Снігопад не вщухав вже декілька днів. Вітер закручував сніг у спіралі, вимальовуючи чудернацькі силуети диких звірів та птахів, а потім, одним сильним подихом, руйнував свої ж творіння.

Олеся сиділа біля брудного вікна, в холодній кімнаті гуртожитку, і вглядалась в освітлені ліхтарями ділянки, які хоробрі потоки світла намагались вибороти у чародійки Ночі.

Дівчинка вже звикла залишатись наодинці, адже матір часто пропадала з друзями... наодинці навіть краще, ніхто не кричить, не горланить пісні посеред ночі, не стогне, оповитий хмільним змієм... вона любила тишу і спокій, скільки себе пам'ятала. Так затишно поринути у світ чудернацьких фантазій, які були єдиним різнобарвним та світлим місцем у її житті.

Щось заскреготало за дверима. Раз, другий... глухе бубніння і знову скрежет.

Олеся зітхнула і підійшла до дверей. Мама прийшла і знову не може потрапити до квартири, систематично проводячи ключем біля замка.

Дівчинка, ставши навшпиньки, повернула важіль дверного замка і відчинила двері. Очі зустрілись з замутненим поглядом колись рідної людини... так, колись... за ці роки Олеся навчилась прохолодно відноситися до жінки, яка постійно зривала на ній свою злість, звинувачуючи у загубленій молодості та втрачених шансах. Дівчинка все ще любила її, але десь глибоко в душі, почуття наче заморозило материним холодним поглядом та злими словами.

- Лися, привіт, донечко, - прохрипіла, намагаючись посміхнутись, мама. - Ти не спиш? Ик... а я ось... прийшла.

Олеся кивнула і, мовчки відвернувшись від матері, повернулась на підвіконня.

В квартирі почувся гуркіт, на підлогу, з кухонного столика, полетіла каструля з макаронами. Олеся обмотала її старим потертим рушником, для збереження тепла, декілька годин тому, приготувавши таку нехитру вечерю.

Дівчинка зітхнула, не повертаючи голови, і спробувала абстрагуватися від грубого бурмотіння матері.

- Лися, а ти чого не спиш?, - мама змогла таки зачинити двері і, похитуючись, підійшла до дитини.

Лисею, або простіше Лисицею, її називали вже давно, прізвисько приліпилося ще в дитячому садочку, через комбінацію імені з рудим волоссям та хитрим живим поглядом.

- Завтра вихідний, можна довше посидіти, - продовжуючи спостерігати за грою злого вітру за вікном, відповіла Олеся.

- Хм, вихідний, пфф, - жінка намагалась роздягнутись, - добре, ик... приберись там, а то я перечепилась через стіл.

- Гаразд, лягай, я приберусь, - кивнула дівчинка, так і не повертаючи голови.

Через десять хвилин шум припинився і почулось рване сопіння матері. Жінка втомилася від боротьби з старими порваними джинсами і заснула, так і не знявши їх.

Олеся злізла з підвіконня і, поглянувши на матір, що заснула поперек їх єдиного дивану, накрила її ковдрою.

Прибравши макарони з підлоги, дівчинка пішла на кухню та добряче промила їх у проточній воді і ще раз закип'ятила воду, щоб потримати трохи там їжу.

Мама звичайно не робила так, пояснюючи, що нічого тому їдлу не буде, не з болота ж витягуємо... але Олесі в школі розповідали про мікробів і паразитів, тому дівчинка твердо вирішила для себе, що намагатиметься дотримуватися чистоти і краще не їстиме зовсім, аніж розведе в животі довгих хробаків, що розвиваються від бруду, і які можуть її задушити вночі.

Примостившись на поламаному кріслі, яке минулого літа приніс один з маминих друзів, дівчинка почала дрімати. Чоловік жив у них в квартирі декілька тижнів, тому крісло потрібне було, щоб переселити на нього руду мілкоту. Дядько пішов, а крісло залишилось і Лися дуже раділа цьому факту, адже у неї з'явився свій куток.

Через певний час Олесю розбудив глухий стогін і кашель. Мама прокинулась і просила води. Голос у жінки був ще більш хриплим, аніж звичайно.

Лисиця сонно підвелася і принесла матері води, торкнувшись лоба жінки рукою. В наступну мить від сну не залишилось навіть сліду, адже у мами був жар. Дівчинка не плакала вже давно ночами, намагалась прохолодно спілкуватись з матір'ю, щоб не викликати агресію, але вона її любила і не хотіла в дитячий будинок, куди відправляли всіх самотніх дітей.

- Ти гориш, мамо, ти захворіла!, - занепокоєно сказала Олеся.

- Та щось таке, Лисю, - прохрипіла, задихаючись від кашлю мама.

