- Вступ -
У мене є для вас короткий переказ, що сталося після того, як я воскрес.
Виявляється наша сторона перемогла, але ми зазнали величезних втрат. Що не дивно, зважаючи на те, що нас було в рази менше.
Шапі розповіла мені про нашу чотирируку подругу з якою ми мандрували. Вона особисто закінчила сотню солдатів з нашого боку. Все через з'їдене серце троля, що ввело її в стан берсерку і багаторазово посилило її фізичні здібності. Зважаючи на все, саме тому парочка затрималася в місті тролів, замість того, щоб з усіх ніг мчати на війну. Але навіть цього їм забракло для перемоги.
Даура вижила, і я вважаю, що це справжнє диво. Хоча той її удар був дуже добрим. Вона пробила не тільки тіло дрідастого, а й кольчугу з двох боків. Звідки в ній стільки сили мені неясно. Але якщо так подумати, вона завжди носила з собою піхви від меча, та й інше спорядження у неї було. Але я думав, що вона забула навіть, як меч тримати. Мабуть, тіло все пам'ятає.
Ми провели у їхньому селі ще два дні, поки хлопці святкували перемогу. Я навіть не знаю, через що почалася війна, так що морально не зміг змусити себе хоча б усміхнутися на їхньому святі. Бажання запитати у них про причини так і не виникло.
***
Ми вже зібрали продовольство, але перед тим як вирушити в дорогу, Шапі дещо усвідомила:
— Стривай, хазяїне…
- В чому справа? — пережовуючи шматок відкусаної солонини, я зупинився.
— Я зараз усвідомила, де знаходиться остання сестра… Боюся, тобі доведеться вирушити туди поодинці, — стривоженим голосом, заявила Шаппі.
- З чого б це?
— Нині вона перебуває у землях Бога Півночі. Це снігова пустеля… З нашим одягом ми не зможемо витримати місцевих погодних умов.
Значить зараз ми в лісі, де температура десь градусів 15 за Цельсієм, але чи варто мені пройти трохи на північ і на мене чекатиме снігова пустеля? Фріленд цікаве місце… Ми могли б спробувати знайти зимові речі, але, вочевидь, у місцевих ніколи не було потреби, так що за допомогою звертатися немає сенсу. З іншого боку можна було б сходити поки що в якесь інше місце, шукаючи одягу, але я нетерплячий. Я хочу зібрати весь комплект якнайшвидше. Та й час показав, що мандрувати одному мені набагато комфортніше.
— А з чого ти взяла, що я подолаю цю дорогу?
- Ти ж безсмертний.
— Так воно так, але моя регенерація надто повільна. Швидше за все я просто перетворюся на льодяник, так і не досягнувши кінцевої мети.
Насправді я не до кінця розумію, як регенерація працюватиме у такій ситуації.
— Та й хто говоритиме з ногою? Це ніби твоя прерогатива, — слідом я запитав її.
Але це було помилкою, адже вона швидко вислизнула від минулої теми і вирішила відповісти на запитання:
- Візьми з собою ліву руку. Хоч вона найкраще ладнає з правою рукою, зараз наша найманка дуже втомилася.
Ну так, а те, що я замерзну до смерті, вона вирішила опустити…
- Гаразд. Ви чекатимете тут?
Права рука з лівою ногою підійшли до Шапі і, схоже, почали їй щось нашіптувати. Ідіоти, я вас і так не почую.
— Тут неподалік є портове місто. Ми поки що осядемо там, чекаючи на вас. У правої там є знайомі, що приймуть нас, тож приводу для занепокоєння немає, — від імені інших заговорила Шапі.
- А як мені потім знайти вас?
Права рука знову завмерла.
— У лісі є розвилка. Одна дорога веде до снігової пустелі, друга прямо до Октавісу. Отже, якийсь час нам ще доведеться пройти разом. Все що тобі потрібно буде, то це повернуться назад тією ж дорогою!
