— Ну що, вдалося домовитися?

— Так, навіть вдалося вибити п'ятдесятивідсоткову знижку.

— Взагалі чудово! А чого тоді такий незадоволений тон?

— Мені тепер з ним на побачення йти доведеться.

— А це погано?

— Та я вже збиралася з ним порвати...

— Коли зможуть доставити торт?

— Чотирнадцятого числа, прямо у «Пробку» і доставлять, о десятій ранку.

— Дякую, Міло, ти найкраща.

— Ага, давай, малий.

Я скинув виклик і поклав телефон у кишеню куртки. Клас, ще одна проблема вирішилася, добре йдемо. Якщо буде так і далі, я навіть зможу собі зробити вихідний післязавтра.

Перехопивши букет маленьких червоних трояндок у праву руку, лівою я відчинив двері до гуртожитку і переповнений впевненістю протиснувся всередину. Прохід був дуже вузьким, він ніби одразу з порога давав зрозуміти — «тобі тут не раді, не чекай комфорту та затишку».

— До Лукіної, з сорок п'ятої, — на ходу трохи крикнув я на прохідній, проходячи через турнікет.

— Стояти! — голосно пролунав жіночий владний голос, що виходив із мініатюрного віконця в глухій стіні прямо біля турнікету. — Давай паспорт і запишись у журнал.

— Та я всього на пару хвилин, мені туди й назад, ви ж знаєте, Тетяно Петрівно.

— Є певна процедура! — голос почав зриватися майже на крик. — Будь ти хоч моїм сином, все одно необхідно записатися спочатку!

«Та не дай Боже бути вашим сином» — подумав я, але не сказав, бо мені все ж таки треба пройти.

— Добре, — а це я вже сказав із максимально дружнім тоном.

Паспорт акуратно, без різких рухів, поклав у маленьке віконце, а через нього у протилежний бік протиснувся згорнутий у трубочку журнал, ще напевно Радянських часів. Мда, де де, а в подібних гуртожитках, ще й із такими консьєржками на прохідних бюрократія процвітає.

— Тетяно Петрівно, а давно ви почали пускати в наш гуртожиток усіляких пройдисвітів? — пролунав надто вже знайомий голос.

Я смикнувся і відразу випростався, як сурикат, крутячи головою, у пошуках володарки голосу. Журнал у мене різко вихопила жіноча рука, що з'явилася з вікна, а в обратку безцеремонно прилетів паспорт.

— Ану пішов геть звідси! — заверещало за віконцем, — Дівчинка бачити тебе не хоче! Вимітайся, паршивцю! Зараз охорону студ містечка викличу!

— Але ...

Така різка зміна настрою дезорієнтувала мене. Та й про яку охорону вона говорить? Така що, справді існує? Жодного разу не бачив.

— А з'явишся знову, то я й поліцію викличу! — за однією погрозою, послідувала нова.

Нарешті я побачив Віку. Загорнувшись у халат, вона стояла на сходах і дивилася на мене сполпеляючим поглядом.

— Віко! Я хочу поговорити! — вигукнув я, навіщось простягаючи букет у її бік.

— Ну я тобі зараз!

За стіною грюкало, начебто одночасно впало з десяток відер, Віка ледь помітно посміхнулася (сподіваюся мені це не здалося, бо це означало б, що все буде добре, але трохи пізніше) і, розвернувшись, уже бігла вгору сходами. Щоб тебе! Проблем мені не потрібно було.

Я бігцем вискочив на вулицю, залишив букетик на краю лавочки, прям біля дверей і побіг на сусідню вулицю, там хвилин за десять мене має забрати пацанська копійка.

Так! Все налагодиться, вона посміхнулася, а це означає, треба їй просто дати ще трохи більше часу охолонути. І даю хоч свою бороду на відсіч, вона дивилася мені вслід з вікна, і однозначно побачила, що я залишив букет, і вона спуститься і забере його. Та й не просто так вона опинилася на сходах саме в той момент, коли я зайшов до гуртожитку. Вона дуже добре знає мене, як і я її. Все буде добре. Я сподіваюся.

