Очі раптом широко розплющилися, а після цього заболіли скроні. Потік думок запустився не відразу, а ось глибокі та часті вдихи миттєво підключилися до мого пробудження.

— Тихо-тихо, Альошко, все гаразд… образити тебе цій чортівні я не дам.

Я лежав на старому дивані, вкритому пледом, а поряд зі мною на табуретці сидів Федорич. Він не зводив погляду з вікна, міцно тримаючи двома руками лом, замизканий якоюсь чорною застиглою гидотою. Як для старого маразматичного діда, він дуже спритно і без натяку на тягар, перекидав його з руки в руку.

— Якій чортівні?

— Ну тій, яка ваш сарай на колесах викрала у басурмана, який його викрав у нас із двору.

— Нічого не зрозумів, — я зайняв горизонтальне положення й потер шию.

— Та ось, виходжу я значить учора ввечері в магазин, Лідок послала купити миючого засобу для посуду. І ось виходжу з під'їзду, зирк, а тебе бездиханного тягне якась чортівня за шиворот. Я дивлюся на це — і офігіваю. Крилища — во! Моряка як у звіра якогось хижого, одяг весь порваний, очі червоні. Сам увесь чорний, наче гуталіном вимазаний. Навколо, шо дивно — ні душі. Ну, я не розгубився. Так, страшно! Погань таку вперше за своє життя бачу, але ми своїх не кидаємо! З сумки дістаю лом, а ента чортівня не бачить мене, бо вже закинула тебе собі на плече. Ну я припустив і з усього розмаху як засандалив цій хріні під коліно. Воно одразу на землю впало, ти вбік відкотився, ну я ще й кілька разів його огрів, куди рука дісталася. А воно як заверещить, нелюдимим таким вереском, відштовхнуло мене і відлетіло.

— А лом звідки в тебе, ти ж у магазин ішов? — вирішив уточнити я це нестикування.

Ну так! Ось так! У цей момент від надлишку емоцій я вирішив, що це питання найлогічніше і насущне в цей момент. Може й не було жодної «чортівні» і саме цим ломом мене й огрів дід. Тільки навіщо? Він, вважай, один із найневинніших людей похилого віку у нас на подвір'ї, ну так, сам із собою частенько розмовляє, але дітей любить і завжди допоможе, якщо якесь лихо. Ні, точно не він. То що ж виходить? Реально якась чорна хрінь з крилами, тому що крила я якраз пам'ятаю.

— Лом? А так він іржавий, старий, а мені мужики на гаражах обіцяли зміняти його на новий. Ну ось я й думав перед магазином заскочити. Стривай... Збив ти мене зі своїм ломом. Шо я там розповідав?

— Чортівня відлетіла.

— А! Ну так! Полетіла! А я одразу впізнав цю гадину, як тільки з під'їзду вийшов. Коротше, я тебе під руки й до себе дотягнув. Знаю, шо татка твого вдома немає, на зміні він, а сестру якийсь хахаль на величезному забугорному джипі забрав. Я подумав, шо не годиться мені лазити по чужих квартирах. І тебе у себе залишив, доки не очухаєшся. До поліції та лікарні дзвонити не став, Лідок думає, шо не повірять вони мені. Та й після огляду твого тіла ми з Лідком зрозуміли, шо тобі нічого не загрожує. Ран немає, травм немає, дихав спокійно. Тільки в себе не приходив.

— Якого…

Поки Федорич розповідав, я дістав телефон і подивився на екран.

45 пропущених викликів, 38 повідомлень, але не це шокувало мене. Була десята ранку.

— Я що, всю ніч провалявся?

— Та ти Альошка не хвилюйся, мені не важко було за тобою доглянути. Але ти акуратніше дивися, треба шось з цією чортівнею робити, і поліція нам у цьому не допоможе.

Вже ранок. І я впевнений, що всі ці повідомлення (ну 70% точно) це від Віки. Потрібно їхати до неї! Потрібно терміново їхати до неї та все розповісти! Тільки черкону повідомлення, що я живий і їду до неї. Дзвонити не можна – ще більше її розлючу – треба особисто все розповісти.