Легко сказати…
- Частина 1 -
Блікло-блакитне небо зливалося зі сніговими дюнами, пробуджуючи в мені щось на кшталт почуття меланхолії. Може, вся справа в тому, що на небі ні хмарки? Сонце безперешкодно висвітлює цю пустелю. Тут так тихо та яскраво, але при цьому немає нічого іншого. Все це світло призначене лише для того, щоб відбиватися від білизни, от і все. Тужливий стан накриває мене з головою, хоча я навіть не знаю, чому сумую.
Ця земля мертва, захована під товщею снігу, що приносить сюди північний вітер. На дотик він зовсім як пух, і легко розлітається убік, варто тільки на нього подути. Сніжок із нього ніколи не зліпиш.
Якщо вам цікаво, звідки я знаю куди йти, то намотаний на моєму лівому зап'ясті нарукавник веде мене, наче невидимий собака поводир. Навіть якщо ми не можемо спілкуватися словами, це не означає, що ми не розуміємо одне одного. Цей спосіб, до речі, допоможе мені повернутися назад. На середині шляху я вже почав переживати, що зіб'юся зі шляху і заблукаю, адже в цій пустелі майже немає орієнтирів, але тепер все нормально.
Тут холодно, але не те, щоб я не міг витримати цього. Деколи, коли починається вітер, він пронизує аж до кісток. Ось у такі моменти справді неприємно. Ну, а так я не скаржусь. Хоч мої руки і відмерзли так сильно, що я майже їх не відчуваю, така температура для мене не перешкода.
Час від часу я натикався на статуї, що нагадують Анубіса. Такі самі як і поблизу Цап-цапа. Щоправда, всі вони по груди були закопані в снігу. Це місце виглядає як звичайнісінька пустеля, ось тільки пісок не жовтий а білий. Та й від сонця ховатись немає потреби, швидше навпаки, його промені це єдине, що дозволяє мені йти далі.
Але найстрашніше тут трапляється вночі. Справа не в тому, що температура падає ще нижче, просто з-під снігу починаю виповзати різні тварюки. Наприклад я бачив як між собою борються ці тварюки. Один з них виглядав як вепр, ось тільки бурого хутра на ньому було настільки багато, що крім бивнів і рила, що стирчали, нічого було не розглянути. Його противником виступав кудлатий чоловік-скорпіон. Він піднімав клешнями вепря і намагався встромити в нього своє жало, але йому ніяк не виходило пробитися крізь товстий шар хутра.
Ці хлопці й нападали на мене. Доводилося вдаватись мертвим. Адже як би я не махав своїм мечем, упоратися з ними не було можливості. Це суперечить тим принципам, яких я намагався дотримуватись. Але тут уже нічого не вдієш. В даний момент я дійсно не рівня цим створенням.
Найчастіше вони обмежувалися поїданням м'яса на моїх ногах. Щойно воно відростало, я продовжував шлях.
Іноді я натикався на подобу оазісів, ось тільки вода в них вже давно замерзла, перетворившись на лід. От би у мене були ковзани, я б із задоволенням проїхався цією ковзанкою.
- Частина 2 -
На третій день я мабуть дістався потрібного місця. Рука почала так смикатися, що відразу стало зрозуміло. Але річ тут не тільки в цьому. Все стало ясно ще задовго до того, як вона почала брикатися.
Кілька кілометрів тому я помітив якийсь блиск вдалині. Виявилося, це верхівка крижаної піраміди відбивала світло.
Як ви вже зрозуміли, піраміда була зведена з крижаних блоків, тільки ті, що розташовувалися на самій верхівці були такими кришталево чистими, що крізь них можна було чітко розглянути сонце. Щодо тих, які перебували під ними, то було відчуття, що вони були створені з каламутної води. На самій споруді не було ні сніжинки, що доводило той факт, що у цій пустелі не йде сніг. Але звідки ж його сюди приносить?
Я попрямував до підніжжя піраміди у пошуках входу. Вона була така велика, що пройти вздовж однієї з її стін, займала близько сорока хвилин. Входу не було видно. Піраміди це начебто усипальниці для якихось важливих постатей? Щоб такі як я не турбували небіжчиків, входи мають бути ретельно приховані. Хоча цілком можливо, що у цьому світі призначення вони зовсім інше.
