Грек і Дрищ сиділи навпроти мене і нетерпляче метушилися. Точніше Грек метушився, ковзаючи своєю п'ятою точкою на стільці, і кожні десять секунд потираючи долоні, а Дрищ, у властивій тільки йому пофігістичній і трохи пригальмованій манері, потягував протеїновий коктейль зі склянки, не гидуючи рожевою трубочкою.

— Ну! Альоша! Прийом, Х'юстон, а можна якось активніше?

— Зараз! — роздратовано відповів я своєму другові з зачіскою Чипполіно, як я її називав.

Насправді, я просто не знав, з чого почати. Я ще раз оглянув порожню залу «Пробки». Сестри Малкіни разом із новобранцями пішли попити чай у Куліни, доки утворилася перерва. Дядько Грека все ще розмовляв десь по телефону, а Мʼякуша ще не було на робочому місці. Навіть за барною стійкою нікого не було, тому ми були повністю надані самі собі.

— Гаразд, нас ніхто не почує, загалом… — я знову замовк, підбираючи слова. — Крім нашого світу, людського, існує ще прихований світ. Ось.

— Багатослівно, — почав прискіпатися Грек.

— Ось я тебе й знайшла, козел! — прозвучало збоку.

Я навіть зреагувати не встиг, а навколо моєї голови, всього в парі сантиметрів від шкіри в повітрі вже зависло з десяток водяних кілочків. Деякі були спрямовані тонким вістрям прямо мені в очі та так ніби намагалися позбавити зору.

— Віка... — запізно дійшло до мене.

Оце я кретин! Я зовсім забув про неї. За останню добу трапилося стільки подій, стільки стресів, що в мене вилетіла з голови така важлива річ у моєму житті, як моя дівчина. Згоден, каюся, винний по всіх напрямках.

— Я думаю, тобі це ні до чого, ти все одно не користуєшся.

Вона підійшла до столу, але я зміг розглянути тільки її руку, оскільки маленькі водяні списи, що оперізували мою головешку, не дозволяли повертати її. Ось її витончена рука з блідою шкірою бере мій телефон зі столу, і в наступний момент вона жбурляє його з усієї сили на підлогу і починає люто топтати вже неживе тіло смартфона.

— Кинути… мене… одну… на… побаченні… ще… і пропасти… на два… дні… ні слуху… ні… козел!

Водяні кілочки раптово відлетіли від моєї голови, я сумно глянув на те, що залишилося від мого телефону, і залишки екрану з неймовірною швидкістю прошили наскрізь з десяток водяних дротиків.

— Все! Прощавай! — вигукнула мені Віка в обличчя, розвернулась і пішла.

— Потужно, — прорезюмував Дрищ, переглядаючись із приголомшеним Греком.

— Не побіжиш за нею? — уточнив наш єврейський гітарист.

— Ні.

— А телефон за що? — з якимось дитячим сумом додав Дрищик.

Мабуть, мені варто було б соромитись за те, що я зараз відчув, адже я дійсно кохав Віку (наскільки я взагалі можу знати, що таке кохання), але я відчув полегшення. Стільки проблем, стільки стресів, і в даному випадку, позбутися на якийсь час винесення мозку з боку своєї не найрозумнішої дівчини — це чи не Божа благодать. А ось цю всю неприємну ситуацію з нею я вирішу потім.

— До речі, Віка якраз і є одним із представників прихованого світу. Як і твій дядько.

— Це я вже зрозумів. Замашки Саб-Зіро важко не помітити, — відповів Грек, піднімаючи з підлоги те, що залишилося від мого телефону, екран якого можна було використовувати як друшляк.

— Болотниця. Може керувати водою, як бачите.

— Як істота зі Слов'янської міфології? — уточнив Дрищ, допивши вміст склянки.

— Так. У неї ще й зелене волосся та темно-зелені губи, але ви цього бачити не можете.

— А ти можеш?

— Можу.

— Тому що ти теж одна зі слов'янських міфічних істот?

—Ні. Тому що я творець.

— Ага, — тільки й відповів Дрищ, чухаючи потилицю, закінчивши свій невеликий допит.

