділення зазвичай не розміщують в центральних лікарнях, однак професорка Радінскі розробила спеціальну структуру такого відділення і власноруч домоглася створенню його тут. Вона наполягала, аби студентів-медиків навчали практиці в цьому відділенні, як і казала професорка Рінне… я вважаю, це круто! А ти ким взагалі хочеш бути?

Ребекка була впевнена, що це вона любить багато говорити, однак після монологу Лети, слова із рота якої вискакували наче в прискореному режимі, второпала, що до такого їй ще далеко.

― Міс Чень, ― зненацька за спинами дівчат прозвучав дещо грізний голос Рінне. Ребекка миттю отетеріла, а от Лета особливо не здивувалася. ― Я, звісно, розумію, що ви вельми багато знаєте про лікарню, однак… вашим куратором є я і я збираюсь оцінювати вас строго по ваших практичних навичках і теоретичних знаннях.

Бек була вкрай шокована чути такі слова, хоч вони й були адресовані не їй. А от Лета, здається, взагалі не переймалась. Її обличчя здавалося абсолютно спокійним, наче її регулярно так відчитували і вона просто вже стала резистентною до цього.

«Цікаво, що це все означало? Оцінювати строго по практичних навичках і теоретичних знаннях… хіба ж вона не збирається усіх так оцінювати?» ― задумалась Бек, коли вони уже увійшли в шлюз і взялися одягати захисні костюми.

За мить дівчата опинилися перед палатою, де лежало двоє пацієнтів.

***

Анна вдивлялася то в історію хвороби, то на свою пацієнтку, котра виглядала не найкраще. Усе її тіло було червоне, розчухане і покрите висипом.

Тим часом Адам і Хантер уже провели повноцінний огляд своїх пацієнтів і зробили відповідні записи в історії хвороб.

«Я обожнюю інфекційні хвороби, але висипи - це моя слабкість. У подібних випадках завжди допомагала Бек... Хантер сказав правду, це короста, але… висип… я геть не розбираюсь в цих висипах!» ― роздумувала Анна, оглядаючи хвору.

― Які ліки ви приймали? Можливо, щось від свербежу? ― запитала Анна, навіть не помітивши, як позаду неї вже стояв Хантер й уважно усе слухав.

― Так, я пила антигістамінні таблетки, але це не допомагало. Медсестра поставила мені крапельницю, ось, ― сказала пацієнтка.

Анна поглянула на крапельницю. «Угу, івермектин. Тільки от що це за препарат?» ― дівчина одразу ж витягнула телефон і взялася шукати якусь інформацію про групу цього препарату і механізм дії.

― Ай-яй-яй, ― протягнув Хантер позаду і Анна аж підскочила. ― Щойно оглядала пацієнтку і руками в тих же рукавичках береш телефон. Ай-яй-яй.

«Прокляття, а він правий! Що ж це за день такий?» ― вилаялась подумки Уеллінг і закинула телефон у кишеню.

― Чудово, тепер зараза у твоїй кишені, ― вишкірився Хантер. ― Що, гуглила препарат? Гара-азд, облегшу тобі завдання. Івермектин застосовують, коли зовнішнє лікування не допомагає. Діагноз ― просто легкотня, Іскорко, а ти так тупиш.

Анна важко дихала. Вона була просто не в собі від злості…

― Слухай, може, тобі краще зайнятися своїм пацієнтом?!

― Справа в тому, що я дещо проворніший за тебе і вже все закінчив, ― розвів руками Хантер, харизматично всміхаючись.

― То якщо ти такий… проворний, ― Анна явно підвищила тон. ― То, може, удостоїш мене такою честю і звалиш з цієї палати?!

― Ей, можна тихіше? ― почувся голос одного із пацієнтів. ― Ти ж майбутній лікар! Чому голос піднімаєш в присутності пацієнтів?

