Січень видався досить морозним. Снігова ковдра вкривала землю і міріади кристаликів переливались різними барвами у сонячному світлі, наче коштовні камінці, які розсипала чародійка Зима, коли пролітала над містом у своїх санях.

Андрій, потягуючись, відійшов від вікна. Зимові свята завершились і необхідно вже було братися до роботи.

Мобільний телефон весело завібрував на столику, сповіщаючи власника про новий вхідний дзвінок.

- Привіт, синку. Як ти?, - чоловік скривився, почувши голос матері. Потрібно було глянути на екран, перед тим як зняти слухавку.

- Так, привіт, все гаразд. А ви там як?, - відповів Андрій.

Він непогано ставився до батьків, систематично надсилав їм гроші та подарунки. Але зайвий раз згадувати про своє походження успішний співробітник великої компанії не любив.

Звичайна родина з села, без видатних пращурів, без історії та досягнень. Батько закінчив училище і все життя пропрацював водієм, мама - вісім класів середньої школи і до пенсії ходила на ферму до корів, працюючи дояркою.

Він був пізньою дитиною, іноді здавалось, що батьки ставляться до нього як до онука, а не сина. А якщо все це взяти в комплексі з їх місцем проживання та примітивним мисленням, то інакше як до старих родичів Андрій до них ставитися не міг.

- Ох, синку, помаленьку... в батька ноги болять, ледь ходить вже, не знаю навіть чи зможе той сніг розчистити біля будинку, - забідкалася мати. - А ти скоро до нас приїдеш? А то такий заклопотаний з тою роботою, що ні на Різдво, ні на Новий рік не зміг з міста виїхати.

- Не знаю, - Андрій заплющив очі, намагаючись розмовляти спокійно. - Мамо, в мене дуже багато роботи. Фірма сама працювати не буде.

А сніг той не чіпайте, продукти в вас є, чого зайвий раз з подвір'я виходити. Якщо дуже буде потрібно, то я комусь з хлопців зателефоную, вони привезуть все те, що вам може знадобитися.

- Та нам б тебе побачити. Твої хлопці щотижня самі заходять, цікавляться що потрібно і як здоров'я, - зітхнула жінка. - Сашко одружуватися надумав навесні. Ти хоч на весіллі плануєш бути? Ви ж так товаришували в школі.

- Не знаю, якщо час буде, - невизначено відповів чоловік і вирішив завершувати розмову. - Все, мені бігти потрібно. Батьку привіт передай.

- Ох, так, синку, звісно. Ми тебе любимо і чекаємо, - сказала матір на прощання.

- Угу, і я вас, бувай, - мугикнув Андрій, натискаючи на завершення виклику.

Життя в місті подобалось молодому чоловіку значно більше, ніж безлике існування в селі. Там з ранку до ночі не розгинаєш спини, а результату за все життя не бачиш. Тут темп значно більший та приємніший, щоб досягнути чогось не потрібно виснажувати себе важкою роботою, достатньо активного спілкування, розуму та хитрощів, які допомагають обходити конкурентів.

Андрій випив ранкову каву, переглядаючи новини в світовій мережі, і поспішив на роботу.

Їхати потрібно було далеченько, спочатку на маршрутному таксі, а потім ще й на метро, але гарна оплата праці та високий рівень компанії, в якій працював Андрій, були того варті.

Сіра офісна будівля, схожа як дві краплі води на своїх сусідок-сестер, приємно зігрівала погляд чоловіка. Він пишався тим, чого зміг досягнути за ці роки: престижна робота... нецікава, але з гарною заробітною платою; квартира... невелика і в кредит, але своя ж; впливові друзі... так, їм потрібно було постійно нагадувати про себе, але зараз ж усі так живуть, якщо хочеш виділятися - рухайся, крутись, а так, то всім давно байдуже на оточення.

Андрій привітався з колегами і зайняв своє місце, переглядаючи вхідні листи на пошті.

- Перепічка, ти чого сидиш, у нашого відділу ж нарада з директором через п'ять хвилин?!, - колега штурхнула Андрія у плече, пробігаючи повз нього до зали нарад.

- Оу, що? Біжу!, - чоловік швидко схопив блокнот з олівцем і, вимикаючи дорогою звук на мобільному, побіг за співробітниками, які якраз заходили до приміщення.

Сама нарада пройшла досить спокійно. Директор провів аналіз показників роботи відділу, вислухав доповідь керівника напрямку та зазначив загальні етапи розвитку на майбутнє.

Коли всі поверталися на робочі місця, Андрія зупинив його колега.

