Яся підійшла до маршрутної зупинки дуже вчасно: потрібна їй 43 маршрутка якраз під’їжджала. Дівчина простягнула руку вбік, а коли маршрутка зупинилась, швидко заскочила в неї, висипала водієві в руку купу монет та зайняла на диво наявне вільне місце. Відсунула шторку, що заважала дивитись у брудне заляпане скло вікна на монотонні пейзажі з п’ятиповерхівок, магазинчиків та алей з поржавілими дитячими майданчиками, і заглибилась у думки під якийсь попсовий трек, що грав у маршрутці.

Два з половиною місяці життя на два світи пройшли непомітно. За цей час рудоволосе дівча встигло накопичити в школі боргів із невиконаних домашніх завдань, наслухатись на рік уперед повчальних лекцій від батьків, пару разів зіткнутися з їхніми погрозами «забрати телефон і не віддавати, поки вона не зробить всю домашку»… Але сьогодні вона не думала про це, адже на вихідних треба відпочивати. І сьогодні на неї чекала зустріч з однокласниками.

А от у «Мольфаріумі» все йшло напрочуд добре. Окрім, звісно, існування Горигляда, який все ще неймовірно бісив дівчину одним лиш своїм виглядом. Яся не лише призвичаїлася до магічних буднів та звикла до всіх дивовиж цього місця, а й дещо просунулася в навчанні: нарешті познайомилася зі своїм тотемом, а ще підтягнула свої вміння роботи зі снами.

Тотемом виявилася змія: спочатку, одразу як побачила, сплутала з гадюкою, але то виявився водяний вуж. Це потім їй сказав Віродар, який, виявляється, щось типу розбирається у всяких повзучих. Сказав, що гадюки вологу не дуже полюбляють, а її тотем із води виліз, і що в гадюк на спині візерунок-зиґзаґ, а у водяних вужів — щось на кшталт шахової дошки.

Узагалі Яся сприйняла свій тотем як приємний натяк на те, що саме дівча за натурою — та ще зміюка, тому дуже зраділа.

А ще дівчина тепер могла краще орієнтуватись у снах: наприклад, вона легко відрізняла сон з віщими елементами від сну-знаку чи сну-рефлексії на події минулого дня. А ще — що вважала своїм особистим досягненням — уміла тепер ненадовго, всього на пару хвилин, входити в усвідомлений сон. Пан Іоанн пообіцяв, що якщо в групи добре виходитиме й надалі, він навчить їх входити у сни інших людей. Але Ясі до таких технік ще як до Києва рачки, тому вона просто раділа й тому, що вже вміла.

— На Соборній, — крикнула дівчина, помітивши, що маршрутка вже під’їжджає, куди треба. Побачила поряд і групу однокласників, що вже чекали на зупинці та виглядали разом, мов особливо небезпечне угруповання гопніків з району.

— Ну шо, по стандарту? — вискочивши з маршрутки, сходу запитала Яся. «По стандарту» означало, що вони спочатку багато походять, по дорозі зазираючи в кожен магазин, — від «Кактуса» до «Єви» — а потім втомляться, зайдуть кудись посидіти, поїдять піцу, а потім ще трохи походять, пофотографуються, попрощаються та роз’їдуться хто куди.

— Щойно хотіла запропонувати те саме, — усміхнулася Віка. — Ментальний зв’язок, — і всі п’ятеро шумно покинули зупинку, щоб покоряти центр міста.

Проте довго погуляти Ясі не вдалося: буквально за пів години з’явилася вже знайома записка, що кликала у «Мольфаріум».

Група дітей якраз із зацікавленням розглядала декор для дому на другому поверсі «Кактуса» та дуже відверто коментувала його ціни, аж Яся в одній із бордових піал помітила зім’ятий папірець. «Що? Сьогодні?! Ну чому-у-у, сьогодні ж вихідний!» — трохи обурено подумала, надувши губи. За весь період навчання їх ще ні разу не викликали до «Мольфаріуму» у вихідні. Це було дивно і трохи тривожно. На записці значилося: «Спускайся на перший поверх». Поки її однокласники були зайняті, вона слухняно (хоч і невдоволено бурчала дорогою щось на кшталт «чому не можна зарання попереджати», «чому я маю у свій вихідний пертися бозна-куди», «у нас п’ятиденне навчання, яке право мають змушувати мене ходити більше, ніж треба» та інше) почала спускатись, і щойно поставила ногу на третю сходинку зверху, як портал миттю забрав її.

