За містом було просто казково. Інна заплющила очі, вдихаючи аромати польових квітів, які приносив пустотливий вітер. На узліссі прохолода рятувала від літньої спеки, поважні дерева шепотіли про свої прадавні таємниці, а різнобарвні метелики намагались сісти на ромашковий принт, що розквітав на сукні дівчини.

- Поглянь, поглянь, що в мене є, - до брюнетки підбігла маленька дівчинка, щось затискаючи між двох долонь.

Інна перевела погляд на маленьку долоньку і посміхнулась, побачивши там довгу зелену гусінь з яскравими цятками.

- Наталко, давай повернемо її на листок, можливо вона має діток, які чекають на свою матусю, - сказала молода жінка дитині.

- Давай, - серйозно кивнула дівчинка, обережно перекладаючи гусінь на широкий лист лопуха.

Інна дивилась на доньку та зелену гусінь, але при цьому її думки все швидше поринали у минуле. Кадри почали змінювати один одного, наче в калейдоскопі, пробуджуючи приховані спогади та почуття.

Ось, така ж літня днина, більше двадцяти років тому. Вона була ще маленькою дівчинкою і в той день поїхала з мамою за місто. Все видавалось незвичайним та казковим. Навіть порожня електричка, яка відстукувала дивний мотив, схожий на таємничу пісню підгірного народу, що шукає коштовну руду серед скель. І бородатий дядечко, який дрімав неподалік від них, він ж явно був тим самим гномом, про якого мама розповідала їй історію напередодні.

Сонце припікало сильно і мама розстелила покривало під розлогим старим дубом на узліссі, поки вона бігала за метеликами по полю. У них мав бути справжній пікнік з соком та бутербродами, а потім казки, які вона так любила слухати в дитинстві... як і її Наталка зараз.

- Ма, маам, - маленька Інна біжить до високої усміхненої брюнетки, тримаючи на долоні гусінь. - Поглянь! Можна додому забрати?

- Донечко, а якщо в неї дітки є? Давай краще повернемо її на листок, - похитала головою мама.

Вони тоді обрали найкращий зелений листок і пересадили знайду на нього. Інна досі не розуміла як вона ту гусінь не роздавила, затискаючи її в кулак... але якось так завжди в дітей виходить, он в Наталки вона ж теж без ушкоджень залишилась...

Наступним став спогад про лікарню. Інна глибше вдихнула, щоб не розплакатись...

Мама на ліжку у білосніжній палаті, до неї не пускають. Інна в довгому світлому коридорі, поруч стоїть бабуся, до якої хочеться пригорнутись, щоб відчути хоч якусь підтримку, але вона така серйозна та відсторонена, що дівчинка не наважується і, стискаючи кулачки, продовжує мовчки дивитись на двері.

- Нажаль..., - обличчя лікаря, який тоді розмовляв з бабусею, вона не запам'ятала, але запах... запах медикаментів, спирту та ще чогось такого незрозумілого, небезпечного, неживого... його вона ненавидітиме все життя...

Після тієї розмови з медиком, бабця Дарина повезла Інну додому, але й там вони надовго не залишились.

- В мене дослідження в Африці... не можу тебе взяти... не хочу... казала ж їй не народжувати після тієї аварії, в які загинув твій батько... так ні, байстрюка привела... куди тебе тепер..., - жінка багато говорила, для Інни не все тоді було зрозумілим, та й не дуже дитина прислухалася до її бурмотіння, постійно намагаючись випросити побачення з мамою, до якої її так і не пустили. - Відведу тебе до подруги, в неї син... грошей дам... так, так і зробимо...

Потім бабуся зникла з її життя, мама теж не приходила, а тітка Жанна та її син Костик стали новою родиною Інни.

Спочатку все складалось непогано, адже дівчинку годували та вдягали, віддали до школи, де вона завела друзів. Але потім прийшло розуміння, що мама померла, а бабуся відмовилась від неї. Стало боляче.

Через декілька років почалися проблеми з вагою та шкірою. Тітка Жанна постійно намагалась відгодувати свого сина, який жив у віртуальному світі комп'ютерних ігор та книг, тому готувала багато та смачно. Це не дуже допомагало Кості, так як юнак мав від природи худорляву статуру, яку можна було б розвинути в спортивному залі, але він мало спілкувався з однолітками, не любив прогулянки та спорт.

При цьому Інна ставала все круглішою, однокласники активно дражнили високу чорняву дівчинку, яка з берізки перетворювалася на баобаб.

