Ялинка миготіла різнобарвними вогниками, по кімнаті поширювався аромат запеченої з яблуками качки, а по телевізору розпочинався якийсь святковий концерт.
Передноворічні клопоти зігрівали серце і єдиним мінусом в цей день можна було вважати відсутність снігу. Зима видалась досить теплою і опадів майже не було.
Петро з Галиною накривали на стіл, аж раптом задзвонив телефон.
- Петро, з прийдешнім вас!, - в слухавці почувся бадьорий голос Миколи, співробітника Петра, з яким вони товаришували з університету.
- І ми тебе з родиною вітаємо!, - заусміхався чоловік, підморгуючи дружині, яка крутилася біля нього, щоб добре все почути. - А що, Миколо, привітати просто вирішив чи новини якісь є?
- Нам керівництво інституту подарунок до свят зробило, директор отримав дозвіл для нашого спелеологічного дослідження в Атлантиді!, - радісно повідомив товариш Петра. - Одразу після Нового року можемо до тієї печери їхати.
- О, чудова новина, дякую, що одразу зателефонував!, - вигукнув чоловік і продовжив обговорювати з другом підготовку до поїздки.
Галина принесла салати та бутерброди на стіл і примостилася поруч з чоловіком, зазираючи йому в очі.
- А що, я вірно все зрозуміла, ви до печери якоїсь їхати зібрались?, - поцікавилась жінка.
- Так, дозвіл вже декілька місяців отримати намагаємось, ще з літа, - кивнув Петро. - От нарешті зможемо подивитись на печеру Атлантиду самостійно, а то все лише по звітах аналіз проводити доводилось.
- Якась особлива печера та, що ви хотіли там побувати?, - запитала Галина.
- Так, дуже специфічна. В основі порід глина наче, але там декілька разів знаходили дуже цікаві мінерали, - кивнув Петро. - Є підозра, що вглибині якісь жили проходять, але ми ці висновки лише теоретично робили.
Галина ще трохи порозпитувала і втекла на кухню, звідки почувся її приглушений голос.
Через певний час Петро пішов за жінкою, так як потрібно було вже сідати до столу. За зачиненими дверима, прикриваючи рукою телефон, Галя щось швидко розповідала своєму невидимому співрозмовнику.
- От же ж, язиката Хвеська, - похитав головою чоловік. - Я ще навіть дозвіл той не бачив, а ти вже розповіла всім про поїздку. Як і про передноворічну премію, про яку я просив помовчати, щоб ми могли телевізор новий купити. А через твій довгий язик мусив куму гроші на ремонт автомобіля позичати, який його син розбив на минулому тижні.
- Та я ж тільки кумі і сестрі зателефонувала, - зашарілася Галя, швидко завершивши розмову. - Ну, ще сусідці пару слів сказала...
- І як ти за десять хвилин встигла стільки бесід провести, - похитав головою Петро. - Гаразд, що вже з тобою зробиш, пішли за стіл.
Саме святкування пройшло досить спокійно та затишно. Після півночі до подружжя в гості прийшли брат Петра з дружиною та донькою, які мешкали неподалік. Потім ходили на вулицю і дивились на феєрверки. А наступного дня, з родиною та кумами, їздили в центр міста дивитися на ялинку та фотографуватися біля святкових декорацій.
Через два дні Петро з Миколою вже сідали в потяг, щоб вирушити на захід до славнозвісної печери.
Хоч морозу та снігу цієї зими не було, але холод в глибині гірського кряжу, до якого входили Медобори пробирав до кісток.
Вважалось, що Товтри створились з залишків морського рифу, який простягався в глибинах давнього океану Тетіс, саме через цю особливість місцева флора та фауна були унікальними і в печерах часто знаходили залишки закам'янілих водоростей та мешканців моря.
Печера Атлантида відрізнялася від своїх сестер, адже в її структурі сформувались нестандартні утворення, які вказували на більш давню історію виникнення цього місця.
Чоловіки провели в печері майже цілий день і заночували в невеликому селищі, яке розкинулось неподалік від гори.
Вночі Петру наснився дивний сон, в якому він розмовляв з тінню зниклого археолога, який сотню років тому досліджував ці гори і заблукав у лабіринтах печери.
- Я знайшов дивовижної краси утворення, яке не схоже на відомі нам мінерали, в середині блакитних кристалів миготять справжні зорі, які переливаються при світлі ліхтарів, - шепотіла чоловіку тінь. - Мене так зачарувала краса того місця, що я втратив лік часу і отямився лише тоді, коли зрозумів, що сил рухатись вже немає.