Поки чекав кавалерію з причепом, довго думав, що написати Віці, в результаті обмежився одним повідомленням: «Я все виправлю, обіцяю!»

Копійка та Пасат приїхали навіть на пару хвилин раніше обумовленого часу. Причепа вже не було, але ось зад що однієї машини, що другої, майже шкрябав по асфальту, завантажили їх під зав'язку. У жигулях місця не виявилося, тож я сів на переднє пасажирське крісло у пригнаний з Америки фольц. Шкіряний салон, приємний запах хвої та музика з колонок, схожа на нейтральні мелодії, що грають у супермаркетах.

— Альошкін, тільки ноги добре струси від снігу.

— А я дивлюся, ви з Греком точно родичі, за машини більше, ніж за людей, переживаєте.

— А як по-іншому? Автомобіль — це ж вірний скакун, стався до нього з повагою, і він тебе за це віддячить вірною та безполомковою службою.

Ми з дядьком Грека поїхали першими, копійка за нами.

— А немає відчуття...

— … що пацани дуже легко сприйняли новину про прихований світ? — Закінчив за мене мою ж думку родич Грека.

— Саме так.

— Нічого, не хвилюйся, це цілком стандартна перша реакція. Цікавості підуть, коли вони дізнаються про нього якомога більше, і захочуть стати частиною цього світу.

— А вони захочуть?

— Альошкін, ну ти ж ніби не дурний...

— Гаразд, згоден, дурість зморозив.

Хвилин через десять руху ми проїхали залізничний вокзал, потім по широкому проспекту до мосту, а потім завернули за ним ліворуч і виїхали на якусь покинуту стоянку. Місцями з підкореного часом асфальту стирчали голі гілки кущів. Місце явно безлюдне. Ми припаркувалися на більш-менш рівній ділянці, копійка біля нас. Дядько Грека озирнувся, а потім з якимось легким небажанням заглушив двигун.

— Питання свербить у мене одне, ніяк не відпускає.

— Яке?

— З одного боку, я розумію, ви хотіли заощадити, а знаючи мого племінника, так ще й підзаробити зверху, але з іншого боку, Тесак вам виділив недостатньо грошей купити бухло у закладі, та так, щоб ви ще й змогли списати пару сотень собі? Чи обов'язково треба було купувати все заздалегідь і за собівартістю?

— Переживаєте, що через перевантаження машина майже шкрябає по асфальту? — одразу я протнув причину такого обурення.

— Та ти знаєш, яке навантаження зараз йде на підвіску? Я ж ще до ладу в СТО на цій лялі не був.

— Вибачте, що так вийшло.

— Чекаємо, — якось з сумом у голосі відповів дядько Грека, зробивши музику гучніше.

Ну ми й стали чекати, не зводячи погляду з єдиного в'їзду на покинуту стоянку, яким ми сюди й потрапили.

Загриміло здалеку, навіть не дивлячись на хорошу звукоізоляцію та музику. Слідом за рокотом двигуна та лязкотом металу, на стоянку, влетіла газелька. Вона небезпечно увійшла до заносу (я взагалі не знав, що газелі так можуть), шматки роздовбаного асфальту летіли з-під коліс на всі боки. Два виляння і машина зупинилася за кілька метрів навпроти нас.

За кермом сидів, як на троні, міцно вхопившись руками за кермо, персонаж явної кавказької національності, з властивою таким людям густою чорною бородою, ще густішими чорними бровами та орлиним профілем.

На пасажирському ж сидінні, докурюючи цигарку, вальяжно розплився хлопець, явно до тридцяти, рудий, у джинсовій куртці з хутряним коміром. Він помахав дядьку Грека і той відчинив двері машини. Я вибрався слідом.

— Здоров, Серьога-а-а, радий бачити, — розплився в посмішці наш лисий вирішувач питань.