Все це я обдумав, вже взуваючись. Думковий процес хоч і протікав, але досить мляво, і ніби після дикої гулянки. Ще й злегка нудило. Може струс? Потім! Все потім! Спочатку до Віки.

— Федоричу, вибач, треба терміново бігти! Увечері до тебе зайду, обіцяю!

— Акуратно там, Альошко… — крикнув мені вже в спину дід, бо я вибігав із під'їзду.

Уткнувшись в екран, я спустився сходами й почав друкувати текст.

Несподівано хтось вихопив у мене з рук телефон, потім на голову одягли щось чорне, підсічка, ноги відірвалися від землі, я впав на п'яту точку. Мало того, що забив куприка, так ще й скроні занили з новою силою. Мутити стало ще сильніше. Чиїсь потужні й сильні руки схопили мене, кудись поволокли, але не далеко, тому що за кілька секунд мене закинули в багажник машини та закрили. Руки не зв'язали. Дивно! Звичайно, я відразу ж стягнув з голови мішок і… Світла не було. Нічого не побачив. Долонями обшарив оточення. Металеві стіни. І ні натяку на будь-які кнопки, важелі чи отвори. Ну зашибісь. І що ж це відбувається? Що це за «чортівня», як каже Федорич, і що їй від мене треба? Спершу вкрала наш будинок на колесах. Потім спробувала вкрасти мене. А потім друга спроба вкрасти мене, і вдала. І до того ж, немає сумнівів, що це нелюд. Звичайні мешканці нашого міста крила не відрощують. Мда. Ну що. Кіпішувати сенсу немає. Мене поки що не вбили. Вибратися звідси не зможу. Зачекаємо. Притулившись лобом до холодної стіни, захмикав від блаженства.

Через хвилин може п'ятнадцять-двадцять, коли від незручного лежання в мене вже занила спина та ноги, машина зупинилася. Що там було зовні, невідомо, звуки сюди не доходили. Різкий спалах світла. Відчинили багажник. Мене хтось згріб в оберемок, а потім кинув прямо на сніг.

— Хлопчики, ну, вашу ж бабусю. Я ж сказав: привезіть мені цього організатора на розмову. А не привезіть мені це м'ясо, щоб потім його ніхто не знайшов.

Почувши голос, але поки що не побачивши його власника, мені навіть стало трохи легше. Це не нелюд із невідомими мотивами мене вкрав, а лише Тесак, якому я роблю свято.

Поки піднімався і незграбно обтрушувався, я навіть зрозумів, що можна було б одразу здогадатися, а не панічно тупити. З якого б це переляку чортівня б спочатку мене вирубити і унести намагалася, а потім різко змінила стиль, і як бандити з дев'яностих, відвезла мене кудись у багажнику? А ось на стиль власника лазень, м'ясного комбінату та мережі автомайстерень, який і піднявся в цих дев'яностих — дуже схоже. Прямо класичний такий штамп, можна сказати.

Зір повернувся, я поглянув на Тесака. На ньому були одягнені великі валянки, камуфляжні штани, камуфляжна куртка з хутряним коміром, шапка-вушанка та сонцезахисні окуляри з рожевим відливом. У руках рушниця. Справжнісінький мисливець.

— Перепрошую за це непорозуміння. Спосіб транспортування туші не відповідає тону нашої зустрічі.

Тесак підійшов до мене, потиснув руку у знак привітання і глянув у вічі.

— І все ж таки десь я твій п'ятак бачив. Але... ніяк не згадаю де...

Роман Павлович повернувся на колишнє місце. Він подивився кудись у далечінь ліворуч від мене. До речі, ми знаходилися посеред засніженого поля, зовсім поруч із лісом. Ну що, давайте мені лопату, почнемо копати, чого тут тягнути. Радість від того, що це виявилася не чортівня з крилами вмить зникла.