- І ти там загинув?, - здивовано запитав Петро.
- Я залишав позначки і намагався вийти з печери, але певно Капуш розгнівався на мене за те, що в його володіння зайшов, і Блуд підгірний на мене наслав... ех, попереджали ж старі люди, що не слід самому в ту печеру йти, не послухав...
- Сумна історія, - зітхнув Петро. - А до мене чого прийшов?
- Ти зможеш до тієї чарівної породи підійти, - прошепотіла тінь, розчиняючись в темноті, - твоя кров... ти зможеш... я наведу... покажу...
Потім всю ніч Петрові снились переходи та невеликі лази в печері, спуски та завмерлі кам'яні брили, через які його вела тінь археолога, що показувала чоловіку орієнтири, які слід було запам'ятати.
Наступного ранку чоловік розповів товаришу про дивний сон, але той лише посміявся над Петром.
- Та ми ж весь день по тих переходах лазили, ото тобі таке й наснилося, - відмахнувся Микола. - Але якщо побачиш знайомі орієнтири, то ти скажи, може дійсно чародійну породу знайдемо.
До обіду все проходило як і в попередній день, нічого незвичайного чоловіки не помітили і сіли перекусити на пласкому камені, що лежав посеред печерної зали.
- Дивись яка незвична кімната, стеля наче сферична, а по центру камінь цей, на вівтар схожий, - запивши бутерброди водою з пляшечки, сказав Микола.
- Коль, а я ж вже проходив тут раніше, - роззирнувшись, сказав Петро.
- Та ну, коли це, якщо ти зі мною постійно, - недовірливо вигнув брову його товариш.
- Так тінь археолога тут вночі проводила, - сказав чоловік, після чого Микола знову почав сміятися.
- Я тобі доведу, - впевнено сказав Петро. - Я відчуваю, що сон той незвичним був.
- Гаразд, - кивнув Микола. - І як ти хочеш доводити реальність свого сну?
- Он, бачиш той лаз?, - Петро вказав другу на невелику дірку біля самої землі. - Ми ж там не проходили, вірно? Так от, за ним одразу великий камінь, що наче перекриває прохід, але по праву руку можна пробратися до великої зали. В ній підлога під нахилом йде і обривається, перепад між поверхнями десь десяток метрів, не більше, можна закріпити кілки і на мотузці спуститися спокійно. З тієї зали буде прохід в половину мого зросту, а за ним довгий тунель в якому починаються мітки, що залишала тінь...
- Що ж, пішли тоді, - почухавши потилицю, занепокоєно сказав Микола. - Дуже дивно, що ти так детально маршрут описав, без краплі сумніву... може дійсно там щось є.
Через десять хвилин чоловіки стояли над невеликим обривом, розглядаючи виступи та тріщини на стіні, де можна було б надійно закріпити мотузку.
- Знаєш, коли я побачив той камінь, то ще не вірив тобі, - тихо сказав Микола. - Але зараз я вже боюся...
- Чого?, - здивовано вигнув брову Петро.
- Це ж виходить, що та тінь археолога реально до тебе в сон приходила і всі ці байки про духів гір, демонів та підгірний блуд реальні?!, - ще тихіше відповів чоловік.
- Ну, може й так, - знизив плечами Петро. - Але боятися не має чого... не знаю, як тобі це пояснити, але в мене дуже спокійно на душі, наче я додому повернувся після довгої мандрівки.
- Знаєш, тепер мені ще більш лячно стало, - здивовано поглянув Петро на товариша.
- Так, годі лякати один одного. Дивись, он наче розщілина для кілочка непогана, полізли вниз, - відмахнувся від друга Петро, повертаючись до аналізу структури гори.
В довгому коридорі, який втікав вглиб скелі, дійсно почали зустрічатися позначки, про які розповів Петру археолог. Самого скелету чоловіки не знайшли, хоча Микола дуже уважно розглядав підлогу, щоб ненароком не втрапити в залишки, що мали б залишитися після чоловіка, який наснився його товаришу.
- Та він наче в іншому місці помер, про якусь тріщину велетенську розповідав, в яку впав, коли втратив свідомість від голоду, - заспокоїв друга Петро. - Але дорогу туди тінь мені не показувала, певно не хоче, щоб тривожили.
- Що ж, - полегшено зітхнув Микола. - Ми до такого рішення позитивно ставимось і шукати скелети не будемо.
В невеликій залі, через яку пробігав один з рукавів, що відгалузився від довгого коридору, Петро зупинився, уважно приглядаючись до стіни.