- Дюймовочка, Дюймовочка, - чомусь саме таке прізвисько прилипло до Інни намертво. Дітей забавляла повна невідповідність однокласниці казковому образу малесенької тендітної дівчинки, тому вони категорично відмовлялись припиняти називати так Інну.

- Нічого, виростеш, дитячий жирок піде, - заспокоювала Інну тітка. - Он поберетеся з Костиком, діток народите мені на радість, так що вчись смачно для нас всіх готувати.

Вже закінчувалась школа, а краще не ставало, через це Інна відсторонилась від світу ще більше, починаючи ненавидіти всіх... але мовчки. Дівчина розуміла, що оте "байстрюк" було сказано бабцею саме про неї і прав, особливо в чужому домі, Дюймовочка не має.

Одного ранку, вже після випускних шкільних іспитів, на порозі її кімнати стояв Костя з незадоволеним поглядом та букетиком хризантем. За спиною юнака нервово крутилась тітка Жанна.

- Інн, - почав хлопець, переминаючись з ноги на ногу. - Ось, на, це тобі.

Дівчина здивовано прийняла букет і глянула на товариша, з яким росла всі ці роки. Симпатії між ними ніколи не було, адже існували вони кожен в своєму світі, мало спілкувалися і цікавились різними речами. Навіть більше, Інна почала здогадуватись, що тендітному Кості її компанія взагалі може бути цікавою лише задля обговорення хлопців та одягу...

- Ох, діточки, повиростали вже, - сплеснула руками задоволена жінка. - Ходімо на кухню, я пиріг спекла з вершковим кремом та цукатами. А ввечері сходите погуляти десь.

Але не все сталося так як хотілося.

Тітка Жанна зателефонувала бабусі Дарині, щоб повідомити про заручини дітей.

Всі ці роки бабця жодного разу так і не з'явилася, пересилаючи гроші та листівки з різних куточків світу, в яких їй доводилось працювати.

І ввечері, коли незадоволену молодь вже майже виштовхали з квартири, на вигадане тіткою Жанною побачення, до будинку під'їхало масивне чорне авто, наче джип якийсь чи щось схоже, з якого вийшла бабця Дарина.

Жінка, скривилася, побачивши дивну молоду пару, і пройшла повз них до квартири, але на кнопку дзвінка так і не натиснула, різко розвертаючись до дівчини.

- Інно, це ти?!, - бабуся примружила очі, приглядаючись до рис обличчя онуки. - Не може бути, жах який...

Після довгих розмов, скандалів між старшими жінками і обговорення минулого та майбутнього, бабця Дарина таки забрала дівчину від подруги.

- Не думала я, що все так жахливо виглядає, але нічого, думаю все ще виправиться, сподіваюсь, - похитала головою жінка, відвертаючись від Інни.

Водій привіз їх до чарівного будинку за містом, який сміливо можна було б назвати мініатюрним палацом. Довга під’їзна алея, вишукані скульптури та фонтанчики на території, шпилі на баштах та вітражі асоціювались у Дюймовочки лише з королями та казками.

- Тут живе мій давній товариш, - криво посміхаючись, сказала бабка Дарина, побачивши захоплення в очах дівчини. - Ми з ним досить довго дуже близькі, тому я проживаю в нього, коли приїжджаю до цього міста. Сім'ї він не має, але от почав говорити про одруження, адже в нашому віці потрібні спадкоємці.

- А чому Ви не хочете з ним одружитися?, - тихо запитала дівчина, добре розуміючи про яку близьку дружбу згадала бабця.

- Я?, - здивовано перепитала стара Дарина. - Ну, не знаю, ми якось це не обговорювали. Та й Рома щось про шикарну красуню-дружину говорив... а це явно не про мене, сама бачиш, що мої поїздки висушили вже тіло і ніякого шику в ньому не знайти, одна шкіра та кістки.

Декілька місяців в палаці пройшли спокійно. Інну водили на спа-процедури, запросили візажистів та масажистів, намагаючись привести зовнішність майбутньої господині до ладу... так, саме майбутньої господині, яка нагадала старому активному багатію його коханку в молодості. Дідок дуже хотів привести до відповідності картинку зі спогадів в голові та оригінал, який бачив щодня, тому не поспішав з весіллям. А Інна мовчала, розуміючи, що її передали з рук на руки наче річ, яка не має прав... але ж в неї їх дійсно не було, які права у байстрюка?

- Я записала тебе до психолога, - сказала бабуся одного зимового ранку. - Сьогодні водій підвезе тебе, тут недалеко.

- А можна я прогуляюсь?, - наважилась запитати дівчина, яка вже задихалась в золотій клітці.

