— Хм-м-м, — чоловік у чорній рясі потирав свою бороду, лінивим прищуром вивчаючи учнів, що зібралися в аудиторії. У руках у нього була невеличка чорна книжечка, чимось схожа на молитовник.

«Оце, звісно, дисципліну обрала так обрала…» — нічого ще не встигло початися, як Яся вже жалкувала. Їй було некомфортно від цього викладача зі стійкою атмосферою проповідника і від того, що майже всі в цій аудиторії, окрім хіба що Стефанії та Горигляда, були їй незнайомі.

І, можливо, краще було б, аби вона не знала тут нікого, ніж була змушена бачити невдоволене кучеряве рило цього зазнайка. Стефанію, яка весь ранок липла до неї з телячими ніжностями типу обіймів та приставала з дівочими-дівочими темами для розмов, ще можна було терпіти. Хоч для Ясі і був дуже далеким такий тип дівчат-пліткарок із солодкими голосочками та вмінням постріляти оченятами, якими й були трійнята, вони її не бісили. Ну, може тільки іноді. На відміну від старости, який дратував її завжди.

Він сидів за першою партою так поважно, набундючившись, як індик. Ясю аж вивертало.

— Хм-м, — знову нагадав про себе викладач. — Я відчуваю… енергію ваших аур, — аудиторія, в якій вони знаходились, може і була простора, але вся вона від підлоги до стелі була закидана якимось непотребом, чиїмись речами, дуже дивними предметами, якими взагалі незрозуміло як користуватись. Був навіть ткацький верстат, здається. А ще штори щільно закривали величезні готичні вікна, тож сонячне світло взагалі сюди не проникало — лише канделябри та лампи осяювали кімнату. — У майбутньому ви всі зможете стати сильними ворожбитами, — так називають мольфарів, котрі вміють снити віщі символи та розшифровувати їх — якщо постараєтесь. Я пан Іоанн, і моя місія — навчити вас тлумачити сни. З цього дня кожен із вас має вести щоденник снів, куди ви записуватимете все, що вам бачилось за ніч. У найменших деталях: не лише те, що ви бачите, а й те, що ви відчуваєте. Це важливо для подальшого трактування ваших снів.

Яся зазвичай погано запам’ятовувала свої сни, тому для неї це було завданням із зірочкою. Однак їй було очевидно, що деякі з її снів точно були віщими: узяти хоча б той, що снився їй до знайомства із Ксюшею та Максом, — тож було б непогано розвивати свої вміння в цьому напрямку. Хоч пан Іоанн їй не дуже сподобався, та сама дисципліна видавалась цікавою.

— Сьогодні я проведу вам заняття не сам — мені дехто допоможе, — з-за цвітастої ширми (і таке тут було), що стояла посеред кабінету й муляла око, вийшов уже знайомий силует зі світло-рудим хвилястим волоссям та уквітчаним веснянками обличчям.

— Це ж цей красунчик із випускного класу! Колос Улян, — солодко протягнула Стефанія. А чи це не вчора вона впадала за Максом і розповідала, який він класнючий? Чи її пасії змінюються по сто разів на день?

— Усім вітаннячка, — всміхнувся старший хлопець та помахав рукою трохи зніяковіло, коли помітив, що на нього напрямлені всі погляди.

— Улян має дуже детальні та яскраві сни, тому ми спробуємо розібрати його сьогоднішній сон усі разом. Слухайте уважно, занотовуйте те, що вважаєте важливим. А потім обговоримо.

Улян, окинувши медовим поглядом усіх присутніх, почав свою розповідь.

— Мені снилася моя подруга Хельга — вона із відьомської жіночої академії. Вона просила мене приготувати їй зілля, але я не мав інгредієнтів. Я хотів уже піти їх шукати, та в якийсь момент вона сказала, що хоче спати, лягла й уві сні перетворилася в маленьку версію себе. Я ніколи не бачив її маленькою до цього, — на щоках заграла тепла усмішка. — Але уві сні вона була дуже милою. Така дитина… І знову почала казати, що їй треба, аби я приготував зілля. Я спитав, чи не підійде їй просто чай, на що Хель дуже насупилась. Не встиг я нічого відповісти, як у мою гуртожицьку кімнату зайшла доросла версія Хельги. Із потрібними інгредієнтами. Вони не злилися в одну, а так і залишились двоє: дитина й доросла. Загалом це все.