- Десь тут, - прошепотів чоловік, перевіряючи невеликі заглиблення, що виділялися на гладенькій поверхні.
- Ось, - радісно вигукну Петро, розглядаючи всередині одного з заглиблень блакитні кристали, в яких танцювали цілі галактики, переливаючись чародійним світлом.
Чоловіки з захопленням розглядали свою знахідку і обережно відділили декілька кристалів від друзи, яка намертво засіла в камені.
- Їх оформити потрібно і віддати в геологічне товариство, - сумно сказав Микола, розглядаючи кристалик на своїй долоні. - В нас за домовленістю немає ніяких прав на знахідки.
- Угу, знаю, - кивнув Петро. - А потім ще рік просити хоча б один малесенький шматок, щоб провести аналіз і завершити дослідження.
- Слухай, а давай собі залишимо по одному і аналіз проведемо, - з надією запропонував Микола.
- Та я не проти, тут нічого кримінального не має, просто дурні правила, - зітхнув чоловік, відповідаючи другу. - Але потім ще якось результати перевірки потрібно подати, щоб не здогадались, що ці камінці у нас.
- Нуу, а якщо запит на детальний аналіз в їх центральну лабораторію одразу зробити, запропонувавши на обмін детальний опис маршруту, яким ми рухались в печері, перед тим як натрапити на кристали, - подумавши трохи, сказав Микола.
- Хм, а це може спрацювати, - зрадів Петро. - Візьмемо з надісланого підтверджену нами інформацію про структуру, яка співпадатиме у звітах з дослідженнями чужої лабораторії, а все інше, що самі перевіримо, теоретичним аналізом та висновками називати будемо.
На цьому й порішили. Зробили фотографії друзи на мобільний, детально відзняли й саму печеру, в якій знайшли кристали, і попрямували спокійно на вихід.
- Дивно все ж таки, чому на того археолога ця знахідка так подіяла, а ми легко залишили те місце, - задумливо сказав Микола, поки вони відчищали одяг від глини.
- Він щось сказав про те, що я зможу спокійно підійти до кристалів, щось про мою кров і таке інше, - відповів чоловіку Петро. - Сам не розумію, але думаю, що все не просто так. Хочу дізнатись, дуже хочу, але в кого запитати, не знаю...
- Ну, не всі таємниці мають бути розкритими, - посміхнувся Микола. - Нам і так чудовий подарунок зробили, тому не будемо невдячними і не поліземо глибше в ці таємниці.
- Я теж так думаю, - погодився з другом Петро. - Все, що хотіли розповісти, нам сказали. Якщо потрібно буде, то і про інше дізнаємось, а як ні, то на тому й станеться.
Чоловіки подякували духам гір за допомогу, залишили гостинець біля входу в печеру і поїхали додому.
- Знаєш, є ще одна проблема, - прошепотів Миколі Петро, коли вони сіли в електричку. - Не знаю як Галині своїй про знахідку розказати, вона ж всім розповість одразу, ще проблеми будуть потім.
- Ну так не кажи, - знизив плечами Микола, - я своїй не планую розповідати.
- Та ну, якось не хочеться від рідної дружини таке диво приховувати, - зітхнув чоловік, витягуючи мобільний з кишені. - Щось буду думати...
Коли Петро увімкнув екран телефону, то аж відкрив рота від здивування. Перед ним, на одній зі сторінок браузера, який він дуже не так вже й часто запускав, відкрилась казка про язикату Хвеську. І це враховуючи те, що інтернет був вимкненим взагалі. Чоловік вирішив, що дивуватись сильно не потрібно, так як за останні дні багато чого незвичного вже сталось. Потрібно просто прочитати давно забуту казку, якщо йому пропонують це зробити.
Поки Петро читав казку, а Микола почав дрімати, на сусідньому кріслі, що знаходилось у паралельному ряду, високий статний брюнет замовив горнятко кави у провідника і усміхався, спостерігаючи за задумливим виразом обличчя спелеологів.
- Хм, рибу під кущами та бублики на деревах я посеред міста їй не організую, але деякі ідеї, як у дружини відбити бажання пліткувати, у мене вже є, - прошепотів Петро, завершивши читати казку.
Поруч з Самаелем з'явився Веліал, який навіть не матеріалізувався повністю, так і залишаючись невидимим для смертних.
- І навіщо ти йому допомагаєш? В нього дружина з магією давніх сутностей, які заманюють людей розмовами у хащі та болота, - незадоволено сказав демон. - Я якраз збирався енергію витягнути після її розповсюджувань таємниці та під час емоційного стресу, що точно почався б під час скандалу.