***

«сорян, пацани, сьогодні ніяк», — механічно надрукував, відправив повідомлення у чат та швидко закрив кришку ноута. Тяжко видихнув. Максим ще тиждень тому домовився з хлопцями поганяти на скейтах сьогодні ввечері, але тепер йому довелося відмовитись від зустрічі на користь сімейної вечері, на якій збереться купа родичів. Хлопець був зовсім не в настрої через це.

Не хотілося ніякої вечері, не хотілося бачити ніяких гостей, а потреба натягувати на себе доброзичливу усмішку просто вбивала… Не було жодного бажання виходити за межі кімнати. То й що, що у батька з матір’ю сьогодні двадцяті роковини? Навіщо ця метушня зі зборами та приготуваннями? Ці всі родичі й такі пишні святкування? Це ж їхнє особисте свято. Макс ніколи не розумів концепцію таких масштабних сімейних зборів.

«І чому я взагалі маю бути присутній там? Там же одні старі люди. Або мої тітки з малими дітьми. І нікого — приблизно мого віку», — не міг змиритися з фактом, що доведеться весь вечір або вислуховувати за втрачене покоління, або слухати крики малих дітей. І все це — впереміш з тостами, привітаннями та врученням подарунків його батькам. Ну хоч смачно поїсти можна… Святкування було заплановане в ресторані, тож Макс точно був упевнений, що буде смачно.

— Максе, — почувся стук у двері, — я заходжу, — за секунду в кімнаті стояв батько. — Чому ти ще не зібрався?

— Я зібрався, — знехотя кинув хлопець.

— Ні. Ти не підеш так. Що це за спаплюжена і побита життям рубашка?

— Не «побита життям», а кастомна. Це стиль, — хлопець сидів у де-не-де розірваній сорочці із пришитими до неї ланцюгами, шматками інших тканин і нанесеними маркером написами. Макс зробив її сам і ще не встиг вигуляти новий шмот.

— Що далі, то більш абсурдним стає твій «стиль». Я нічого не казав тобі за це раніше. Не казав ні тоді, коли ти почав носити різнокольорові кеди, ні тоді, коли вирішив зробити пірсинг — ба більше, я дозволяв тобі це. Але на сімейну вечерю я тебе так не відпущу. Це занадто. Усіх інфаркт хватить. Особливо старших, — Макс і сам розумів це, та йому не хотілося поступатись. Ще й після того, як його стиль назвали «абсурдним». Хлопцеві навпаки подобалося, що в нього останнім часом нарешті почала з’являтися більш яскраво виражена індивідуальність. І він був готовий боротись за право показувати своє бунтарське «я» через цей екстравагантний, із закосом на панк-культуру, одяг.

— Я так піду.

— Ага, звісно. Ще, може, очі собі намалюєш?

— Якщо ти так хочеш, то..

— Ні. Я хочу, щоб ти вдягнув білу добре випрасувану сорочку й краватку, що тобі мама купувала. Ще вдягнеш підтяжки. І взуєш свої чорні лаковані туфлі, — наполегливо продовжував батько. — Лише на один вечір. Домовились?

— Мг… Добре, — буркнув хлопець.

— І ще…

— Що?

— Маєш зняти пірсинг.

— Що-о?! — обурився Макс. — Чому я маю робити це? Я і так погодився вдягти білу рубашку, ту гидку краватку та все інше! Чому я маю робити щось ще? Я не зніматиму нічого.

— Знімеш. На один вечір.

— Ніколи, — розлючений, Макс різко піднявся з крісла та, оминаючи батька, вискочив із кімнати.

— Ти куди? — почув хлопець услід, але не відповів. Залетів до ванної й захлопнув за собою двері.

Викрутив кран із холодною водою, і товста струя течією покотилася вниз. Треба було заспокоїтись.

Через пару ударів серця помітив, що повітря наелектризувалось, а вода в крані завмерла. Підняв голову на дзеркало, а на його поверхні зубною пастою було каліграфічно виведено: «Мольфаріум».

Остання думка, що промайнула в голові Макса, перш ніж портал забрав його, була: «Боже, як же ти вчасно».

***

Кімната Маші завжди здавалася Ксюші затишною. Дівчина дуже любила проводити час у неї вдома: по-перше, в холодильнику завжди була купа їжі, наготована її мамою (а у Ксюші вдома рідко бувало, що готує не вона), а по-друге тут було спокійно. Ні скандальних родичів, які час від часу ломляться в квартиру поскаржитися на життя, ні нестерпних сусідів.