Пан Іоанн потер бороду, протягнув своє вже звичне «хм-м-м» і запитав у аудиторії:

— Чи є у вас якісь запитання до Уляна?

«Лише що він курив, раз йому таке снилось». Мовчання. Стефанія піднімає руку.

— Ця Хельга… Ви з нею зустрічаєтесь?

Яся помітила, як хлопець миттєво почервонів:

— Звісно ні! Ми просто хороші друзі! Якби ми були парою, це було б як п’яте колесо до возу!

«Хм-м-м» пана Іоанна набуло дуже невдоволеного звучання:

— Це не зовсім те питання, яке ви мали поставити. Звісно, взаємини між сновидцем і тим, хто йому сниться, грають роль, утім далеко не головну. Запам’ятайте: перше, що слід уточнити в людини, яка розповіла вам свій сон — це те, що вона відчувала під час нього? Сни — це ефемерний простір, інший вимір, у якому наша душа перебуває, поки ми спимо; і невидимі струни долі переплітаються з нею та подають їй сигнали, пов’язані з усіма людськими чуттями. Візуальні образи передають суть сну неповністю — лише наполовину. Інша половина криється за відчуттями, думками, станом після сну. Усе це —надважливі фактори. Тож, Уляне, розкажи про свої відчуття, — поки що найкомфортнішим у цій аудиторії був саме запрошений гість. Рятував від депресії через вчителя-проповідника і клас, схожий на складське приміщення.

Улян почав говорити, що він відчував якесь тепло, пов’язане із незрозумілою йому ностальгією. І водночас комфорт, навіть не зважаючи на всю абсурдність ситуації. Тоді пан Іоанн, ще раз потерши бороду та поглянувши у свій чорний «молитовник», який виявився його особистим тлумачником снів, зробив певні висновки.

Яся навіть записувала слова пана Іоанна в записник, обтягнутий шкірою, із емблемою Мольфаріуму — бронзова змія з червоними очима, що обплітає своїм тілом камінь чорного агату, — і ось, що в неї вийшло:

- роздвоєння особистості — бо у свідомості (своїй чи Уляна) людина розпадається на «до» і «після» через можливе віддалення або ситуацію;

- дитячий образ — щось знайоме, ностальгія; образ дорослого — щось невідоме, інше (байдуже, що Улян не знав маленьку Хельгу, а дорослу знав дуже добре);

- зілля, для якого не вистачає інгредієнтів — проблема, перешкода на шляху; чай — спосіб знайти компроміс;

- зустріч усіх трьох, поява інгредієнтів — символ, що шанс на примирення є, проте треба змиритися з існуванням двох різних особистостей, відпустити дитину та прийняти невідому дорослу;

- NB! Для кожної людини одні і ті ж символи можуть означати абсолютно різні речі. Довіряти інтуїції — вирішальний момент!

— Уляне, чи мали ви з Хельгою якісь конфлікти останнім часом?

— Ні, пане. Наші взаємини — аркадська ідилія.

— Тоді ось, що я скажу тобі, Уляне: я спочатку подумав, що сон означає твій із нею конфлікт. Утім це внутрішній конфлікт Хельги, який твоя підсвідомість непомітно для тебе вловила. Розпитай її, чи все в неї добре, і підтримай подругу. Ось моя тобі настанова.

На цьому заняття закінчилось: пан Іоанн побажав усім внутрішнього просвітлення, душевного спокою та задав записувати всі свої сни.

«Боже, ніякої конкретики. Незрозуміло й дивно. Як алгебра чи геометрія. Там теж на самій лише інтуїції й виживаю», — подумало дівча та почесало голову із непевними відчуттями.

***

Трембіти щойно зазвучали, тож група дітей із галасом почала наповнювати аудиторію 612. Першими зайшли Мазурик Віродар та Негода Славомир, за ними залетів Макс, а після — всі інші учні. Прямуючи до парти, хлопець дивився на спини своїх двох абсолютно протилежних однокласників: оптимістично-сонячного Віродара з тепло-білявим волоссям, який жваво жестикулював та мав яскраво виражену міміку, та Славомира, песимістично-млявого, із темними синцями під очима та чорними пасмами подовженого каре, який в’яло реагував на будь-що, поводився максимально відсторонено і часом грубо, — та дивувався, як узагалі так вийшло, що вони, виявляється, дружать ще з дитинства. Хлопці самі розповіли йому на якійсь із перерв. Макс все ще був шокований.