— Хлопчику, як там справи з нашим святом? Племінник сказав, що у вас не все гладко.

— Так, є невеликі труднощі, але все можна виправити та ми встигнемо вчасно, — відповів я не зовсім впевненим голосом.

Які проблеми? Що ти верзеш? Все ж таки добре! Переконай у цьому замовника! Теж мені, івент-менеджер.

Я відкрив рот і навіть встиг видати звук, схожий на букву «М», але різко заговорив Тесак і я закрив свій ораторський інструмент.

— Скажу як є, хлопчику. Цей ваш задум з Оскаром мені відразу не сподобалася, а якщо й ще є проблеми, то сам розумієш ... Мені потрібно, щоб все пройшло гладко, чітко і приємно для моїх гостей. Тому ми вчинимо так. — він знову глянув убік і на мить замовк. — Так, треба було одразу так і зробити. Гаразд, слухай та запам'ятовуй. Основним буде зелений колір, відштовхуйтеся від нього. Всі ці червоні доріжки, оскари та іншу нісенітницю — не треба. Зроби так, щоб по-багатому, зі смаком, але ніби й стримано. З напоїв — тільки вода з лимоном і сухе біле вино, упор у стравах — на рибу, та й обов'язково, щоб був торт у формі дерева. Ніякого… — він зробив легку паузу, під час якої сумно зітхнув. — Ніякого м'яса. Овочі теж краще в основній своїй масі — зеленого кольору. Все запам'ятав?

— Але, Романе Павловичу, вже й алкоголь закуплений і декорації майже всі готові й меню затверджено з вашим племінником, а міняти все за сім… тобто за шість днів до… — почав тараторити я, але від прищуру співрозмовника замовк.

— Хлопчику, мені не почулося? Ти хочеш сказати, що нічого вже не змінити? — Тесак різко скидає двоствольну рушницю і націлюється мені прямо в обличчя. — Чи кинути мене надумав?

— Ми намагатимемося все переробити, — промимрив я, повільно піднімаючи перед собою тремтячі руки.

— Хлопчику, мене така невпевнена відповідь не влаштовує, — спокійно промовив Тесак і звів курок.

— Романе Павловичу. Вибачте! Я не так висловився! Все переробимо, не питання

— Годиться! — блискавично й задоволено відповів Тесак і опустив рушницю. — І це, я прочитав сценарій вечора, правки тобі вже мав надіслати племінник на електронну пошту. Там є зміни, і це, конкурси ми самі проводитимемо, від тебе там потрібно лише подати кому треба вчасно мікрофон.

— Ага. Це я із вашим племінником уже давно уточнив.

— Годиться. Ех, ну гаразд. Сьогодні я у настрої. Чи можеш один конкурс ти провести.

— Дякую, — чомусь вирвалося в мене.

— Ну і куди кабана понесло? — спитав Тесак сам себе. — Так, відвезіть нашого організатора куди скаже, — це він уже сказав своїм охоронцям нелюдям, яких я навіть не помічав під час нашої розмови. А вони стояли по обидва боки від мене і за кілька кроків.

— Не переживайте, все буде добре, Романе Павловичу, — тремтячим голосом промовив я і поліз назад у багажник.

Я встиг перекинути одну ногу всередину, а потім почув сміх Тесака.

— Ну, ти й гуморист, хлопче. Годиться! Назад уже можна їхати у салоні.

— Ага. До побачення.

Я вийняв ногу з багажника і пройшов до відчинених задніх дверей, які мені послужливо відчинив охоронець з підпиляним рогом.

За пів години мене довезли до бару «Столовки», як я його називаю. Але для мене ці півгодини пролетіли як одна хвилина. Тому що всю дорогу я просто витріщався у вікно без жодної думки, а перед очима у мене начебто віддрукувався на рогівці ствол рушниці Тесака. А чи він реально міг би вистрілити? Або ... А скільки людей він так поклав?

