- Частина 1 -

= Від імені рибалки з Апельфаунду =

Усі мертві.  Кожен житель села, в тому числі моя дочка з онукою.  Хоча в нинішньому стані я ледве розпізнав їх.  Голодні ворони вже знітили їхні обличчя, а в деяких навіть очі викололи.

Довгою мовою я зрозумів, що Альфред був шахраєм.  Усі мертві через нього.  Але я не можу помститися йому.  У такому разі… Я знаю, що ще можна зробити.  У цьому винен не один він.

Я повернувся додому і, захопивши ніж для обробки риби, рушив у таверну.

У цей момент там якраз було двоє людей.  Ті, що прийшли до нас учора.

— Гей, містере К'ю, що ви робите?  — питав хлопчик.

— Шукаю гроші, вони стануть у нагоді мені в майбутньому, — той старший, переліз через барну стійку і почав згрібати монети в мішок.  — Попереджаю, ділитися не буду, тож шукай монети самостійно.

— Це ж злодійство!  — обурився хлопець.

- У кого?  Вони всі мертві.

— Ви… — тремтячими губами промовив я і одразу прикував до себе їхню увагу.

- Я не збирався красти!  Це все він!  — захвилювався хлопчик.

Другий незворушно продовжив шукати гроші в іншому місці.

— Нічого страшного… Беріть усе, що вам потрібне.

- А?  Значить, ви… — його погляд перейшов на ніж.

— Я не прийшов за вами.

Мені потрібний Алкон.  Він якраз відпочиває на другому поверсі.

Я піднявся до нього, тихо відчинивши двері, щоб не розбудити скрипом.  Міцно обхопивши ручку ножа, я підійшов до сплячого чоловіка.

Перший удар припав йому в горло, кров бризнула на стіни.  Але він не здох.  Довелося вдарити його ще кілька разів в груди.  Він відштовхнув мене ногою і я повалився додолу.  Все його тіло спливало кров'ю.  Тут ніяка цілюща магія не допоможе.

Переляканий маг на останньому подиху начарував водяну кулю, яка згодом замерзла, перетворившись на гостру бурульку.  Тремтячими руками, він підтримував заклинання і все ж таки випустив снаряд у мене.

Я помру, але я радий, що зміг забрати його із собою.

Все одно в моєму житті більше не було сенсу.

Жаль тільки, що не зможу побачити як душа залишає його тіло.  Але нічого, я поспостерігаю за цим з небес, разом з Альмою та Селлі.

Я з полегшенням видихнув.

- Частина 2 -

= Знову від імені К'ю =

Ми разом із Сайком дісталися до околиці Лапреузи другого дня.  Цей пацан... він майже не розмовляв зі мною, і час від часу починав плакати ні з того, ні з сього.  Я не наймався його нянькою, але все ж таки продовжував наглядати за ним.  Наприклад, коли той спав.  Я міг би піти далі без нього, але я з якоїсь причини залишився.

Я продовжую думати, що це все заради того, щоб він довів мене до міста, але в глибині душі усвідомлюю, що це самообман.  Зрештою, мені просто треба йти вздовж головної дороги, і я неодмінно дійду до нього.  Тим більше, ми вже кілька разів натикалися на диліжанси з людьми, що означає ми на правильному шляху.

Підкидаючи гілки в багаття, я подумав: «напевно, я все-таки трохи прив'язався до нього».  Але в місті ми, напевно, розійдемося.  По іншому бути не може.

Тим паче цей пацан здається надто правильним.  Він навіть не взяв жодної копійки в Апельфаунді.  А ось я назбирав непогану суму.  В основному це були бронзові монети, тому мішок здається великим, але насправді там лише 13 срібних фонів.

Враховуючи, як пацан радів трьом, це напевно непогані гроші.

- Частина 3 -

Ворота міста були відчинені.  Просто перед входом хлопець зупинився:

— Ну ось і все… — придушеним голосом промовив він.

- В якому плані?

— Я не можу піти до міста.

— Тут же твоя хата?

- Ні , вже ні.

— Ви його продали?

