Йоль
Попелюшка
Червона шапка
Русалонька
Ніч перед Різдвом
Троє поросят
Спляча красуня
Дюймовочка
Піноккіо
Колобок
Красуня і чудовисько
Рукавичка
Івасик-Телесик
Калиточка
Лисичка-суддя
Язиката Хвеська
Вовк в овечій шкурі
Три брати
Красуня і чудовисько

Слабкий світанок тільки-но почав відвойовувати свої права у ночі, а у будинку Антона Степановича вже було гамірно і ніхто не спав.

- Татку, будеш їхати повз фабрику, обов'язково за тканиною заверни, - старша донька, заварюючи термос з кавою, нагадала батьку про своє прохання. - Ти ж знаєш, що у мене заручини скоро, а сукню так і не пошили.

- В столиці ж практично живемо, чому просто не замовиш або в спеціалізований магазин не заскочиш?, - скривився чоловік, завершуючи ранній сніданок.

- Бо я хочу сукню з тієї ж тканини, що у мами на весіллі була, - вперла руки в боки донька, незадоволено поглядаючи на батька.

- Так, зрозумів, заїду, - сумно зітхнув чоловік, згадуючи свою дружину, яка померла коли дівчатка були ще зовсім малими.

- А мені солодощів привези, таких як в дитинстві купував, і марципанових поросят обов'язково, гаразд?, - середуща донька поцілувала старого в щоку, заглядаючи йому в очі.

- Привезу, - кивнув Антон, розуміючи, що простіше зробити невеликий гак і заїхати за смаколиками, аніж переконувати доньку, що краще було б пошукати такі ж в інтернеті. Все одно скаже, що смак не той чи ще щось.

Молодша донька мовчки пакувала обід батьку, навіть не поглянувши на сестер, які щебетали навколо татуся, вимагаючи подарунки.

- Марічко, а ти чого мовчиш?, - Антон подивився на свою дитину, яка так мало спілкувалася з оточуючим світом після смерті матері, поринувши з головою у свої книги. - Невже нічого не хочеш?

- Хочу, - тихо відповіла дівчина. - Хочу щоб ти не їхав туди.

- Доню, ти ж знаєш, що це наш заробіток, - зітхнув чоловік. - Я вже замовлень набрав минулого разу.

- Знаю, але все одно негативно ставлюсь до таких поїздок, - хитнула головою дівчина, закриваючи термобокс з обідом. - Ти обіцяв, що пошукаєш замовників на мирній території, але знову їдеш на границю зони бойових дій.

- Ну, там люди ж теж живуть, їм потрібні товари, - знизив плечами Антон.

- Угу, ті люди давно могли б переїхати на спокійніші території, але хитрують, щоб отримувати кошти від обох держав, - сіпнула плечем Марічка.

- Вони будинки та землі свої залишати не хочуть, - фиркнула старша сестра. - І мають право. Хто тим політикам винен, що вони владу поділити не можуть.

- Ставлення людей до ситуації і їх підтримка однієї чи іншої влади на таких територіях дуже важлива для вирішення конфлікту в той чи інший бік, - похитала головою Марічка.

- Ох, дитино, забагато ти читаєш, голову такими складними питаннями забиваєш, - зітхнувши, батько поцілував доньку у лоба і подякував за ланч бокс, який забрав у неї.

Поцілувавши старших доньок, Антон поспішив до свого мікроавтобуса, який прогрів та підготував до дороги, ще перед сніданком.

Марічка вискочила за батьком, коли той вже сів до кабіни і хотів закривати двері.

- От дурне, чого на холод такий роздягнена вибігла!, - чоловік з незадоволенням та турботою почав сварити свою меншу дитину.

- Татку, ти питав що привезти..., - почала швидко говорити Марічка і, побачивши стверджувальний кивок від батька, продовжила, - якщо хтось з тих людей попроситься на мирну територію і явно не засланцем буде, то погоджуйся... без грошей, просто допоможи...

- Ох ти ж, це розмови останні та інтернет тобі голову так забили, - здивовано глянув на доньку чоловік.

- Я чула, що деякі родини дійсно без коштів там і не мають можливості вибратися, хоча принципово не підтримують загарбників, - знітилася Марічка.

- Добре, я тебе почув, - кивнув батько. - А тепер біжи до хати, а то замерзнеш.

