А ці сектанти з величезним єнотом на чолі виявилися дуже тямущими... сектантами. Гаврило навіть зрозуміти нічого не встиг, а його вже оточив невеликий натовп із п'яти осіб. Нелюда моментально взяли в лещата, щоб жахлива картина відкритого перелому не бентежила всіх інших, його відразу ж відвели до туалету, за кут, і туди ж пішли кілька невідомих мені нелюдів у мантіях. Я перевів погляд на Тесака, той посміхнувся. Інші гості були збентежені.

Неозброєним оком було видно любов натовпу до Гаврили, а ось такого ж тепла по відношенню до Тесака я не помітив. Тому він і намагається вислужитися перед начальством, і сам організовує свято і сам проводить конкурси.

— Ну що ж, виходить, хлопчику, що ми з Ростиславом перемогли, але не треба загострювати на цьому уваги. Продовжуй вечір, що там далі за планом.

Роман Павлович спустився сходами зі сцени та зайняв своє місце за одним зі столів, Аліса та Ростислав мовчки накинули каптури й повернулися до своїх кутів. Я ж повернувся до зали, яка з очікуванням дивилася на мене.

— Випивайте, їжте, я думаю з Гаврилою все буде добре, він у надійних руках, і, про всяк випадок, я піду це перевірю.

Я помахав великим пальцем угору і Дрищ за пультом увімкнув фоном музику. Народ, перемовляючись, ніби почав відволікатися від того, що сталося. Господи, який же це кошмар! Це просто морок! Тесаку дали по морді, двічі! Гаврило зламав руку, полетівши з мокрої сцени! Що далі?

Акуратно ступаючи, щоб не повторити долю Гаврили, я став на першу сходинку.

«У залі сторонні люди. Четверо»

Голос у голові сповістив мене про непроханих гостей, я швидко подолав сходинки, дивлячись під ноги, і вже на танцполі я підняв свої ясні очі та врізався в офіціанта з розносом. Виделки, ложки та ножі полетіли на всі боки. Офіціант упав у мене під ногами. Я був настільки приголомшений, що мовчки почав допомагати йому збирати столові прилади. Народ за столами знову охнув.

— Все добре, не переживайте, так заплановано, — зашепотів мені лисий офіціант з рудою борідкою, що впав.

— Але ...

— Вибачте, будь ласка! — різко вигукнув постраждалий володар чорного фартуха та білої сорочки, що одразу ж змусило всіх гостей замовкнути, а Дрищ вимкнув музику.

Чекайте, у наших же офіціантів зелені фартухи.

— Вибачте за мою незручність, зараз все виправлю!

Лисий з рудою бородою поклав тацю на сцену, і трохи підштовхнув мене, мовляв, відійди убік. Я, відверто сказати, отетерів не на жарт, відійшов убік. Увімкнулась музика, і офіціант почав танцювати. Потім до нього приєднався другий, а через кілька секунд і ще дві дівчинки з чорними фартухами. Це ж шоу-балет! Але чому вони в офіціантах? Грек! Якого біса він учудив? Я ж йому під час заходу віддав телефон, щоб він вирішував усі питання з підрядниками.

— Надовго це в них? — перекрикуючи музику, спитав я у Дрища за пультом.

— Їхній головний, Паша, сказав, що номер три хвилини та хвилин десять флешмоб.

Добре, майже п'ятнадцять хвилин у мене є. Гримерка зустріла мене гомоном голосів. Група готувалася до виходу, товстого Гарика абияк укутали в одну із зелених штор, що залишилися від декорацій, а Грека наша вокалістка рясно натирала тональним кремом, щоб приховати синці.

— Якого дідька, Греку?! Чому шоу-балет танцює офіціантів? — одразу я накинувся на єврейського гітариста.

— Воу! Альоша! Легше! Навпаки скажи мені дякую. Я викрутився просто як боженька. Побачивши весь цей сектантський натовп, я зрозумів, що нам потрібне щось стандартне, що підходить усім, ну я й набрав цього Пашу, головного в них. Він сказав, що офіціанти завжди й скрізь заходять, ну ось я дав відмашку.

— А мені! Мені не можна було сказати про це заздалегідь?!!

Я був злий. Я був дуже злий. Якщо на початку корпоративу мені було все одно, пройде як пройде, то зараз я починав шаленіти мало не з кожної дрібниці. Та зрештою... А це можна вже й уголос сказати.

— Та зрештою! Хто тут головний ведучий та організатор?!

— Ти, — миролюбно відповів Грек, піднімаючи руки й намагаючись покласти їх на плечі.

— Ідіть заряджайтесь на сцену! — сам того не чекаючи, гаркнув я на членів групи.

Майже всі беззаперечно послухалися і почали збиратися, товстий Гарік при цьому вирішив запитати вголос:

— А чи можна мені швидко сходити відлити на доріжку?

— А навіщо на доріжку? — весело зареготав Едік, — відлий в унітаз.

— Після блоку! — вимовила одна із сестер Малкіних таким голосом, що новобранців і слід простив.

Сестри вийшли та хлопці за ними, а ось Грека я притримав за лікоть.

— Тобі просили передати, — процідив я крізь зуби, віддаючи зарядку, яку мені вручила Жанна.

Гречаний Данило моментально змінився в обличчі. Воно було, м'яко кажучи, скрутилося. Навіть губи зблідли.

— Жанна? Щойно була тут? — його слова ледве було чути.