- Навіщо?, - бабця Дарина вигнула брову, приглядаючись до онуки.

- Ну, я думаю, що постійний головний біль та прояв депресії з'явились саме через відсутність прогулянок.

- Ти ж в парк постійно ходиш, - не зрозуміла слів дівчини жінка.

- Це не те, я так хочу просто пройтись містом, - відповіла Дюймовочка. - Скоро весілля, в мене почнеться інше життя, з’являться нові турботи, будь-ласка, відпустіть ненадовго. Ти ж сама сказала, що це поруч.

- Хм, гаразд, - кивнула бабуся, радіючи, що онука вперше спокійно сказала про майбутнє весілля, не виказуючи приреченість на обличчі.

Місто зустріло Інну сотнями новорічних прикрас і білими сніговими шапками на деревах та будинках. Напередодні Різдва люди поспішали по своїх справах, не сильно роззираючись по сторонах. Дівчина вирішила піти довгим шляхом повз ряд магазинів, які притягували погляд святково прикрашеними вітринами.

Інна зупинилась біля одного з дорогих бутиків з одягом, розглядаючи довгу блакитну сукню з кристаликами, що виблискували наче льодові краплі, які застигли на ніжній тканині.

Захоплений погляд змінив приречений вираз обличчя, коли Дюймовочка побачила, що її відображення в склі у декілька разів ширше за вишукану сукню, яку вона розглядала.

- Дивовижна сукня, - поруч пролунав приємний жіночий голос.

Інна повернула голову до чарівної шатенки, яка, посміхаючись, дивилась на неї і відповіла:

- Так, але не для мене. З такою зовнішністю я взагалі даремно зупинилась біля вітрини, лише потенційних клієнтів відлякую.

- Хм, дивно, ти така симпатична і так про себе говориш, - відповіла незнайомка, ледь нахиливши голову на бік.

- Це Ви з ввічливості так говорите, - відмахнулась Дюймовочка, спостерігаючи як до її співрозмовниці підходить високий красень у дорогому зимовому пальто.

- О, Вікусь, ти вже нову подругу знайшла, - посміхнувся чоловік, кивнувши, вітаючи Інну, і, після секундної паузи, додав, - може зайдемо в он те кафе ненадовго, кави вип'ємо, а то прохолодно стало.

Дівчина відчула як мороз почав обпікати обличчя і активно залазити під шубу, щоб вкусити за розігріту шкіру. Вона невпевнено кивнула і пішла за парою до кафетерію.

- ... а зараз вона мене ще й до психолога записала, щоб визначитись з причиною депресії... а яка тут може бути причина, якщо мене продають діду наче річ, без права голосу... хоча, кому ще така страхопуда потрібна, - сумно завершила свою розповідь Дюймовочка, яка навіть не зрозуміла коли і чому почала жалітися Вікторії та Самаелю на життя.

- Ронове, хм, а я все думаю, що це за знайома енергетика, - задумливо побарабанив пальцями по столі брюнет, розглядаючи Інну.

- Вибачте?, - дівчина здивовано подивилась на співрозмовників.

- В легендах існує образ демона, який приходить за душами старих людей та тварин. Але він постійно тягнеться до молодих особин, яких цьому демону пити заборонено.

Ронове знається на мистецтві, риториці, проявляє високий рівень інтелекту та легко допомагає у вивченні іноземних мов, до нього прихильні оточуючі і він може допомогти в цьому тим до кого проявляє зацікавленість, - почав розповідати неймовірні речі чоловік, який спокійно смакував кавою, поглядаючи на засніжену вулицю за вікном. - Коли ти описала старого дідуся з специфічно вирізьбленою палицею, зазначивши, що вся прислуга в його домі явно досить давно там працює, так як молодше шести десятків років ти там нікого не бачила, при цьому ще й про бабусю свою сказала, яка за дванадцять років зовсім не змінилася, хоча ще тоді виглядала старою... я одразу згадав про цього демона старості. Він інколи обходить заборону, випиваючи молодих людей, які самі офіційно приходять в його обійми, хоча це буває не так вже й часто.

- А... але як так, - нервово закрутила головою Інна, - що ж робити?!

- Втікати, - посміхнулася Вікторія.

- Тобто втікати? Все залишити і без грошей, перспектив і планів на майбутнє побігти кудись в ліс?, - здивовано перепитала Дюймовочка.

- Звісно, визначене майбутнє та близька старість в обіймах демона краща, ніж такі перспективи, - хмикнув Самаель. - Але вирішувати тільки тобі.

