В основному залі стояла, як я не люблю цей вислів, але він точно передавав всю атмосферу того, що відбувалося, мертва тиша. Прям посеред порожнього танцполу, тримаючись за щелепу, напівлежав у калюжі Роман Павлович. Мене миттєво кинуло у холодний піт. Перед ним схилилася, спираючись на тростину у вигляді змії, що звивалася, жінка, яку я вже зустрічав у недалекому минулому. Жанна! Адміністратор, здається, «Будиночка лісника». Тепер мене різко кинуло в жар.

Майже всі інші гості зі здивованими поглядами підірвалися зі своїх місць. Їм було, як і мені, цікаво, що тут відбувається. А деякі, що залишилися на своїх стільцях, дивилися на жінку, як уже на покійницю. Чи жарт, ударити таку «не просту» людину. Тому й стояла в залі, як я її назвав, «мертва» тиша.

— Ти, ти…

Я підбіг до жінки в брючному костюмі з коротким піджаком і впевнено встав між нею і Романом Павловичем.

— Здрастуйте, спокійно, — примирливо витягнув я руки вперед, — що сталося?

Краєм ока я помітив, як біля барної стійки з'явилися два охоронці «Пробки», але вони особливо не поспішали допомагати мені, а з цікавістю спостерігали, що буде далі. Ну, Мʼякуш, буде у мене до тебе розмова після цього корпоративу. Особливо щодо компетенції охорони «Пробки». А це що? Дуболоми замість допомоги ще й дожирають залишки з фуршету? Ну твою ж...

— Цей сучий син мені все життя зіпсував!

— Постривай, постривай, — повільно підвівся на ноги Тесак, продовжуючи обмацувати свою щелепу. — Ану, хлопчику, відійди вбік.

— Романе Павловичу…

— Відійди, — тихо й спокійно промовив чоловік, але з такою впевненістю в голосі, що я здався і встав збоку.

— Пані, я не пам'ятаю твій п'ятак, і хто ти взагалі така, але зроби милість, ану дай мені тягла ще раз.

Перша частина речення обурила жінку настільки, що її ніздрі стали роздмухуватися до неймовірних розмірів, всмоктуючи повітря, і тим самим майже розріджуючи атмосферу, а ось сенс другої частини до неї дійшов не відразу, але як дійшов, то її очі сердито блиснули та вона навіть відповіла:

— А ось і дам!

Вона широко замахнулася своєю тростиною, я не встиг зреагувати, і залізний набалдашник у вигляді голови змії врізався Тесаку в щоку. Того відкинуло назад. Здалося, чи навіть кілька крапель крові бризнуло? Скільки ж сили було у цієї жінки? Натовп охнув, хтось із молодих дівчат крикнув:

— Охорона! Ну, що ж ви стоїте! Людину б'ють!

Двоє жуючих сек'юріті ожили, неспішно пішли у напрямку до Жанни, але та вже швидко покидала зал, наприкінці засунув мені в руку зарядку для телефону і прошепотіла:

— Передай Даньці, він забув у мене.

Трохи накульгуючи, жінка пішла на вулицю, охоронці з тупими виразами обличчя стали біля мене.

— Я не відчуваю болю, — ледь чутно відгукнувся Тесак, що валявся на підлозі, постійно обмацуючи своє обличчя.

— Романе Павловичу, давайте я вам допоможу підвестися, — я подав руку депутату, але він відмахнувся і піднявся сам. — Так, ви двоє, пішли геть звідси, поки самі можете звідси піти, — досить спокійним тоном звернувся він до охоронців. — Що вилупилися? Пішли геть звідси! А то по пакетах розфасую та відправлю на свиноферму!

Ті, врізаючись один в одного, поспішно пішли, до нас підбіг Ілля, який вже теж встиг переодягнутися в зелену мантію.

— Ой, капець! Що це зараз було?