— Ого, Славомире! Сьогодні ти виглядаєш неймовірно захопленим, — не можеш дочекатися початку заняття? — із широкою усмішкою на обличчі запитав Віродар. Макс позаду дурнувато всміхався: як взагалі білявий хлопець розуміє емоції свого друга? Як на Макса, у того завжди кисле обличчя, наповнене стражданнями.

— О, невже це так помітно? — емоційно-спустошеним голосом відповів Славомир. — Я просто вчора прочитав програму дисципліни… Ми вивчатимемо Таро. В мені нуртує натхнення та енергія, — в його мертво-чорних очах проблиснула іскра.

— А, точно! Ти ж фанат, і колекціонуєш колоди карт. Тоді зрозуміло…

Не встиг ніхто зайняти свої місця, як чийсь дуже експресивний видих змусив усіх заклякнути на місці, прямо посеред аудиторії:

— А-А-А-А-А-АХ! — діти панічно почали шукати джерело звуку, а потім опустили голови додолу: якась низенька, пишна жіночка в чорній сукні та з червоною пов’язкою на голові, обвішана кількома рюшевими шалями та купою прикрас від намиста до перстнів, дуже швидко наближалася до них. — Відчуваю… ТИ, — її пухкі пальці були спрямовані на Макса. Діти, що стояли поряд із хлопцем, різко відскочили від нього, ніби він чумний.

— Та... я..., — від страху та зніяковіння він не знав, куди себе подіти, а в голові стукало лиш одне: «Вона зараз мене з’їсть. Ви всі негідники та зрадники. Відступили, коли вашому товаришу загрожує небезпека».

— ТИ, — тепер жіночка стояла так близько, що Макс боявся дихати. — Дуже милий молодий хлопець, — на її густо нафарбованих червоним вустах заграла грайлива усмішка. — Відчуваю, дівчата так за тобою і в’ються.

— Ох, ну... так, це й справді на мене схоже, — хлопець ковтнув слину, а потім майже невимушено та елегантно заправив за вухо бірюзове пасмо і чарівно всміхнувся.

— Кавова гуща показала мені, що ти сьогодні прийдеш. І сказала передати тобі, що ти маєш звернути увагу не на тих, хто явно упадає за тобою, а на того, хто залишається в тіні, — вона постукала хлопця по грудях, зачіпаючи кулон із чорним агатом — той самий, що його всі носили як символ приналежності до школи мольфарів.

— А ви чого стоїте, ніби привида побачили? Проходьте та сідайте, любчики, — так само різко перемкнулася жінка, наче нічого й не сталося.

Дуже швидко всі парти, крім першої, виявились зайнятими, тож Максу, ошелешеному цією спонтанною бесідою, дісталося щастя сидіти просто-таки перед робочим столом цієї жіночки, що виявилась їхньою викладачкою передбачень майбутнього пані Пелагеєю. Усе було б добре, якби час від часу вона не починала під час розповіді робити дуже різкі випади, від яких хлопець аж підскакував.

— Перш ніж ми почнемо, я маю спитати: чи бачив хтось із вас видіння? — хлопець, торкнувшись пальцем сережки у вусі, задумався: чи можна вважати ті дивні галюцинації незадовго до того, як він потрапив до «Мольфаріуму», видіннями? Але руку все ж невпевнено підняв.

Підняло ще двоє: Славомир та ще якась незнайома дівчина.

— Що ж, троє з тринадцяти… Непогано. І доволі символічно. ДО РЕЧІ, про символізм: ніхто не помітив, що номер кабінету — 612 — разом складається в дев’ятку, котру можна розкласти на три трійки? Доволі гарно виходить, чи не так?.. — знову ця моторошна загадковість. Чимось нагадувала викладачку з медитаційних практик, проте, на відміну від неї, пані Пелагея була більшість часу комфортною, і загалом від неї віяло теплом та турботою.

— Я одразу звернув на це увагу, коли побачив, — відказав Славомир.

— Ойх! Любчику, — погляд пані Пелагеї знову змінився, у бурштинових очах щось пробігло. — Дитинонько! Уникай сьогодні натовпу, інакше є шанс отримати травму.