Дивлячись на цю величну споруду, у мене виникала ціла сила-силенна питань. Але один із них ніяк не мігло покинути голову.
— Якого чорта тут забула нога?
- Частина 3 -
Через тридцять хвилин я натрапив на групу дивних людей? Судячи з силуетів, це дійсно люди. Чому дивні? Та тому, що один із них позував на тлі піраміди, поки дівчина художниця малювала його. На такому морозі фарби, які вона тримала у сечових міхурах тварин, мабуть перетворилися на лід. Саме тому, піднявши досить високо, вона підігрівала ці штуки на багатті, який розвели троє інших хлопців із їхньої групи. Всім своїм виглядом вони відкрито заявляли: Ми найманці. Очевидно охороняють цю парочку. Вони мали подобу табору. Поруч спали два втомлені білосніжні бізони, на яких вони пересувалися пустелею. Самі ж найманці розстелили щільні килими і посідали на них прямо на землю, поставивши поверх намету.
Моє наближення викликало в них занепокоєння. Охоронці відразу насторожилися, діставши свої мечі.
Усі вони були одягнені в теплий хутряний одяг… От би й у мене була така. Ні, не подумайте зайвого. У мене й на думці не було нападати на них. Тим більше, навряд чи я вийду переможцем з цієї сутички. Навпаки, я хочу з ними поговорити. Може нога у них?
— Вибачте…
Я вирішив розпочати діалог саме з вибачень. Зрештою, саме я потривожив їх, хоч і не планував.
- Ти хто такий? Забирайся звідси! — сказав грубий найманець у центрі. Він направив у мій бік меч і міцно обхопив одноручну сокиру в лівій руці, явно даючи зрозуміти, що мені тут не раді.
— Я шукаю тут свого друга, до вас не маю жодних справ. Я лише хотів запитати у вас, де знаходиться вхід.
— Ти що, взагалі не слухав, що тобі говорили? По-перше, він попросив тебе назвати себе, а по-друге провалювати! — у діалог вліз найманець ліворуч.
Навіщо їм згати моє ім'я, якщо вже проганяють… Хоча чого я до слів докопуюсь…
- Гей хлопці, оточуйте його! - віддав команду той по центру.
— Стривайте! — до нас підбіг захеканий чоловік середнього віку. Це той, котрий позував для картини.
— Не лізьте, пане! — скинувши руку з плеча, командир найманців почав наближатися до мене.
— Я говорю, заждіть! - повторився чоловік.
За ними стояла злякана художниця. Вона не наважувалась наблизитися сюди.
— Пане, ця людина з'явилася тут незрозуміло звідки! Без бізона, без припасів, у такому легкому одязі! Ще й відмовляється представлятися! Це справді монстр!
— Моє ім'я К'ю, і, як я вже сказав, я шукаю тут свого друга.
Після цих слів на обличчі їх наймача з'явилося полегшення, а ця трійця, здавалося, була збентежена. Що викликало у них таку реакцію?
— Якого друга ти міг втратити в цій пустелі? — нарешті заговорив і правий найманець, хоч і звучав він несміливо.
Чи варто їм говорити правду? Хоча чого таїти, скільки хлопців не зустрічав, ніхто крім мене не дивувався ходячій нозі, руці та літаючій голові. Можливо, вони вже натикалися на неї.
— Десь тут має бути жива права нога.
Тільки після того, як я озвучив це вголос, я задумався над тим, що вона цілком може бути у вигляді тканини, як і ліва рука на моєму зап'ясті.
- Права нога? То ти її господар? — із захопленням спитав їхній наймач.
Незважаючи ні на що, він минув найманців і підійшов до мене впритул, схопивши за руки. Я не відчував від нього жодних злих намірів.
— Пане, не варто так…
Але той не дав йому домовитись, підвищивши голос:
- Ти що, не чув? Він друг Хромі! — навіть не віриться, що щуплий на вигляд хлопець може так впевнено розмовляти з цими бугаями.