— Не торохти! — перебив Тесак племінника, щипаючи тепер себе за шию. — Я не відчуваю болю... А ти?

— Що, а я? — не одразу дійшов до мене сенс питання Тесака.

Бах! Без попередження прилетіла ляпас.

— Відчув?

Ось тут я вже не знав, як себе поводити, тому просто кивнув головою, даючи позитивну реакцію. Звісно відчув! Фіга собі у нього рука важка.

— А я не відчув. А хто це був?

— Жанна.

— Не пам'ятаю. Але щось знайоме. А як вона тут з'явилася? І навіщо? Мене вдарити?

— Не зна-а-аю, — протягнув я, а сам мимоволі стиснув шнур у руці, — вона взагалі адміністратор у закладі «Будиночок м'ясника», тобто «Будиночок лісника»!

— Не пам'ятаю,— відчужено відповів Роман Павлович, а потім якось дивно зиркнув на вхідні двері,— як ти там сказав...

— «Будиночок лісника».

— Точно! — погляд Тесака різко переключився з відчуженого на зосереджений. — Ілюха! По-перше, швидко дзвони у відділ реклами! У нас нова назва! «Будиночок м'ясника»! По-друге, набери Толяна та Санька, нехай приїдуть, охорона тут ні до біса.

— Зрозумів, — і так бліда шкіра Іллі стала ще блідіша, дійшовши майже до кольору паперу.

— Дякую, хлопчику, — ляснув він мене по плечу, — я твій боржник. І за нову назву, і за Одесу дві тисячі п'ятнадцятого.

— Але ...

— Та згоден, настав час уже й перший конкурс проводити, а то люди геть у шоці, що вчудила твоя ця Жанна.

Люди! Точно! На нас же вирячився натовп людей!

Тесак узяв мене під руку, сильно стиснув лікоть, і ми пішли на сцену. Народ, побачивши, що винуватця інциденту пішла, а Роман Павлович особливо не постраждав, почав потихеньку повертатися на свої місця.

— Асистуватимеш. Пам'ятаєш про навушники? — прошепотів Тесак мені на вухо.

— Ага.

— Тягни сюди.

Я глянув на Дрища, і приклав обидві руки до вух, зображуючи навушники. Той розтлумачив усе правильно, взяв масивні лопухи, що лежали біля звукового пульта і глянув довкола. З тих, хто міг допомогти, поруч знаходився лише Ілля.

— Брати й сестри! — вигукнув навіщось у мікрофон Тесак.

І тут я згадав, що Дрищ сказав про монітори. Звук йшов лише ліворуч від сцени. Гаразд, не критично.

— Вино під ногами та на ногах починає підсихати, давайте ще раз піднімемо келихи за нове життя!

Ілля передав мені навушники, а своєму дядькові фужер із вином. Тесак відсалютував келихом, решта гостей так само підняли свої, всі випили рівно половину, а потім я встиг відстрибнути трохи вбік, на підлогу і на сцену полилося вино. Дрищ з жахом в очах постійно поглядав на апаратуру, на яку потрапляли краплі вина.

— Наше нове життя, — почав здалеку Роман Павлович, — за кілька днів увійде до своїх володінь. Рівно через шістнадцять днів, коли весь світ святкуватиме таке застаріле поняття, як «Новий рік», ми перейдемо у нове життя. І, можливо, у нас з'являться вже повноцінні нові брати та сестри. І сьогодні! Чому б нам не перевірити їхній зв'язок з нами?!

Усі дружно зааплодували, ще й супроводжуючи це задоволеними вигуками.

— Я, як відповідальний за набір новобранців у центральній філії, попрошу піднятися сюди до мене юну сестру Алісу! Підтримаємо її!

Знову шквал оплесків, а в одному з кутів залу ожила постать у каптурі, що весь цей час нерухомо стояла біля стіни. Чесно, я навіть встиг і забути про цих новобранців.

Фігура піднялася сходами на сцену і завмерла біля Романа Павловича.

