Пролог
Розділ 1. Хештег
Розділ 2. Історія
Розділ 3. Рішення
Розділ 4. Ілля
Розділ 5. Замовник
Розділ 6. Команда
Розділ 7. Місце
Розділ 8. Підготовка
Розділ 9. Нюанси
Глава 10. Корегування
Розділ 11. Дядько
Розділ 12. Минуле
Розділ 13. Обмін
Розділ 14. Контрабанда
Розділ 15. Подарунок
Розділ 16. 14 грудня (10:00 – 14:00)
Розділ 17. 14:00 – 15:00
Розділ 18. 15:00 – 16:00
Розділ 19. 16:00 - 16:45
Розділ 20. 16:45 - 17:30
Розділ 21. Патруль
Розділ 22. Ностальгія
Розділ 23. Дорослий
Розділ 24. Ведучий
Розділ 25. Фініш
Епілог
Розділ 22. Ностальгія

— Ну, ось ми й не придумали нічого кращого, ніж до тебе його привезти, а потім уже тут вирішити, шо з ним робити.

— Ви з глузду з'їхали? Йому ж, напевно, медична допомога потрібна, — я відверто отетерів від цієї розповіді. Криміналу мені тут ще не вистачало.

— Та все добре з ним. Ми з Люсьєничем кров зупинили, все забинтували. Просто непритомний, а так живий, майже здоровий.

— Щось ти не дуже здивований цій розповіді, — підозріло примружився Люсьєнич, сидячи за кермом будинку на колесах.

— Ну… загалом… — я трохи зам'явся, не знаходячи слів.

— Альошка! Альошка-а-а-а! — а ось радісному Федоричу було що сказати. — Найголовніше — ми повернули ваш сарай! Обіцяв, зробив – приймайте роботу!

Від цих слів, які привели мене до стану легкої ейфорії, посмішка мимоволі зʼявилася на моєму обличчі. Без якогось мого наказу куточки рота просто розтяглися. В очах різко защепило і сльози радості норовили потекти струмками. Адже справді, наш сімейний будинок на колесах, наша реліквія, наш затишний пересувний куточок, який так любила мама, знову повернувся до родини.

Піддавшись ностальгійному пориву, я відчинив двері та зайшов усередину. Від запаху, що наповнював внутрішнє приміщення, мене одразу відкинуло на багато років тому. Пахло деревною стружкою і трохи бензином. Останнім завжди тягнуло лише у певні моменти, коли машина вже зупинилася, але двигун ще не затих.

Усередині нічого не змінилося. Викрадач нічого не зачепив, тому я відчув ще більше полегшення. Бежевий колір стін фургона завжди діяв на мене умиротворююче, тому я спокійно вдихнув на повні груди, акуратно протиснувся між розкладним столиком і раковиною, і сів на невеликий диван. На ньому лежали маленька бежева подушка та фотографія у рамці. Подушечку мама пошила сама, це було її хобі. Була ще десь друга, зроблена для Міли, але сестра її не любила, бо від неї в неї затікала шия, якщо на ній спати. А я ось часто дрімав у довгих поїздках, підклавши свою бежеву під голову.

Ніжно й акуратно, ніби торкаючись новонародженої дитини, я провів по подушці рукою. М'яко, але холодно. Пальці пішли далі та торкнулися дерев'яної рамки, в якій було заточено стандартну кольорову фотографію десять на п'ятнадцять. На ній назавжди завмерли із щасливими обличчями чотири особи. Тато, ще не володів нинішнім пузом, а був струнким, стояв за всіма й обіймав нас, ніби норовив згребти рідних в оберемок. Під його руками, посміхаючись, ми з сестрою показували великими пальцями рук клас. А внизу, сидячи на колінах і півоберта, була наша мама. Не рідна мати, яка покинула нас, а мама, яка замінила нам зрадницю і виховала як своїх рідних.

Фото було зроблено на пляжі. Я був у плавках, Міла в блакитному злитому купальнику, тато в шортах з пальмами, а мама в крислатому капелюсі і напівпрозорому парео, накинутому на плечі. До речі, вона влітку часто фотографувалася так, у напівприсяді. Все через невеликий опік на правій нозі, вона завжди соромилася його.

Я провів пальцем по фото, зупинившись біля її обличчя. Воно було щасливим. Невеликі ямочки на щоках, щира посмішка. Вона завжди посміхалася, не розкриваючи рота, вважала фотографії із зубами негарними.