Хромі? Він навіть ім'я їй надав? Гей, я ж сподіваюся, він відпустить її зі мною.
— Ходімо до табору! Ти не голодний? Можливо, пити хочеш? Що ти їв у дорозі? — він ставив запитання, не даючи мені й слова вставити.
— Я б не відмовився.
- Верго! Якого хріна?! - переляк кудись випарувався з обличчя дівчини, змінившись невдоволенням.
- Мілан! Присядь з нами, перекусимо!
- Та ми тільки почали! Ти знущаєшся? Такими темпами я ніколи не малюю картину!
— Це моя дружина, — пошепки, щоб вона не почула, почав говорити Верго. — Люблю її, але іноді вона така зануда.
Цей хлопець поводиться аж надто чемно для незнайомця. Не можна втрачати пильності. Можливо все це спектакль і зараз мені в спину встромляють кинджал. Хоча найманці сіли навпроти і продовжують дивитися.
Гаразд, треба завести з ним розмову. Але відразу про ногу не питатиму, це якось грубо по відношенню до нього.
- Смачне м'ясо. До речі, чим ви тут займаєтесь?
До нас підійшла і Мілан:
— Малюю цього старого дурня для конкурсу. На жаль, я вмію малювати тільки з натури, тому нам довелося пертись сюди, — вона відразу ж почала скаржитися.
- Що це за конкурс? І невже Верго так потрібен на цій картині? - поцікавився я.
Я просто не можу зрозуміти навіщо він там. Він не якийсь там красень. Найпростіший чоловік. Так ще й людина… Чорт, скільки ж вони сюди діставалися взагалі? Як на мене, так його вигляд швидше псує цей величний вигляд.
— Раз на п'ять років, у Паргоні проходить національний ярмарок. Це найкращий день у році. Однією з активностей відвідувачів буде оцінка картин. Цього разу куратори мистецького конкурсу обрали тему «найдорожчий скарб».
- Скарб? Верґо? Це надто мило, щоб бути правдою, — після моїх слів щоки жінки залилися рум'янцем.
Яка чудова пара.
- А чому саме піраміда? - продовжив розпитувати я.
— Ми обидва з дитинства розділяли цю мрію, після казок про Бога Півночі, — присівши з нами поряд, відповіла Мілан.
Їхня історія зацікавила мене, так що я продовжив розпитування. Вони багато розповідали мені про ці землі і про Бога Півночі.
Наприклад, я дізнався, що Бог Півночі це мертве божество, що дивно, адже народи Фріленда досі йому поклоняються. Але як більшість з них просто відмовляються вірити в його смерть, так що неясно де тут правда. Спершу я подумав, що ця піраміда і є його усипальниця, але виявилося, що тут похований лише один з його підданих. Страшно навіть уявити якась піраміда в нього, якщо вона взагалі зведена. Верго сказав, що шанси дізнатися про це вкрай незначні, через те, що тіло мертвого Бога знаходиться в зоні Вічного Морозу. Це певний район у пустелі, де безупинно йде сніг. Температура там настільки низька, що варто пробути там лише дві хвилини, і ти перетворишся на льодяник.
Вони також розповіли, що Бог Півночі був деспотом, охочим захопити весь Фріленд. Під його керівництвом зібралося багато народів, проте 300 років тому трапилася остання битва, в якій він зазнав краху. Все через втручання когось із головних Богів. Але вони не знали подробиць, як і історики, які писали книги про Бога Півночі. Просто все скінчилося дуже дивно. Завойовуючи землі, він підкоряв собі народи Фріленда один за одним. У тій самій фінальній битві сили були приблизно 80 на 20 на його користь. І все ж таки вони програли… Вам напевно цікаво, звідки люди взагалі знають про це. Вся річ у тому, що серед тих 20 відсотків були й люди, що прибули до Фріленда на війну. Королям, що правили на Шає в ті роки, здавалося, що після завоювання Фріленда Бог Півночі рушить на них. Хоч ця спроба і виглядала жалюгідною, але якимось чином усе скінчилося добре.