— Стояти, стояти! — різко втрутився Грек. — Тобто ти знаєш про цей прихований світ давно?

— З народження. Але через деякі обставини я майже все життя цураюся його.

— Це яких таких обставин? — почав насідати Грек, від чого мені стало незатишно.

— Може я вам більше розповім про влаштування цього прихованого світу? Ось наприклад…

— Ні, про це ти теж нам розповіси, але насамперед я хочу знати, хто такі творці, і чому ти, будучи цим самим творцем, нам нічого не розповідав?

— Він пов'язаний з особливим магічним контрактом, який забороняє йому розповідати про цей світ звичайним людям, вгадав? — кинув свій здогад Дрищ.

— А чого ж тоді він вирішив нам розповісти про все сьогодні? Термін дії контракту минув? І взагалі зараз ще дядько повернеться, у мене і до нього є парочка не дуже радісних питань.

— Гаразд! Зараз все розповім! — вигукнув я, змушуючи обох замовкнути. — Я ще нікому цього не розповідав.

— О, так у нас тут дебют, — зловтішно усміхнувся Грек.

— Можу не розповідати.

— Силь ву пле за мою болтологію, мовте, Олексію.

— Насправді моя мама, яку ви знаєте, і яка померла, це не моя справжня мати. Мою справжню матір звуть Алевтіна, і вона творець. Якщо по-простому, то творці це люди, але з магічними здібностями й з даром, що дозволяє бачити прихований світ.

Я зробив паузу, чекаючи якихось не зовсім доречних коментарів з боку Дрища, або вигуків і всякої дурниці з боку Грека, але друзі продовжували мовчки слухати.

— Загалом…

— Як у Гаррі Поттері? — все ж таки запізно перебив мене Дрищ.

— Так.

— Ага.

— Загалом ми жили в іншому місті, всі вчотирьох. Я, тато, Алевтіна та Міла. Тато був у неї шалено закоханий, вона начебто в нього теж. Вони були чудовою парою, а ми були слухняними та люблячими своїх батьків дітьми. Папа чудово знав, що вона творець, і був готовий з цим миритися. Ми з Милою теж виявилися творцями, але це його ні краплі не бентежило, швидше навіть навпаки тішило. Він вважав нас особливими. Ми були дружною сім'єю, як я пам'ятаю. Алевтіна начебто навіть намагалася якось розвивати в нас із сестрою магічні здібності, звичайно, погодивши це з татом. Вся ця ідилія тривала, поки мені не виповнилося п'ять. У мій день народження, хоч я і був маленьким, але як зараз пам'ятаю, Алевтіна з татом сильно лаялися за зачиненими дверима кухні, а потім вона просто вийшла з кухні, одяглася, і не сказавши нам із сестрою ні слова, пішла.

Наступного дня тато зібрав усі речі та ми переїхали в інше місто, в'їхали до квартири, в якій ми й досі живемо. Через кілька років, коли ми з Мілою трохи підросли, він сів із нами серйозно поговорити. Він багато говорив, плакав, сердився, але в результаті розповів, що Алевтіна пішла від нас, тому що цей прихований світ важливіший для неї, ніж наша сім'я. Для нього це був важкий удар, бо він справді любив її. Майже не змовляючись, ми з Милою почали заспокоювати батька і поклялися, що ніколи не станемо частиною прихованого світу, який забрав у нас матір і зробив нещасливим тата. Потім минуло півроку, і тато зустрів маму, звичайну жінку, яку ми теж полюбили всім серцем. А решту ви в принципі знаєте. А ще потім, вже у дорослому віці, коли ця дитяча наївна клятва здавалася мені якоюсь дурістю, я все одно не зміг відмовитися від неї.

— До сьогодні, — закінчив за мене Грек.

— Так.

— Я думаю, Грек не зовсім це хотів почути, коли питав тебе...

Єврейський гітарист щосили засадив Дрищу потиличник.

— За що? — сумно прогудів худий недокачок.

Він би з легкістю зміг ввалити неслабку здачу, але з дитинства він любив нас і поважав як друзів і ніколи не відповідав агресією на агресію.