- Він нащадок самого Капуша, - надпиваючи каву, яку йому тільки-но принесли, відповів брюнет. - Ти ж пам'ятаєш, що цей гірський дух дуже любить молодих дівчат і заманює їх у свої володіння. Жертва наче в тумані знаходиться, але деякі приходять до тями і повертаються додому. Старий не злий, тому відпускає дівчат спокійно. Повертаються одиниці... а деякі з них були вагітними, хоча нічого не могли сказати про те де і з ким провели хоч одну ніч.
- Тобто він далекий нащадок підгірного демона і саме через це спокійно зміг обійти захист чародійної друзи драконів?, - вигнув брову Веліал. - А нічого, що туди інші люди потім прийдуть і дізнаються про те, чого знати не потрібно?
- Нічого, - засміявся Самаель. - Місцеві відьми морок на прохід накинуть, господар печери вже перекрив прохід, а товариш нашого Петра, як і вчені з лабораторії, загублять кристалики і забудуть про них через певний час.
- Тобто ці камінці мали просто потрапити до Петра, тому він Атлантидою і марив декілька років?, - задумливо сказав блондин.
- Так і є, - кивнув демон. - Йому предок захотів передати їх, так як передбачив, що в Петра в цьому році син має народитися з сильним родовим таланом до роботи в печерах і йому потрібне сяйво кристалу з драконової друзи, щоб в силу увійти під час народження.
- Ех, навіть погані персонажі з легенд піклуються про своїх нащадків, - жартівливо похнюпив носа Веліал. - Може й собі спадкоємця завести... як ти там казав твою особливу відьму звати... Вікторія? Ні?
- От тільки спробуй, - в очах Самаеля зібралась темрява.
- Тю на тебе, жартів не розумієш, - відсунувся від брата Веліал і поспішно розчинився в повітрі.
- Просто знаю, що твої жарти не на пустому місці з'являються, - сказав Самаель, допиваючи каву.
Ввечері того дня Петро дивився телевізор, по якому розповідали про скандальні подробиці якоїсь справи у гірничодобувній галузі. Галина зайшла до кімнати в кінці репортажу, так як заварювала чай собі та чоловіку.
- Ой, це щось про ваших розповідали?, - побачивши назву сюжету, запитала жінка.
- Так, - посміхнувся Петро. - Директора нашого інституту впіймали на відмиванні коштів, з бандитами якимись справи вести почав... але думаю, що він викрутиться, з такими зв'язками...
- Ох, та ти що?!, - сплеснула руками Галина. - Це ж треба таке...
- Дивись тільки не розповідай нікому, а то одна справа по телевізору сказали і ніхто з знайомих не пов'яже цю інформацію з нами, а зовсім інша, якщо від тебе почують і до мого керівництва це дійде. Ще подумають, що я поширюю всі ці розмови, щоб директору життя попсувати.
- Та ти що, я ж лише про дрібниці різні з подругами говорю, а про таке ніколи, - замахала руками жінка.
- Ото й добре, - кивнув Петро, витягуючи з кишені маленьку коробку, в яку заховав кристал. - А то ще знайдуть в мене ось цю красу і відберуть. Поглянь, диво яке знайшов в печері. Хочу провести аналіз, але потім додому поверну.
- Ох, дійсно диво справжнє, - Галина обережно взяла кристалик в руку.
Перед сном Петро переглядав новини в інтернеті і знайшов вигадану статтю про комету, яка летить до Землі.
- О, дивись, сьогодні зафіксували наближення гігантської комети, - чоловік показав фото дружині. - По розрахунках вона має впасти десь на території нашої держави.
- Та ти що?! І що пишуть, це небезпечно?, - перелякано запитала Галя.
- Та наче має згоріти основна частина в атмосфері, - задумливо відповів Петро. - Гадаю, що нічого страшного не буде.
Декілька днів Галина трималася, але під час відвідування манікюрного салону, куди прийшла разом з подругою, не змогла промовчати, так як жінки вихвалялися прикрасами, які їм купили їх чоловіки.
- Та що там ці камінці, - фиркнула Галина. - А мій в Атлантиді дослідження нещодавно проводив і дивовижні блакитні кристали привіз, в середині них справжні зорі миготять та переливаються...
Наступного дня до Петра приїхав директор інституту. Виявилось, що його дружина була в тому ж салоні, що і Галина, і чула всі її розповіді. Жінка знала про роботу чоловіка досить багато, зокрема й про експедицію в Атлантиду, дозвіл для якої той зміг отримати, направивши туди своїх підлеглих.
