– Ясечко, зірочко, вставай, а то запізнишся до школи, – набридливо дзижчав над вухом мамин голос. Уже втретє. Дівчинка ж сказала: «Ще п’ять хвилин». Те, що пройшло вже п’ятнадцять – це нічого. Вона вчора допізна читала манґу і тепер хоче спати, а мама, школа і весь світ почекають.

– Мх-х-хм-м, – протягнула роздратовано Яся, і, розплющивши очі, змучено піднялася з ліжка. Вилазити з-під теплої ковдри ну зовсім не хотілося.

Дівчинка поправила неслухняні руді кучері, які за ніч, як завжди, перетворилися в казна-що (як же бісять!), ліниво потягнулася рукою до телефону, що лежав на поличці поряд із ліжком, та поглянула на час. Опів на восьму. Так у неї ще цілих тридцять хвилин на те, щоб зібратися і доїхати до школи! А враховуючи те, що спершу все одно лінійка та класна година, в запасі є ще хвилин сорок. Нічого не станеться, якщо вона пропустить цю не надто приємну частину, з якої починається кожен шкільний тиждень. Понеділок і без того день важкий.

Зітхнувши, Яся задивилася на свою прим’яту, ще теплу від власного тіла, подушку: та виглядала такою спокусливо-м’якою, кликала назад у свої обійми… Довелося відвести погляд, бо ще секунда, – і дівчинка б узагалі передумала починати цей день.

Не те, щоб до цього вона дуже хотіла.

– Чому світ такий жорстокий до людей-сов? – зажурено прошепотіло дівча, колупаючись без особливого апетиту в тарілці з рисом. Зранку вона ніколи не була голодною, але мама не чула її фраз на кшталт: «Я не буду снідати», – та однаково гріла для доньки порцію свого кулінарного шедевру (Яся просто ненавиділа рис!). – Чому не можна працювати вночі, а спати вранці? Так же в тисячу разів зручніше!.. скаржилась вона в нікуди і без особливого ентузіазму, просто аби виказати своє невдоволення. Подумки вона досі валялась у ліжку та бачила десятий сон.

До речі, оскільки вже заговорили про сни: сьогодні їй наснилось щось до біса дивне про якусь магію, призначення, мольфарів. Хоча Яся пам’ятала лише деякі моменти, і то нечітко, але все ще відчувала легкий дотик містичної атмосфери…

А ще там був якийсь бовдур фарбований, що розповідав про свою круту школу з ремонтом, нормальною їдальнею та інтерактивними дошками в кожному класі. Яся звісно не заздрила вигаданому персонажу зі свого хворого сновидіння, але… саме це вона й робила. Із приємного: бачила там ще дівчинку, що грала на гітарі, здається. Дуже дивний мікс, якщо чесно: містика, чари, типовий мажорчик і музикантка. До чого тільки втомлений мозок не додумається.

Рис за час її роздумів зовсім охолонув, тож вона, скривившись, швиденько викинула все в смітник, крикнула мамі в сусідню кімнату:

– Я поїла, дякую-ю! – і прослизнула до себе, щоб зібратися в «улюблене» місце кожної дитини на планеті. Сьогодні вона вирішила вдягнути коротку спідницю та довге худі (усе чорне, «ніби смерть», - як сказала б її мама), а доповнити їх мала намір шкарпетками з коронами та написом «миколаївська принцеса» і купою прикрас. Взувши високі білі кросівки, дівчина задоволено усміхнулася відображенню в дзеркалі – їй подобалось те, як безглуздо і водночас мило це все виглядало разом.

Особливим елементом її шкільного образу були стрілки. Часто вона малювала їх фігурними – геометрія, закарлючки, просто якісь випадкові візерунки – і називала це «легкий невимушений макіяж для школи в стилі Ясі Линник». Під настрій могла накидати яскраві тіні, але це здебільшого на свята. Зазвичай обходилась лише стрілками, бо навіть така дрібничка змушувала казитись майже всіх учителів, котрі її бачили. Хай там як, вона не збиралася жертвувати своїм неповторним стилем заради якихось старих непрогресивних пані.