Анна відчула, як червоніє. Хантер дратував її, але дівчина чудово розуміла, що чим більше вона на нього реагує, тим до гірших наслідків це призведе. Джуліан показово закотив очі і, розвернувшись, вийшов геть із палати. Анна полегшено видихнула. Поруч вже стояв Адам.

― Слухай, забий ти на нього, ― прошепотів він. ― Не треба так заводитися. Просто не реагуй, і він перестане чіплятись.

― Я знаю, знаю, Адаме, ― Анну аж тремор вчепився. ― Але ж це так дратує! ― зашипіла вона якомога тихіше.

― Ну ж бо, давай я тобі допоможу. Бачу, із дерматологією ти не дуже ладнаєш…

― Так, зазвичай мені допомагала Бек…

Адам узяв історію хвороби, оглянув записи про скарги при поступленні, анамнез життя. Дані про початок захворювання і його прогресування вони із Анною доповнили самостійно, спокійно опитавши пацієнтку. 

Анні надзвичайно сподобалося працювати в команді із Адамом ― він був таким терплячим, усе підказував і допомагав, ні разу не дорікнувши. Пізніше Хантер знову зайшов у палату, але Анна змусила себе навіть погляд на нього не кинути і вдала, наче робить важливі записи в історію хвороби. Адам завершив із пацієнткою і вийшов. В ту мить Уеллінг була вкрай зла на нього.

«Як він міг мене кинути наодинці із цим?! А зрештою, Анно, тобі слід взяти гнів під контроль. Вдих-видих… один-два-три. Три-два-один. Ти вибрала це відділення, аби навчитись. Ти ж хочеш бути інфекціоністом, як твоя мама! Ти повинна постаратись і не звертати уваги на всяких там Хантерів!» ― подумки налаштувала себе дівчина.

В палату якраз зайшла медсестра, і Анна попросила її взяти у пацієнтки кров на аналіз. Коли жінка завершила і залишила пробірки на тумбочці поруч із ліжком пацієнтки, до Анни підійшов Хантер.

― Іскорко, ти цей… ти ж не дуєшся на мене? ― неочікувано запитав він.

Анна знехотя поглянула йому в очі і хотіла вже схопити пробірки й змитися геть, як Хантер схопив їх рукою, тим самим затримавши дівчину.

― Скажи.

― Що сказати? ― Анна вирішила, що прикинутись дурочкою буде найкращим варіантом. ― Сказати, що ти придурок? Запросто. Ти ― придурок.

Хантер підсміхнувся, подарувавши Анні вкрай харизматичну посмішку.

― Не дуєшся, значить. Чудово.

― Слухай, якщо ти хочеш нормально спілкуватись, то перестань творити увесь цей цирк, або ж я просто…

― Що? ― Хантер стояв до неї просто впритул. ― Що ти зробиш, га, Іскорко?

― Та перестань ти вже знущатися з дівчинки, ну! ― втрутилася пацієнтка Анни. ― Це дуже некрасиво!

Хантер миттю невинно підняв руки.

― Та я б ніколи. Це все вона.

Вирішивши не втрачати ні секунди, дівчина схопила пробірки й змилася із палати.

Вибравшись на волю від Хантера, Анна полегшено видихнула. В коридорі все було як зазвичай ― лікарі та молодший медперсонал ходили по своїх справах цілковито зосереджені. Атмосфера відділення так подобалася Анні. По дорозі до лабораторії дівчина зіткнулася із Адамом, який якраз забирав готовий загальний аналіз крові свого пацієнта.

― Що, Хантер більше не діставав? ― поцікавився хлопець.

― Вдав якусь пародію на вибачення, але я не реагувала. Знаю я таких, як він. Вони ніколи не вибачаються.

― От і правильно. О, ти також аналіз несеш. Ну, давай, поспіши, лаборант якраз вільний і швиденько все зробить. Коли повернешся, будь готова, я збираюся кликати міс Рінне.

― Що?! Вже? ― отетеріла Анна, згадавши, що толком нічого не написала в історії хвороби і реально не має чітких фактів того, що у пацієнтки короста.