Дівчина швидко поцілувала батька у щоку і побігла в тепло.

До своєї цілі Антон Степанович доїхав швидко, купив дорогою донькам подарунки та розпродав замовлений товар.

Невпинно наближалась ніч. Поволі почав падати сніг, вкриваючи чорну землю білим покривалом.

Коли чоловік повернув на зворотну дорогу, то напруження, викликане поїздкою на небезпечні території, трішечки спало і він веселіше почав поглядати на сиву стіну снігопаду перед собою.

Раптом з кущів щось вискочило на дорогу. Антон сіпнув кермо і вдарив по гальмах. Мікроавтобус трохи занесло, повернувши носом до узбіччя, і він з'їхав передніми колесами у придорожню канаву.

- Та що ж це таке, - пропихтів чоловік, вибираючись з авто.

Поглянувши на колеса свого мікроавтобуса, Антон зрозумів, що без допомоги виїхати буде важко і, сплюнувши на землю, пішов подивитися що ж то вискочило на дорогу.

Неподалік, у канаві, сидів худий хлопчина у брудному одязі. Дитина перелякано дивилась на Антона, намагаючись не рухатися, наче звір якийсь.

- Гей, ти чого на дорогу вискочив?, - чоловік підійшов до дитини ближче. - Я ж міг тебе збити, добре, що резину на зимову замінив, хоч снігу майже й не було цьогоріч.

- Нам їхати потрібно, - тихо відповів хлопчик. - Військові не мають другої машини, щоб нам допомогти, а мама хвора, не дійде. Я почув машину і побіг.

- А де твоя мама?, - насупивши брови, запитав Антон.

Коли чоловік повернув голову в той бік, куди вказувала худенька рука хлопчака, то він побачив як з кущів вибігає озброєний чоловік.

- От же ж лихо, - злякався Антон. І, підхопивши здивованого хлопця, кинувся за машину.

- Стійте, стійте!, - закричав воїн, який побачив, що незнайомець намагається захистити дитину. - Свої!

- Так, це наші! Це з ними я про машину говорив, - швидко закивав хлопчак, зрозумівши чому Антон злякався і побіг до авто.

Чоловік ривками видихнув, намагаючись заспокоїтися, і виглянув зі свого укриття.

- Доброго вечора! Героям слава!, - привітався Антон.

- Слава нації – смерть ворогам! І Вам доброго вечора!, - посміхаючись відповів військовий.

Після цих слів Антон з хлопчиком вийшли до чоловіка.

- Ти чого так дременув? Я ж сказав, що зараз наші приїдуть і ми до блокпосту вас з мамою довеземо!, - незадоволено запитав воїн у дитини.

- Так машина ж, - зніяковіло відповів хлопчак.

- А Ви чого тут вночі і до якого міста прямуєте?, - поцікавився у Антона чоловік.

- Так маю дрібний бізнес та ліцензію на торгівлю, от привіз нашим людям на прифронтові території предмети першої необхідності. Та й хлопці на блокпостах замовлення якісь роблять час від часу, - знизив плечами Антон. - Вже розпродався і додому їду, ми біля столиці в селищі невеликому живемо, от туди й прямую.

- Хм, що ж, пощастило вам, хлопче, - підморгнув військовий дитині і, поглянувши на співрозмовника, запитав, - Ви ж їх з собою візьмете?

- Так, звісно, - усміхнувся Антон, згадуючи прохання доньки. - Вона наче знала.

- Що, вибачте?, - воїн здивовано глянув на чоловіка.

- Та донька моя, Марічка, - пояснив Антон Степанович, - я запитав що їй привезти, а вона нічого не попросила, лише перед поїздкою цією вмовляла вивезти з зони бойових дій тих людей, яким це потрібно буде, без оплати, головне щоб не засланці якісь були.

- Яка ж у Вас донька розумниця, - засміявся військовий.

- Є таке, - закивав Антон і сумно додав, - тільки от не так швидко додому доберусь, ми вдвох навряд чи виштовхаємо мій бус з канави.

- Так зараз я своїм бійцям передам, щоб маму цього хлопця забрали з речами і сюди приїхали. Маяк мій вони бачать і швидко нас знайдуть, - витягуючи рацію, сказав чоловік. - Так що витягнемо ми Вас.

