Анна прокинулась, сполохнувшись. Їй здавалося, що щойно вона була в цій книгарні й танцювала із Адамом. Чому ж тоді зараз лежала в ліжку у своїй кімнаті? Невже все закрутилось так, що вона й не помітила, як повернулась додому і заснула? На тілі все ще був Хелоувінський одяг. Дівчина підійшла до дзеркала й поглянула на себе. Виглядала занадто щасливою. «Те, що було вчора… це було так магічно. Адам і я…» ― подумала вона, усміхаючись своєму відображенню.

За якийсь час Анна вже була в лікарні. Сьогодні у неї був напрочуд прекрасний настрій і вона ще ні разу не згадала про минувші жахаючі події, що траплялися із нею з того часу, як вона дізналася про світ міазмів. На обідній перерві дівчина сиділа із Ребеккою у їдальні поверхом нижче інфекційного відділення й насолоджувалась кавою.

― …то він, коротше, провів мене додому і сказав, що ми повинні обов’язково знову побачитись, ― розповідала Бек захопленим тоном. Та вмить її монолог раптово перервався. ― Анно! Ти мене слухаєш?! ― дещо обурено крикнула дівчина.

Анна моментально відірвала очі від столу й перестала мішати свій напій дерев’яною паличкою.

― Що? ― бовкнула вона.

― Та я ж тобі щойно розповідала про мого нового хлопця! Ах, я зрозуміла, вчора у тебе явно була прекрасна ніч з Адамом… тобі не до моїх успіхів в особистому житті. Але скажи хоч, що рада за мене! ― наполягала Бек.

Та погляд і увага Анни так і не сконцентрувались на подрузі, яка усіма способами намагалась хоч слово видавити із дівчини. Русоволоса дивилась кудись вдаль. Зненацька той, за ким вона спостерігала, опинився доволі близько і дівчина зірвалась зі стільця. Вона підійшла до нього, неначе зачарована й всміхнулася. Їм не потрібно було говорити, аби виражати свої почуття ― достатньо було одних лише поглядів. Адам здавався їй іще гарнішим, ніж будь-коли раніше. Вони перемовилися всього декількома словечками, після чого Анна повернулася за стіл до Ребекки іще більш сяючою і щасливою. Подруга окинула її ошелешеним поглядом.

― Ви зустрічаєтесь? Він запросив тебе на побачення? ― захоплено шепотіла Бек.

Анна хихикнула.

― Бек, я гадки не маю...

― То розповідай! Розповідай, подруго! Я хочу чути усе!

В кількох метрах від їхнього столика стояв Джуліан Розенбаум. Він був явно невдоволений ― про це свідчив не лише вираз його обличчя, а й уся фізіономія. Пхикнувши, хлопець викинув стаканчик з-під своєї кави й направився до ліфта, аби повернутися в інфекційне відділення.

Професор Лінда Рінне знову розділила студентів на групки для роботи із новими пацієнтами. Після насичених вихідних Анна була впевнена, що не зможе сконцентруватися на будь-чому, пов’язаному із навчанням, але, на диво, вона відчувала себе цілком працездатною. Дівчина опинилась в одній групці із Ребеккою і була цьому дуже рада. Вони уже розпочали спільний огляд хворого і виявили мігруючу еритему[1], як раптом у палату увійшов Хантер. Побачивши дівчат, він уже хотів розвернутися й піти, але наштовхнувся на саму Рінне, що прийшла перевірити успіхи діагностики.

― Містере Розенбаум, куди утікаєте? Ось ваші пацієнти, ― всміхнулася професорка. За цією посмішкою ховався вкрай строгий голос і погляд, що просвердлював наскрізь.

Джуліан закотив очі так, аби вона не бачила, й приступив до пацієнтів.

― Ого, то ви, міс Уеллінг, прогресуєте, ― промовила із деяким презирством у голосі Рінне. ― Швидко справились. Міс Бенсон, ви тут цей, приглядайте трохи за нею, а то я зараз не матиму часу все контролювати, окей?

І пішла геть.