Дівчина взяла дві чашки, в яких залита кип’ятком кава зі стіків була щедро притрушена маршмеллоу, та вийшла з просторої кухні.

— Я думала, тебе вже там з’їли, — Маша сиділа на підлозі, вся обкладена вже розкритими упаковками з-під печива та інших солодощів.

— Ля! Я вийшла всього на секунду, а ти вже встигла все понад’їдати!

— Тю, та де там на секунду! Сонечку, тебе не було хвилин п’ять!

— І це означає, що треба було все вижерти, поки мене немає, навіть не дочекавшись кави?

— Я лише тгхошки спгхобувала, — виправдувально закартавила дівчина, і її сині очі невинно округлилися. — І взагалі, давай мені мою каву, — витягнула руку капризно.

— Це ще що за накази, я не зрозуміла, — награно обурилась Ксюша, але таки подала подрузі гарячий напій і вмостилася поряд на підлогу.

— Так, ти хотіла подивитися сьогодні щось конкретне чи ідей немає? — Ксюша намацала рукою пульт та ввімкнула телевізор — невелику плазму на стіні: до речі, це була ще одна перевага Машиної квартири, бо вдома Ксюша такого щастя не мала. Не те, щоб у них з мамою не було грошей, просто… скоріше не було потреби. Її мама постійно працювала, жили вони тільки вдвох, тож коли б телевізор і був, його однаково ніхто не дивився.

— Пфочекай, — Маша саме жувала пончик — її улюблену після сирників їжу. — Мф-ф… О, тепер всьо, слухай. Я думала по стандагхту щось з Міядзакі глянути, — аніме від Гіблі було її улюбленим, тому коли вони домовлялися подивитись щось, то, швидше за все, вони передивлялися саме стрічки від Хаяо Міядзакі. Ксюша до знайомства з Машою не була фанаткою аніме, однак ніколи не заперечувала, коли подруга пропонувала подивитися його разом. Просто дивитись те, що їй подобається, завжди було приємно.

— Могли б пегхедивитись щось, що ти вже бачила, або щось інше. Що скажеш?

— Думаю, було б цікавіше те, чого я ще не бачила. Хаула я вже напам’ять знаю.

— Тю! Маєш щось проти Хаула? Він же краш! Але добре… Тоді давай «Рибку Поньо на кручі»? — широко всміхнулася Маша і вся засяяла. — Це мій п’ятий улюблений! — «Боже, яка ж вона гарна… Колись я їй скажу, але не сьогодні», — зітхнула Ксюша всередині, примруживши карі очі. Любомисл недавно сказав їй, що хоче зізнатися Максу. Це надихало й Ксюшу почати робити якісь кроки. Але вона водночас боялася, що Маша навіть не здогадується, — це, звісно, вплине на їхні дружні взаємини, тож сподівалась, що подруга і так все розуміє, тому ніяких слів не треба…

— Ну, то як? Дивимось це?

— М-м.. Нагадай, будь ласка, про що там. Ти, здається, мені вже розповідала.

— О, це дуже мила історія! Вона місцями дивна, але я обожнюю її пгхо-осто. Вона про дружбу золотої рибки Поньо та п’ятирічного хлопчика Сооске, та мгхії рибки стати людиною... А ще дивись! Ця ігхашка — це рибка Поньо! — тикнула в носа Ксюші м’яку іграшку-рибку, яку дістала з купи інших плюшевих іграшок. Маша вже колись показувала свою колекцію м’яких аніме-персонажів, але дівчина все одно слухняно взяла іграшку до рук та почала її крутити та роздивлятися. У подруги вдома була гора іграшок, сувенірів, прикрас та всякого іншого, як його називала Ксюша, «барахла», купленого або на Барабашова, або в люксових салтівських секонд-хендах (які сама дівчина також дуже любила: більшість її гардеробу складав саме секонд), або ще деінде. Коли Ксюша в якийсь момент зазирнула в очі іграшкової Поньо, рот дівчинки-рибки розтулився, і звідти вирвалось тонке пискляве: «Мольфа-а-а-рі-і-у-ум».

«Ні-ні-ні-ні-ні. Чому зараз? Можна трохи пізніше, будь ласка? Я не готова!» Кімната застигла — і все довкола заіскрилось.

«БОЖЕ. НУ. ЧОМУ. САМЕ. ЗАРАЗ», — чи то з обуренням, чи то з розчаруванням подумки прокричала Ксюша, коли фіолетова стіна порталу жорстоко відділила її від Маші та запланованого перегляду «Рибки Поньо на кручі».