Дивно, що королі взагалі боялися армії Бога Півночі, враховуючи, що в ті часи вже був оперізуючий планету Світовий Суддя, який нізащо не пропустив би їх. Але мабуть, вони визнавали його Божественну силу, і вважали, що одне Божество не зможе стати на заваді іншому. А може вони так і не думали, хто його знає… Тоді їхня спроба з відправкою солдатів не виглядає настільки жалюгідною. Вони просто перестрахувалися.
Але був ще один момент, який не давав мені спокою. Це розповідь старого, що перший розповів мені про війну триста років. Він казав, що історики не пишуть про війну в книгах, і ніхто не знає, через що почалася війна. Я прямо спитав про це у Верго.
- Вибач! — грюкнувши в долоні, сказав він. — Я так і не представився. Моє ім'я Верґо Ніфарі, і я вчений. Більшість моїх наукових праць саме про Бога Темнозем'я.
Він так легко розповів про це ... Ні, він не хвалився цим, швидше пишався. На його місці я вчинив би так само.
Вони повернулися до малювання картини, тому я запитав у них дозволу і після згоди сів поруч, продовжуючи розмову.
— Вперше ми почули про Бога Півночі із казок. У цій історії він виступав лиходієм. Пам'ятаю навіть, як усі батьки в місті намагалися лякати їм неслухняних дітей. Я жах як боявся його! Мама казала, що він прийде і забере серце твоє! — позуючи Верго ледве ворушив ротом.
Моторошна історія. У дітей після такого можуть виникнути проблеми із психікою.
— Для мене він продовжував залишатися вигаданим персонажем із казок, поки в юнацтві я не почув, що такий Бог справді існував. З цього дня і почалася моя історія про занурення у світ Богів. Не те, щоб я мав великі успіхи в цьому… Навіть серед своїх я вважаюся невдахою, що не написав жодної нормальної наукової роботи.
- Невдахою? Значить, вся твоя історія заснована на здогадах? - Запитав я.
— Більша її частина. Але повір, я спілкувався з багатьма народами Фріленда. Я не з голови взяв цю історію. Просто вчені бояться визнавати, що крім чотирьох Богів у світі є ще й інші божества. Вони вважають за краще, щоб все це залишалося небилицями серед народу. Навіть якщо інформація про Бога Півночі випливе серед людей, вчені проголосять його звичайним королем, а не божеством.
— Вони чогось бояться?
— Щось подібне до цього… Подорожуючи Фрілендом я дізнався дещо. Якщо бути точніше, то чому, крім чотирьох Богів, є й інші, і як вони взагалі отримали свій статус. Але я не можу тобі розповісти цього, тому що це буде у моїй подальшій науковій роботі. Якщо що, то можеш прочитати, коли її опублікують! Але ... - Його вигляд став пониклим. — Не думаю, що її опублікують… — пошепки додав він.
— Ану голову підняв! — вигукнула Мілан.
— Пробач, люба! - підбадьорився Верго.
— Я все розумію, не хвилюйся. Ти і так багато мені розповів, за що я вдячний.
Після цих слів він повернувся до мене з усмішкою на обличчі.
— Я радий, що ти мені повірив.
— Адже в цьому нічого...
Побачивши, як він заплакав, я не зміг домовити пропозицію до кінця.
Верго хороша людина. Відданий своїй справі, але не визнаний народом, хоча йому, напевно, так цього хотілося. Таке враження у мене склалося про нього. Але з якими б труднощами він не стикався на шляху, я вірю, що в нього все буде гаразд. До нього підбігла Мілан, і не сказавши жодного слова обняла. Один тільки вид цих двох чомусь зігрів моє серце.
Хто ж знав, що в цій холодній пустелі є таке тепло?
Я закинув голову назад, дивлячись на сонце, що обпалювало очі.
А я колись знайду таку людину? Чи можу я теж полюбити і бути коханим?
Раптом ці думки впали на мене, як грім серед ясного неба.
Адже я ніколи й не думав про кохання… Дружба, так… А от стосунки чи щось більше?
- Частина 4 -
Сьогодні вони закінчили з картиною, тому ми дружно приєдналися до них, присівши біля вогнища.