— Дитя, зніми капюшон, покажи нам своє обличчя.

Рукави мантії піднялися, з'явилися дві жіночі витончені долоні, які за секунду опустили капюшон. Я продовжував усміхатися і спостерігати за тим, що відбувається, але ось зовнішність Аліси мене здивувала і навіть трохи насторожила. Її шкіра, як і губи були білосніжними, так що вона нагадувала давню грецьку статую, що ожила, але ось зелені очі та довге червоне волосся разюче контрастували на тлі шкіри. А ще вона була нелюдом, тому що місцями виднілися відкриті рани на шиї, в кількості чотирьох штук, але вони явно не завдавали їй ніякого дискомфорту.

— А тепер, хто з вас, брати й сестри, хоче приєднатися до нас на цій сцені та допомогти Алісі довести свій зв'язок із нашим суспільством?!

Спочатку піднялося кілька рук, потім навіть підвелося кілька охочих, але хтось голосно вигукнув: «Гаврило!», і не встигло пройти й кілька секунд, як увесь зал уже скандував: «Га-ври-ло! Га-ври-ло!». Стоячи поруч, я помітив, що Роман Павлович від цього був не надто в захваті та усмішка його стала не такою широкою.

Зі свого місця підвівся височенний нелюд із головою лева, що левітувала над тілом у мантії. Він гордо й неквапливо пройшов до сцени, явно насолоджуючись скандуванням решти його імені. На сцені він здійснив граційний уклін і публіка зайшлася в екстазі бурхливо скрикуючи його ім'я. І все-таки як я не любив ці широченні колони по обидва боки від сцени. Частину людей у ​​залі не було видно, але те, що вони теж кричали «Гаврило!» було чутно чудово. Благо, над баром висіло два гігантські телевізори, які так само транслювали, що відбувається на сцені.

— А щоб було цікаво і був дух дружнього суперництва, пропоную вибрати ще одну пару учасників, ну припустимо… — Тесак зробив драматичну паузу, — ваш покірний слуга, і… — знову пауза, — ну так, якщо прикинути, скажімо, юний Ростислав!

Останні слова він вимовив повільно та явно із задоволенням.

З одного з кутів вийшла постать у мантії, але на відміну від Аліси, цей Ростислав одразу ж скинув каптур. Білявий юнак, не більше двадцяти років, з гарною рівною статтю і густими, такими ж світлими, як і шевелюра, бровами. Звичайна людина, хоч і альбінос. Дивно, але його натовп підтримував лише трохи менше, ніж Гаврилу.

— Ще одні навушники, швидко! — кинув мені через плече Тесак і сам зааплодував, зустрічаючи хлопця на сцені.

У найближчій доступності навушники я бачив тільки у Дрища, тому, з боєм і тичками, я забрав їх у нашого діджея, який обурювався від того, що в нього відібрали його «робочий інструмент».

— Правила прості! Ось тут є десять карток зі словами, — почав пояснювати правила Тесак, а я підняв стопку табличок. — П'ять для однієї пари учасників і п'ять для іншої. Новобранці будуть у навушниках, слухатимуть музику і намагатимуться відгадувати слова. А завдання моє та Гаврили, намагатися показати чи проговорити слова.

Натовп зааплодував. Ох і люблять вони плескати, прямо хлібом не годуй, дай поплескати у долоні.

— Ростиславе, давай, ми з тобою перші.

Білявий юнак одягнув бездротові навушники, Дрищ увімкнув йому музику, дивлячись на мене та обурюючись. Я, в принципі, тепер теж не міг зрозуміти, на який хрін потрібні були другі навушники, якщо вони відгадуватимуть слова по черзі, але бачачи азарт в очах Тесака і вже неприкриту ненависть до Гаврили, я вирішив не встрявати в це.

Пролунав гонг, увімкнений нашим діджеєм і час пішов. Тесак глянув на першу картку.