― Що вона собі думає? Це звучало так образливо по відношенню до тебе! ― розлючено випалила Бек, щойно Рінне змилася.

Анна скривилася й поглядом показала на Хантера, котрий якраз усе чув і просто прикидався, що не слухає.

― Анно, забудь, ― прошепотіла подруга. ― Ви з Адамом тепер разом. Чому ти взагалі думаєш про цього придурка? Він стільки разів намагався зіпсувати тобі життя…

Хантер насупився і через це занадто сильно натиснув на живіт пацієнта. Той простогнав. «Ага, зіпсувати. Якби не я, її б тут не було! Як вона взагалі терпить присутність цього тошнотика Шамберлейна? Аж вивертає, коли його бачу», ― прозвучало в голові хлопця. Анна це помітила. «Він так злиться через ту сорочку?» ― промайнуло в її голові. По завершенню роботи із пацієнтами, Анна першою вийшла в коридор. У Бек були іще завдання від Рінне, які вона не доручила Анні в основному через її невміння працювати із пацієнтами. У коридорі дівчина одразу ж зустрілась із Адамом. В ту ж мить із палати вийшов Хантер й спеціально штовхнув хлопця.

― Ей! ― крикнув Адам. Анна аж остовпіла від такого повороту подій. Раніше їй здавалося, що Адам не звик реагувати на такі зачіпання.

― Ти це мені? ― озвався насмішкуватим голосом Хантер, поволі повертаючись.

― Так, ― промовив упевненим голосом Адам.

― Ну ж бо, здивуй мене, Шамберлейн! ― розвів руками Джуліан, наближаючись і дивлячись презирливим поглядом не лише на хлопця, а й на Анну, що стояла далі.

― Хотів тобі сказати, ― поволі протягнув Адам. ― Що тобі слід уважніше вибирати траєкторію своєї псевдоепічної ходьби.

Хантер голосно засміявся. Дві медсестри, що проходили повз, здивовано на нього озирнулися й пришвидшили ходу. Коридор став порожнім, за виключенням трійці.

― Вау, ― оцінив Хантер, підсміхнувшись. ― А я й не думав, що ти вмієш говорити, Шамберлейн.

Адам підійшов до нього впритул.

― Адаме, не треба! ― крикнула Анна.

Хантер поглянув на неї вовком і якусь мить мовчав. Дівчина відчула себе геть ніяково.

― Така безглузда поведінка є свідченням внутрішньої слабкості, ― зауважив Адам. ― Зазвичай люди із психологічними травмами ведуть себе так із оточуючими, маючи на меті здатися сильнішими, однак це лиш знову доводить їхнє невміння оволодіти своїми страхами.

Джуліан важко дихав. Він весь час дивився на Анну і лише моментами поглядав на Адама. Від цього погляду дівчині стало зовсім не по собі. «Чому він так дивиться? Що взагалі відбувається?..» ― промайнуло в її голові.

― Що, в психологи записався, га, Шамберлейн? ― хмикнув Хантер, задерши губу і подивившись зверхньо.

― Я помітив, як ти поводив себе на вечірці, ― холодно сказав Адам. ― Тобі випало легесеньке завдання, але ти відмовився його виконувати. Твоє обличчя було неперевершеним! Що, завинив перед мамочкою, Розенбаум? Шкодуєш про свій вчинок?

Голос Адама здавався настільки проникливим, що аж Анна відчула цей лід всередині свого тіла… вона моментально згадала, як Джуліан відмовився писати мамі, що виграв у лотереї, коли йому випало таке завдання у грі «правда чи дія». Тоді її це не сильно насторожило, але зараз… Анна чітко бачила реакцію Джуліана. Тепер він дивився чітко на Адама. Його погляд був сповнений такої ненависті, що, здавалося б, він зараз накинеться на нього й розірве на шматки.

― Так і знав, ― сказав Адам. ― У тебе дитяча психологічна травма.

Хантер важко дихав. Його очі виглядали злючими і подавленими водночас. Анні навіть здалося, що він от-от заплаче. Джуліан схопив Адама за медичний костюм так швидко, що Анна аж пискнула. Кулак хлопця стискався настільки, що шкіра на ньому виглядала білою, а рука аж тряслася. В Анни аж серце йокнуло. Вона ще ніколи не бачила Джуліана настільки розлюченим.