- О, чудово, дякую, - закивав старий. - До речі, мене Антон Степанович звати, а Вас?

- Митко кличуть, - військовий простягнув дядьку руку для знайомства і назвав своє звання та прізвище.

Хвилин через двадцять до них під’їхав броньований транспортний засіб з декількома військовими, які радісно привітали Митка і допомогли витягнути мікроавтобус Антона з рівчака.

Чоловіки швидко пересадили жінку до мікроавтобуса і перенесли незначні пожитки нових пасажирів.

- Може побачимось ще, дякуємо Вам, - прощаючись сказав Митко. - Бережіть доньку. Гарної дороги.

Антон Степанович подякував хлопцям і поїхав, ще уважніше вглядаючись у білу стіну снігу, який сипав і сипав.

Через декілька хвилин, після того як бус від’їхав, позаду почулися постріли та пролунав вибух.

- Ти їм не допоможеш, вони знають свою справу, - прошепотіла жінка, побачивши як сіпнувся Антон, поглядаючи у бічне дзеркало.

- Знають, - сумно кивнув чоловік, розуміючи, що військові залишились на дорозі, щоб прикрити їх від’їзд, знаючи щось про переміщення ворога.

Був би Антон сам, можливо й спробував би когось забрати, хоча, не знаючи ситуації, цивільному краще було б не лізти в таке протистояння. Тому чоловік продовжив рух, збільшивши швидкість, так як відповідав за своїх пасажирів і не міг не повернутися до доньок, яких виховував зараз сам.

Далі дорога пройшла без пригод. Командир, на одному з блокпостів, зателефонував знайомій, яка була волонтером і допомагала людям у центрі для біженців. Він домовився, щоб жінка зустріла їх вранці біля самого центру і влаштувала маму з хлопчаком.

- Коли ми від’їжджали, позаду пролунали постріли і вибух, - стурбовано поцікавився Антон у чоловіка. - Ви не знаєте, з хлопцями все гаразд?

- Так, всі живі, - кивнув командир. - Але є поранені. Вони вже на базі, швидко з противником розібралися. Як я зрозумів, їх оглянули і когось мають до госпіталю переправляти, нас попередили, що зі столиці машина вже виїхала, там в лікарні якась апаратура спеціальна є для операції.

- Дякую, добре, що хоч живі всі, - зітхнув Антон і попросив адресу госпіталю до якого відправляють військових, щоб навідатися до людини, яка подарувала йому сьогодні можливість знову побачити доньок.

Доправивши своїх пасажирів до центру допомоги біженцям, Антон поїхав додому, стомлений та стурбований останніми подіями.

- Ти затримався, - Марічка чекала батька на кухні, вкотре розігріваючи воду на каву.

- Та в пригоду втрапив, - відповів Антон, переповідаючи донці про нічну зустріч з військовими та біженців, яких відвіз до центру.

- Який ти в нас молодець, - донька обійняла батька, пригортаючись до його плеча. - Але як же ж таки небезпечно тобі туди їздити. Пообіцяй, що таки спробуєш в місті замовлення брати.

- Та спробую, казав ж, що зараз просто ще не знайшов достатньо клієнтів, - зітхнув чоловік, погладжуючи свою дитину по голові.

- А до того військового вдвох поїдемо, я теж їм за допомогу подякувати хочу, - тихо сказала Марічка.

- Гаразд, завтра зателефоную у госпіталь і запитаю хто прибув з їх частини, - кивнув Антон, погоджуючись з донькою.

Через тиждень Марічка з батьком стояли біля дверей палати у військовому шпиталі.

- Я так сподівався, що з ним все гаразд буде, - похитав головою Антон. - Лікар сказав, що Митку ногу ампутували через важкі ушкодження, тому нас так довго не пускали... хороший хлопець, позитивний такий, ех...

- Не хвилюйся так, головне ж, що живий, - спробувала заспокоїти батька Марічка, стурбовано зазираючи йому в очі.

- Так, головне, що живий, - кивнув чоловік і зайшов до палати.

Митко вже не виглядав так як раніше, його позитив та впевнений блиск в очах замінились безнадією, обличчя було схудлим та здавалось, що воно ще більше заросло густою бородою.

Військовий дуже здивувався приходу неочікуваних гостей, але через декілька хвилин його емоції знову замінила приреченість.