— За твою тупість. Хоча… Стривай, — тут уже Грек зобразив пародію на розумний і задумливий вираз обличчя. — Але якщо Віка не людина, то виходить, що ти набагато раніше забив болт на свої обіцянки…

— Значить, молодь, такий розклад…

Поруч зі мною сів дядько Грека, вибиваючи мене з колії оповідання та спогадів і я якось навіть засмутився. Я справді нікому ще цього не розповідав, навіть Віці, і це був, як правильно помітив дехто єврейський, дебют цієї особистої історії. І мені стало трохи легше на душі, що я розповів її своїм найближчим друзям.

— Я все вирішив, ми за завтра все зробимо, але доведеться багато покататися.

— Не проблема, — відповів за нас усіх Дрищ.

— От і добре. Як там із просвітою з приводу прихованого світу?

— Є тут питання, — примружено відповів Грек своєму дядькові. Ох зараз почнеться.

— Гаразд, є у мене вільна година, готовий підмогти Альошкіну з поясненнями, тим більше, сам він теж не особливо тямущий, але для початку, скажіть, у вас лате можна продегустувати?

Просиділи ми так години зо три. Насправді навіть я підкреслив для себе деякі нові знання. Я, наприклад, не знав, що прихований світ має свою поліцію. Може, знай я про них раніше, одразу б пішов з викраденням до них, і вони за допомогою своїх здібностей чи чогось там ще допомогли б мені.

Загалом, втомлений і вимотаний, я дав усім відгул і поїхав додому відсипатися. Останні два дні були дуже важкі та хотілося нарешті нормально відпочити. Насамкінець я ще запитав у Грека, як там із пошуком мого будинку на колесах, а то вже ніби тиждень минув. Він трохи якось знітився, але відповів, що інформатор пробив, і будинок на колесах сто відсотків осів на якийсь час десь на складах, або майстернях, він точно в місті і його не покидав! Ну хоч щось.

Невелика прогулянка, трамвай і ось я вже відчиняю вхідні двері нашої квартири. А це у нас що? Біля порога виявилася аномальна кількість взуття. І як на доказ наявності гостей у нас вдома – безліч голосів із кухні.

— Альоша, ну нарешті, як ти? Все добре? Ти поранений? — одразу ж накинулася на мене сестра, а я навіть роззутися не встиг. Вона оглянула мене з ніг до голови, навіщось схопила за шию, нахилила вперед, подивилася на маківку і відпустила.

— Та все добре. А що ж у нас за збори?

— Ходімо, якраз на тебе чекаємо.

Ми пройшли на кухню і я здивовано свиснув. Тато сидів на табуретці біля столу. Поруч, спершись на двері холодильника, стояв Федорич у своєму незмінному бушлаті й з новеньким, навіть трохи блискучим на світлі, ломом у руках. Завершував цей старий загін Люсьєнич, що сидів на табуретці навпроти тата. Той теж був вірний своєму стилю (назвемо це так). Канонічний столяр шістдесяти п'яти років від народження. Канон цей полягав у тому, що він був одягнений у синій робочий халат, а на лівій руці з уцілілих у нього були лише середній та вказівний пальці. Він мовчки сидів на табуретці та накручував цими двома пальцями один із довгих країв своїх вусів. Шевелюра в нього була як у П'єра Рішара, тільки сива до самого останнього волоска.

— О, Альошко, ось і ти.

Я потиснув руку Федоричу та Люсьєничу.

— Ну що, давай, — звернувся тато замість привітання до свого двопалого старого друга.

Той спритно дістав з-під столу невелику картонну коробку. Усередині було десять газових балончиків.

— Користуватися дуже легко.

— Я не думаю…

— От і не думай! Просто візьми та завжди носи з собою, щоб ніяка падаль не змогла тобі завдати шкоди! — грубо й на повному серйозі тато зупинив нашу низку перебивань один одного. — Я спеціально попросив Люсьєнича виділити нам зі своїх запасів засіб самозахисту.