Ненароком, я підгледів, що ж там зображено на картині Мілан, поки вона заносила її до намету. Її вміння малювати вразило мене, але деяка деталь поглинула всю мою увагу. Це малюнок людини в кутку, що сидячи на снігу, уважно слухає розповідь її чоловіка.
Це був я.
Мені просто там захотілося розсміятися від радості, але я не міг подавати, що помітив це. А то ненароком ще зітре мене...
Мілан відразу ж пішла спати, двоє найманців теж, і тільки один з них, що головний, не зводив з мене погляду.
Чорт, я тільки надвечір згадав про праву ногу. Я хотів було вже спитати в нього про неї, але Верго, що напідпитку, знову заговорив:
- Знаєш, К'ю ... У дитинстві я хотів стати художником. Малювати ілюстрації для казок, чи просто картини на продаж… Навіть не знаю навіщо. Може мені хотілося залишити по собі якийсь слід?
— То чому тоді подався в інше ремесло?
Я лежав на килимі, дивлячись на зоряне небо. Звук дров, що тріскалися в багатті, віддавався в моєму лівому вусі. Начебто це деревина ентів. Вона довго горить, та й не гасне майже, навіть у таких умовах.
— Тому що я не маю жодного таланту до малювання. Я навіть у школу мистецтв вступав, але все марно… ха-ха… Саме тому Мілан малює. Все заради мене, — здавалося, що він був готовий знову заплакати, але стримував сльози. — А їй навіть не подобається цим займатися, хоч вона й каже інше…
Це пояснює, чому на картині зображено його. Навіть якщо йому не вдасться залишити після себе слід за допомогою наукових праць, він назавжди залишиться на тих красивих полотнах, що вона малює.
— Вибачте, що вставляю свої п'ять монет, але я не думаю, що пані Мілан важко малювати ці картини. Все ж вона любить вас, — перейнявшись загальним настроєм, навіть найманець вирішив заговорити.
— Так, він має рацію, — додав я.
— Я розумію це… Але не знаю, як віддячити їй за все, що вона для мене робить. Я невдаха…
— Просто кохайте її у відповідь. Хіба мало цього? — почухавши червоний ніс, найманець зробив ковток із пляшки. — Хоча я не той, хто маю розмовляти на тему кохання, — те, як бентежився брутальний мужик, виглядало мило.
Хоч Верго і самокритичний, він зачепив навіть мене. Спершу я навіть не розумів, чому я взагалі так відкрито з ним розмовляю, ніби ми років сто знайомі. Та й він не соромився розповідати мені майже все, що йому відомо, хоча ми п'ять хвилин як зустрілися. Але я зрозумів.
— Ти зовсім не невдаха, — заговорив я. — Якийсь час мені довелося провести на Шаї. Більшість людей злі, підлі створіння. Але ти відрізняється від них. Ти добродушна, відкрита і по-дитячому наївна людина. У Темнозем'ї це може зіграти з тобою злий жарт, тож я розумію, чому найманці так яро намагалися відгородити тебе. Я не виняток, адже ти з усіма поводиться так, вірно?
— Хіба це можна вважати гідністю? — спитав збентежений Верго.
— Я не знаю, чи можна вважати це гідністю… Але для мене це точно плюс. Я хотів би мати собі такого друга як ти.
— То вже в тебе є один, — відповів він.
— І хто це?
- Я.
- Ми друзі?
— Звичайно, друзі.
Ось як… Навіть ніяково якось, з огляду на яку людину я насправді виявився. Згадуючи ту війну четвероруких, мені стає тошно від себе. Здається, якось я говорив, що люди виправдовують свою жорстокість тим, що вони підлаштувалися під цей світ лише нікчемності. Я теж намагався виправдати все це жагою сили… Та я ще більша нікчема.
Але доки існують такі люди як Верго, я вірю, що спостерігаючи за ними зможу стати кращими.
Він заснув прямо біля вогнища, а я всю ніч пролежав витріщаючись на сяючий зоряний пил, так і не зімкнувши очей.
