Ранкові збори до школи завжди були важкими, а цієї зими Марія взагалі ледь могла розбудити сина на заняття.

Після зимових свят Іван категорично відмовлявся прокидатися з будильником і матері доводилось ще хвилин двадцять його вмовляти і сварити, щоб дитина таки потрапила в той день на навчання.

- От чого ти неслухняний в нас такий, - зітхала Марія. - У сусідів хлопчик сам збирається вранці, не вередує, після школи по домашніх справах допомагає, а ти нічого робити не хочеш, навіть розбудити тебе нормально не можу і на роботу через це останнім часом запізнююсь.

- Маа, ну темно ж на вулиці, мороз такий, що аж брр, - бубонів у відповідь хлопчик, замотуючись сильніше в ковдру. - Давай я вдома побуду, спати так хочеться, а ти на роботу спокійно підеш.

- Не можна так, тобі навчатись потрібно, як потім влаштуєшся у житті?, - хитала головою жінка, стягуючи з сина ковдру. - Пішли снідати, я тобі млинців смачних приготувала, з варенням.

Іван ще трохи впирався, але все ж мамині вмовляння завжди перемагали і він, з великим незадоволенням, все ж таки йшов до школи.

Мама Івасика працювала в магазині, тому після уроків хлопчик завжди заходив до неї на роботу, сподіваючись на смаколики. От і сьогодні дитина зайшла до матері на роботу.

- Ну, що там, як уроки?, - Марія стурбовано почала вглядатися в обличчя сина, який став дуже блідим за останній тиждень.

- Нормально, - відмахнувся Іван, прикриваючи долонею рота.

- Оцінки якісь маєш сьогодні?, - запитала жінка, зважуючи покупцеві замовлення. І, розрахувавши клієнта, додала, - може печива візьмеш додому? Я в обід забігала, какао зварила, якраз після каші випити зможеш зі смаколиками.

- Не має оцінок. Не хочу нічого, - хитнув головою Івась. - Я спати краще ляжу, а то ночі короткі якісь зараз, ніяк виспатись не можу.

- Гаразд, я тоді на вечір щось принесу, - кивнула Марія, проводжаючи сина, який сонно йшов до дверей, поглядом.

Іван прийшов додому і, швидко скинувши верхній одяг, впав на ліжко, одразу провалюючись у тривожний сон.

Перебуваючи на межі між сном та реальністю він почув голос, який його кликав.

- Івасику, синку, відчини мамі, - але хлопчик знав, що то не мама, цей голос до нього гукав не вперше і був він чужим. В словах вчувалося скреготіння старої та злої людини, з якою бачитися не хотілось.

- Потрібно мамі про цей голос розповісти... забуваю постійно, коли прокидаюсь, - сонно пробурмотів Іван, перевертаючись на інший бік.

- Івасику, синку, мама замерзла, впусти мене до хати, - знову і знов, крізь сон, до хлопчика пробивався той страшний голос, але сил підвестися, щоб поглянути хто то його гукає, в дитини не було і Іван продовжував спати.

Коли надворі зовсім стемніло і морозний вітер почав завивати під дахом, темрява заполонила всю квартиру і по кутках почало щось шкребтись та рухатись, підбираючись все ближче до дитини.

- Іване, синочку, впусти маму, - хтось м'яко прошепотів хлопцю прямо над вухом.

- Що? Хто?... Мамо, це ти?, - Івась сонно підвівся і почав крутити головою, так як в цей раз голос дійсно був схожим на мамин.

У вхідні двері щось легенько постукало і знову Івана покликали на ім'я, так тихо, що могло здатися, що то не людина говорить, а вітер завиває і, змінюючи інтонацію, промовляє до хлопця.

- Що ж це таке, невже мама дійсно ключі забула..., - Івасик поплентався до дверей.

З кухні на нього дивились жовті очі, наче щось притаїлося в темряві. Івась хитнув головою, примружившись на секунду, і наступної миті видіння зникло.

- Може я захворів, спати хочу постійно, ще й ввижається щось, - похитав головою хлопчик, вмикаючи світло в коридорі.