Поглянула ще раз на годинник, побачила, що до початку першого уроку залишилось десять хвилин, навмання закинула в шопер із зображенням улюбленого аніме-персонажа кілька зошитів (книжки вона з собою не брала, адже носити їх було надто важко, і просила потім у своїх однокласників), ручку, якісь гроші та телефон. Пощастило, що від школи вона жила недалеко.

***

– Плющ-щ Макс-сим! – високі нотки невдоволення в голосі класної керівниці викликали лише одне бажання – зникнути з цього місця якнайшвидше. Таїсія Василівна втупилась в учня невдоволеним поглядом, ніби намагаючись пропилити в його голові дірку. Вона продовжувала свою тираду так затято, аж бризки летіли з її рота від надлишку емоцій.

– Знову ти запізнився! Боже милостивий, такі хорош-ші батьки, і такий невдяч-чний син! Вони намагаються дати тобі все: чого тільки навчання в одній із найкращих шкіл Києва варте! А ти не цінуєш-ш цього, – учень дотепер стояв у дверях, і це після того, як він почув стандартне «вийди і зайди нормально» і вирішив тихенько прослизнути без стуку, аби не привертати до себе зайвої уваги… Тепер погляди всіх однокласників були прикуті до його персони. І тепер його відчитували прямо перед усім класом. Дуже «приємно».

– Про твій зовнішній вигляд взагалі мовчу! Бірюзове волосся! Пірсинг! Кеди один червоний, інший жовтий… Ти до школи збирався чи на дискотеку?! Лише соромиш славетне прізвище сім’ї Плющів.

Усі вісім років навчання такі моменти Макс ненавидів найбільше. Він волів би тихо зайти до класу, сісти за останню парту та просидіти там весь день, аби його не чіпали. Ставалося таке, звісно, нечасто. То вчителі за домашку невиконану причепляться, то за запізнення, то за ще щось. І постійно приплітають батьків. Іноді це просто нестерпно – слухати про те, які вони в нього відповідальні та впливові, як він має їх поважати та в ноги їм кланятись. Як хлопцю поводитися з власними батьками він, власне, й сам вирішити може.

– Чому мовчиш? Немає що сказати? – провадила далі класна керівниця, але Макс її майже не слухав: нічого нового вона йому не скаже.

– Вибачте за запізнення, – зневажливо кинув учень в надії, що це зрештою закінчиться.

– Та сідай уже, – нетерпляче промовила Таїсія Василівна й одразу повернулась до теми уроку. – Так, на чому я зупинилась… Ах, точно. Хто розкаже мені, які існують види безсполучникових речень?

Макс пройшов у кінець класу, зайняв вільне місце біля вікна, ковзнув відсутнім поглядом по класу, подивився на дошку, де дрібними літерами були написані якісь пояснення нової теми, однак, не затримавшись на теоретичному матеріалі, швидко переключився на вуличні пейзажі. Унизу молодші класи грали в футбол на фізрі, чулись їхні наповнені азартом голоси. Хлопець зараз також радше б поганяв м’яча, аніж сидів тут, не присоромлений, але вкотре неприємно вражений до глибини душі.

Хоч Макс і вдавав, що йому начхати, проте батьки… завжди були болючою темою. Постійно зайняті на роботі, вони майже не цікавилися сином, не знали нічого ані про нього, ані про його інтереси. Постійно нав’язували власні думки та плани щодо його майбутнього. Вони все вже вирішили: де він навчатиметься, в який університет та на яку спеціальність вступить. Вирішили без нього. Завжди вони так, ці дорослі.

Сьогодні зранку знову посварився з ними. Через це і запізнився.

«Хочеться простого людського, аби мене почу…», – думку закінчити Макс не встиг, тому що на секунду час точно зупинився: і футбольний матч за вікном завмер, і дерева перестали шелестіти, навіть противний голос вчительки на фоні стих.

