За робочим столом, у нічим не примітній приймальні, наполовину сховавшись за квадратним допотопним монітором комп'ютера, сидів до неймовірного худий хлопець. Стільці не першої свіжості вздовж стіни, дешеві салатові шпалери та трохи пошарпаний паркет, що оточували хлопця, були дуже грамотно виставленим антуражем, метою якого було переконати всіх відвідувачів: за наступними дверима сидить виключно чесний, законослухняний і добропорядний державний діяч. І зовнішній вигляд секретаря так само тиснув на жалість навіть найжорсткішого перевіряльника: болісно-бліда шкіра, мішки під очима такі, що там в пору зберігати картоплю, а самі очі від недосипання поцятковані червоними лопнутими капілярами й ніби вкриті пеленою. Хлопець сидів нерухомо, дивився прямо, на ряд однакових стільців біля протилежної стіни, його періодично смикало. Ім'я цього кадру – Ілля.

Чому Ілля так погано та хворобливо виглядає? Чому він більше схожий на ходячий труп, ніж на молодого хлопця? Чому дівчата, побачивши його, сахаються в сторони, як від дохлого щура? А це через його дядька. Точніше, через бажання Іллі стати схожим на свого родича.

Все життя Ілля захоплювався своїм рідним дядьком. Він хотів бути таким самим. Він хотів стати ним! Коли хлопець закінчив школу і треба було вибирати, до якого університету вступати, юний випускник сказав батькам, що універи для лохів, і що він піде працювати до дядька і під його керівництвом доб'ється всього.

Ілля прийшов до іменитого, для нього самого і для всього міста в цілому, родича, і сказав, що готовий виконувати будь-яку роботу, аби бути завжди поруч, переймати науку життя, і стати успішним. Дядько погодився, хоч батьки були й категорично проти.

Минуло два роки та сім місяців, і за цей час Ілля перетворився зі стрункого, життєрадісного і впевненого в собі амбітного молодого чоловіка, на те, що зараз сиділо за столом у приймальні його дядька, і безглуздо здригалося від кожного шороху.

— Капець... Мені капець. Він поріже мене на шматки та відправить на ковбасу. Капець. Що ж робити? Капець… — безперервно бурмотів собі під ніс Ілля.

За дверима, перед якими він сидів, почувся зойк і глухий удар. Хлопець схопив себе за світле волосся, що вже починало рідшати, глибоко вдихнув, повільно опустив голову і почав бити нею об стіл, тихо промовляючи: «Капець. Капець. Мені капець».

Пролунав дзвінок телефону. Ілля ривком підняв голову, різко схопив телефон за край, але той вислизнув і впав на підлогу екраном униз.

— Капець! — мимоволі вигукнув хлопець і його пересмикнуло.

Він опустився вниз, підняв телефон, який продовжував дзвонити. На екрані від удару об паркет утворилася сітка з дрібних тріщин, але він не звернув на це уваги. Наразі для нього головне — прийняти виклик, раптом цей дзвінок вирішить його проблеми.

— Так, — невпевнено відповів Ілля.

— Здрастуйте, це Олексій Соловйов, ви мені вночі дзвонили з приводу ведучого.

— Здрастуйте, так, ви Олексій Соловйов і я вам уночі дзвонив з приводу ведучого.

— Ем… Так ось, вам все ще потрібен ведучий, чи ви вже знайшли когось?

— Ні ні! Нам все ще терміново потрібен ведучий та організатор на корпоратив, бажано в одній особі.

— Так це ж взагалі прекрасно. Я готовий допомогти вам у цьому.

— Що? — Ілля не вірив голосу, що долинав із динаміка його смартфона.

— Алло! Мене погано чути?

— Алло, вас чутно чудово! Ви мій рятівник! Ви можете зараз під'їхати до нас в офіс, щоб обговорити все?

— Так, звичайно, але одразу обмовлю умову, я працюю з передоплатою.

— Просто назвіть ціну.

— П'ятсот доларів. Це оплата за роботу ведучого, яку я беру одразу, ціну за роботу організатора ми з вами обговоримо окремо, оскільки все залежить від обсягу роботи.

— Не питання.

— Добре, тоді диктуйте адресу. Я і контракт одразу із собою захоплю. Підпишемо…

— Підпишемо! Я скину вам адресу повідомленням. Ви мій рятівник. Чекаю.

Ілля скинув виклик, подивився на розбитий екран і на його болісно блідому обличчі розквітла блаженна посмішка.