― Ей! Зупинися, Джуліане! Зупинися негайно! ― дівчина вискочила перед Адамом, намагаючись розборонити хлопців.

Якусь мить Хантер продовжував погрожувати Шамберлейну, а той залишався непохитним і свердлив поглядом супротивника. Та присутність Анни в кількох сантиметрах від його кулака насторожила хлопця. «Трясця! ― вилаявся він подумки. ― Якого біса від одного лиш погляду на цю нікчему усе всередині мене стискається?! Мені байдуже на неї, байдуже! Я просто хочу задушити цього ідіота!»

Анна схопила Хантера за руку, намагаючись звільнити Адама, та зненацька Розенбаум так різко відштовхнув її, що дівчина притиснулась спиною до стіни позаду… від цього очні щілини хлопця розширилися настільки, що, здавалося, очні яблука просто зараз випадуть із них. Анна виглядала наляканою.

― Я Хантер! ― загорлав хлопець. ― Не Джуліан! Не смій мене так називати! ― його голос звучав так голосно й зловісно, що всередині Анни усе стиснулося до неможливості.

Джуліан відпустив Адама і, кинувши на нього неоднозначний погляд, подивився на Анну:

― Я б на твоєму місці не довіряв цьому типові… у тихому болоті чорти водяться, ― кинув він і, розвернувшись, пішов геть.

Анна заклякла на місці, дивлячись йому услід… її голова була такою важкою і боліла так, наче по ній били кувалдою.

― Ти в порядку? ― прошепотів Адам, торкнувшись її рук.

Дівчина дивилась наче крізь нього.

***

Розлючений Хантер ішов коридором в ординаторську. Та перш ніж зайти, хлопець зупинився перед дверима, почувши там розмову. Раніше він, мабуть, просто увійшов би, але зараз щось спонукало залишатися ззовні. Незважаючи на те, що Джуліан стояв доволі далеко, він усе прекрасно чув.

― І тепер щодо конференції в Торонто. Оскільки наше відділення чи не найкраще в США, потрібно гідно його представити, ― говорила жінка, завідувачка відділення ― професорка Джоан Радінскі. ― Я вирішила, що цього разу знову поїде міс Бредстоун. Ви чудово справилися на нещодавній конференції у Вашингтоні, ― втішено сказала вона. ― Нараду завершено.

Із ординаторської почали розходитися лікарі й Джуліан швидко прикинувся, що сидить в телефоні. Та тоді із приміщення долинув голос Рінне:

― Але, професорко Радінскі! ― вона явно здавалась розчарованою. ― Чому вона? Ви ж читали мої недавні статті! Невже я настільки жахлива, що не годжусь для цієї конференції?

― Справа не в цьому, ― приємним голосом озвалася Радінскі. ― Міс Бредстоун володіє прекрасними уміннями виступати. Вона здатна викрутитися із будь-якої ситуації цілком розумно! Ви ― чудовий науковець і лікар, міс Рінне, але на даній конференції повинна виступити саме Глорія Бредстоун.

«Глорія Бредстоун? Конференція? Наче мама Іскорки нещодавно була на конференції..» ― промайнуло в голові Хантера й він кинувся за жінкою у білому халаті, що ось-ось вже сховалася б із виду. Він прослідкував за нею просто до її кабінету. Жінка ходила всередині й говорила по телефону, коли хлопець наважився зазирнути крізь невеличку дверну шпаринку, що утворилася через неповністю зачинені двері. Потрібно було володіти неймовірним зором, аби розгледіти вміст великого кабінету, але для Хантера це не було перепоною. Він повільно роздивлявся стіл і ось на очі потрапив портрет. Хлопець прищурився і… «Господи, це ж Іскорка і її шизанутий брат!» ― шокувався Хантер, впізнавши знайомі лиця на фото. Почувши, що жінка збирається виходити із кабінету, Джуліан моментально завернув за поворот і, опинившись в затишному місці перед великим вікном, шоковано подумав: «Ось чому Рінне ненавидить її! Ця жінка просто заздрить успіхам її матері! Але… якого біса я взагалі роблю?! Це не моя справа взагалі!»