— З моєю надчутливою шкірою я завжди маю шанс отримати травму, — з відразою до себе відповів хлопець. — Але дякую.

— А ніхто не хоче чаю? — у той же момент, напевно, щоб перебити незручну тишу, запропонувала пані Пелагея. — Якщо хочете, у мене вода в казанку щойно закипіла. І печиво є, любчики. Хочете, ні? — її вміння скакати з теми на тему просто дивує.

— Що ж, тоді перейдімо до, власне, теми заняття. Видіння — це сигнали від Всесвіту. Вони можуть показувати нам події найближчого або зовсім далекого майбутнього. Хтось має природну здатність їх бачити, а до когось це вміння приходить лише із практикою, — почала свою розповідь пані Пелагея. Далі вона розповіла, що видіння — не єдиний спосіб передбачити майбутнє. Ще є велика кількість гадань: від гадань на кавовій гущі до карт Таро. І що кожен із цих способів, звісно, не забезпечує стовідсотково точний результат, тому що майбутнє — варіативне та складається із безмежної кількості ниток долі. Навіть якщо ви впевнені на дев’яносто дев’ять відсотків у своєму передбаченні та все до нього йде, не факт, що не з’явиться щось непередбачуване, що кардинально змінить хід подій.

— Не існує єдиного варіанту розвитку подій. Тому всі символи та сигнали, які ми вловлюємо — це не непорушна істина, не жорстка настанова. Це ніжна рекомендація від майбутнього, як слід вчинити.

Макс уважно слухав, хоч раніше, до того, як дізнався про існування школи мольфарів, вважав цю тему з гаданнями повною маячнею.

— А ще! Я підготувала для вас дещо… Назвімо це сюрпризом, — вскочила з ентузіазмом пані Пелагея, і всі її прикраси задзвеніли. — Хто хоче першим спробувати? Максюнчику, давай ти? — її погляд буквально проїдав Макса, і хлопець знову закляк від подиву. — Давай, сонечку, не соромся, підійди сюди.

Хлопець поправив пальцем сережку септуму та встав з-за парти. Підійшов до робочого столу пані Пелагеї. Там стояла куля для передбачень, чашка допитої кави, розкидані усілякі трави. І посеред цього безладу лежали тринадцять абсолютно пустих колод з картами.

— Візьми будь-яку, і вона підлаштується під тебе та стане твоєю, любчику. Я просто хотіла зробити вам всім невеликі подаруночки, щоб почати нашу дисципліну з чогось приємного.

Більше не вагаючись, Макс потягнувся рукою до тієї, що знаходилась в самому центрі. Коли він взяв її до рук, з-під столу пані Пелагеї повалив рожевуватий туман, а сама колода зашипіла. На ній почали вимальовуватись візерунки. Коли димова завіса розсіялася, Макс зміг побачити колоду: ніби вилита зі срібла та прикрашена рослинними візерунками, вона переливалась та манила, — а перша карта, що проявилася поверх колоди, мала промовистий напис «Пентаклі».

— І що це означає?..

— Це твоя стихія. Земля.

***

Заняття з пані Улитою проходило за межами просторих кабінетів «Мольфаріуму» та поза шкільним двором: викладачка зібрала групу дітлахів біля Місячних озер — так називалась територія, яку займали три невеликих озера. Тихі та непорушні води зачаровували.

Ксюша чула від старших, що таку назву ці озера отримали за те, що вночі, під місячним сяйвом, вони сяють та переливаються срібними блискітками.

Звісно, поки не перевірить та на власні очі не побачить — ні слову не повірить, але навіть якщо виявиться, що це неправда, то легенда доволі красива.

— Музика — це не просто набір звуків. Це завжди щось набагато більше. Чи задумувалися ви коли-небудь, що ще може мелодія, окрім як пестити слух? — розповідала пані Улита. Ця молода жінка, що виглядала років на двадцять п’ять, була такою ж ніжною та спокійною, як і ці озера, біля яких вони зібралися. Її довге, аж до самого низу спини, хвилясте волосся, білявими водоспадами струменіло донизу, клубилося та переливалося на сонці. У поєднанні зі світлою шкірою, ніжно-вишневими пухкими вустами та світло-блакитними очима, її зовнішність нагадувала ангельську подобу. — Жоден масштабний мольфарський ритуал не проходить без музичного супроводу; також мелодії здатні заспокоїти розум, налаштувати людину на певний настрій, надати їй сил, вилікувати від душевних ран. Мелодії можна використовувати і для спілкування з духами та іншими потойбічними силами, — окремої уваги заслуговувало витончене почуття стилю пані Улити: вона була вбрана у довгу білу сукню із вишитими білими нитками візерунками, її довгу шию прикрашала того ж кольору силянка, а на зап’ястях обох рук ніжились тонкі срібні браслети із місячним каменем.