Це пояснило б, чому його батьки мертві.  Може, на них напали розбійники.  Природно, пересуватися цим світом з важким гаманцем має бути небезпечно.

— Ні… — схиливши плечі, відповів Сайк.  — Нас вигнали із міста.

Навіть таке можливе?  Що ж вони наробили?

— Все тому, що наша сім'я проклята, — заявив він.

- А детальніше?

— Наша сім'я мала таверну.  До нас часто заходили групи шукачів пригод.  І ось одного разу зайшли дуже відомі у наших краях хлопці.  Їхня група носила назву: «Криваві орли», може ви чули про них?

- Ні.

— Загалом вони прямували на дослідження підземелля, неподалік міста.  До цього в них ніколи не було проблем, але цього разу всі, крім одного, загинули.  Щоб виправдатись перед наймачем, він сказав, що у всьому винна випивка та їжа, яку вони з собою взяли.  Це брехня… Жоден з наших відвідувачів ніколи не скаржився на їжу у нашій таверні.  Навпаки, всі розхвалювали її.

Причина просто вау.  І через це вони загинули, а хлопець став сиротою?

— Вигнали лише твоїх батьків?  Або тебе також?

- Я не знаю.  Вони просто зібрали речі і ми разом поїхали до Актона.  От тільки не доїхали… Дорогою на…

— Все, я зрозумів, годі, — я спеціально не дав йому закінчити.

На це були дві причини.  По-перше він знову розридається якщо згадає про те, як їх убили, а по-друге я не хочу слухати це, щоб не співчувати йому ще сильніше.  Хоча скоріше тут лише друга причина.  Думаю, він уже встиг прокрутити картину їхньої смерті в голові і все одно різниться.

— Гаразд, ходімо до міста.  Я хочу, щоб ти познайомив мене з пам'ятками.

— Але ж мені...

— Якщо виженуть, підеш.  Не вб'ють ж вони тебе?

- Частина 4 -

Місто було збудовано на схилі гори.  Будинки тут виготовлені з бежевого каменю, і чимось нагадують Стародавню Грецію.  Усі будинки мають поверхи по 3 мінімум.  Люди тут рукасті, тому що на шляху нам часто зустрічалися різні споруди з колонами та скульптури людей, які були виконані дуже майстерно.  Рослинності тут небагато, але при цьому на дахах часто зустрічалися водорості та мушлі.  Чим нижче ми опускалися, тим вологіше ставало повітря.  Що ще кинулося в очі, так це те, що місто збудовано поверхами.  Підйом вгору знаходиться в самому центрі, і кожні 30 метрів по обидва боки від тебе розташовані поверхи.  Людей тут багато, набагато більше, ніж житлових місць, як мені здається.  Я часто бачив, як хлопці сплять прямо на вулицях.  Тісне місце.

Все ж саме місто розташоване прямо біля блакитного моря.  Зараз вода спокійна, тож я спочатку навіть не зрозумів, про які такі припливи говорив Альфред.  Але коли ми опустилися на низ, картина стала вимальовуватися.

Високі будинки були наполовину під водою.  І при цьому люди продовжували у них жити.  Зараз для деяких це одноповерховий будинок, стіни якого закутані водоростями, черепашками та всякою дрібною живністю, на кшталт планктону.  Але якщо подивитись під воду, то видно, що насправді це п'ятий поверх.  Величезна частина міста знаходиться під водою.

Я обернувся і глянув на нинішній розмір міста.  Якщо підняти на сушу частину, що потонула, то Лапреуза стане в 3 рази більше.

— Чому люди продовжують тут жити?  — спитав я Сайка.

- Не знаю.  Я теж часто питав у батьків, але ніколи не отримував відповіді.

Нагадує історії про Атлантиду.

***

Десь до середини дня ми встигли обійти все місто.  Воно красиве, але нічого більше.

Я більше не відчував ніякого захоплення, скоріше смуток.  Рано чи пізно місто повністю піде на морське дно.

А ще тут багато людей, та завести знайомства складно.  Я ж не підходитиму до перехожих з проханням познайомитися.  Це тільки відлякає їх.