Лампа замиготіла і погасла, повертаючи все в обійми темряви.

- Ще цього не вистачало, - Іван увімкнув ліхтарик на мобільному, який тримав в руках, і пішов до дверей, в які знову легенько хтось стукав.

До дверного вічка дитина не дотягувалась, тому Іван ще раз вирішив перепитати хто за дверима:

- Мамо, це ти?

- Івасику, синку, впусти мене, - тихо прошепотіло щось, постукуючи у двері. Голос був вже схожим на мамин, та й не спить ж наче, а раніше все це він чув лише під час сну...

Іван потягнувся до дверного замка і, прокрутивши його, відчинив двері...

- Не розумію, чого він такий млявий ходить ці дні, - похитала головою Марія, завершуючи свою розповідь про свята.

- Може авітаміноз почався, дітям вітаміни купувати частіше потрібно, - зі знанням справи сказала Ольга, співробітниця Марії, у якої було двоє дітей.

- Так, думаю, що ти маєш рацію. Але краще буде фруктів купити, - задумливо відповіла жінка, спостерігаючи за статним чорнявим красенем, що пив каву біля автомату. - Він ж постійно спати хоче, вже навіть не знаю, що з цим робити.

- Знаєш, мені бабця колись історії дивні розповідала, про мавок, домовиків та відьом, казала, що то легенди і все це потрібно добре запам'ятати, щоб захистити себе від нечистої сили, - прослідкувавши за поглядом подруги, Ольга чомусь згадала про дитячі байки. - Я вже виросла давно, але кожну ту історію майже дослівно пам'ятаю.

- Так, ти щось таке говорила, - кивнула Марія, поглянувши на снігопад, який почався за вікном.

- Так от, серед тих казок була й легенда про босоркань, - пошепки сказала жінка.

- Про кого?, - Марія здивовано вигнула брову, почувши незнайоме слово.

- Босоркані - це відьми. Розумієш, бувають чародійки уроджені, а бувають навчені.

Ті, хто народився з даром до відчуття та розуміння природи, зазвичай добрі, вони намагаються допомагати людям і тваринам, займаються травами, керують погодою, прикликуючи дощі під час засухи... їх суть є реальною частинкою цього світу і вона не відштовхується зовнішніми силами та єством такої відьми.

А от навчені... вони лихі. Саме таких чародійок босорканями на заході люди називають. Жінка через свою натуру шукає можливості поєднатися з нечистим, ненавидить природу та живих істот, постійно щось лихе загадує і робить.

Пам'ятаю, що бабця розповідала, що є переказ дивних ритуалів посвяти у таких відьом, наче вони натільний хрест під лівою п'ятою дев'ять днів носили та хрести, що стоять без церкви, окроплювали водою з рота, яку набирали у певний день зі сліду, що худоба на першому випасі залишає. Ці відьми вирощували собі незвичних помічників, відігріваючи за пазухою дрібнесеньке яйце, яке курка знесла, люди говорять, що в таких бісенята живуть і, якщо вигріти такого чортика, то він допомагатиме своїй господині в усьому.

- А я думала, що у відьом лише чорні кішки та ворони живуть, - посміхнулася Марія.

- Ні, що ти, вони різних помічників тримати можуть, та й самі мають здатність перекидатися в живих істот, така в них сила, - захитала головою Ольга.

- А до чого ти цей екскурс в легенди влаштувала, щось згадала до теми нашої розмови?, - запитала Марія.

- О, точно, - кивнула жінці подруга. - Я про босоркань цікавий факт згадала. Вони викрадають дітей або просто живляться їх життєвою енергією. Вважається, що на старості, коли життєвих сил у відьми вже мало залишається, вона знаходить серед сусідських дітей життєрадісну та активну дитину, до якої ночами починає ходити, витягуючи сили. Для завершення ритуалу їй потрібна кров обраної жертви і вона обманом підбирається до малюка у вигляді гадюки чи кота, ранить його, вприскуючи якийсь настій у подряпину, і через певний час припадає до того місця, висмоктуючи кров, разом з життєвою силою дитини. Після цього малюк довго хворіє, або навіть загинути може.