Пхикнувши, Джуліан забрався геть.

***

Місцем наступного побачення Адам назначив ту саму книгарню, у якій вони танцювали минулої ночі і Анна прийшла туди дещо раніше, не бажаючи лишній раз заїжджати додому. Та цього разу проникнути до зали із м’якими кріслами непоміченою їй не вдалося. Чоловік, одягнений у потерту сорочку й коричневу шкіряну жилетку, виник наче нізвідки. Незважаючи на сивину у чорному, як смола, волоссі і зморшки на обличчі, чоловік виглядав міцним за тіло будовою і мав засмаглі широкі передпліччя.

― Здрастуйте, вітаю у нашій книгарні, ― проговорив він якимось не дуже звичайним тоном і окинув Анну вивчаючим поглядом.

Він такого погляду Анна відчула себе незручно й кинула:

― Учора я була тут із моїм другом і… у вас грала така приємна музика.

― Хе-хе, ― хмикнув чоловік. ― Я знаю.

― Ви бачили нас? ― запитала Анна чи то для підтримання розмови, чи то від здивування.

― Знаєте, ― сказав неоднозначним голосом чоловік, обійшовши Анну і направившись до каси. ― У Редвіллі так похолодало останнім часом. Вечорами навіть виникає бажання одягнути тепле пальто… ― проговорив він, кинувши на дівчину дуже дивний погляд.

Анна враз згадала, що одягнена в тоненьку блузку. І стало їй якось не по собі… «До чого це запитання?» ― подумала вона.

― Ой, я… я не відчуваю холоду, ― зніяковіло засміялась Анна. ― Та й у мене справи вдома увечері. Тож…

Чоловік якраз повернувся, аби дістати якусь книгу із верхньої полички, як дзенькнули двері й в книгарню увійшов Адам.

― Джо, ― сказав він, поглянувши на чоловіка. ― Ми посидимо в залі.

Джо кивнув і продовжив займатися своїми справами, а Анна, ідучи за Адамом, нервово оглядалася в сторону чоловіка, що здався їй надто вже загадковим.

― Він…? ― прошепотіла Анна, щойно вони опинилися в залі із бордовими кріслами.

― Так, ― всміхнувся Адам. ― Тобі слід менше виділятися. Джо не знадобилося навіть бачити твій талант, аби впевнитися, що ти також інфеніст.

― А?

― Знаєш, іноді демонам не потрібно користуватися своїм внутрішнім чуттям, аби відчути інфеніста поруч. Чимало деталей видають нас.

― Тобто, ти хочеш сказати, що я попалася демонам тільки через свій зовнішній вигляд? Прокляття, через те, що я тепер не відчуваю холоду, я й гадки не маю, як вдягатися!

― Просто виглядай у вікно і дивися, як одягнуті прохожі, ― всміхнувся Адам. ― Коли перебуваєш у натовпі, блокуй слух. Не дивися надто пильно. Не рухайся надто швидко. Звичайним людям на це байдуже, але демони дуже спостережливі. Вони люблять слідкувати за інфеністами, що ходять поодинці. Так у них більше шансів убити нас.

Анна здригнулася. «Господи, невже Макс із клубу…»

― Та поки ти залишаєшся в натовпі, нічого не трапиться. Не ходи вечорами сама. І не лише вечорами. Краще користуйся машиною.

― А як же талант? ― запитала Анна. ― В Лети він на руці, то що, вона все літо ходить в одязі з довгими рукавами?

― Лета не дбає про безпеку. Вона звикла вважати, що може протистояти демонам навіть наодинці. В будь-якому випадку вона достатньо швидка, аби втекти. Знаєш, таланти можуть з’являтися навіть на обличчі. Тому, скажімо так, нам пощастило.

«Боже, не уявляю, що робила б, якби ця штуковина красувалася у мене на лобі! Це ж як вирубитися на вечірці і прокинутися із величезним членом на щоці, намальованим перманентним маркером!» ― подумки жахнулася Анна.