Я згадав, коли було зроблено це фото. Ми тоді поїхали всі разом на море. І чомусь пам'ять виклала мені не всю поїздку чи якісь уривки, а конкретний випадок. Ми зупинилися пообідати, розклали біля фургона великий навіс, стіл. І якось так нам було добре, що обід затягнувся і зрештою переріс у шашлики з усіма витікаючими. Вся справа в місцевості, ми зупинилися на узліссі хвойного лісу, і мати захотіла тут і переночувати.

Коли посиденьки закінчилися і всі почали укладатися спати, я стояв біля раковини й драїв тарілки. І я був дуже злий і обурювався від такої несправедливості. Міла вже завалилася спати у свій спальник у наметі на вулиці, а я мав гору посуду, ще й після шашликів. І злість моя на несправедливість була така велика, що я, домивши до половини, плюнув прямо в раковину, вимкнув воду і впевнено пішов на вулицю.

— Альоша, ти куди? — спитала мене мама, що за звичкою читала перед сном книгу, сидячи за столом у будинку на колесах, там освітлення було гарне.

— Так не чесно! Всі відпочивають, а я тут один мию цю гору посуду.

— І ти ось так все кинеш?

— Вранці додому! Я також, як і ви втомився, і хочу спати. Взагалі, хай Міла залишок домиє.

— Юначе, наскільки я пам'ятаю, сьогодні ваша черга.

— Так! Але вчора ввечері ми тільки чай попили, і вона помила лише чашки, а в мене сьогодні он скільки всього!

— Альоша, ти ж доросла людина, як ти сьогодні вранці кричав, — усміхнулася тоді мама, після нагоди, з батутом, на який я не хотів лізти, а ось Міла з татом стрибали на ньому на повну силу. — А знаєш, що відрізняє маленького хлопчика від дорослої людини?

— Що? — передражнив я її тоді.

— Дорослі люди завжди доводять справи до кінця. Тому, Олексію, відставити скиглення і бігом домувати посуд.

Вона тоді ще посміхнулася, у властивій їй стриманій манері і підморгнула мені, показавши Снікерс під моєю маленькою бежевою подушечкою. Мої улюблений ласощі в дитинстві.

Зі спогадів мене висмикнув кричачий прям над вухом голос. Хоча ні, постривай-но, чоловічий голос волав у мене прямо в голові.

«Роман Павлович одуріти як шукає ведучого!»

«Стороння людина в гримерці!»

«Бійка в туалеті!»

«Ведучий-організатор зник! Усі бігають ошелешені!»

Щось цей голос занадто стурбований. Я знову глянув на фото і мимоволі посміхнувся.

— Ну що ж, я вже доросла людина, треба довести справу до кінця. Дякую, мамо, — поцілувавши наостанок фото, поклав його на стіл і вибрався до входу.

Там Федорич курив самокрутку, підкидаючи свій лом. В черговий раз помітив, що надто він потужний і сильний, як для своїх років і комплекції. Теж нелюд? На вигляд начебто людина, хоч і розмовляє з неіснуючою Лідком.

Я нарешті відчув, що ноги задубіли, бо я весь цей час був босоніж, кинув погляд на Омут Душ, спокій, умиротворення та впевненість наповнили мене.

— Так, цього стережіть, мені треба довести захід, а потім уже розбиратимемося хто він і що він. Скоро вам принесуть гарячий чай і щось перекусити. Спасибі за допомогу! — голос мій, навіть дивовижно для мене самого, звучав впевнено і навіть наказово. — А! І коли прийде до тями, більше не бийте його.

— Самі розберемося, — подав голос Люсьєнич.

— Попрошу без самодіяльності. Я вам вдячний, але з в'язниці витягти потім не зможу.

Що далі робити з цим викрадачем я гадки не мав, але щось мені підказувало внутрішні чуття, що дядько Грека допоможе розрулити це питання. Тим більше, він явно більше знає про Прихований світ і нелюдів, ніж я.

— Альошко, тільки може винесеш нам шось міцніше за чай?

— Гей! — ображено вигукнув слюсар. — Ти хочеш мене кинути? Я ж за кермом. Алкаш!

— Ой, аристократія, вилетіло з голови...

Далі я їхню перепалку вже не чув, бо зайшов у «Пробку». Потрібно довести корпоратив до кінця.

© Дмитро Шилов,
книга «Прихований Харків. Том 2».
Розділ 23. Дорослий
Коментарі