— Ага, і поки ти тут макіяжився, то вона дала по морді Тесаку.

— Це ж… Через… — його очі округлилися, хоч я завжди думав, що це неможливо.

— У нас є хвилин сім, і я б із задоволенням хотів дізнатися, і саме зараз, чому це жінка з ціпком дала в морду цим ціпком нашому замовнику.

— Самка собаки ...

— Не здивуюся, якщо ці синці теж у тебе від неї, — я починав дуже потихеньку заспокоюватися.

— А, ні, це Іннеса та Оля.

— Барменша та офіціантка?

— Так, вони дізналися, що я мутив з ними обома…

— Стривай!

Яке ж я гальмо! Ні, я навіть не гальмо, я ручник! Стародавній такий, іржавий, і трос якого давно порвався.

— Ти переспав із Жанною? З цієї? З ціпком?

Несподівано в кімнату зайшла Каріна, це та, яка відеограф.

— Вибачте, що завадила, я швидко, поміняти батарею і назад.

Ми мовчки почекали, поки вона зробить все необхідне. Дівчина випурхнула з гримерки так само швидко, як і з'явилася, але Грек до останнього моменту не відводив погляду від її п'ятої точки.

— Ай! — його розгублена реакція на мій потиличник.

— Ти здурів? Навіть не дивись у її бік! Тобі мало розлючених на тебе барменшу, офіціантку і бабу з ціпком?

— Альоше, можливо ти й маєш рацію, настав час зав'язувати з цими випадковими зв'язками…

Ой, як мені не сподобався тон, з яким він вимовив ці слова. Наче він задумав щось таке, що принесе мені в майбутньому ще більше проблем, ніж зараз. Хоча куди ж більше?

— Я погнав на сцену, потім все розповім.

Грек швидесенько вибіг із гримерки, я навіть сказати йому нічого не встиг услід.

Я оглянув порожню гримерку, і на мене раптом навалилася неймовірна всесвітня втома. Захотілося просто піти додому та лягти спати. І забути всю цю авантюру з Тесаком та його корпоративом, як страшний сон.

— Альоше, у нас проблеми, — у гримерці з'явився Дрищ.

— Яка несподіванка…

— Ну, з огляду на те, скільки вина гості пролили на підлогу…

— Це було риторичне запитання!

Знову злість. Злість та агресія. Чому я? Ну за що? Навіщо? Я просто хотів повернути дорогу мені річ, яку в мене вкрали, а не ось це все.

— Що сталося?

— Відмовив ще один монітор. Нам ще пощастило, що нічого не закоротило, хоч, може, й закоротило…

— Добре, я зрозумів, зараз щось вигадаю.

Дрищ вийшов з гримерки, але на його місці, ніби, з'явившись із підлоги, виріс Мʼякуш.

— Альоше, нам хана.

— А що у тебе? Пронос?

— Гірше. Два проноси.

— Що?

— У чоловічому туалеті забилися обидва унітази…

— Ти зовсім охрінів? Хто тут адміністратор, я, чи ти? Хто має вирішувати такі питання?

— А, ну так.

Мʼякуш втік до зали, але на його місці з'явився Ілля.

— Нам капець! Нам як капець! Там там…

— Що там? Барабан заклинило?

— Який барабан?

Я був на межі. Навіть око почало смикатися. У мене ніколи око не смикалося до цього моменту. Івентери завжди мають такі проблеми? Чи це тільки у мене така команда підібралася? То вони мене опікують і не будять на зустріч гостей, то з туалетом не можуть впоратись.

— У нас ще й і з барабанами проблеми? Капець…

— Стоп! Замовчи! — я так голосно крикнув, що навіть око перестало смикатися. Запанувала приємна тиша, лише десь там на фоні звучала музика.

— Цигарка є?

— Цигарка? Є? Є.

Ілля порився в кишенях мантії, вивудив звідти пачку цигарок та запальничку. Я мовчки вихопив у нього те й інше і, намагаючись навіть не дивитися на всі боки, вийшов через чорний хід на вулицю.

Не було вітру. Ішов дрібний сніжок. Кілька сніжинок одразу ж упали мені на обличчя, і я заплющив очі. Намагаюся відчути їх шкірою. Так само не розплющуючи очей, дістав одну сигарету, засунув її у куточок рота та підпалив. Глибока затяжка. Знову почало смикатися око. Та що ж таке. Я відкрив повіки. Тютюновий дим вирвався з рота, перемішавшись з парою і помчав кудись у далечінь. Я теж хочу так само забратися в далечінь. Подалі звідси. Крок. Ще один. Я босоніж. Я навіть не помітив, що вийшов надвір босоніж.

— Альошка!

Що це? Якийсь звук. Неважливо. Я піду звідси і будь, що буде. Мені все одно. Я дивився на свої босі ноги і зробив ще два кроки.

— Альошка! Ахахаха!

Мене хтось схопив за плечі, і з усієї сили потряс. Цигарка випала з рота, я підняв погляд. Переді мною стояв Федорич.

— Не зрозумів. А що ти тут робиш?

— Альошка! Ми знайшли! — його старе обличчя просто сяяло від щастя.

— Кого знайшли?

— Ось!

Дід у тюбетейці та бушлаті відійшов убік, відкриваючи вид на проїжджу частину. На дорозі стояв наш будинок на колесах, за кермом якого сидів Люсьєнич.

— Моя вам шана, — відсалютував він своїми двома пальцями й теж розплився в задоволеній посмішці.