Але я не знаю… Не знаю, чого я хочу.  І взагалі, чи хочу я хоч чогось?  Ось люди, яких я так хотів побачити.  Ось гарне місто, але насолоди від побаченого немає.

Я потрапив у цей світ без жодної мети.  І не впевнений, що вона колись з'явиться.

Так і бути, вчиню по-старому.

Коли не знаєш, що робити.  Ти просто напиваєшся до безпам'ятства, щоб непотрібні думки пішли.  Раніше це завжди працювало.

— Не покажеш де таверна твоїх батьків?  - Запитав я.

Схоже, він спеціально обходив її стороною, оскільки під час екскурсії містом я не помітив жодної таверни.

- Частина 5 -

Сайк ще якийсь час сперечався, але зрештою погодився піти зі мною в таверну.  Я не просив заходити його всередину, і взагалі думав, що в цей момент ми й розійдемося, але він все ж таки зайшов, безглуздо схопившись за мою сорочку.

У таверні повно людей.  Якийсь гурт музикантів дає концерт, і пиятики плескають їм.  У дальньому вугіллі зібралася група мужиків, що оточили якихось двох бідолах і щось кричать їм.

Я ж підійшов до стійки, біля якої стояв господар і замовив випивки.  Не тільки для себе, а й для пацана.  Собі спиртного, йому соку.  Той, опустивши голову, боявся показати обличчя господареві.  Не знаю, чи вони знайомі, але нехай буде так.

Судячи з одягу, шукачів пригод тут не було.  Лише місцеві.

— Ой-ой, Кармене, наливай ще!  Я надеру у цього божевільного його брудну дупу!  - говорив милий, але п'яний жіночий голос.

Я мимоволі повернувся і побачив її там.

Ні, не кохання свого життя, ми ж не в дешевій романтичній комедії.  Це була та сука, що зробила дірку в моєму тілі!  Якого хєра вона тут забула?

- Ти!  - Помітивши мене, вигукнула вона.

Масивна кружка випала з її рук і вона зупинилася, прикривши рота.  Її красиве волосся було скуйовджене, очі напіввідкриті і вона ледве тримала рівновагу навіть на місці.  Її щоки надулися, а потім я побачив, як вона проковтнула.  Тільки не це…

І тут… блять та якого біса!  Чому я в черговий раз натикаюся на людей, що блюють?!  Вона загадила всю підлогу елем, або що вони тут п'ють.  Бухло виходило з її рота немов із фонтану.

— Якого хріну ти… ік… живий… ік… — кая, вона ледь стояла на ногах.

Вона висунула руку вперед і навела на мене.

- Сука!  Трініті!  Не смій використовувати силу у моєму закладі!  - запанікував господар.

- Гей, здається ти продула, - до неї підійшов бородатий спітнілий мужик ззаду і поплескав по плечу.

У них що, була дуель, хто більше вип'є?

— Пішов до біса!  - Вона відмахнулася.

Я ж вийшов із таверни.

- Стояти!  - вигукнула вона і пішла за мною.

— З тебе один золотий, дитино, — крикнув їй услід бородатий.

— Та завали ти свою пащу вже!  — нервово гаркнула вона.

Я зупинився в безлюдному провулку неподалік .  На цей раз нам треба поговорити.  Не хочу вкотре вмирати.  Її атаки завдають болю моїй душі, і я зараз не образно.  Не хочу це відчувати.

Сайк залишився у таверні.

Зрештою, вона знайшла мене.

— Отже, тебе звати Трініті?  - Запитав я.

— Ні, Трініті це ім'я для людей.  Свої кличуть мене Третьою.

То вона не людина?  Цілком очікувано.  Ті лицарі називали її відьмою.

— Навіщо ти мені відкриваєш своє справжнє ім'я?  Я людина.

Я розумію до чого вона веде, але все ж таки вирішив включити дурня.  Вона вже називала мене Восьмим.  Схоже, вона вважає мене своїм.  А може, так воно і є, я не можу знати напевно.  Це пояснило б моє безсмертя.  Але тоді якого хріну вона вбила мене того разу?  І чому так здивувалася, побачивши мене живим?