― Ти справишся. Ми ж уже з’ясували, що це справді короста. Зараз ти маєш зробити аналіз крові і тим самим провести диференційну діагностику[2] із сифілісом.

― Точно, ― дещо зніяковіло всміхнулася Анна, намагаючись здаватися впевненою.

Адам пішов й дівчина постукала у двері лабораторії.

***

Тим часом Ребекка й Лета встигли оглянути пацієнтів із пневмоніями і зробити відповідні записи у щоденники в їхніх історіях хвороб. Завдання виявилось набагато простішим ніж в решти, тож дівчата звільнилися швидше і якраз стояли поруч із кавовим автоматом у приймальному відділенні, попиваючи гарячу каву.

― Мені так подобається відділення. Я справді ніколи не думала над інфекційними хворобами, як професією… знаєш, мені серце лежить до хірургії, ― говорила Лета. ― Та тато все жартує, що мені доведеться стільчик підставляти перед операційним столом. Ну, ти не зрозумієш, ти ж не метр п’ятдесят, як я… ― говорячи це, Лета поглянула на Бек так, наче та була в разів десять вищою за неї.

― Ти не є така низька, як думаєш, ― вирішила підтримати її Ребекка.

«Але от щодо хірургії я посперечалася б. В голові у цієї дівчини з’являється занадто багато ідей в секунду. Якщо вона буде так багато говорити й думати під час операції, боюсь, пацієнт помре іще до початку першого розрізу», ― подумала Бек, попиваючи каву.

― Ти справді так думаєш? Ах, ну тоді добре. Ти так і не сказала, до чого тобі лежить душа.

Бек очікувала, що Лета знову почне монолог, але запитання застало її вкрай зненацька.

― Знаєш, я вибрала інфекційку замість дерматології тому, що сюди пішла Анна. Ну… і ще тому, що на дерматології немає хлопців, а моє особисте життя схоже на величезну прірву, із якої я ніяк не можу вибратися. Та і, мабуть, ще тому, що хотіла позбутися Кетрін.

― Кетрін? Хто така Кетрін?

― Скажімо так, Кетрін обожнює вчитися. І просто не може прожити ні дня, не нав’язавши цю думку всім підряд. А так вже сталося, що ми з Анною її найкращі подруги з дитинства. А в цілому так, вона кльова.

― Ой, не переживай, ― Лета торкнулася плеча Ребекки так, наче вони знайомі все життя. ― Серед нас немає таких, як Кетрін. Тобі пощастило першою познайомитися саме зі мною.

― Тобто ти знайома і з Адамом, і з Хантером?

― Точнісінько. Ох, Адам ― просто ідеал. Та не для мене! ― поспішила одразу додати Лета. ― Він дуже вихований. Це привертало увагу чималої кількості дівчат, що його оточували. Та він такий неприступний! Хтозна, що в нього на умі. Ми два роки разом відвідували пари і знаєш… я досі й гадки не маю, який тип дівчат йому подобається!

― А Хантер? ― запитала Бек тільки для того, аби підтримати розмову. 

― О, ― протягнула дещо неоднозначно Лета. ― Його я, як облупленого знаю! Батько ― Домінік Розенбаум, власник величезної фармацевтичної компанії. Ти знаєш, він завжди хотів, аби Хантер займався бізнесом. І це кльово! Я б і сама не проти, але моє сердечко лежить до хірургії. Ну, я вже казала. Та, як то кажуть, все може бути, хе-хе.

Останні слова звучали геть неоднозначно, але Бек не акцентувала.

― Слу-ухай, ― протягнула Лета, второпавши, що Ребекка не збирається нічого говорити. ― Мені здається, Адам запав на Анну.

― Звідки ти знаєш?

― Він ніколи не дивився так на жодну з дівчат! Кажу тобі!

― А Хантер? Він теж дивився на неї весь час!

― Ой, ні-ні-ні, ― одразу ж заперечила Лета так, наче стала на кип’яток. ― Хантер ― табу. Нехай навіть не думає про таке! Він, можливо, і красавчик, але тип ще той! Повір мені, тій, що вчилася із ним два роки! Краще з ним не зв’язуватися.