- Слухай, нам там меблі перенести потрібно на третій поверх. Не допоможеш?, - посміхаючись, запитав чоловік, імені якого Андрій не пам'ятав.

- Ні, вибач, в мене зі спиною проблеми, не можу, - відмахнувся Перепічка, навіть не зупиняючись. А коли його співробітник відійшов вже на десяток кроків, додав, - я з села переїхав до міста не для того, щоб руками працювати, так що не дочекаєтесь.

Робочий день проходив стандартно, за дзвінками та обробкою отриманих матеріалів Андрій навіть не помітив, що вже обід.

- Перепічка, тут потрібно швидко відповідь надіслати нашим замовникам, з роз'ясненням, - підійшов до молодого чоловіка керівник відділу. - Їх Наводна веде, але сьогодні вона не вийшла, на лікарняному. Можеш затриматися? А то ще на свята запит надіслали, в них ж вихідних не було.

- Вибачайте, в мене проблеми з травною системою, якщо не пообідаю вчасно, то погано буде, - відмахнувся Андрій, ховаючи мобільний у кишеню. А коли керівник відійшов, то додав, - от же ж, всі зайвої роботи накинути хочуть, я не для того сюди прийшов, щоб за інших розгрібати проблеми.

Обідати чоловік ходив у невеличкий кафетерій, що знаходився неподалік від роботи. Готують смачно, коштує все недорого, що ще хотіти офісному працівнику.

Зайнявши дальній столик біля стіни, Андрій смакував гарячими стравами, переглядаючи повідомлення в мережі.

- Вибачте. Біля Вас не зайнято?, - чоловік підвів очі на голос і побачив чарівну блондинку, яка стояла біля його столика з горнятком кави та круасанами.

- Так, звісно ж, прошу, - заусміхався Андрій, розглядаючи привабливе обличчя та спокусливу фігуру співрозмовниці.

Жінка посміхнулась у відповідь, розправляючи кофтинку при цьому, явно відмітивши, що сподобалась чоловіку.

Ненав'язлива розмова розпочалась сама собою. Обговорювали страви в кафе та погоду, зимові свята та літній відпочинок, все, про що могли згадати, лише б не припиняти спілкування.

- Сьогодні мали в кіно сходити, але подруга захворіла. Не знаю чим тепер вечір зайняти, - сумно зітхнула Олена.

- А може разом його проведемо?, - наважився піти на штурм дівочого серця чоловік. - Можемо в кіно сходити, або в мене повечеряти, а потім фільм подивитися.

- Ну, я навіть не знаю, - жінка почала задумливо накручувати світлий локон на пальчик. - А ти винаймаєш квартиру чи з батьками живеш?

- У мене власна квартира, - гордо відповів Андрій, задоволений тим, що може повихвалятися перед чарівною співрозмовницею. - Батьки в іншому місті живуть, у них там аграрний бізнес.

- О, як цікаво, - Олена торкнулася руки Андрія своєю долонею. - Якщо сам мешкаєш, то я залюбки приїду. Давай адресу.

Щасливий Перепічка повертався до офісу мов на крилах, вибудовуючи в голові плани на вечір та фантазуючи про чарівну спокусницю, яка точно буде сьогодні в його обіймах.

Постійно позираючи на годинник, Андрій швидко розсилав розрахунки та необхідну інформацію клієнтам, вимкнувши робочий телефон за годину до кінця робочого дня. Все мало бути ідеально, тому необхідно зайти до супермаркету, замовити вечерю, прибрати в квартирі, ну і затримуватися на роботі точно не потрібно.

- Хлопче, ти наче не зайнятий зараз сильно, - до Андрія підійшов директор. - Необхідно зустріти наших клієнтів, які прилітають через півгодини. Якраз поки реєстрацію пройдуть, ви встигаєте туди доїхати, водій вже чекає на когось з вас внизу.

- Ой, знаєте, до мене мама через годину має приїхати, ми до лікаря в Діагностичний центр записались, вона в мене хворіє, так що ніяк не зможу. Вибачте, - сумно похитав головою Перепічка.

- А, ну це святе, біжи тоді вже, маму ж зустріти теж потрібно, - закивав директор і підійшов до іншого співробітника.

Андрій провів його поглядом і прошепотів:

- Думає, якщо я з села, то мене можна на дрібні завдання відправляти, наче хлопця на побігеньках. Не на того напали, не для цього я у місто переїхав.

Швидко вимкнувши робочий комп'ютер, молодий чоловік попрощався з колегами і побіг на вулицю.