- Ми подякувати хотіли за допомогу і ось... гостинців принесли, - сказав Антон, виставляючи на тумбу сік, цитрусові з бананами та цукерки. - Ми не знали, що Вам потрібно зараз, тому якщо що скажіть і докупимо необхідне.

- Ні, дякую, нічого не потрібно, - хитнув головою Митко.

Антон розповів про те як він довіз хлопчика з матір'ю до центру допомоги біженцям, про свою останню поїздку з товаром, з якої повернувся лише сьогодні вранці, але відповісти на запитання чоловіка щодо ситуації на границі, хоч з якимись подробицями, не зміг, тому розмова швидко згасла.

- Що ж, ми певно підемо, видужуйте швидше, - зітхнув старий, піднімаючись з стільця. - Я там візитку свою залишив, якщо щось буде потрібно, то телефонуйте без вагань.

- Добре, дякую, - військовий кивнув, прощаючись з відвідувачами, і знову повернув голову до вікна.

Батько з донькою вийшли з палати і, тихо перемовляючись, пішли до свого авто.

- Кажуть, що психологічна реабілітація після травм досить довго проходить, - сказав чоловік. - Таким хлопцям підтримка потрібна, їм ж ще жити і жити.

- Тату, - Марічка зупинилася, нервово стискаючи в долонях свої рукавички. - Я залишуся. З ним не про війну говорити потрібно, а про мрії, книги, віру до життя повертати.

- Доню, але ж..., - почав було чоловік.

- Не відмовляй, будь-ласка, я відчуваю, що потрібно повернутися, - хитнула головою дівчина.

- Ех, що ж ти в мене така незвичайна та чутлива до чужої біди, - зітхнув Антон. - Може на тебе почекати?

- Ні, тату, тут ж зупинка автобусна поруч, якраз в бік нашого села транспорт їздить, - посміхнулася Марічка. - Якщо що я зателефоную і забереш мене.

- Добре, зателефонуй мені, коли вийдеш від Митка, а я поки до гіпермаркету поїду, нам матеріали деякі для ремонту потрібні... тільки довго не сиди, йому ж певно відпочивати ще треба, щоб сил набратися, - кивнув чоловік, посміхаючись донці у відповідь.

Марічка тихо відчинила двері і зайшла до палати. Митко так і сидів на ліжку, захоплений важкими думками, тому навіть не почув як вона підійшла до нього.

- Про що ти мрієш?, - тихо запитала дівчина, але військовий сіпнувся від її голосу так, наче уражений струмом.

- Що? Вибач, я не чув як ти повернулася, - чоловік розгубився, побачивши свою недавню відвідувачку знову.

- Я захотіла ще трохи поспілкуватись, якщо ти не проти. Батько до магазину поїхав, а я не люблю ті будівельні матеріали обирати, - усміхнулася Марічка, сідаючи на стілець, що стояв поруч з ліжком.

- Ні, не проти, - кивнув чоловік. - Але який сенс в цьому? Хочеш підтримати каліку?

- Просто поспілкуватися. Мені дійсно не подобається обирати будівельні матеріали, - знизила плечами дівчина і почала підніматися з стільця. - Але якщо ти не хочеш, то я можу піти. Почекаю на батька надворі.

Марічка зробила крок до дверей і почула тихий голос позаду.

- Малювання, - прошепотів Митко.

- Що, вибач?, - дівчина повернула голову до співрозмовника.

- Ти запитала про мрії, - солдат відкинувся на подушку, заплющуючи очі. - Я мріяв стати художником, навіть на курси ходив колись. Але все це не має сенсу. Творчість не дозволяє гідно жити в наш час, тому довелося йти на завод і забути про дитячі мрії.

- Хм, але їх не можна відкидати повністю, - відповіла Марічка, повертаючись на своє місце. - Я теж навчаюся на технічній спеціальності, але дуже люблю книги і пишу вірші, про які ніхто не знає. Саме такі захоплення відкривають наш внутрішній світ, щось потаємне і дуже важливе, без чого можна втратити часточку себе...

Молоді люди проговорили майже дві години, згадуючи великих митців минулого, цікаві легенди, які чули чи читали в дитинстві, розповідаючи при цьому один одному свою історію життя.

- Приходь ще, - тихо сказав Митко, прощаючись з Марічкою.