Я відразу ж напружив слух, щоб не проґавити жодного слова. А раптом саме зараз я нарешті почую справжнє ім'я дядька Грека.

— І вам не кашляти, — скочив на землю хлопець і кинув недопалок у найближчу кучугуру.

— А ти, Азате, чи ще більше вимахав?

— Гатуюсь да шлюбного періуду! — гордо прогудів чорнявий.

Дядько Грека потиснув їм руки. На ім'я його ніхто не назвав.

— Це Альоша, власник вантажу для обміну.

— Приємно, — доброзичливо посміхнувся рудий хлопець і потиснув мою долоню, а ось Азат мовчки згріб мою руку в свою лапищу, суглоби захрустіли. Оцінюючий погляд.

— Як там Італія? Чув, що ти туди в гості до когось катався.

— Та твою мідь, там таке коїлося! Без ста грам не розібратися, давай краще діло обскубемо, а потім увечері підемо до нас у «П'яний дракон»?! Там усе й розповім. Ми, до речі, цього тижня сирен привезли, такого шоу в нашій країні ще не було, ми перші.

— Звучить добре, я в ділі, — аж засяяла лисина дядька Грека.

— Альоша, а ти? — одразу звернувся до мене рудий, наче ми були старими приятелями.

— Ні, вибачте, у мене ще багато невирішених питань. Як-небудь іншим разом.

— А ці ні уіходитимуть? Чи вони як імпатенти, тільки падівитись? — вигукнув Азат, люто блискнувши зубами.

Ми заздалегідь домовилися, що Дрищ і Грек сидітимуть у машині, як моральна, так і якщо що, фізична підтримка, мовляв, у цього Азата крутий норов, і краще не ризикувати. Чому не ризикувати? Та тому що наш Дрищ дуже неприхильно ставиться до осіб подібних національностей, бо не більше як півроку тому один із таких горців увів у нього дівчину, і тепер він вважає кожного з них своїм особистим ворогом.

На жаль, вигук Азата дійшов до Дрища, а він у нас теж не з боязкого десятка. Худа шпала в спортивному костюмі моментально вилетіла з копійки, смикнула рукою, і з долоні розкрилася телескопічна палиця. Сам наш боєць розчервонівся від злості. Ось це він завівся з півоберта! Не часто нашого Дрищика можна побачити у такому стані.

— Чуєш, мавпо, ти кого імпотентом обізвав?

— Ти не проти, я його сильна бути не буду, так, трохи проучу, як зі старшими абшаться треба? — звернувся Азат до дядька Грека.

Той лише посміхнувся і кивнув головою. Сам Грек спостерігав за всім з сидіння водія і не поспішав виходити, міркуючи, швидше за все, що людей і так повно, і без нього розберуться.

— Ставлю три пінти химерійського, що твій доходяга навіть удару не завдасть Азату, — рудий одразу ж простягнув долоню дядьку Грека.

— Це не серйозно. Давай, якщо він зможе вдарити хоч раз нашого кудлатого друга, то ти мені даси контакти однієї з сирен. А якщо не зможе, то я тобі підгоню кегу мандрагорського. Б'ємось?

— Іде.

Вони вдарили по руках, а я з незрозумілим виглядом витріщився на все це.

— Та ти не боїсь, Альоща, — підморгнув Азат, бачачи, як я переживаю, і починаю підходити до нього, — науіть падряпини не зроблю.

— Ну давай, підходь, я тобі якраз прикус виправлю, нормально розмовляти навчишся! — продовжував розпалюватися Дрищ, і не помічаючи того, що творить, кілька разів смикнув головою, як собака, що готується до атаки, а потім саданув своєю телескопічною палицею по капоту копійки.

Далі навіть Азат зреагувати не встиг. Грек, ніби матеріалізувавшись за спиною Дрища, з криком: «Ах ти мудодзвін!» повалив його на асфальт, вирвав палицю з рук і почав намагатися запихати її йому у відоме місце, де не світить сонце.