― Я з тобою згідна, ― мовила Ребекка. ― Хантер мені страшно не подобається. Весь такий зверхній. Та й, я упевнена, Анна ніколи не закохається в такого. А от Адам…

― Тільки не кажи, що також втюрилась! ― захихотіла Лета.

― Не можу цього приховувати, ― нарешті розслабилась Бек. Розмова між ними зайшла в те русло, що подобалося дівчині. ― І знаєш, я теж не промах! Він може дивитися на Анну, але це тільки перший день. Я прийшла сюди, поклавши хрест на своїй кар’єрі дерматолога, аби заповнити прірву особистого життя і я… не збираюсь здаватись!

***

Із хорошим настроєм Анна повернулася в палату. Аналіз крові був готовий і вона збиралася вписати його дані в історію хвороби. Професорка Рінне якраз слухала розповідь Адама про його пацієнта.

― Непогано, ― зробила висновок професорка, коли хлопець закінчив свою доповідь. ― Однак, із формою червоного плоского лишаю ви наплутали, містере Шамберлейн. Це бульозна форма. Бачите характер висипу? Але це, в принципі, вже деталі. О, а це добре, ― жінка проглядала листок призначень, який був написаний Адамом. ― В цілому ви справились нормально. Краще, ніж я очікувала. Куди плануєте іти в інтернатуру?

― Взагалі мене цікавить судова медицина, пані професорко. Або ж патологоанатомія.

― Зрозуміло, ― всміхнулась професорка. Тоді підійшла до ліжка хворого Хантера й запитала: ― А що в нас тут?

― Це стафілодермія, пані професорко Рінне, ― озвався Хантер максимально ввічливо, а Анна аж зморщилася від цієї фальшивості.

Хлопець розповів факти, що підтверджують діагноз так швидко, наче завчив їх напам’ять. Професорка Рінне була дуже задоволена його відповіддю і внесла деякі поправки лише в листок лікарських призначень. Тоді настала черга Анни і дівчина відчула, як пришвидшується серцебиття… розповісти факти, що підтверджують захворювання виявилося іще доволі просто, а от коли Рінне схопила історію хвороби, аби переглянути результати аналізів, сталося дещо фатальне.

― Лейкоцитоз? ― Рінне проговорила це дещо настороженим голосом. ― Міс Уеллінг, скажіть, будь ласка, що означає лейкоцитоз в аналізі крові?

«Що? Лейкоцитоз? Але ж… його не мало там бути! Невже…» ― в голові Анни літали різні думки, але погляд Рінне ставав все суворішим і з кожною секундою все більше й більше заганяв дівчину в ступор.

― Ну, він свідчить про запальні процеси в організмі. Бактеріальні інфекції і…

― Серологічні аналізи на сифіліс негативні, усе ніби добре. Але чия це в біса кров?! ― раптом немовби оскаженіла Рінне. ― Уеллінг! Я не чую!

― Ц-це… кров моєї пацієнтки, пані професорко Рінне… ― пропищала Анна, дивлячись вниз.

Рінне хмикнула. Цей тон змусив Анну відчути, як вона червоніє. Вона боязко оглядалася на Адама, сподіваючись, що той скаже хоча б щось в її захист, та добре знала, що нічого такого не станеться… дівчина поняття не мала, що трапилось, чому такий аналіз крові.

«У пацієнтки не було жару, все було в нормі, я точно впевнена! Це лаборант щось наплутав, чому вона звинувачує…» ― почала було думати Анна і хотіла вже сказати, як раптом прозвучав розмірений голос Хантера:

― Пробачте, пані професорко Рінне, мені здається, я не догледів і Анна взяла пробірки мого пацієнта замість своїх.

«ЩО?!» ― пронеслося в думках Анни і дівчина миттю спрямувала злющий погляд на Хантера.

Рінне важко видихнула.