— Дякую, — за нас двох відповіла Міла і взяла один балончик. — А можна два?

— Це вся коробка для вас, — спокійно відповів Люсьєнич, сідаючи назад на табуретку і знову накручуючи на пальці свої вуса.

— От і добре. Мені так буде спокійніше.

І після цих слів тато справді якось навіть трохи обм'як і розплився по табуретці. Мовчання тривало. Я взяв балончик і показово поклав його в кишеню джинс. Федорич теж стягнув парочку.

— Для мене та для Лідка.

— А ось мені завжди було цікаво, а чому вас називають Люсьєнич, вашого батька звали Люсьєном? — Вирішила трохи розбавити напружену обстановку Міла.

— О, це я можу розповісти, — миттю повеселішавши, відповів тато.

Люсьєнич лише гордо підняв підборіддя.

— Він уже котрий рік заливає нам, що його предки були французами найвищого стану.

— Істинно!

— Фігістинно! Ось ми й почали називати його так. О! О! А ще його це фірмове «Моя вам шана». Щоразу як баба якась поруч, у нього це вмикається, ану покажи.

Люсьєнича, судячи з усього, ці підколи ніяк не зачіпали й він гордо приклав свої два пальці лівої руки до скроні, відсалютував ними, а потім зробив легкий уклін.

— Моя вам шана.

Тато одразу заржав, що мені аж трохи соромно стало, а Федорич посміхнувся. Атмосфера напруження трохи розрядилася.

— Альошко, ми тут це, трохи подумали та вирішили вдвох з Люсьєничем вечорами й ночами вести дозор по нашому двору, — нарешті озвався власник бушлата і перекинув лом з руки в руку.

— Розумне обличчя — це ще не ознака розуму! Ви, пристаркуватий загін невловимих месників, що ви можете зробити?

— Люсьєнич, ану покажи, — з викликом парирував Федорич.

— Мати моя жінка! Люсьєнич, а чи не ти особисто влаштував французьку революцію з такими замашками?! — вигукнув тато, коли двопалий столяр із-за пазухи дістав двоствольний обріз.

— А що… Це просто обрізана мисливська рушниця. Дозвіл є. І я її так узяв, просто щоб залякати.

— Ти, Альошко, нас з рахунків не списуй, ми ще ого-го! — гордо вигукнув Федорич, ігноруючи випади тата, і замахнувся ломом.

— Добре, патрулюйте, — втомлено відповів я, від чого моя сім'я трохи злякалася.

— Так це! Ми тоді одразу зараз і почнемо. Ти, Альошко, не хвилюйся! Пов'яжемо ми цього німця і все дізнаємось!

— Моя вам шана, — галантно відсалютувавши та вклонившись Мілі, Люсьєнич пішов з кухні слідом за Федоричем.

— Помовчіть, будь ласка, хочу вам дещо розповісти, — заздалегідь випередив я гомін своєї сім'ї. Сказав я це таким тоном, що вони так і залишилися із закритими ротами.

Ми дочекалися, поки вхідні двері нашої квартири зачинилися і нові мисливці за нечистю нас не могли чути.

— Я не просто так взявся за роботу ведучого. Потрібні гроші. І гроші потрібні, щоб повернути НАШ будинок на колесах! Але трапилися деякі труднощі… — я зробив невелику паузу, збираючись із думками. — Труднощі пов'язані з тим, що корпоратив, який я організовую, я роблю для Тесака. Так, тату, для того самого! — випередив я його. — Все пішло не по плану, і щоб не підводити його, я звернувся по допомогу до дядька Грека.

— Але ж він…

— Так, Міло, він нелюд! І як я не тікав від цього світу, мені все одно довелося повернутися до нього. Я хотів вам це сказати, і я сказав, тому що ви найближчі для мене люди. І зараз, замість докорів, та іншої нісенітниці, я чекаю від вас допомоги. Інакше я можу опинитися на цвинтарі біля мами. Тесак, він…

Тато мовчки підвівся, підійшов до підвісної шафки над раковиною і дістав звідти пляшку горілки та три чарки.

— Розповідай, чим зможемо, тим допоможемо.