— Ти можеш брехати мені скільки завгодно, я все одно не повірю в цю нісенітницю.

— Гаразд, тоді поговоримо відверто.  Я розповім тобі, хто я такий, а ти назавжди відстанеш від мене.

— Давай спробуємо, Восьмий, — вона сказала цю фразу як справжнісінька стервозна сука.

— Я прибув з іншого світу…

Я не встиг домовити, як у моєму тілі знову утворилася дірка.  Ну, що за дівка... Я знесилів і з рук вивалився мішок із монетами.

— Ти за тупу мене тримаєш?  — зухвало спитала вона.

Ай… Знову той біль!  Чорт!  Для чого вона це робить?  Чи може у неї ці дні?  Та  мене це яким боком має стосуватися?  Чому я страждаю через це?!  Я нічого не зробив!

Через 20 секунд я відновив тіло, і це змусило її повіки підвестися.

- Тупа дурепа!  Тебе взагалі ніхто не вчив манерам?

Тепер у моєму одязі знову дірка.  Я ненавиджу цей світ.

— Це вражає… — сказала вона.  - Розкажи, як ти це зробив?

Вона… Боже, я усією душею її ненавиджу.  Вона так спокійно каже, ніби нічого не сталося!  Ці дебілоїди що замість вітання використовують цю незрозумілу силу на тілах один одного?  У такому разі вона навряд чи має друзів.

Гаразд, треба заспокоїтися.  Хотілося б сказати, що давненько я так не сердився, але в цьому світі вже був випадок, який розлютив мене не менше.

— Ні, йди до біса.  Я хотів з тобою нормально поговорити, але ти не в адекваті, то гуляй, — піднімаючи мішок, відповів я.

Я пройшов повз неї.  Можливо, зараз я отримаю ще один постріл у спину.  Тому я прискорив крок і потопав у таверну.  Даремно я взагалі з неї вийшов, вона, схоже, слухається господаря і не розпускає там руки.  Але я ж хотів розповісти їй усе, можливо вона пролила б світло на те, хто я такий насправді.  Але тепер мені не цікаво.  Принаймні спілкування з такою дурепою мені тільки в тягар.

У цей момент земля під ногами завібрувала.

— О, нарешті!  — все ще трохи хитаючись, заявила Трініті.

Що відбувається?

І раптом на вулицю почали вибігати стривожені люди.

Хлопці з таверни були винятком.  До мене підійшов Сайк.

- Що це?  — спитав я його.

— Приплив починається.

- Гей, - Трініті звернулася до мене.  — Я ще повернуся до тебе, тож не розслабляйся.

Після цих слів вона злетіла в небо.  У неї не виросли жодні крила, вона просто полетіла.  Щоразу, як вона використовує силу, її тіло чорніє, і на ньому чітко видно золоті татуювання, що світяться.  Досить швидко вона дісталася моря.  Тоді я помітив величезні хвилі, що насуваються на місто.

І що вона має намір зробити?  Зупинити приплив?  Я можу повірити, що вона здатна на це.  Але щось мені підказує, що він знову повернеться.

— Це місто не врятувати, — сказав я.

- Я теж так вважаю, - Сайк погодився зі мною.  — Тому я не хочу залишатися тут.  Будь ласка, візьміть мене із собою!  — жалісливими очима він глянув на мене.

Та йди ти до біса, пацане… Що це ще за обличчя?

- Я не можу.  Я не знаю, куди я взагалі йду, — дивлячись на приплив, відповів я.

— Я вас навчу магії, якщо хочете!  Будь ласка!

А ось це звучить привабливо.  До речі, я вже пояснив йому, що моя регенерація це не магія, а скоріше природний дар.  Він не пропустив ці слова повз вуха.

— Або якщо хочете, ми можемо поїхати до академії магії!  Правда грошей у нас немає, але ми ж що-небудь придумаємо, правда?  - Він продовжував просити мене.

Академія магії… Звучить як ...

— Роби як хочеш…

Я не дав йому згоди, але й не відмовив.  Коли він помре, я не хочу почуватися винним.  Хоча комусь я брешу… Я знаю, що все одно пошкодую про це в майбутньому.