— Верховний брат Арґоній! — голосно й чітко промовив Роман Павлович у мікрофон. Ростислав смішно скривився і знизав плечима.

— Верховний!

— Гріховний ...

— Вер ... ховний! Верховний!

— Гнійний?

Натовп засміявся. Але Тесака цей сміх тільки розлютив.

— Верховний… — повільно промовив він і показав кудись рукою нагору.

— А! Верховний! Верховний брат Арґоній?

— Правильно! — показав великий палець Тесак і викинув табличку, яка впала на калюжу з вина, і піднімати її зараз у мене не було жодного бажання. Наступна картка.

— Прилад!

— Презерватив?

Натовп знову дружно засміявся, конкурс їм явно зайшов.

— При...

— Пер...

— Та при, а не пер!

— Дабстеп?

Роман Павлович знову починав злитися, а ось Гаврило, що стояв трохи осторонь, заливався щирим сміхом, який іноді змішувався з риком.

— Ринок в Одесі! — зненацька вирішив змінити тактику Тесак.

— Що в Одесі? — намагався вдивлятися у губи старшого брата альбінос Ростислав.

— Ринок! Ринок!

— А! Ринок в Одесі. Привіз!

— Так! А тепер – прилад...

— Прилад!

— Так!

Друга картка полетіла на підлогу, і одразу ж прилипла до нього за допомогою розлитого вина.

— О, ну це легко, — Тесак тицьнув собі в груди, потім потер великим пальцем об вказівний і середній, натякаючи на гроші та голосно промовив: — Ков-ба-са!

— Ковбаса!

— Моя ти кров'яночка, вірно!

Натовп зааплодував, це слово вони відгадали максимально швидко. У руках Тесака вже четверта табличка.

— Капюшон!

— Капітан?

— Капюшон! — Тесак показав свою частину мантії.

— А! Капюшон!

— Молодець, хлопчику.

Ростислав явно прочитав по губах похвалу від Тесака і розплився в самовдоволеній усмішці. Натовп знову поплескав. Ось остання картка, і по обличчю Романа Павловича видно, що там написано щось дуже не просте.

— Рівноправність!

— Ростислав розвів руками.

— Рівно…

— Плавно?

— Рівно…

— Гівно?

Натовп засміявся, деякі жінки при цьому прикрили роти, ніби соромлячись свого сміху.

— Та сам ти гівно! Рівно! Рівноправність!

— А! Рівноправність!

— Правильно!

Пролунав гонг, який сповіщав про завершення раунду. Дрищ мені показав пальцями час, а я взяв у Тесака мікрофон.

— Хвилина двадцять! Дуже непогано, Романе Павловичу! Поаплодуємо першій парі учасників.

Цих просити двічі не треба, одразу ж обрушилися гучні овації.

— Гаврило, Алісо, тепер ваша черга, — я передав мікрофон і картки нелюду з головою лева, дівчині з білою шкірою я передав другі навушники. А далі сталося те, чого я найбільше побоювався з початку бенкету.

Гаврило зробив кілька кроків, його нога опинилася в центрі калюжі, на одній із карток, і він послизнувся. Усі, хто стояли на сцені, моментально розуміючи габарити нелюда, замість того, щоб спробувати якось зловити його, розступилися на всі боки. Нелюд із гуркотом упав на сцену, але оскільки вона, по суті, була не особливо великою, то він ще й гепнувся з неї, впавши вдруге на танцпол.

Натовп зойкнув, Тесак дуже скритно, але я це встиг помітити, посміхнувся.

— Все добре, все гаразд! — майже миттю підвівся на ноги Гаврило.

Він підняв руки вгору, ніби даючи зрозуміти всім, що все добре, але його правий лікоть був у крові, а з рукава в цьому місці назовні стирчала кістка. Натовп зойкнув удруге. Левова голова подивилася на свій лікоть, і єдине, що він сказав:

— Ха! А чому тоді не боляче?