- Частина 5 -
Наступного дня я все ж таки запитав у нього про Хромі. Виявляється вони знайшли обморожену ногу посеред пустелі. Завдяки одному з найманців, що чув про люту праву руку, що самостійно подорожує всім південним сходом у пошуках битв, він припустив, що нога може належати до цієї раси або чогось подібного. Вони відігріли її, і нога справді почала ходити, ось тільки вона постійно шкутильгала, за що її і прозвали Хромі. Але незважаючи на це, вона все одно більшу частину часу не діяла. Це не схоже на її сестер. Я дав поговорити її лівій кузині з нею, і ніби заперечень не надійшло. Отже, тепер можна було офіційно заявити — я зібрав повний комплект цієї дивної броні. Як вона мене посилить поки неясно, але я вже не можу дочекатися цього моменту.
Я міг би покинути це місце, але вирішив, що залишуся з групою хлопців доки вони не закінчать картину. Не приховуватиму, однією з причин було те, що я й сам був на картині. Мені хотілося, щоб мене зобразили на ній до кінця.
На подяку за все, я теж вирішив розповісти їм історію свого життя, хоча може бути воно і не таке цікаве як у Верго. Сподіваюся, це хоч якось допоможе йому в написанні наукової роботи.
Його дуже зацікавила частина з моїм батьком. Я спеціально розповів про неї, сподіваючись на те, що він хоч щось знає. Але, на жаль, немає.
Якщо я правильно пам'ятаю, то в Лапреузі жителі молилися якомусь Богові, і той нібито надіслав їм Трініті, щоб вона знищила метеорит. Судячи з усього, вони явно не татуся вихваляли. Результат у принципі був закономірним. Ті фанатики з Аква Гранд Сізо називали її відьмою. Але чому? Магів у цьому світі повно начебто багато, тому це не причина. Я пам'ятаю, що вони провертали якусь махінацію з водою, і моя кров просто зникала в ній. На жаль, поки що я ще не можу скласти пазл докупи. Але мандруючи далі, я неодмінно дізнаюся про тата щось нове. Але одного імені мало. Потрібно ще знайти його місцезнаходження.
До того ж у нього має бути фізичне тіло, коли у Бога Півночі воно було. Але це не точно. Взагалі, дивно це все. У змія тіло є, але у Провідниці немає. Як справи з рештою двох, поки незрозуміло. Про одну я взагалі нічого не знаю, а другий своєю долонею розчавив величезне місто і перетворив землю на попіл. Де ж знаходяться їхні тіла?
***
Я дочекався доки Мілан малює картину. Вона продовжувала, навіть коли її руки ставали рожевими наче малина. Все заради свого коханого чоловіка. Не втомлюся повторювати, яка ж вони прекрасна пара.
Коли вона показала кінцевий результат, я із самовдоволеним виглядом зізнався, що вже знав про себе на картині. Ну і звичайно подякував їй.
Кумедно виходить. Тепер, навіть якщо той, хто помістив мене в цей світ, вирішить убити мене остаточно, я не повністю зникну як це було раніше. Я залишився на цій картині, а моя історія може передаватися з уст у вуста.
Я ніколи не мріяв про становлення кимось великим або першовідкривачем чогось. Мені не хотілося входити до історії.
Але десь на підкірці я завжди мав невелике бажання…
Я хотів, щоб мене хоч хтось запам'ятав. Тому я розумію Верґо. Думаю, він відчуває щось схоже.
***
Зібравши речі, ми разом попрямували до Октавісу. Виявляється цим хлопцям на шляху, що не дивно, адже це портове місто, а вони вже закінчили зі своїми справами. Пора додому.
Ми дісталися його за 2 тижні. За цей час ми ще краще впізнали одне одного. Тепер я впевнений, що навіть якщо я опинюся на Шаї, то зустрінуся там не лише з тією морокою та жорстокістю до яких звик, а й теплом, яке випромінює ця родина.
Якщо знайшли помилки в тексті, сміливо пишіть про них у коментарях .
Коментарі та вподобання дуже допомагають виходу продовження.
Дякую, що прочитали главу!