- Частина 6 -

Я вже втратив Трініті з поля зору.  Куди вона полетіла?  Рівень води вже почав підніматися.  Ті будинки, в яких ще сьогодні вранці жили люди, вже були під водою.

Хвилі ставали дедалі більше.

— Сьогодні все закінчиться, і ми нарешті зможемо нормально жити, — сказав господар таверни.

- Чому ти так вирішив?  - Запитав я.

— Ми довго молилися до Бога, і він послав її до нас.  Так, вона ні краплі не схожа на божу посланницю, та й спиртне плескає більше ніж будь-який мужик із міста... Але вона наша надія.  Я бачив її силу,— його погляд змістився на мене.  - Це сила Богів.

Відьму?  Хріновий у них Бог.  Хоча може відьмами їх називають лише в народі.  Можливо, вона справді посланниця одного з Богів цього світу.  Потрібно буде почитати місцеву літературу і розібратися в тому, як влаштований цей світ.  Я міг би дізнатися все в неї, але бажання спілкуватися з нею немає.  Все просто, вона не розуміє нормальної мови.

— Невже вона зруйнує метеорит?  — визираючи з-за мого тіла, спитав Сайк.

- Сайк?  - здивувався Кармен.

Хлопець знову сховався за мене, тримаючись за одяг.

- Так, ти маєш рацію, - той помітив його реакцію і вирішив не допитуватися, хоча по очах я бачив явне бажання розпитувати малого.

— Що за метеорит?  - вклинився я.

— Той, що впав на наше місто п'ять років тому.  Це був зовсім невеликий уламок, але його вистачило, щоб знищити більшу частину міста.  Періодично він починає пульсувати, викликаючи ці хвилі, — відповів господар.

— Чому ви просто не покинули місто?

- Це наш дім.  Як ми можемо залишити його?

— Для вас будинок важливіший за життя?

— Єдиний день, коли хтось загинув, був у день падіння метеорита.  Після цього ми нікого не губили нікого під час припливів.  Ми знали, що рано чи пізно нас врятують.

І тут я побачив, як у морі утворилася дірка.  Вода почала збиратися у вир і десь за секунд 10 до нас дійшов звук пострілу.  Чим вона взагалі стріляє?  Це щось на кшталт стисненого повітря?  Чи я просто не здатний побачити снаряд на власні очі?

Загалом, судячи з усього, вона зруйнувала метеорит.  Цих людей можна привітати.

Хоча…

Через якийсь час вир закінчився і утворилася величезна хвиля.  Без поняття, за законами фізики це чи ні, але в цьому світі це, мабуть, норма.  Або причиною стала специфіка сили дівчини.  Загалом величезна хвиля прямує до міста.

Загалом у міста залишилося 12 поверхів.  Ми зараз на 10. Хвиля була така висока, що вона дістала до 8 поверху.  Бідолаги, що милувалися як їхнє місто рятують, були змиті цією хвилею.

Щелепа Кармена відвалилася, а очі ледь з орбіт не повилітали.  Всі інші на нашому поверсі і вище почали кричати і панікувати.

— Ти здається казав… — я хотів пожартувати, але потім передумав, коли побачив, що його обличчя почало бліднути.

Він взагалі живий?  Я помахав рукою перед його обличчям, але він не відреагував.  Хоча, як і раніше, дихає.

— Бу... Буха сука... — прошепотів він.  Таке почуття, що кажучи, він навіть губами не рухав.  Звук долинав із його гортані.

Я мовчки пішов на останній поверх.  Здається, вихід із міста має бути там.

Зверху я востаннє оглянув місто.  Вода зійшла назад, тільки трупів тут було море.  Непоганий каламбур вийшов... І це ще не все, декого віднесло назад до океану.  Припустимо, що тисячі 3 загинули після того, як вона зруйнувала метеорит.

Бог почув ваші молитви, хлопці.

***

Ми покинули Лапреузу.  Сподіваюся ця поїхавша не ув'яжеться за нами.

Дякую, що прочитали главу!