На сьогодні ще було стільки справ, та й таких приємних, що все всередині просто співало від передчуття чогось грандіозного.

Можливо Оленка його доля і він нарешті отримає постійного партнера. Вдягається вона досить дорого та вишукано, тобто гроші має, зовнішність взагалі супер, так і хочеться швидше затягнути її у ліжко, та й розмову підтримати може... що ще потрібно чоловіку від жінки? Вірно, нічого, вона майже ідеальна. А якщо ще й закохається в нього і буде слухняною, то про краще й мріяти не має сенсу.

З самого ранку хтось грюкав у двері. Голова у Андрія боліла, думки відмовлялися збиратися до купи, а в роті наче утворилася пустеля.

Дзвінок у двері і знову це грюкання.

- Та що ж це таке..., - ледь рухаючи губами, прошепотів чоловік.

Скільки ж він вчора випив і головне навіщо.

В голові склався образ усміхненої блондинки, яка витягує з пакету пляшку дорогого вина... от вона ходить по квартирі... цікавиться умовами кредиту, з захопленням розглядаючи краєвид з вікна... у неї тоді ще сповзла кофтинка, відкриваючи не лише плечі, а й інші цікаві частини тіла... Андрій їй розповів, все розповів, навіть документи показав... а потім вони цілувалися і пили вино... все, це останній спогад.

- Олена, - хрипло покликав Перепічка, сподіваючись, що дівчина ще не пішла. Але в квартирі він був сам.

Знову дзвінок у двері і гуркіт.

Андрій, похитуючись, одягнув домашні спортивні штани і пішов відчиняти.

За дверима стояло двоє масивних чоловіків, які, навіть не привітавшись, заштовхали Перепічку до квартири. За ними прослизнула Оленка і зачинила вхідні двері.

- Слухай сюди, хлопче, якщо не хочеш проблем з поліцією, то квартиру мусиш звільнити протягом доби, - розбризкуючи слину, сказав один із здорованів.

- Щ-що? Тобто звільнити?, - Андрій ніяк не міг зрозуміти, що від нього хочуть. - Оленко, що відбу...

Сильний удар в живіт не дав молодику договорити. Перепічка закашлявся, згинаючись навпіл від болю.

- Забираєш свої речі і валиш з квартири, щоб завтра тебе тут не було! Так більш зрозуміло пояснюємо?, - запитав другий здоровань, який вдарив Андрія.

- Я не розумію, - з сльозами на очах прохрипів чоловік.

- Та я тобі зараз..., - прогарчав агресивний гість, знову замахуючись кулаком.

- Зачекай, зачекай, - Олена перехопила кулак здорованя, притискаючись до нього своїм струнким тілом. - Я йому поясню, а то ще свідомість втратить і не зрозуміє нічого.

- Хм, ну давай, - посміхнувся беззубим ротом бугай, опускаючи руку Олені нижче талії. - Але швидко, в нас на сьогодні ще дві розмови заплановано.

Дівчина закивала і повернула голову до Андрія. Вираз її обличчя змінився в одну секунду. Замість усміхненої спокусниці перед молодим чоловіком стояла холоднокровна мегера, з якими Перепічка намагався не спілкуватись взагалі.

- Андрійко, вчора ти переписав цю квартиру на одну хорошу людину, всі документи завірили нотаріально і ти не маєш права тут знаходитися. Тобі дозволяють забрати речі і виїхати, якщо ти цього не зробиш протягом доби, то опинишся на вулиці без своїх речей або в поліції, - чітко проговорила жінка, жодного разу не посміхнувшись.

- Не може цього бути, - насупився чоловік, намагаючись хоча б щось пригадати.

- Може, в тебе ще є час перевірити все в реєстрах і перечитати документи. Завтра вранці тебе тут не має бути, - спокійно сказала Олена. - Хлопчики, поїхали. Він нас зрозумів.

- Угу, по морді видно, - засміявся один зі здорованів і його підтримав товариш.

Трійця покинула квартиру, а шокований Перепічка не знав що йому робити далі. Він кинувся до документів у шафці, але там було порожньо.

Будильник сповістив, що час збиратися на роботу... але яка робота, коли в нього такі проблеми. Хоча, у них ж є юрист, можна проконсультуватися.

Андрій швидко вдягнувся і вискочив на вулицю, викликавши таксі, щоб не втрачати дорогоцінний час на громадський транспорт.

В офісі, одразу біля ліфту, молодого чоловіка зустрів керівник відділу:

- О, Перепічка, ти мені якраз й потрібний, пішли.