― Твій же талант дозволяє тобі мати перевагу іще до того, як демон почне за тобою слідкувати.

― Я знаю, але… я іще не навчилася їх виявляти і…

― Постійно будь пильна. Сконцентрована. Тільки так ти зможеш жити у світі людей.

«Він так говорить, наче хоче переконати, що це погана ідея», ― промайнуло в голові дівчини.

***

Після розмов у книгарні Анна й Адам пішли гуляти вулицею. Коли вони достатньо віддалилися, дівчина запитала:

― Джо… звідки ти знаєш його? Ви разом в Бункері?

― Джо з тих людей, що обрали людське життя. Його жінку вбив демон і після цього Джо змушений був покинути своє попереднє місце проживання, аби захистити доньку. Зараз він осів тут і… я живу з ним, відколи прибув у Редвілл.

― Джо з дружиною завжди прагнули спокійного життя, вони уже навіть обрали собі будиночок в горах, збираючись туди переїхати. Та на останній місії із іншими інфеністами сталось найгірше… демон познущався з них всіх, але дружина Джо… її знайшли мертвою.

― Адаме, я… ― дещо сумним голосом сказала Анна.

― Я проведу тебе додому прямо зараз. Нам з Летою прислали завдання.

За якийсь час вони дійшли до будинку Уеллінгів і попрощалися. Анна зайшла всередину дещо розчарована. Вона страшно не хотіла покидати цей дім, маму, Джеймі… від однієї думки про це їй ставало не по собі. «Я не обирала таке життя, не обирала! Джо і його дружина, схоже, сильно насолили демонам… я ж бо жодного не убила і… чому б їм полювати за мною?» ― подумала дівчина, роззуваючись. Ліниво поклала сумку на комод у прихожій й рушила у вітальню. Було надто темно, як для такої ще ранньої години, тож рука дівчини машинально потягнулась до вимикача. Та світло не ввімкнулось. Анна клацнула ще раз ― нічого. «Спокійно, просто немає світла», ― запевнила себе дівчина й рушила до кухонного столу, аби дістати ліхтарик із шухляди. Та зненацька позаду неї наче щось пробігло. Дівчина різко розвернулася й прищурилася ― наче нічого… «Це просто параноя. Тут нікого немає!» ― запевняла вона себе. Але щось знову порушило спокій і Анна не втрималася:

― Джеймі, це ти?! Не смішно, припиняй!

В будинку стояла підозріла тиша. Анна торкнулася шухляди й дістала ліхтарик. Поки вона вмикала його, позаду неї прокралося щось із чотирма руками і довгим хвостом. Було видно лише тінь, але вона була такою страшною, що всі монстри з фільмів жахів сховалися б. Анна оглянула вітальню й кухню, що не були розділені стіною. Дівчина спокійно видихнула й направилась до електричного щитка у прихожій. Тим часом монстр, що висів в куті під стелею кухні, виглядаючи як потворний павук-мутант, сповз і рушив за Анною. Він рухався практично безшумно, лиш створюючи потоки повітря, які й відчувала дівчина.

― Джеймі, якого біса ти вимкнув електрику? ― вилаялась Анна в темряву. ― Хотів мене злякати? Так ось, не вийде! ― крикнула вона й дьоргнула перемикачі.

Моментально в будинку з’явилось світло і в ту ж секунду демон кинувся на дівчину. До чортиків налякавшись, вона закричала, закриваючи обличчя руками… від страху вона просто заціпеніла й не змогла зробити ні кроку.