- Тьху на тебе, жахіття такі розповідаєш, - відмахнулась від подруги Марія. - Ще й до розмови про мою дитину.

- Ну, вибач, оце згадалося, вирішила, що не просто так думка в голові з'явилась, - знизила плечами Ольга, повертаючись за касу.

Майже дві години жінки спокійно розмовляти не могли. Вони активно обслуговували клієнтів, так як почалася година пік і люди поспішали додому, забігаючи до магазину то за хлібом, то за солодощами до чаю.

Коли потік покупців зменшився, Марія підійшла до подруги, що якраз розрахувала поважного пана, який щовечора заходив за цукерками для онучки, і наважилась таки запитати в неї про те, що її хвилювало весь цей час.

- Оль... а як з тими босонями боротися?, - опускаючи очі, тихо сказала жінка.

- О, то таки повірила?, - вигнула брову Ольга.

- Та не знаю, чомусь твоя розповідь з думок ніяк не йде, - нервово сіпнула плечем продавчиня.

- А що, може хтось на стару босорканю схожий у вас в домі є, та й того ти підсвідомо боїшся, що мої слова правдиві?, - прошепотіла Оля, так як на них вже почали поглядати поодинокі покупці, які розглядали товар.

- Може... дідько, я не знаю... так ти скажеш чи ні?, - Марія відчула, що починає панікувати, хоча розум й повторював постійно, що все це вигадки.

- Ну, бабця говорила, що знищити таку відьму ніхто не зможе, - знизила плечами Ольга. - Не просто так інквізиція перевірку стихіями жінкам влаштовувала, намагаючись їх втопити, повісити, спалити, закопати або залити розплавленими металами. Справжні чародійки виживали після всіх цих тортур, а звичайні жінки гинули... хоча, я чула історії, коли відьма свідомо приймала таку смерть, щоб захистити від гоніння своїх дітей і...

- Оля, ти знову відволікаєшся від основної теми, - зітхнула Марія.

- Ой, вибач, - зашарілася жінка. - Так от, знищити її не можна, лише відвадити від дому. Після смерті осиковий чи терновий кілок в груди встромити потрібно, щоб з домовини не вилізла і могилу обов'язково запечатати святим словом. Ще знаю, що відьму посипали маком або освяченою пшеницею, це теж їх зупиняє.

А від нечистого щоб дім захистити, потрібно ніж у одвірок встромити, під килим біля порогу, або під підвіконням, розмістити, промовляючи молитву і прохаючи захисту для свого дому і родини. Може й від відьом таке допоможе, не знаю.

- Може, дякую, - кивнула Марія, відчуваючи як в грудях розростається тривога. - Оль, я сьогодні раніше піду, неспокійно мені якось, зачиниш сама?

- Ок, біжи вже, бачу, що місця собі не знаходиш, - кивнула жінці подруга.

Марія швидко накинула свій шкіряний кожух і вискочила на вулицю, наштовхуючись на чоловіків, які стояли поруч з магазином.

- Вибачте, - прошепотіла вона, навіть не поглянувши на незнайомців, і побігла далі.

- І що, ти от так просто дозволиш якійсь смертній відьму образити, - вигнувши брову, поцікавився Веліал у брата.

- Ти ж знаєш, що у всіх своя доля і своє призначення, той хлопчак теж не просто так в історію цю втрапив, - відповів йому Самаель, проводжаючи поглядом Марію.

- Так, дійсно, все так як має бути стається і кожна людина сама обирає свою долю, - фиркнув демон. - Ніколи я тебе не зрозумію. То ти заради своїх відьом ріки часу завертаєш, то сидиш спокійно, навіть пальцем не ворухнеш. Ба більше, навіть зорієнтував цих жіночок з магазину на потрібну розмову.

- Я підтримую рівновагу, а не вирішую долі живих істот. Це ти в нас робиш все лише так, щоб саме тобі добре було, - сумно хитнув головою блондин, розчиняючись у повітрі.

- Так всі так роблять, якщо хоч трохи думати вміють, - знизив плечами Веліал, намагаючись впіймати велику сніжинку у долоню, і додав, звертаючись у порожнечу, - а я певно прогуляюсь, погода сьогодні просто смертельно-чарівна, багато емоцій люди вивільнять поки додому добираються.