― Зрозуміло. І куди ти плануєш в інтернатуру, га, Уеллінг?

Анна застигла як вкопана. «Ну не скажу ж я, що хочу бути інфекціоністом!»

― Тобі пощастило, що через твою неуважність відбулася лише заміна аналізів крові. А якби на кону було життя пацієнта? ― Рінне звучала так строго, що Анна була готова провалитися крізь землю. Та ні, спершу довелось би провалитися крізь десятки поверхів лікарні… ― Знаєш, я звикла навчати студентів так, аби вони більше ніколи не насмілювалися робити помилки. Такими темпами ти не те, що ніколи не зможеш залишитись у нашому відділенні, а й просто не закриєш практику у нас. Тож раджу тобі дуже постаратися, міс Уеллінг. І… звісно, молитися на те, аби завтра вас курувала не я, а професор Лейден.

Сказавши це, Лінда Рінне забралася геть із палати, махнувши халатом, одягнутим на коричневий медичний костюм.

Анна відчувала себе цілковито розбитою. Такого вона ще ніколи не вислуховувала, відколи почала свій шлях в медицині.

Коли вони усі вийшли в коридор, Хантер окинув Анну своїм звичним харизматичним поглядом з кривою усмішкою.

― Тобі варто бути уважнішою, Іскорко, ― кинув він.

Терпіння Анни луснуло. Вона вискочила вперед, змусивши Хантера зробити крок назад. Погляд світло-голубих очей дівчини зіткнувся із темно-синіми очима Хантера. Це тривало довше кількох секунд, поки хлопець не пробурчав:

― Довго іще витріщатись будеш?

― Ти… ти… ти остання сволота, Джуліан Розенбаум! Що я тобі зробила?! ― випалила Анна, обвівши його розлюченим поглядом. На очах дівчини проступили ледь помітні сльозинки, після чого вона побігла геть.

Хантер був шокований. Буквально через мить він захихотів, розводячи руками:

― Ти бачив, Шамберлейн? Вона назвала мене по імені! Вона була така злюча…

Адам обвів Хантера таким поглядом, наче той щойно втік із дитсадку і вже хоче в доросле життя, хоча досі не зняв підгузки.

― Чувак, я ж просто хотів підколоти її, я не думав, що вона так зреагує! Та й узагалі, я ж сказав, що не догледів! Я визнав свою провину!

Адам просто пхикнув.

― Ну ти й придурок, чувак, ― кинув він і забрався геть.

***

По закінченню обідньої перерви Рінне знайшла всіх студентів і роздала нові завдання. На щастя, цього разу Анна й Хантер опинилися «по різні сторони барикад» ― хлопця Рінне змусила оглянути двох пацієнтів, котрі якраз прибули у відділення, а Анну й Адама посадила в ординаторській заповнювати документацію. Лета з Ребеккою знову отримали шанс попрактикувати свої лікарські навички в інфекційній секції строгого режиму.

Анна була тільки рада залишитися із Адамом.

― Знаєш, ти сильна, Анно, ― раптом озвався Адам, перебивши її затуманені думки.

― Що?

― Я в курсі про справи Хантера із оповідей Лети. Він постійно так робить. Та ніхто іще не наважувався сказати йому в обличчя такі слова. Це було дуже епічно! ― Адам говорив це із таким захопленням, що в Анни аж потеплішало на душі і вона розслабилася. Відклала ручку й папери.

― Ти… справді так думаєш? Але я… заплакала. Як мале дитя, а мені, знаєш, двадцять три, ― пробелькотала Анна.

― Хантерові двадцять чотири і він досі не виріс із дитячого садка, ― зауважив Адам.

― Хе-хе, так. А звідки ти знаєш Лету?

На цьому моменті Анна зосередилася. Адам здавався їй дещо напруженим.

― Скажімо так, у нас є одна спільна справа, над якою ми вже давненько працюємо.

Хтозна ― на щастя, чи на жаль, в цю ж мить в кабінет зайшов професор Лейден, із яким студентам пощастило познайомитися іще перед тим, як Рінне роздала нові завдання.