- Чому ж без планів, я тобі гроші дам, повернеш, якщо буде можливість. Ну і їхати потрібно не до лісу, а в інше місто і робити там те, що ти хочеш, наприклад навчатись, - спокійно сказала відьма, штурхаючи демона по нозі під столом.

- Я хочу..., - задумливо повторила Інна. - Я все життя хотіла стати гарною, але це неможливо.

- Ти гарна, але маєш комплекси, найстрашніший з яких це знецінювання себе як особистості, - скривилась Вікторія. - Тобі потрібно вступити до університету, записатись на спортивну секцію, або хоча б до тренажерної зали, почати слідкувати за своїм раціоном і все зміниться, я тобі гарантую... о, а чому б тобі не піти до модельної школи? Зріст підходить, пропорції дуже гармонійні маєш, а фігуру відшліфуєш.

- Я? До модельної?, - дівчина розсміялась, почувши пропозицію відьми. - Краще вже на кулінара, тітка Жанна готувати мене добре навчила.

- Ну, для початку можна й так, - знизила плечами Віка. - Але не відмовляйся від мрії...

Ввечері Самаель з Веліалом спостерігали за відправленням потягу, до якого сідала пухкенька дівчинка з невеликою спортивною сумкою в руках.

Вікторія допомогла купити новій подрузі деякі необхідні речі і дала грошей, а потім відвела на потяг, на якому Інна мала вирушити у нове життя.

Дівчата обрали в інтернеті кулінарний технікум, який весь рік приймав бажаючих на навчання і обіцяв гуртожиток іногороднім студентам. Після кількох дзвінків вибір став остаточним і Дюймовочка наважилась на зміни.

- Яка цікава казка вийшла, - посміхаючись сказав Веліал. – Муза в образі Дюймовочки. Іноли мене самого вражають викривлення, які створює дзеркало.

- Вона ще не закінчилась, - хитнув головою брюнет. – Хоча й розпочалася багато років тому.

- Ні, але енергії я сьогодні можу зібрати достатньо, Ронове буде лютувати і половину своїх слуг забере у потойбіччя, - хмикнув блондин. - До дівчини лізти не наважиться, так як ти вліз з протекцією та своєю відьмою.

- Не вліз, а дав можливість обирати і..., - почав було Самаель.

- Так, так, ти вже сотню разів це казав і я погодився з усіма твоїми словами, - підняв руки демон, відмежовуючись від філософських розмов брата. - Мені вже час, побачимось.

- Дивний ти, наче погоджуєшся з правом вибору людей, але радієш невдачам як людей, так і демонів, - похитав головою Самаель, розчиняючись у повітрі.

- Ну, так такими й мають бути демони, право на місце, дароване Батьком при народженні, в мене забрали, от і отримують те чого хотіли і що в мені бачать, - фиркнув Веліал і теж зник, закинувши порожню паперову склянку від кави до смітника, над яким вони стояли на даху будинку біля вокзалу.

Далі все закрутилось у неймовірному темпі. Нові знайомі подарували Інні віру в себе, вона переїхала з столиці до меншого міста, де вступила до кулінарного технікуму.

Навчання давалось досить легко, нові друзі тягнулись до симпатичної дівчинки, надихаючись її творчим підходом до приготування страв та їх оформлення під час подачі та сервірування столу. Група вигравала всі місцеві конкурси, молодь охоче запрошували на роботу до місцевих кафе та ресторанів. Інна почала частіше усміхатись, відчувши свободу. Дівчина все впевненіше крокувала вперед, згадуючи випадкових знайомих з вдячністю, адже зараз все могло бути зовсім інакше і явно не так райдужно та позитивно, як склалося.

З вікторією молода дівчина спілкувалась через Інтернет. Відьма навіть приїхала в гості через два місяці, щоб скуштувати нову страву, яку вигадала талановита дівчина, після того як пішла працювати помічником повара у досить популярний ресторанчик.

Бабуся знайшла Інну в наступному році, але примусити повнолітню онуку їхати з нею вже не змогла, хоча наобіцяла золоті гори, а потім навіть трохи позалякувала тим, що напише заяву в поліцію, звинувативши молоду студентку у викраденні фамільних цінностей. Інна не хотіла проблем, але ще більше вона боялась повертатися до сірого життя, в якому була пустим місцем, без прав та мрій, маленькою, безликою Дюймовочкою, з якою ніхто не хотів рахуватися.

Тому в той раз бабуся поїхала додому сама, та й наступні їх контакти звелися до звичайних привітань на свята, які дівчина відправляла єдиній родичці регулярно, сподіваючись на те, що жінка все ж таки колись зрозуміє свої помилки і нормально буде спілкуватися з онукою.