- Але ж я..., - почав було Андрій.

- Ніяких "але", на нас директор чекає, - відмахнувся керівник, навіть не поглянувши на співробітника.

В кабінеті директора якраз завершилась нарада з відділом маркетингу і люди поверталися на робочі місця, обговорюючи завдання, які отримали від керівництва.

Чоловіки зайшли до кімнати і сіли у крісла для гостей, біля т-подібного столу.

- Перепічка, ти мене розчарував, - без привітання почав директор.

- Я? Але чому?, - здивовано запитав Андрій, перебираючи подумки всі можливі варіанти своїх вчинків, які могли б засмутити керівника.

- Я вчора телефонував в Діагностичний центр, у самого нещодавно матір серйозно хворіла, вирішив допомогти, знаю їх ціни... так от, ніяких записів у вас там не було, - насупив брови директор.

- Я дні переплутав, - швидко збрехав Перепічка. - Сам як дурень на вокзалі годину прочекав, а мама на наступному тижні має приїхати.

- І проблем зі здоров'ям в тебе немає, - додав керівник відділу, підтримуючи гнівний погляд директора.

- Та то нещодавно щось печінка боліти почала, я ще не перевіряв, - розуміючи, що вже сильно перегинає палицю, тихіше відповів Андрій.

- А ще вчора до тебе не змогли додзвонитися клієнти, яким ти надіслав чужий аналіз біржі. З трьох організацій! Це дуже серйозне порушення, розповсюдження персональної інформації клієнтів категорично заборонене, - продовжив директор. - Ми дуже здивувалися, коли побачили вимкнений телефон на твоєму робочому місці.

- Я певно випадково..., - почав було виправдовуватися молодий чоловік.

- Досить, дуже багато обману та безвідповідальності від однієї людини, - похитав головою директор. - Заяву на звільнення за угодою сторін і щоб завтра я тебе в офісі не бачив, інакше за статтею звільню. Ти мене зрозумів?

- Так, але..., - знову почав Андрій.

- Все, вільний, розмову завершено, - гримнув директор.

Перепічка поплентався до свого робочого місця, розуміючи, що втратив і роботу, і житло, одночасно. Ще й кредит на квартиру залишився.

Чоловік складав речі, стримуючи сльози. Тепер йому доведеться їхати до батьків, на оренду квартири коштів не має, варіантів з роботою теж, а жити ж потрібно якось. Може в автопарк у селі візьмуть, там батько працював і Сашко наче якимось начальником в них працює...

Поруч з чоловіком, ніким непомічені, стояли Самаель з Веліалом.

- Ти мене здивував, - сказав блондин, потираючи підборіддя. - Навіть не заважав в цей раз.

- Я давав йому вибір, - знизив плечами брюнет. - Вчора весь день був насичений роздоріжжями, які він вправно ігнорував, обираючи зручні для себе повороти.

- Емоційні сплески нащадків нижчих інфернальних істот слабкі, але теж підійдуть, - посміхнувся Веліал. - От так дивишся на цього невдаху, навіть не сказав би, що він силу Лиха має.

- Краплину, - хмикнув Самаель. - Якби не переводив всі проблеми на оточуючих, то не постраждав би від ефекту бумерангу, який від його природнього дару приходить. Ми б тоді навіть ним не зацікавились.

- Ну, для мене цей варіант, який ми зараз маємо, більш актуальний, - засміявся демон. - Та й дівчинку таку цікаву собі для обробки знайшов. Майстер обману, ще й красуня.

- Ця вибір вже давно зробила, та й надприродного в ній нічого не має. Невже тебе звичайні люди цікавити почали?, - вигнув брову Самаель, поглянувши на брата.

- Всі мають право вибору, от і я маю що їй запропонувати, - з вогняними сполохами в очах, сказав Веліал.

- Хм, твоє право, - кивнув брюнет, розчиняючись у повітрі. - Дивись, тільки не загравайся, пам'ятай про домовленість.

- Пам'ятаю, пам'ятаю, - відповів Веліал, посміюючись над тим, як Андрій намагався одночасно впіймати монітор та улюблену кружку з кавою і в результаті впустив все на землю. - О, тепер ще й вартість монітору відшкодовувати. Ото ж дійсно Лихо справжнє.

Демон розчинився у повітрі, плануючи цікаву розмову на вечір. А Перепічка так і стояв біля столу, розглядаючи шматки улюбленого горнятка, які лежали біля його ніг... чи може роздумуючи над уламками долі, яку він спромігся так швидко розбити, через свій егоїзм та самовпевненість.