― Що, як справляєтесь? А-а, говорите. Окей, але тихенько. Бо як міс Рінне побачить ― будуть непереливки. Я вам не заважатиму, просто тихенько візьму одну папку… ― Лейден почав поратися в шафі із сотнею синіх та червоних папок, а Адам з Анною тим часом обмінювалися поглядами.

Не в змозі стриматись, Анна відчула, як її обличчя розпливається у посмішці. Адам також всміхнувся, не зводячи з неї очей. Лейден вийшов із ординаторської за мить, але тема розмови, що звучала між цими двома раніше, була уже назавжди втрачена. Анну непокоїло питання, якою ж це вони спільною справою займаються із Летою, але вона не ризикувала знову запитувати, адже чітко бачила, як зреагував на це Адам. 

― То ким ти хочеш стати, Анно? ― запитав Адам, коли через годину безперервної роботи із паперами вони обоє відчули втому.

― Це прозвучить, мабуть, дивно, але…

― Хочеш бути інфекціоністом?

― Звідки ти дізнався? ― в Анни аж в кінчиках пальців похололо. Вона чітко пам’ятала, що не згадувала цього.

― Ти була надто обурена тим, що сказала тобі Рінне. Було чітко видно, що ти хотіла б почути похвалу. Я бачив, як ти старалась. Та не лише по цьому я визначив, що ти…

― Але цей Хантер! Він усе зіпсував! Тепер професорка дивиться на мене вовком і… слухай, я знаю, що це винна я! Я мусила перевірити пробірки…

― Як? Вони ще не були підписані. Він підсунув тобі пробірки свого пацієнта зовсім непомітно. Я не помітив, хоча весь час дивився на вас.

― Тобто… ти гадаєш, я не могла нічого змінити? Ай, чому я взагалі це запитую? Ти, мабуть, вважаєш мене крупною невдахою і…

― Анно, ― Адам намагався перебити монолог дівчини. ― Анно, послухай… я не вважаю тебе невдахою. Не забувай, ти перша, хто кинув виклик Хантерові так відкрито. Будь готова до війни. Однак тобі пощастило, бо я знаю, як виграти війну однією лиш битвою.

― Серйозно? ― всміхнулась Анна, дивуючись, як Адамові вдається так легко її заспокоювати. ― А по чому ти іще здогадався, що я хочу стати інфекціоністом?

― Твоя мама. Глорія Уеллінг-Бредстоун ― це ж твоя мама, чи не так?

Анна всміхнулася.

― Так.

― Гаразд, я відлучуся ненадовго, ти ж скажеш про це Рінне? ― раптом сказав Адам, попередньо заглянувши в телефон.

― Звісно.

***

Професорка Рінне, на диво, навіть не намагалася дорікнути Анні за їхню із Адамом роботу з паперами, а просто наказала дівчині почекати в ординаторській декілька хвилин, після чого вона повернеться і роздасть усім нову роботу. Двері відчинилися раптово. Злякавшись, що Рінне повернулася так швидко, Анна була готова вже підскочити, але виявилось, що то Хантер.

«Одне другого краще…» ― прозвучало в голові дівчини.

― Слухай, ще раз посмієш щось утнути і я… ― хтозна звідки в Анни раптом з’явилася неймовірна сміливість. Мабуть, вона просто вирішила, що кращим захистом буде напасти першою.

Хантер аж завівся від цих слів. Спрямував на неї дещо холодний, але від того не менш сексуальний, погляд, а тоді так миттєво притиснув до стіни, що дівчина і зойкнути не встигла.

― Давай, покажи, на що здатна, Іскорко, ― прошепотів він.

― Я… знаєш що, Джуліан Розенбаум?! Я куплю тобі підгузки! Ти іще з дитячого садочку не виріс, а вже в лікарі подався!

― Це… мало бути смішно? ― Хантер відійшов назад, піднявши брову і окинувши дівчину таким поглядом, що їй враз стало ніяково. ― І не називай мене повним іменем.