Марія спробувала зателефонувати сину, поки бігла додому, що знаходився в декількох кварталах від її роботи, але Івась так і не відповів.

Жінка розчервонілася, дурні передчуття макітрили голову і примушували серце битися дуже швидко та натужно.

Намагаючись відчинити двері ключем, Марія зрозуміла, що вони незамкнені... у жінки похолоділо всередині і вона тремтячими руками натиснула на дверну ручку.

Темрява коридору віддавала холодом та порожнечею, світло не вмикалося...

- Івасику, синку, ти тут?, - покликала Марія, зробивши крок вперед.

Щось завовтузилось у неї під ногами і зашипіло, боляче вгризаючись жінці в ногу.

- Ні, фу, не можна, - Іван вискочив з кімнати, підсвічуючи собі дорогу ліхтариком мобільного. - Мам, в нас світло вибило і чомусь телефон мережу не ловить, я вже боятися почав...

- Синку, що це таке?, - здивовано запитала Марія, розглядаючи чорну кішку, яка забилася в куток біля шафи.

- А вона до нас сама попросилася, - відповів хлопчик. - Шкреблась і стукала в двері, нявкотіла, мені навіть здалось, що це ти мене кличеш, тому я й відчинив. Спробував їй сметани дати, так вона мене подряпала, пече тепер.

- Ох, лишенько, - забідкалася матір, розглядаючи ранку на руці сина, після того як перемкнула кнопку запобіжника в лічильнику. - Потрібно обробити чимось.

Жінка намастила Івану подряпину знезаражувальним засобом і поставила воду на чай, до якого забула принести печива.

- Що ж з тобою робити?, - задумливо сказала вона, розглядаючи кішку, яка дивилась на неї з коридору своїми жовтими очима.

З голови не йшла розповідь подруги і Марія, відкинувши сумніви, витягнула з шафки освячений мак, який дала їй мама на кутю перед Новим роком.

Побачивши в руках жінки торбинку з маком, кішка зашипіла і вигнулась колесом, виказуючи своє незадоволення.

- Що, не подобається? Невже Оля мала рацію..., - здивовано сказала Марія і зробила крок в бік злої тварини.

Кішка почала бігати по коридору і в певний момент підскочила до дверної ручки, яку натиснула, відчиняючи двері.

- От же ж, - вигукнула Марія і побігла на сходи за втікачкою.

Жили вони на другому поверсі і вхідні двері в під'їзді були старенькими, тому кішка легко вискочила на вулицю, стрілою промайнувши на засніжену лавку в дворі.

- Що, дитину мою випити хотіла, відьма стара, - не задумуючись над тим як її дії виглядають зі сторони, Марія вихопила жменю маку з мішечка і жбурнула його в сторону кішки.

Тварина страшно зашипіла і кинулась за гаражі. Через декілька секунд з того боку почулось страшне підвивання та стогін, які швидко затихнули.

- Жах який, - прошепотіла Марія, кидаючись назад до квартири.

Обравши невеличкий ніж, жінка зробила всі приготування, про які говорила подруга, і встромила його в одвірок, прохаючи всі Сили про захист для свого будинку і сім'ї.

Через декілька днів батько Івана повернувся з відрядження і хлопчик радісно зустрічав його з самого ранку на кухні.

- О, так ти в нас вже не сонько, - посміхаючись, сказав чоловік.

- Мама відьму вигнала і тепер все добре буде, - засміявся Івась, пригортаючись до батька.

- Відьму? Тут так все серйозно було?, - вигнувши брову, чоловік подивився на дружину.

- Тепер все гаразд. Потім розповім, - зашарілася Марія, кивнувши.

- Ну, тоді давайте подивимось, що з Карпат добрий Чугайстер нашому Івасику передав, - засміявся батько, витягуючи для сина з кишені сопілку з орнаментом, в якому простежувався візерунок, що нагадав хлопчику і його мамі очі дивної кішки, яка зазирнула до них нещодавно в гості.