- Що робити, у нас ж ліків не має, - сумно запитала дівчинка.

- Візьми, там... за коробом з білизною, пляшку, - відкинувшись на скручене покривало, що заміняло їм подушки, сказала мама. - Підеш до баби Тамари, вона на неї виміняє ліки. Щось мені реально погано дуже.

- Мам, але ж ніч зараз..., - почала було Олеся.

- Та не спить та стара карга, - відмахнулася жінка. - Там її колишній з тюряги нещодавно повернувся, вони вже два дні пиячать, сама там вчора була, бачила.

- Але ж..., - знову хотіла сказати Олеся, про те що боїться йти вночі через місто, але і в цей раз її перебили.

- Не але, а точно тобі кажу, норм все, йди давай, бо не дотягну до ранку ще, - глухо кашляючи, сказала дівчинці мама.

Олеся зітхнула і пролізла за старий короб, щоб дістати пляшку.

- Візьми пакет якийсь, не світи добром, - пробурчала мама, провалюючись в неспокійний сон.

Дівчинка натягнула потерту куртку та давно вигорілу на сонці червону шапку, яку колись ще її мамі зв'язала бабуся.

Олеся не пам'ятала батьків матері, так як та втекла з дому з кавалером ще до народження Лисиці, залишивши школу в старших класах. А коли хотіла повернутися з новонародженою дівчинкою, через деякий час, то дізналась, що матір не пережила втрати доньки, а батько, після смерті дружини, запив і, якось так сталось, що старий будиночок у селі згорів, разом з чоловіком.

Ось так вони з мамою і залишились вдвох, без нічого. Жінка перебивалася перший час у знайомих, віддала Лисицю у дитячий садок, пішла прибирати в офісах, в магазині та кафе, без освіти її не дуже й хотіли десь брати на роботу. А потім їй порадили оформити соціальну допомогу на дитину і навіть поклопотались щодо кімнатки в гуртожитку, яку, їх маленькій родині, таки видали, хоч і зі страшним незадоволенням. Після цього матір все частіше не йшла на роботу, почала пиячити, а останні два роки взагалі зникала по декілька днів в невідомому напрямку, залишаючи Олесю на самоті.

Притискаючи до себе пакет з супермаркету, в який заховала пляшку, Олеся обережно вийшла на вулицю.

Вітер жбурнув Лисі в обличчя жменю снігу, намагаючись загнати її назад до будинку. Прикривши рукою обличчя, дівчинка все ж таки помалу пішла вулицею, перевіряючи чи не припорошило де ковзанку, адже розбити єдиний товар, який вона мала для обміну на ліки, дитині не хотілось.

Світлі ділянки під ліхтарями, які з вікна здавались острівцями радості в темряві оточуючого світу, виявились не такими й хорошими. Через світло та вітер, всі оточуючі предмети відкидали рухомі тіні, які тягнули до дівчинки свої криві лапи, наче намагалися впіймати її.

Лисиця, вперто продовжувала йти до своєї цілі, розуміючи, що вона мусить дістати ліки для матері, адже в тої більше нікого не має.

Неочікувано дорогу їй перегородила висока постать. Дитина ледь не впала, вткнувшись в сірого кожуха незнайомця.

- А хто тут у нас такий маленький ходить?, - неприємно засміявся чоловік.

- Й...я, - прошепотіла Лисиця, відступаючи назад.

- О, так ти в нас Червона шапочка з гостинцями?, - зрадів дядько, розглядаючи дівчинку. - До бабці йдеш?

- Т-так, - кивнула Олеся. - Дядечко, пропустіть будь-ласочка, мені дуже треба.

- Хм, а що в пакеті несеш? Пиріжки?, - знову гидко розсміявся чоловік. - Ділися з дядьком-вовком, а то тебе з'їм!

- Ні, не можу, - захитала головою дівчинка. - Мені це на ліки в бабці Тамари виміняти потрібно.

- Хо, та ти до Томки йдеш, - сказав чоловік і вирвав з рук дитини пакет. - А то думаю, наче бачив тебе десь.

- Ні, поверніть, в мене мама помре без ліків, - з сльозами на очах кинулась Олеся до чоловіка.

Але дядько в одну мить відкинув пакет в сторону, витягуючи пляшку, і, швидко відкрутивши кришечку, почав з неї пити. Дівчину він притримував однією рукою, заважаючи дитині дотягнутися до своєї здобичі.

- Та не скачи ти..., - почав було чоловік, зробивши декілька глибоких ковтків, і завмер, прислухаючись до чогось.

В наступну мить дядько відкинув в сторону пляшку і, відштовхнувши на сніг Олесю, зник за поворотом.