― Ах, он воно що! Не називати повним іменем! Хантер, кажеш? Гаразд! Так от, ти ніякий не мисливець! Варто було обрати собі інше прізвисько… наприклад… дай-но подумаю, ― Анна зловила хвилю і прикинулась, наче сильно над чимось замислилась. ― Точно!

― Не видумуй дурнуватих прізвиськ, ― кинув Хантер ще до того, як вона встигла назвати його Підгузками-ХХL. ― Те, що я зробив ― лише на користь тобі. Уяви, що було б, якби ти так затупила із чимось важливішим, ніж аналіз крові. А так, уже точно запам’ятаєш і станеш уважнішою.

Анна нахмурилась.

― Тобто… ти хочеш сказати, що я маю тобі дякувати?

― Думай як хочеш, ― знизив плечима хлопець, харизматично всміхаючись. ― Але маленьким позором я врятував твою шкуру від «незараху» із цієї практики. А це, знаєш, великий позор.

― Мені не потрібна твоя опіка! ― вигукнула Анна. ― Обійдуся.

― То-очно, ― протягнув Хантер, сідаючи на стіл Рінне. ― Уже подружилася із Шамберлейном. Знаєш, так, ви ще та парочка!

Анна лиш повела бровами.

― Тобі не варто сидіти на столі, раптом…

Та тільки Анна почала це говорити, як двері відчинилися і в ординаторську зайшла професорка Рінне. Анна озирнулася ― як тільки Хантер встиг зіскочити зі столу? А дівчина так сподівалася, що Рінне зробить йому зауваження. Професорка кинула на стіл історії хвороб і сказала:

― Так, у нас багато роботи. Хм, а де містер Шамберлейн? ― одразу ж помітила вона відсутність Адама.

Анну пробрали мурашки.

― Він… е-е… відійшов. Попросив зачекати, ― пропищала дівчина.

― Відійшов? ― холодним голосом промовила Рінне, свердлячи Анну поглядом своїх строгих очей. ― Я заходила сюди десять хвилин тому і його не було. Де можна стільки ходити? Туалет знаходиться навпроти ординаторської!

― Його там немає, пані професорко Рінне, ― поспішив сказати Хантер і в ту мить Анна була готова його прибити. ― Я був там кілька хвилин тому, ― додав хлопець, відчувши на собі лихий погляд Анни, котра вже подумала, що він бреше.

― Хм, ― хмикнула Рінне. ― Я казала вам трьом бути тут рівно в 16:00. Його немає, є тільки ви. Гаразд, ходімо.

― Але… ― зронила Анна.

Професорка вийшла із ординаторської. Анна зависла в ступорі. «Невже не можна зачекати хвилинку? І де ж цього Адама носить…» ― дівчина поспіхом набирала йому СМС.

― Ну, ти йдеш, Іскорко? ― озвався Хантер, спеціально заглядаючи їй в телефон.

― Я…

― Це конкуренція. Або ти йдеш, або залишаєшся позаду із Містером-Я-Маю-Важливіші-Справи, ― протягнув Хантер.

«Якщо я піду, то буде негарно по відношенню до Адама. Але якщо залишусь, ризикую не отримати балів за цю практику. Що ж мені робити?» ― прозвучало в голові Анни. Хантер відчинив двері і в цю ж мить хтозна звідки перед Рінне вже стояв Адам і вибачався за своє запізнення. В Анни аж на душі полегшало. Вони рушили за Рінне в інший коридор відділення, а Адам тим часом зрівнявся швидкістю із Анною.

― Що трапилось? Ти така бліда, ― зауважив він.

― Що? А, та все гаразд, ― зніяковіло пробелькотала Уеллінг. ― Адаме, де ти ходив? Я думала… ― дівчина перейшла на шепіт. ― Думала Рінне приб’є мене.

― Чого? Це ж я запізнився, а не ти. Ти що, хотіла залишитись? Навіть не думай про це наступного разу. Це практика. Конкуренція. Ти повинна думати лише про себе у таких випадках. 