- Обов'язково, - кивнула дівчина, з теплом спостерігаючи за слабкою посмішкою, яка торкнулася губ її співрозмовника.

Незабаром військового виписали і він повернувся додому.

Марічка почала відвідувати реабілітаційний центр, у якому допомагала медикам, що пробуджували жагу до життя у людей з покаліченою долею. Дівчина стала волонтером, намагаючись поділитися з оточуючи своїм теплом та турботою. Вона продовжувала спілкуватись з Митком онлайн, але завжди знаходила трохи часу, щоб прийти до нього в гості.

Чоловік змінювався на очах, під час їх розмов, і знову впадав у стан апатії, коли Марічки поруч не було.

- Не розумію, навіщо тобі той солдат, - кривилась старша сестра. - Каліка, ще й не слідкує за собою. Я навіть пошкодувала, що погодилась за тобою зайти нещодавно, щоб до лікарні тої підвезти після роботи.

- Не треба так, він дуже хороша людина, просто йому ще важко налаштуватися на звичайний темп життя, - незадоволено відповіла їй Марічка.

- Угу, але побритися і не розкидати мотлох по кімнаті, коли на тебе чекає, це чудовисько точно б змогло, - дівчина вперто доводила свою думку, не розуміючи поглядів та вчинків молодшої сестри.

- Перестань... і не називай його так... ти сама он речі до ладу привести не можеш, - фиркнула Марічка.

- Я молода і активна панянка, в мене творчий безлад, а не смітник, як у деяких особин. Так що, ти мене не переконаєш, - на цьому розмова завершилася, але це питання старші сестри продовжувала задавати Марічці майже щодня, намагаючись відмовити її від спілкування з Митком.

Одного разу у реабілітаційному центрі з'явилось фінансування від невідомого мецената, орієнтоване на оплату новітнього протезування військових. На іноземні розробки держава кошти не виділяла, призначаючи гранти більш економним та перевіреним компаніям.

Митко категорично відмовлявся ставити протез, пересуваючись на милицях. Чоловіка турбували фантомні болі в нозі і він ніяк не міг звикнути до того, що став калікою, вважаючи себе зайвим елементом суспільства, що тягарем висить на людях, які намагаються йому допомогти.

Марічка купила олівці та фарби, альбом та декілька невеликих ватманів, сподіваючись, під час обговорення творчих моментів, вмовити чоловіка на протезування.

- Ні… навіщо?, - Митко знову відмовився. - Та й гроші на всі ці фарби та пензлики ти даремно витратила, не потрібно мені це все.

- Ну от чого ти такий впертий?, - дівчина нервово почала ходити по квартирі.

- Це я не можу зрозуміти, чому ти так вперто продовжуєш пробуджувати в мені надію на щось світле та позитивне, якщо, в такого чудовиська як я, майбутнього не має?

Марічка сіпнулась, почувши те, як себе назвав Митко. Чоловік побачив це і продовжив:

- Так, ти вірно все зрозуміла. Мені телефонувала твоя сестра і я тепер знаю як ви мене вдома називаєте.

- Я ніколи не..., - шоковано почала пояснювати дівчина.

- Не потрібно. Досить!, - не стримався Митко.

- Вибач, - прошепотіла Марічка, стримуючи сльози.

Дівчина кинулась до дверей, ігноруючи все, що ще намагався сказати Митко. В грудях  все стискалось від болю та образи, але ще більше щемило серце через те, що чоловік так негативно зміг подумати про неї... він ж їй дійсно подобався...

Вдома сестри намагались її заспокоїти, але Марічка нікого не хотіла бачити, проплакавши весь вечір у своїй кімнаті.

Вранці батько повернувся з поїздки і, після його умовлянь, дівчина нарешті виговорилась, розділивши з рідною людиною те, що назбиралось за цей час на душі. Чоловік вислухав свою дитину, погладив доньку по голові і, після нейтральних заспокійливих слів, вийшов з кімнати.

Марічка ледь не вперше пропустила пари в університеті і майже весь день спала, стомлена від сліз та важких нічних роздумів.

Всі вихідні дівчина не виходила з кімнати, поринувши знову у світ книг і відмежовуючись навіть від спілкування з рідними.

- Доню, до тебе гості, - Антон стояв на порозі кімнати, якось дивно посміхаючись.