Та зненацька з’явилась мама Анни ― Глорія. Побачивши монстра, вона ефектно зістрибнула зі сходів і, зробивши декілька сальто вперед, з усієї сили ударила монстра ногами. Він заточився й повернувся до неї своїм бридким, покритим слизом, обличчям із яскраво-червоними очима. Глорія не розгубилась. Вона різко пригнулась, аби уникнути удару рук демона, що видовжились неприродно сильно і продірявили стіну навпроти. Анна ошелешено спостерігала за боєм…

Демон кинувся за Глорією у вітальню. Вона перестрибнула диван, зробивши сальто назад і, вхопивши ніж, що лежав поруч із пирогом на журнальному столику, жінка метнула його в демона. Здавалося б, у польоті влучити в ціль просто нереально, але ніж потрапив просто в руку демона, припнувши його до стіни. Анна якраз стояла поруч із ним і була просто в шоці… тоді Глорія направилась до шафи у вітальній, в якій був сейф. Анна точно знала про цей сейф і думала, що в ньому лежать гроші, тому дещо здивувалася:

― Мамо, що ти робиш?! Потрібно добити його!

Глорія, не промовивши ні слова, моментально відкрила сейф і дістала звідти ультрасучасний шприц, точнісінько такий, як показував раніше Адам. Демон бушував, а Глорія закатала рукав свого бордового светра й взялася викачувати шприцом кров.

― Мамо, він зараз звільниться! ― закричала Анна, намагаючись стримати демона, але він був набагато сильнішим.

Тоді Глорія, схопивши вазу зі стола, вилила квіти з водою на підлогу й підштовхнула вазу рукою так, аби вона покотилась просто під ноги демонові. Від цього від послизнувся й упав обличчям в підлогу. Глорія опинилась поруч завдяки швидкості інфеністів й ввела демонові із шприца власну плазму. Якусь мить він кричав несамовитим голосом, його явно плющило і біль напевно був жахливий, але через декілька хвилин мук демон упав на підлогу без тями.

― За декілька хвилин він знову буде людиною і нічого не пам’ятатиме, ― безтурботним голосом сказала Глорія й рушила до рукомийника на кухні, аби вимити шприц.

Анна поспішила за нею:

― Це… це… мамо… ― вона водила очима туди-сюди перелякано. ― Якого чорта ти не сказала, що інфеніст?!

Глорія мовчала. Вона продовжувала мити шприц, хоча він уже давно був чистий. Анна злякано озирнулася на демона ― він далі лежав непорушно обличчям у підлогу.

― МАМО! ― крикнула Анна і Глорія миттю отямилась.

Вона обережно розвернулася і, спираючись руками на рукомийник, обвела доньку стривоженим поглядом.

― Відколи ти усе знаєш? ― запитала вона.

― Це… це… я думала, що божеволію, поки Адам не розповів мені все! Спершу мені снились дурні сни, а потім я стикнулась із демоном Віспою в нашій лікарні!

― Що? ― шокувалась Глорія. ― У нашому відділенні?!

― Не суть вже! Ми його вбили! Ми з Джуліаном… прокляття, він, напевне, був в шоці… а я так нічого й не розповіла… ― Анна важко дихала, роздивляючись підлогу. ― Мамо, ти… увесь цей час була інфеністом і нічого мені не сказала?!

― Анно, доню, послухай! ― підбігла Глорія.

― НІ! Це все… невже цей світ весь час оточував мене, а я просто не знала?! ― в Анни явно здавали нерви. ― Я все думала, якого чорта мене постійно оточують ці кляті демони… тепер я знаю! Це все ти! Ти була їх мішенню! Вони знали про тебе… а ти мені нічого не розповідала!

― Анно, заспокойся, прошу! Дай мені усе пояснити! Я хотіла вберегти тебе від цього світу! Я не належу ні до якого Бункеру. Ніхто не знає про мене! Ніхто! Я не хотіла, аби все було так…

― Не хотіла… АЯКЖЕ! То ж навіщо ти брехала?! Якби ти розповіла усе відразу… можливо… можливо, я звикла б до такого життя! Як Адам! Можливо, мій талант проявився б раніше і… ― Анна раптом замовкла.

В будинку стояла суцільна тиша, яку пробивали важкі вдихи Анни.

― А Джеймі? Він також стане…?

― Ні, ― спокійно сказала Глорія. ― Я провела тест ДНК. Ген інфеніста дістався лише тобі.

― Тобто ти знала! Ти знала, що рано чи пізно мені доведеться зіткнутись із цим!― випалила Анна, вдивляючись матері в очі.