«Чому… чому він говорить це і мене пробирає таке неймовірне відчуття… цей хлопець… у мене від нього суцільні мурашки!» ― прозвучало в голові Анни і її щоки миттю забарвились в рожевий відтінок.

***

Професор Віктор Лейден дав Леті і Бек геть неважку роботу ― виміряти температуру тіла у десятьох пацієнтів в секції строгого режиму. Вони були знайомі всього лиш один день і хоч Ребекка спочатку й відчувала деяку відразу до Лети, зараз вони були ледь не найкращими подружками. Оскільки обоє любили багато говорити, розмова у них не зупинялася навіть поруч із пацієнтами. В принципі, оптимізм та життєрадісність обох дівчат були лише на користь важкохворим пацієнтам, котрі уже доволі довго лежали у відділенні в повній тиші.

― Ми з Анною і Кетрін були в групі підтримки у школі, ― розповідала Ребекка. ― Ох, ти б знала, що то були за часи! Кетрін була неймовірною! А от Анна… не скажу, що вона хоча б раз була в першій лінії. Така вже незграба! Не дивно, що вона запорола носом просто на вході в лікарню. Але слухай, подруго, цей Хантер її так дістає! Ми говорили на обідній перерві в туалеті… він підставив її!

Лета видихнула дещо підозріло. І погляд спрямувала кудись вбік.

― Я ж казала тобі, аби вона з ним не зв’язувалася.

― Так Анна б з радістю! Він сам постійно липне до неї і робить якусь маячню!

Зненацька Лета поглянула на Бек таким дивним поглядом, що посмішка на лиці Ребекки вмить згасла. Разом із тим втратилась уважність і нога, що заплуталась в крапельниці пацієнта, ступила крок назад. Це однозначно стало б фатальним… Ребекка вже відчувала, як тягне за собою не лише крапельницю, а й монітор пацієнта… дівчина була впевнена ― зараз буде щось жахливе. Але воно не сталося. Хтось неймовірно швидко звільнив проводи монітора і трубку крапельниці із ноги Ребекки, тим самим врятувавши ситуацію всього лиш за долю секунди до її звершення.

Упавши на підлогу, Бек шоковано скрикнула, побачивши перед собою Лету.

― Тобі слід бути уважнішою, ― кинула азіатка і, розвернувшись, рушила до виходу із палати.

«Що це з нею? Вона вмить стала такою дивною…» ― пронеслось в голові Ребекки і вона, вибачившись перед пацієнткою, поспішила за подругою.

― Слухай, що це було? Як ти так встигла? ― Бек наздогнала Лету в коридорі.

― У мене хороша реакція, ― кинула та.

― Та ні бо! Ти стояла біля другої сторони ліжка, я чітко бачила! ― крикнула Бек.

― Ти надто захопилася розмовою і навіть не помітила, як я підійшла, ― запевняла Лета.

― Це було дивно, бо я весь час дивилась на тебе… але… гаразд, я... дякую, що не дозволила статись жахливій катастрофі.

Лета просто кивнула і направилась в наступну палату. Перед входом Бек зупинилась. «Я знаю, що бачила. Це або у мене помутніння розуму, або Лета володіє надприродними здібностями. О, Господи! А раптом вона вампір?! ― з острахом подумала Бек. Та тоді, второпавши, що її здивування виявилось занадто голосним, затихла. ― Маячня це все. Вампірів не існує. І надздібностей також. Я занадто мало спала сьогодні, от і мерещиться всяке».

[1]Боксована палата ― вид палат в інфекційному відділенні, створений з метою обмеження поширення інфекції за її межі завдяки існуванню спеціального шлюзу між палатою і коридором

[2] Диференційна діагностика ― це діагностика, яку лікар проводить, ретельно аналізуючи ті елементи захворювання, що являються подібними до тих чи інших хвороб, відмежовуючи їхні відмінності й акцентуючи на них.

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))