- Петре, от чому ти не розповів про кристали, які ви привезли з печери, - хитаючи головою, сказав чоловік. - Передали дріб'язок в геологічне товариство, ще й запит аналізу зробили, а самі приховали, що щось взяли таки.
- Та не брали ми нічого, Федір Петрович, - здивовано сказав Петро. - Чого Ви взагалі так подумали? Ми ж детальний звіт подали...
- Так дружина твоя сказала, - насупивши брови, директор розповів про вихваляння Галини в манікюрному салоні. - ... і детально описала ті кристали!
- Так я їй просто фотографії показував, - знизив плечами чоловік.
- Хм... Галино, можна Вас на хвилинку?, - покликав директор жінку, яка крутилася в коридорі, прислухаючись до розмови чоловіків. - Скажіть чи приносив ваш чоловік блакитні кристали після експедиції? Ви ж про них в салоні наче розповідали.
- Т-так, - позираючи на Петра, відповіла жінка. - Приносив.
- От бачиш, - задоволено сказав директор.
- Федір Петрович, вона все що чує перекручує і часто так фантазує, - махнув рукою Петро. - Ну от запитайте щось про той день в неї і самі побачите.
- Хм, що ж... Галино, а що ще сталось тоді коли ваш чоловік повернувся з експедиції?, - невпевнено кивнувши, поцікавився директор.
- От навіщо ти про мене таке говориш, нічого я не вигадую!, - образилася Галя на Петра і відповіла директору, вирішивши довести таки свою правоту на відомих фактах. - В той день зафіксували комету, яка летить до Землі і має впасти на території нашої держави, тоді в інтернеті про це багато писали, - пригадала жінка.
- Хм, дивно, не чув про таке, - задумливо сказав Федір Петрович. - Ну, може Ви на фейкову статтю натрапили...
- Так про політичні новини чи ще про щось таке, що Ви могли б знати, нехай розповість, - відкинувшись на спину стільця, запропонував Петро.
- О, точно, це ж тоді репортаж про Вас показували, - радісно згадала Галина.
- Дійсно? І що там про мене говорили?, - розгублено поцікавився директор.
- Я розумію, що Вам про таке згадувати неприємно... але якщо вже питаєте... одним словом, Вас тоді впіймали на фінансових махінаціях, які Ви проводили через зв'язки з бандитами, - швидко сказала Галина. - Аде ж певно все вже гаразд, якщо Ви тут, а не в камері сидите.
- Що?!, - обличчя Федора Петровича почервоніло від злості. - Та що ти... як ти... що ти собі дозволяєш! Я за розповсюдження такої брехні на вас до суду подам!
Петро, стримуючи посмішку, швидко почав вибачатися перед директором, нагадуючи тому про свої слова, що мовляв дружина з фантазією, любить домальовувати якісь нісенітниці до фактів, перекручуючи все на свій лад. От як з фотографіями камінців сталося, які вона побачила і навигадувала, наче чоловік привіз такі додому.
- Що ж, - трішки заспокоюючись, сказав директор. - Навчи свою жінку говорити коротко і по суті, а не вигадувати байки, особливо про поважних людей.
- Так, звісно, я над цим працюю, Федоре Петрович, не хвилюйтесь, - запевнив керівника Петро, проводжаючи гостя до дверей.
- От навіщо ти так зі мною, я ж з твоїх слів ту інформацію переказала, - розгнівано почала Галина.
- Щоб ти думала коли і що говориш, а то язика за зубами тримати не можеш, - гримнув на неї Петро і жінка принишкла, згадавши про те, що дійсно обіцяла мовчати пр всі ці новини.
Через декілька днів Галина знову пішла до салону краси і повернулася додому в сльозах.
- Дружина твого директора розповіла всім, що я навигадувала про камінці, тепер дівчата сміються і шепочуться у мене за спиною, - схлипуючи, сказала Галя чоловіку.
- От може це ти добре запам'ятаєш і не будеш більше виносити сімейні таємниці за стіни нашої квартири, - Петро обійняв дружину, намагаючись заспокоїти її.
А через два тижні Галя дізналася про те, що вона вагітна. Вони вирішили декілька місяців нікому про майбутнє поповнення не говорити.
Як не дивно, але про цю новину Петро розповів родичам першим, під час весняних свят, і саме тоді зрозумів, що дружина зробила взимку вірні висновки з тих неприємних ситуацій і справді тепер мовчала про важливі для них речі, як і домовлялися.