Дівчинка розплакалась, боляче вдарившись рукою об стовпчик, який замело снігом. Але сидіти не можна було, адже її єдиний товар, який вона мала для обміну на ліки, напевно знищили, потрібно було подивитись... і дитина поповзла до снігового замету, куди закинув злий дядько її пляшку.

Поки Олеся витягувала вцілілу тару з замету і раділа, що та так вдало впала, адже в пляшці ще залишилось більше половини рідини, повз неї проїхали полісмени з блимавкою і сиреною.

Дівчинка зрозуміла чого злякався той дядько і, зітхнувши, підібрала пакет, ховаючи в нього свій вцілілий трофей.

До дому, в якому жила бабця Тамара, давня мамина подруга, залишалось зовсім трішки і Лисиця пришвидшилась, сподіваючись, що більше не натрапить на страшних незнайомців.

Двері в під'їзд були відчиненими і з вікон першого поверху лилось яскраве світло. Ще на підході до будинку, дівчинка почала розбирати слова сумної пісні про долю якогось чоловіка, що більше не побачиться з коханою, через свої погані вчинки.

Піднявшись до знайомих дверей квартири, Лися голосно постукала у двері, так як до дзвінка вона не дотягувалась, та й не факт, що той працює... на її пам'яті, бабця Тамара декілька разів просила різних дядечок його полагодити, певно складна техніка в тому дзвінку, якщо ніхто не міг впоратися.

Двері відчинилися і Лисиця відсахнулася назад, але страшний дядько, що зустрівся їй тільки-но на вулиці, вхопив її за руку і, наче пушинку, затягнув до квартири.

- Дивіться кого я привів, справжня Червона шапочка, бабусі гостинець принесла, - засміявся дядько, затягуючи дівчинку до великої прокуреної кімнати, в якій сиділо декілька незнайомих чоловіків і бабця Тамара.

- О, Лиська, ти чого вночі швендяєшся тут?, - здивовано запитала бабця, фокусуючи на дитині нетверезий погляд.

- Там мамі погано, захворіла, - швидко затараторила дівчинка, намагаючись вирватись з рук чоловіка. - Ось, я пляшку принесла, вона сказала, що у вас ліки є.

- Ги, так пляшка ж найкращі ліки, от дурна баба, - голосно зареготав один з чоловіків за столом і всі його підтримали.

- Будь-ласочка, Тамаро, мама дуже погано почувається, - заскиглила Лися.

- Зараз, не реви, - махнула рукою жінка, вибираючись з-за столу.

- Давай сюди, - чоловік, що тримав Олесю, вирвав з її рук пакетик, ослабивши хватку. Дівчинка одразу скористалася цим і відскочила до дверей кімнати, в якій зникла бабця Тамара.

- Ось, тримай, - жінка повернулася з якоюсь коробкою в руках, - три дні по дві таблетки і нехай води кип’яченої більше п'є.

Олеся закивала, а бабця в наступну мить втратила до неї інтерес.

- Ей, Вовчик, ти взагалі страх втратив, - закричала жінка, намагаючись відібрати у страшного дядька, що до цього тримав Лисю, пляшку, з якої той знову пив. - Це мені принесли, ану віддай сюди.

Чоловік відвів пляшку в сторону і вільною рукою обійняв бабцю, намагаючись її поцілувати. Жінка зі сміхом почала кволо пручатись, дозволяючи неочікуваному кавалеру проявляти ніжності.

Незнайомий дядько, що сидів серед чоловіків за столом, довго вглядався в те, що перед ним відбувається і, явно нарешті зрозумівши все, з гарчанням підвівся на ноги, при цьому страшно хитаючись з одного боку в інший. В руках цей дядечко стискав виделку і невпинно насувався на несподіваного кавалера бабці Тамари.

Олеся зойкнула, розуміючи, що зараз буде бійка. Таких моментів вона бачила багато, тому вміла швидко знаходити безпечні місця, щоб їй ненароком не перепало.

Заховавшись за тумбу біля дверей, дівчинка перелякано спостерігала за кривавою розправою, яка почалася в квартирі бабці. Лунали крики, бився посуд, а дитина нерухомо затиснулась в куток, міцно стискаючи коробочку з таблетками в руці.

Неочікувано двері в квартиру з гуркотом відчинилися і на порозі з'явилися полісмени. Чоловіки забігли до квартири і почали розбороняти п'яниць, під крики і підвивання бабці Тамари.

Що було далі Олеся не бачила, чимдуж рвонувши у відчинені двері. Як добігла до свого гуртожитку, вона теж не пам'ятала, адже отямилася вже біля вхідних дверей, важко дихаючи і поправляючи червону шапочку, що сповзала на очі.