- До мене?, - Марічка здивовано підвела очі від книги. В неї не було таких друзів, які могли б приїхати в село, заради зустрічі з однокурсницею, тому слова батька дійсно занепокоїли дівчину.

- Привіт, - опираючись на милицю, з-за спини батька вийшов молодий чоловік.

Гарно вбраний гість тримав коротку троянду в руках і папку з якимись паперами. Щось в ньому було таким знайомим... так, голос та очі... очі, в які Марічка закохалася ще у військовому шпиталі, коли вперше побачила незнайомого солдата.

- Митко... але ти ж не виходиш з дому, - занепокоєно прошепотіла дівчина, підскакуючи з ліжка і, поглянувши на ноги чоловіка, додала, - ти з протезом!

- Так, ти була права, потрібно повертати до нормального життя... я зателефонував в клініку і мені поставили пробне навантаження, скоро повне протезування пройду... хоча ця штука дуже незручна, я декілька днів вчився просто тримати рівновагу з цим вантажем, навіть опираючись на милицю. Добре, що твій тато допоміг мені, - кивнув Митко, який виявився ледь-ледь старшим за саму Марічку. Все таки борода та військова служба додавала йому в уяві людей добрий десяток років. - Вибач мені, я тоді погарячкував і наговорив дурниць. Ось, це тобі.

- Дякую, - дівчина взяла троянду та папку з рук Митка, який присів у крісло, не помітивши, що їх вже залишили вдвох.

В теці лежали малюнки, декілька виконаних простим олівцем і один написаний фарбою. На всіх була зображена Марічка.

- Вони такі гарні, в тебе дійсно талант, - сказала дівчина, розглядаючи майстерно виконану роботу.

- Щовечора я думав про тебе, про нашу розмову і все чіткіше розумів, що саме ти підтримувала в мені жагу до життя весь цей час і свого майбутнього окремо від тебе я вже не бачу, - опустивши очі, сказав військовий. - Не відштовхуй мене через ті слова, я сподіваюсь, що ми хоч онлайн спілкуватись продовжимо...

Дівчина підійшла до Митка і присіла навпроти нього, взявши руку чоловіка у свою долоню.

- Про що ти мрієш?, - запитала вона, так само як в день їх знайомства.

- Я хочу провести життя з тобою, - зачаровано вглядаючись в очі дівчини, прошепотів чоловік. - А про що мрієш ти?

- А я хочу бути з тобою, - відповіла Марічка, ніжно торкаючись долонею обличчя Митка. - Ти мені одразу сподобався, а потім я взагалі закохалася, зрозумівши, що знайшла людину, яка розділяє моє бачення світу.

Щасливий військовий перехопив руку дівчини, поцілувавши її. Вони ще довго просиділи так, просто насолоджуючись товариством один одного і розуміючи, що тепер їх життя змінилося і набуло нових фарб та сенсу.

- Берегиня завжди стає поруч з воїном, в якому тече кров козацького роду, - Самаель сидів на лавочці в парку, спостерігаючи за тим, як молода дівчина підтримує свого чоловіка під час тренування на майданчику. - Бачиш, в нього дух сильніший за обставини, а її турбота та віра роздмухали в козаку жагу до боротьби за своє щастя. Це давня магія, яку люди почали забувати.

- Так, давно я таку чисту силу Берегині не зустрічав, - похитав головою Веліал, що сидів поруч з братом. - Навіть уваги не звернула ця Марічка на мої спроби відвернути її від допомоги в центрі та спілкування з Митком. Ото лише через сестру зміг підібратися… і навіть ті обставини вони на свою користь повернули.

- Тому що сила людської віри та душі сильніша за такі мізерні вчинки, - хмикнув брюнет, розчиняючись у повітрі.

- Та, це більше виключення з правил, а не стандарт, - махнув рукою демон, зникаючи з парку, як і його брат. - Зараз таких людей не дуже й багато, тому і я, і моє дзеркало, завжди отримуємо необхідну енергію.

А Марічка сміялась, радіючи позитиву, що бачила зараз в очах коханого, та відкриваючи душу природі, яка помалу прокидалась від довгого зимового сну, прогріваючи сонячним теплом землю та роздмухуючи в серцях людей віру у краще майбутнє.

© Iryna Markova,
книга «Легенди Зими. Криве дзеркало казок».
Коментарі