Небо враз потемнішало, подвір’я школи перетворилося на пустку, порослу бур’янами і якимись незрозумілими травами, по стінах поповзли тіні плісняви. Де він знаходиться зараз?.. Що це?..

– Максиме! Максе! – почулося ніби крізь товщу води. – Ти що замріявся? Перерва вже, погнали в магаз, поки черги немає, – штурхнув його однокласник.

– Ой, так, вибач… просто… задумався.

– Дивний ти сьогодні.

Сьогодні все було дивним.

***

– Боже, ця жінка мене вбиває, – дівчина в темно-бордовому костюмі з рюкзаком, що звисав із одного плеча, та гітарою на іншому, закотила свої карі очі тільки-но вийшла за поріг школи. – Я просто обурена! Скільки разів я казала цій фізичці, що я Ксенія! Ксенія, а не Оксана. КСЕ-НІ-Я, – голос її виражав абсолютне невдоволення ситуацією. – Я в цій школі з минулого року навчаюсь, а вона ніяк не може запам’ятати моє ім’я.

– Тихіше-тихіше, сонечко, – намагалась заспокоїти дівчину її однокласниця Маша, із якою вона спілкувалася найбільше в новій школі. Але в тієї очевидно нічого не виходило, бо коли Ксюша злилася, зупинити потік її слів було складно. Ця чотирнадцятирічна харків’янка була справжньою фурією, нестримним полум’ям емоцій.

– «Ой, Оксанко, спустіться на другий поверх, принесіть мені журнал. Ой, Оксанко, чи не могли б ви допомогти мені перевірити самостійні, я не встигаю. Оксанко, збігайте в їдальню, купіть мені булочку». А ще що вам зробити? Може, торт спекти до чаю чи зірку з неба дістати? Або ще краще. То я в неї Оксанка, а то Ксенія ГрОменко. Скільки разів повторювати: наголос на «е», як у «Шевченко»!

– Ти ж знаєш, це просто марна трата часу. Вона дівчину, яку знає з сьомого класу, і досі «КоліснИк» називає, хоча та – «КолІсник».

– Тц, я просто хочу, щоб моє ім’я нарешті вимовляли правильно. Хоч раз у житті. Усі постійно то ім’я, то прізвище плутають. Читати не вміють чи що?

Вгамувалась дівчина лише тоді, коли вони відійшли подалі від школи, заглибилися в лабіринт дворів, багатоповерхівок та гаражів, опинившись на дитячому майданчику. Зайняла свою улюблену лавку. Поряд вмостилися її подружка. Ксюша дістала гітару з чохла, налаштувала її та обперлася об спинку лавки. Це вже була традиція – грати на дитячому майданчику після школи. Грала дівчина також і на перервах у коридорі, але тоді збиралося надто багато публіки. Їй більше були до вподоби моменти, коли її музика була лише для однієї людини. Важливої.

– Є побажання щодо мелодії? – спитала, зазирнувши в очі однокласниці.

Замислившись на секунду, та хитро усміхнулась і відповіла:

– Зіграй мені мелодію лісів, як справжня мольфарка.

Ксюша розгубилася. Це, по-перше, не те, що вона очікувала почути, бо вона не знала жодних лісових мелодій, по-друге… Її голос… був чужим. Хто зараз говорив до неї?..

– Щ-що? – перепитала Ксюша, а серце її забилося швидше, точно як пташка пручається в клітці, проте не встигла юнка запанікувати, як знайомий голос знову зазвучав із вуст співрозмовниці.

– Ксю, ти чого? Говорю, зіграй мою улюблену. Ту, що ти влітку для мене написала. Чи ти… не хочеш?

– Ох, вибач, звісно хочу, – зашарілась Ксюша і поклала пальці на струни. Вона також любила цю композицію. Вона була світлою і ніжною, прямо як… прямо як її подруга.

Пролунали перші звуки гітари, і полився тихий голос, загубившись серед шуму дерев. Ксюша намагалась не думати про ту миттєву галюцинацію, проте на серці чомусь залягла тінь тривоги.