Але все це дурниці, головне вона принесла ліки для мами, які міцно стискала в руці, зачиняючи за собою двері.

Вітер притихнув, морозне повітря холодило сонні дерева та вимальовувало дивні візерунки на шибках. Ніч майже закінчилася і все місто ще спало, змучене важким робочим тижнем наприкінці року.

Дві високі постаті стояли на даху, вглядаючись у вікно будинку навпроти, де на шостому поверсі старого гуртожитку, на підвіконні, задрімала маленька дівчинка.

- Ти що собі дозволяєш?, - незадоволено прогарчав високий статний брюнет, повертаючи голову до свого співрозмовника. - Як ти міг влізти у мою справу?!

- Тихіше, Самаель, заспокойся, - скривився блондин, з ідеально пропорційними рисами обличчя, розправляючи своє стильне зимове пальто. - Хто тобі сказав, що це ще твоя територія і твоя справа?

- Що?, - примружився чоловік. - Агріель, поясни свої слова!

- Не називай мене так, - незадоволено сіпнув плечем його співрозмовник. - Ти ж знаєш, що я не люблю згадувати старі часи, коли ще вважав, що маю право на місце біля Батька.

- Гаразд, - зітхнув Самаель, примруживши очі. - Веліал, я тебе слухаю.

- Ось, так значно краще, - посміхнувся блондин, поглянувши на свого співрозмовника. - Дехто вважає, що ти забагато часу проводиш зі своїми відьмами і не можеш вже контролювати все, що тобі доручили. Саме через це, на період зимових свят, мене направили сюди.

- Це неможливо, Батько навіть Михаїла не допустив зі мною..., - почав було Самаель.

- Звісно не допустив, ми ж добре знаємо, які у нашого брата погляди на життя та людей, - кивнув Веліал. - Але я зовсім інший, я зможу допомогти.

- Ууу, бісів маніпулятор, вічно ти в свою брехню затягуєш всіх навколо, невже вони повірили тобі, - похитав головою чоловік.

- Ну, скажемо так, питання розглядалось досить специфічно і рішення трактувалось неоднозначно, так що, поки мене офіційно не відізвали, з забороною втручатись у твої справи, я буду тут, - невизначено покрутив рукою в повітрі блондин.

- Зрозуміло, ти знову інтерпретував все на свою користь, - хмикнув Самаель, - але от що незрозуміло, навіщо тобі це все і чому ти використав Криве дзеркало?

- Ну, мені теж хочеться щось цікаве подивитись, напряму я не втручався, як і було сказано, але ілюзії та спотворення реальності - мій фах, я не міг проґавити такий момент і не додати трохи енергетики жаху та болю в своє Криве дзеркало, - відповів Веліал. - Та й створене воно стихійною силою морозу та снігу, сам знаєш, тому його найкраще годувати в цей час.

- Криве дзеркало казок, - похитав головою Самаель. - Про нього люди ще казку написали колись, наче підпорядкувавши королеві з далекої північної країни, де постійний холод та безнадія. Ти й на моє оточення його направив, якщо врахувати сьогоднішню ніч.

- Так, це воно, - закивав Веліал. - Так що я нічого поганого не зробив, трішечки відкоригував події для гри і все.

- Люди мають самостійно робити свій вибір, - незадоволено сказав брюнет. - Дівчинка могла постраждати, якби я вчасно не скорегував ситуацію і не направив служителів правопорядку в потрібному напрямку. А Світлана взагалі перетнула межу і покінчила з собою, тільки так я міг її взяти з нами на бал, адже вона не належала до того світу.

- Ой, ну отримала б більше страху і болю, ненавиділа б людей і матір ще більше, - махнув рукою Веліал. – А друга взагалі своє місце біля короля знайшла. Дзеркалу все це лише на користь пішло.

- А людям ні, - прошепотів Самаель і ще тихіше додав, - якщо ще раз спробуєш позбавити права на вибір моїх підопічних, то проблеми з остаточним рішенням Батька і твоїм дзеркалом здаватимуться тобі найменшими.

- Ей, ти чого, це ж просто люди, - побачивши насичену темряву в очах співрозмовника, Веліал зробив крок назад. - Добре, добре, я тебе почув, буду давати їм вибір, буду. Заспокойся!

- Сподіваюсь, що почув, хоч і не вірю тобі, - ледь хитнув головою Самаель, розчиняючись в повітрі. - Я тебе попередив.

- Хм, попередив, ти диви, нервовий який, - струшуючи невидимий бруд зі свого пальто, пробурмотів Веліал і, ще раз поглянувши на вікно гуртожитку, теж в одну мить зник з даху будинку, розчиняючись в повітрі, як і його брат.