― Я думала, що цього не станеться, якщо дати тобі звичайне життя… ми поселились тут, у Редвіллі, де нічого не відбувається. Поруч був Бункер, в якому працювали дуже талановиті інфеністи. Я розраховувала, що тут ми будемо в безпеці.

― НЕ БУДЕМО! ― відрубала Анна. ― Демони знайшли нас! ― показала вона на чоловіка, у якого вже зникли додаткові руки. Він поступово перетворювався знову в людину. ― І це вже не вперше! Ми не зможемо ховатися від них вічно! Адам мав рацію…

― Адам? Який Адам? ― підозріло запитала Глорія.

― ЯКА ТОБІ РІЗНИЦЯ?! Ти зіпсувала моє життя! ― розлючено гаркнула Анна.

― Анно, послухай!

Дівчина важко дихала. У неї геть не було сил, тож вона гепнулася на диван. Мама поволі підійшла.

― Пробач, ― сказала вона. ― Я повинна була тобі все розповісти. Або хоча б постаратись бути ближчою до тебе. Можливо, тоді я б побачила, що ти змінюєшся…

― Мамо, я ні разу не хворіла! Мої рани затягуються швидше, ніж у всіх людей! Мені не холодно на вулиці! Я… я… я ― монстр!

― Ну ж бо… це не так, ти сама це чудово знаєш… ― Глорія сіла поруч й намагалась обійняти доньку, але та відсунулась.

― Який в тебе талант? Як тобі вдалося приховувати те, що ти інфеніст? ― сухо запитала Анна, кинувши на матір злий погляд.

Глорія зняла светр і тепер, коли вона була в майці, можна було побачити дивний символ-тату на внутрішній частині її плеча.

― Треба ж. Я ніколи не помічала. Що ж я за сліпа дура?! ― закричала Анна. ― Що це за талант? Я такого не бачила ні на кому з інфеністів…

― Вельми недооцінений, ― промовила Глорія, вирішивши підтримати тему розмови, адже тільки це стримувало Анну від криків і істерики. ― Талант «удача» іноді буває сильнішим за будь-які інші, однак, аби він діяв в повну силу, потрібна неймовірна сила волі й концентрація на власному успіху.

― То ось як ти стала лікарем. Ось чому ти постійно їздиш на конференції. Це все удача… ― хмикнула Анна. ― Класно, але це не допомогло тобі прийняти правильне рішення.

Сказавши це, дівчина встала і забралась геть із будинку, переступивши через непорушне тіло чоловіка, що іще недавно був демоном віруса грипу.

Ідучи вулицею, Анна відчувала себе подавленою. «Мама приховувала від мене усе це все моє життя! Та як тільки так могло статись?! Я до кінця вірила, що не належу до цього світу, а зараз виявляється, що я весь цей час була його частиною!» ― з острахом думала вона. Розуміючи, що зійде з розуму, якщо не заспокоїться, дівчина присіла на бордюр просто посеред вулиці, пройшовши повз декілька сусідських будинків. «Адам стільки казав про те, що я повинна прийти в Бункер і стати частиною общини інфеністів… він розповів мені історію Джо із книгарні, він тренував мене і казав, що потрібно бути надто обачною у світі людей… він говорив усе це так, наче не існує жодної можливості жити щасливо у світі людей, будучи інфеністом. А зараз… я заходжу в дім і там демон… його убиває моя мама… Наче хтось спеціально послав його туди, аби я дізналась, що весь цей час мама приховувала від мене стільки важливої інформації. Господи, а якщо…» ― від власних думок Анна отетеріла. Але зірвалася з місця й побігла назад.

Та прибігла вона не до свого дому, а до будинку Кетрін.

― Привіт! Що це ти так часто вирішила до мене заходити? ― добродушно озвалася Кет, обіймаючи подругу, але Анна одразу ж побігла вниз, у підвал, де містилися записи із камер спостереження.

Після обіймів Кет дещо здригнулася, наче позбулася чогось диявольського.

― Анно, що сталося? Ти знову хочеш відслідкувати кур’єра? ― вона поспішила за подругою у підвал.