Увійшовши до бару, я втомлено заліз на високий стілець, поруч із Греком і Дрищем, які про щось голосно сперечалися. Ми ще вчора домовилися зустрітися зранку, але я вже спізнився на годину. Можливо, вони навіть дзвонили мені, але я не чув, перебуваючи все ще в ступорі.

— Просто води.

Бармен показав великий палець угору і взяв склянку.

— Камера, камера та яка камера! При нормальному освітленні навіть на андроїд за кілька тисяч можна зняти хороші кадри, — емоційно, махаючи руками, наче він якийсь італієць, пояснював Грек Дрищу.

— А софт! А якість! А екран! — відповів Дрищ голосно, але менш емоційно.

— Ага, плюсани туди ще погану батарею, відсутність порту для навушників та захмарний цінник. Айфон – це понти!

— Це якість!

— Купи новий флагманський Сяомі — ось там якість! І нові технології!

— Чуваки! Чуваки! — вигукнув я, привертаючи увагу друзів. — В нас проблеми!

— Які? — здивовано обернувся Дрищ у мій бік. — Все ж таки гарно і плавно котиться до дня проведення.

— А такі, що все тепер все котиться в дуже глибоку і погано освітлювану дупу.

— Альоша! Давай зав'язуй зі своїм красномовством та говори прямо, що трапилося? — сказав Грек, забувши про суперечку про смартфони.

— Нам треба все міняти, — до кінця фрази з мене вирвалося приречене зітхання.

— Тобто? — ще більше здивовано, ніж зазвичай, спитав Дрищ.

— Шмобто! Я зустрічався із замовником і не з Іллею, а безпосередньо з Тесаком.

— У-у-у-у-у, і який він? — спитав Дрищ.

— Хто?

— Ну, Тесак! Грізний дядько? — спокійно, але з цікавістю запитав Дрищ.

Я з Греком зі щирим подивом дивилися на нашого друга.

— Якщо ми не встигнемо все змінити вчасно, ти особисто побачиш, який він.

— І наскільки треба все міняти? — спитав через плече Грек, здивовано дивлячись на спокійного Дрища.

— Кардинально.

— І за бюджетом у нас лишився майже голяк? Вгадав?

— Ну, не прям голяк. Нам хоч і дали типу карт бланш, та й ми ніби не багато витрачали, але…

— Передоплати, — ледве чутно і з жахом в очах промовив Грек. — Нам ніхто не поверне передоплати.

— Тобто червона килимова доріжка, яку я вже купив, нам уже не потрібна? — уточнив Дрищ.

— Я думав, що ти її в оренду взяв! — мало не скрикнув Грек.

— Ні, купив.

— Ні, купив. Ой який же ти…

Я мовчки і залпом випив склянку води та похмурим поглядом глянув на німого бармена Артема. Ех, як я зараз хотів би опинитися на його місці. Німих ведучих не буває. Хоча, Тесак може мені це влаштувати, якщо він не залишиться задоволеним.

Раптом Грек з усієї дурі гупнув обома долонями об стіл, тож я мало не впустив склянку.

— От скажи тоді, Альоша, добре, коли в тебе є такий феноменальний і вірний друг, як я, правда? — усміхнувся наш єврейський Чипполіно.

— Ага, якщо цей феноменальний друг ще й уміє відмотувати час назад, то він тоді взагалі стане кращим у світі.

— Ну, твій друг Грек час відмотувати не вміє, але, з іншого боку, добре ж, що у твого друга Грека є чоловічок, який допоможе нам розгребти купу екскрементів, що утворилася, вірно?

— А в нього справді є такий чоловічок?

— Звичайно, є. Більш того. Ти його знаєш!

— Твій дядько?

— Мій дядько, — усміхався Грек так широко, що ще трохи й у нього рот порветься.

— Гаразд, дзвони, — у принципі, десь на підкірці свідомості, я дуже сподівався, що Грек так і скаже, бо в нього завжди є якась людина.

— Зараз.

Мені полегшало, але не набагато. Справа в тому, що дядько Грека був нелюдом.