Дядько Грека з Серьогою посміхнулися, я лише розвів руками, а Азат так заржав, що в якийсь момент його обличчя витяглося, перетворившись на вовчу морду.

— Вдарити… мою малу… цим залізним їлда… ах ти ж… самка собаки! — Грек був у люті.

— Гаразд, жиуіть пацани, — через якийсь час заспокоївся Азат, обличчя його прийшло в норму.

— Може, ми нарешті займемося справою? — звернувся я до тих, що стояли біля мене, навіть не намагаючись піти та рознімати своїх друзів ідіотів.

— Так, звичайно, ходімо, Азат, відчиняй ворота.

Ми вчотирьох підійшли до заднього борту газелі й господар цієї машини з брязкотом відчинив двері кузова. Всередину залізли вже втрьох.

— Нормально! — із захопленням мовив я, оглядаючи багажник, який усередині був разів у десять більше, ніж виглядав ззовні. Це здивувало мене набагато більше, ніж водій-перевертень.

— Нам туди, — повів нас углиб рудий, діставаючи з пачки цигарку і підкурюючи її вогником, що з'явився з великого пальця.

У найдальшому кутку стояло кілька ящиків.

— Отже, у нас тут п'ять ящиків, по двадцять пляшок у кожному, чудового білого сухого з далеких країв Нової Зеландії.

— Це те, що ти казав?

— Так, з цікавим ефектом, — вдоволено видихнув Серьога тютюновий дим, — чудовий смак, який здивує навіть найвибагливіших сомельє, а також невеликий бонус у вигляді притуплення почуття болю.

— То це будь-який алкоголь на таке здатний, — не міг не помітити я.

— Так воно так, от тільки від якого вина ще, якщо випити півпляшки, ти навіть не відчуєш, якщо тебе пирнуть ножем. Не просто ж так у нас це вино заборонено.

— Ну і навіщо мені таке вино? Щоб усі гості повбивали один одного і при цьому не відчули цього? Ще й контрабандне.

— Не зрозумів, — обернувся Серьога до дядька Грека, — ми ж про це й домовлялися. Що за…

— Спокійно! — втрутився дядько Грека. — Альоша мав на увазі, що весь той алкоголь, який ми привезли на обмін, не можна порівняти з п'ятьма ящиками вина, навіть такого доброго.

Рудий зробив глибоку затяжку і трохи примружив погляд.

— Гаразд, згоден. Але в мене є ще щось. Саме вам віз.

— То вже й прям таки нам? — хитро уточнив дядько Грека.

— Ображаєш. Звичайно, — не залишився в боргу Серьога, посміхнувшись ще хитріше. — Мало кому ця штука згодиться, але вам, те що треба.

Рудий засунув цигарку в куточок рота і підтяг до нас найменший ящик. Усього їх було з десяток, включаючи п'ять штук із вином.

— Ця штукенція спеціально розроблена Новоорлеанськими відьмами, які тримають там свої джаз клуби. Ставиш її десь в затишному куточку святкового залу, і ця річ зчитує аури всіх гостей, і на особливий кристал, що йде з нею в комплекті, передає всю інформацію про гостей та перебіг вечора. Який настрій, кому нудно, хто уже напився, хто скоро наб'є комусь морду і все таке інше. Відриваю від серця, але лише виключно з поваги.

— А риба буде? — якось я не прийшов у захват від цієї штуки.

— Так, привеземо вранці чотирнадцятого, — трохи засмучено відповів рудий.

— Тобто ми домовилися, чи всіх усе влаштовує?

— А в інших ящиках уся та дрібничка, про яку домовлялися?

— Так.

— Ну, тоді так, по руках.

— Чудово, тоді обмінюємося вантажем, Альоша, відгортай нашому рудому пройдисвіту покладені ще зверху папірці.

— Гей! А як же кега мандрагорського? Жодного удару Азату так і не зробили.

— Ти не поспішай. Може, вони там на вулиці вже повбивали один одного.