Дівчина не відповідала. Вона клацала руками по клавіатурі, як шалена. Аж ось відмотала запис із камер спостереження, що знімали дорогу перед її будинком, до моменту, коли там з’явилась знайома їй особа. «Адам?!» ― злякалась дівчина й придивилась уважніше. Точно він. Оглядаючись по сторонах, хлопець зайшов на подвір’я її будинку і з-за рогу показався чоловік, надто схожий на того, із яким боролися вони з мамою.

― О, це той чоловік, що приходив до мене недавно! ― викрикнула раптом Кетрін.

Анна здивовано подивилася на неї.

― Він сказав, аби я стерла один запис із камери спостереження і зробила усе, щоб ти про нього не дізналася. Я не знаю, чому повірила йому. Я справді не хотіла так робити, тому зняла запис на камеру і тільки тоді видалила його з моніторів.

― Що? ― Анна шоковано приглядалася до Кетрін. ― Кет, ти в порядку?

― Я усі ці дні була сама не своя, але зараз… коли ти прийшла… я відчуваю себе набагато краще. Наче з моїх плечей зняли важкий вантаж. Анно, це було так підозріло! Цей чоловік, схоже, загіпнотизував мене! ― пропищала Кетрін.

― Тихо-тихо, ― обійняла її Анна.

«Виходить, той демон… він скористався своїми здібностями, аби загіпнотизувати Кетрін… що ж за запис намагався приховати від мене Адам? Чортівня, чому Адам взагалі домовився із демоном?! Він же інфеніст! Він так настоював, аби я прийшла в Бункер! Мені здавалося, що навіть Лета не так віддана місії, як він!..» ― з острахом думала Анна. Відпустивши Кетрін, вона отримала її телефон із записом із камери спостереження. Подруга піднялася нагору, аби Анна змогла переглянути усе наодинці. Спершу дівчина ввімкнула той запис, що не був стертий із монітора. На ньому було видно Адама й демона. Вони явно про щось домовлялися. «Прокляття, невже Адам спеціально заманив демона в мій будинок, аби я погодилась із тим, що моє життя приречене на страждання?! Та як він тільки міг… як… я вірила йому… я…» ― на очах проступили сльози. «Як він міг казати про важливість місії інфеністів, коли сам домовлявся із демоном?!»

Ридаючи, Анна таки взяла телефон Кетрін й запустила витертий запис.

Вона не очікувала побачити там щось неймовірне. Їй здавалося, що тут будуть чергові підтвердження того, що Адам спілкується із демонами і ридала… але тут було геть не те.

То був запис із ночі, коли до будинку Уеллінгів приїхав чорний порше Максиміліана Робінсона. Та, на відміну від запису, що був пошкоджений, коли Анна раніше намагалась його подивитись, цей мав продовження. Анна вивалилася із автівки і Макс почав її лапати.

Від побаченого дівчина остовпіла. Сльози перестали литися із очей. Тоді до машини підійшов Джуліан Розенбаум.

Він був розлючений не на жарт. Вдарив Макса раз, другий, тоді став дубасити його так сильно…

В Анни не було слів. Вона не була настільки враженою від того, що мама виявилась інфеністом, як від того, що хлопець, якого вона весь цей час вважала останнім ідіотом, насправді врятував її життя тієї ночі. Коли Макс із запису сів в тачку й поїхав геть, Анна дивилась вже не так уважно. Далі вона справді обблювала сорочку Джуліана і зрештою він заніс її в будинок.

Коли запис зупинився, дівчина прийшла до тями не одразу. «Джуліан… він… я… я вважала його конкретним ідіотом! А він… він захистив мене тієї ночі, ризикуючи власним життям. Макс же був демоном!» ― промайнуло в голові Анни.

[1] Мігруюча еритема ― почервоніння у формі круга із червоним центром й здоровою периферією, одна із основних ознак наявності у людини бактерії B. burgdorferi ― збудника хвороби Лайма

Привіт, читачу!

Якщо ти радієш, що Анна нарешті дізналася правду, пиши про це у коментарях!

З тебе лайк - автору приємно❤️