Розуміння основ харчування та регулярні заняття спортом відшліфували фігуру дівчини, перетворюючи її на красуню, до якої почали залицятися майже всі знайомі хлопці.

Закінчивши технікум Інна таки наважилася піти до модельної школи і повернулася до рідного міста. Підробіток у ресторані дав можливість винайняти кімнату, а наполегливість та самоконтроль вивели дівчину на високий рівень майстерності в обраній сфері.

Кар'єра стрімко пішла вгору, з'явились заможні шанувальники та перші гонорари з показів мод, але чомусь порожнечу в грудях все це не заповнювало.

- Знаєш, я наче ж досягла всього чого хотіла, але все це виявляється не таке, як я собі уявляла, - Інна смакувала кавою, приїхавши на зустріч з Вікторією, до того самого кафетерію, в якому так різко змінилась її доля.

- Чому?, - вигнула брову жінка, допиваючи свій напій.

- Покази, подарунки, гонорари… все чудово, але я так само не маю внутрішньої свободи. Не знаю як все це пояснити, але щось явно заважає мені дихати на повні груди, якась темрява, порожнеча всередині, - відповіла Дюймовочка. – Я маю друзів, коханців, мені вже пропонували стати дружиною і утриманкою, більшість з дівчат просто мріють про такі перспективи. Але щось все одно не так, можливо…

- Можливо ти хотіла не цього, - посміхаючись, відьма розрахувалася за свою каву і, попрощавшись з подругою, поїхала на якусь вечірню нараду у своїй школі.

- Можливо й не те, - задумливо кивнула Інна, проводжаючи поглядом Вікторію.

До її столика підійшов молодий чоловік, у недорогому вбранні, зі скуйовдженим світлим волоссям. Юнак явно налаштовувався на розмову і нервував, сором'язливо опускаючи очі.

- Вибачте, мене звати Антон, я - художник, - зминаючи в руках рукавички, все ж таки наважився сказати молодий чоловік. - Ви дуже гарна і я просто мрію Вас написати... але грошей в мене не має, щоб заплатити за це і...

- Я згодна, - не дослухавши симпатичного юнака, швидко сказала Інна, відчуваючи наростаюче в грудях тепло, що з'явилось тоді, коли вона побачила очі нового співрозмовника... зелені, наче листя на тому полі, де вони були з мамою влітку.

- Дівчата, все готове, ходіть вже, - прокричав Антон, махаючи рукою біля встановленого мольберта.

- Пішли, тато кличе, - посміхнулася Інна Наталці.

- А гусінь?, - дівчинка недовірливо глянула на свою знахідку, яка повзла по листку.

- А гусінь до діток поповзла, он бачиш, - відповіла жінка і повела доньку до чоловіка.

Антон підхопив Наталку на руки і почав розповідати про картину, яку запланував.

- Ось там ви будете, якраз світло падає вдало і квіти гарні..., - чоловік перестав говорити, приглядаючись до задумливого погляду дружини. - Інно, все гаразд?

- Так, просто згадала як ми познайомились і скільки всього змінилось з того часу, - хитнула головою жінка, відганяючи спогади.

- Не жалкуєш?, - прошепотів Антон.

- Про що?, - так само тихо запитала Інна.

- Що обрала життя з бідним художником, замість кар'єри моделі, - пояснив чоловік.

- Ні, - Інна поцілувала чоловіка і чмокнула доньку в щоку, яку та підставила мамі. - Я все життя мріяла про красу, шукала її, а виявилось, що мені не вистачало ось цієї внутрішньої гармонії та затишку, які я підсвідомо й вважала з дитинства справжньою красою. Мені зараз добре, спокійно, я щаслива. Дякую, що наважився тоді підійти.

- Дякую, що наважилась тоді стати моєю Музою і подарувала сім'ю, - відлунням відізвався чоловік, обіймаючи своїх дівчат.

Яскравий метелик сів на квітку, вплетену у віночок Наталки і дівчинка радісно розсміялася, намагаючись його впіймати. Батьки підтримали гру і добру годину ловили метеликів разом з донькою. А потім вони малювали, їли бутерброди з соком і слухали казки, які згадувала Інна, подумки дякуючи мамі за чудові миті, подаровані в дитинстві.

Сонце хилилось до землі і пам’ять Музи сповнювалась новими світлими спогадами, які відкривали її позитивну енергетику творчості для всього світу, а головне, для рідних людей, які й стали для неї тепер цим самим світом.