Пролог
Розділ 1. Хештег
Розділ 2. Історія
Розділ 3. Рішення
Розділ 4. Ілля
Розділ 5. Замовник
Розділ 6. Команда
Розділ 7. Місце
Розділ 8. Підготовка
Розділ 9. Нюанси
Глава 10. Корегування
Розділ 11. Дядько
Розділ 12. Минуле
Розділ 13. Обмін
Розділ 14. Контрабанда
Розділ 15. Подарунок
Розділ 16. 14 грудня (10:00 – 14:00)
Розділ 17. 14:00 – 15:00
Розділ 18. 15:00 – 16:00
Розділ 19. 16:00 - 16:45
Розділ 20. 16:45 - 17:30
Розділ 21. Патруль
Розділ 22. Ностальгія
Розділ 23. Дорослий
Розділ 24. Ведучий
Розділ 25. Фініш
Епілог
Пролог

— Ох це трикляте безсоння, дожити спокійно не дає те, що залишилося, — Федорич чиркнув сірником, на секунду освітлюючи балкон, і прикурив самокрутку.

— Біс старий, маразм зовсім мізки висушив, знову сам із собою розмовляєш?

— Спи, досить торохтіти!

— Вікно відчини.

— Ох Лідок… — тихо пробубнив Федорич, але вікно прочинив. — Коли ж я вже нормально висплюсь, а то так маразматиком стати можна.

З балкона відкривався вид на весь двір. Було недалеко за північ, тому ліхтарі ще не вимкнули, і дід міг бачити майже кожен потаємний кут пустельного дитячого майданчика та заставленого десятками машин проїзду.

— Ох молодь. Облінилися зовсім. Ну, назбирав ти грошей, купив собі автомобіль, то будь такий ласкавий, і гараж до нього ж прикупи! Машинка стоятиме в сухому і затишному місці, і не заважатиме нікому, ні! За гаражем доглядати треба, гроші платити, легше під вікном натикати один на ... А це шо таке? Не зрозумів. Чому не за статутом?

Житель першого поверху затягнувся цигаркою, а потім сховав її за спину, щоб з вулиці не було видно вогника.

— Майже друга година ночі! Шо за басурман? З боку сорок сьомого будинку йде, де ліхтарі шпана порозбивали й темно. Ти диви!

Федорич загасив курево, застромивши в попільничку на підвіконні, і зробив два кроки назад. У своєму старому армійському бушлаті він злився із зеленою стіною балкона, шириною в метр, яка затесалася між двома великими вікнами спальні та зали.

— Шо він робить? Як ото спецназовець у фільмах. Маску чорну напнув, крадеться, ти диви…

— Завʼязуй нести нісенітниці! Спати лягай!

— Лідок, ти давай це, не кричи на мене, а шукай смуртфон та поліцію викликай. Тут схоже грабіжник. Обережний який, у жигулів Санька з тридцятої квартири засів, оглядається, ох...

Федорич різко сів навпочіпки, притримуючи рукою тюбітей — зимовий головний убір киргизів з пишною хутряною окантовкою, яку йому колись дуже давно подарував товариш по службі.

— Так, почекаємо трохи... Поспішати не треба... Ще трохи...

Ноги невдовзі заніміли, коліна заболіли, але мешканець першого поверху, як літня хвора рись на полюванні, терпів і вичікував.

— А ось тепер одним оком глянемо, шо там…

Старий бочком і на присядках, як краб, підібрався до підвіконня, супроводжуючи весь цей недовгий шлях хрускотом уже давно не молодих суглобів.

— Ага, не помітив, не дарма я в розвід роті півжиття прослужив.

— Ти ж у штабі сидів безвилазно! Писарем був! Який із тебе розвідник?

— Так, Лідок, тихо, не про це зараз йдеться. Ох! Ти диви. Підбіг до цього тарантаса величезного, Генки, з п'ятого поверху. Навіщо басурману в масці будинок на колесах? Вони ж у нього навіть горючку не заливають, так ото, раз на пару місяців катаються, щоб не застоювався. Та й не наш він, забугорний, мало хто купить, і на запчастини не розбереш, не потрібні вони нікому.

— Діду, зараз дурку викличу, а не поліцію.

— Лідок, ти диви, баран безрукий, ключі впустив, тепер у снігу шукає. Звідки в нього ключі? Або це відмичка, не видно ж нічого.

— Усе! Із завтрашнього дня навіть понюхати свою настоянку не дам.

— Завівся, ти диви завівся, там же палива немає... Далеко не поїдеш!

Федорич схопив із гачка бінокль і через всю квартиру побіг на кухню. Там вікна виходили на дорогу. Майже добігши до дверей ванни, старий невдало увійшов у поворот, зачепився кишенею треніків за ручку, його занесло, а потім ще й тапок зустрівся з невеликим порогом.

— Твою ж..!

Федорич розтягнувся на лінолеумі, немов самотня зірочка на майорському погоні. Не видавши ні звуку, він, як партизан під обстрілом, поповз на кухню.

— Точно макітра спустіла. Старий, ти куди? Що за гуркіт? Я тобі говорила, сховай соління в погріб, а ти потім, та потім... Огірки розбив?

— Тихо, тихо, зараз ми змалюємо цього басурмана.

Федорич доповз до кухонного столу, що стояв під вікном, заліз на нього, розпластався і приставив до очей бінокль.

— Он він, погань, на заправці став! Я ж казав, шо далеко не поїде без пального! Лідок, ти смуртфоном поліцію викликала?

— Я сплю.

— Пішов заправлятися. Ну нічого, ми його зараз... Лідок! Кажу поліцію викликай! Не зрозумів, — дід так сильно притиснув бінокль до очей, намагаючись все в деталях розглянути, що аж зірочки затанцювали на фоні викрадення. — А це шо таке? Знову не за статутом. Єдр… Ніху… — у Федорича аж подих сперло від побаченого, — якась чорна пляма, прямо у повітрі летить. Батюшки. Багато бачив, а таку чортовину вперше: чорне, незрозуміле, наче з порваними крилами.

— Діду! Вгамуйся!

— Ти диви! І за кермо одразу… І поїхав. Украв будинок на колесах у басурмана. Лідо, щоб тобі вічно в черзі за пенсією стояти, викликай поліцію кажу, крадіжка у нас! У Генки басурман у масці вкрав тарантас забугорний, а в басурмана його вкрала незрозуміла чорна чортівня!

© Дмитро Шилов,
книга «Прихований Харків. Том 2».
Розділ 1. Хештег
Коментарі