Іларія та Лукерія дуже активно зітхали, втрачали свідомість, ахали та казали, що віддали б усе на світі, аби мати таке саме біляве волосся замість своїх бездонно-чорних пасм та бути хоча б на маленьку часточку такими ж прекрасними, як пані Улита. Ксюша навіть не могла очей закотити, бо погоджувалася з близнятами.

Вона навіть була готова стримувати свої пориви в якості подяки долі, що Горигляд не з нею в групі. А от Ясю шкода. Здається, після занять знову доведеться її заспокоювати.

— Кожен із вас має обрати собі інструмент, із яким ви плануєте взаємодіяти далі, — усміхнулась пані Улита. — Із переліком доступних ви вже ознайомилися, правда ж? Я надсилала магічною поштою. Ви встигли вже отримати чи ні?

— Так. Ще учора каталог інструментів з’явився разом із запискою-поясненням, — коротко відказав Любомисл.

— Добре… Тоді зараз я вам зіграю мелодію, що допоможе впорядкувати думки та зробити остаточний вибір, якщо ви вже попередньо визначилися, — на її обличчі знову промайнула усмішка, і вона вказала на плаский, трохи вигнутий інструмент із круглим вирізом посередині та натягнутими п’ятьма струнами. На його поверхні були намальовані білі лілеї. Ксюша ніколи такий не бачила раніше. — Я граю на цитрі. Це струнний щипковий інструмент, і, напевно, раніше ви про нього не чули — адже майстрів, які на ньому грають, не так вже й багато. Цитра — не дуже поширений інструмент, але дуже приємний у звучанні. Просто послухайте, — перші порухи пальців пані Улити спричинили тремтливо-монотонні вібрації, і в повітрі забриніла чиста й ясна мелодія. Вона була меланхолійною та трохи одноманітною, що і справді спонукало зануритися в свої думки.

Мимоволі Ксюша повернулась до подій минулого дня. Трійнята вились довкола Макса, а він звертався до всіх трьох «красунечки» та морозив якийсь всесвітніх масштабів крінж. Любомисл стояв блідий, як стіна. А потім розвернувся і пришвидшеним кроком пішов коридором.

Дівчина одразу кинулась за ним. І, здається, вона так нікому і не пояснила куди і навіщо йде, ні з ким не попрощалась. Лише попросила Ясю відважити Максу потиличника від себе та назвати його придурком. А рудому дівчаті повторювати не треба. Їй навіть причина не важлива — лише можливості зайвий раз ударити Макса їй достатньо.

— Та за що-о? — віддаляючись, почула позаду себе дівчина. Але вона не мала часу на нього, і лише пирхнула, — її швидкі ноги помчалися вслід за Любомислом.

Вона знайшла його на сходах. Він виглядав засмученим. І найгірше, що Ксюша розуміла його почуття.

— Любомисле, — сіла поряд. Холод мармуру миттєво обпік шкіру. — Скажи чесно: він тобі подобається? — можливо, це було надто пряме й абсурдне питання, враховуючи, що ці двоє ледь-ледь знали одне одного. Та Ксюша не сліпа і вона бачила. Бачила в Любомислові те саме, що помічала й за собою: погляди, жести, слова, емоції. Відчувала, що мольфар-альбінос знаходиться десь на етапі зародження.

Хлопець одразу чи то зашарівся, чи то злякався, і його білосніжні вії задрижали.

— Добре. Я розумію. Ви знайомі не так давно — фактично майже незнайомі, тому ти можеш не знати деяких його звичок. І… флірт із ким попало — це просто стиль його спілкування. Не сприймай серйозно те, що він казав дівчатам. І все ж… дай собі час познайомитися з ним ближче і зрозуміти точно, чи він — це та людина.

— Можна питання? Як ти?..

— Як я дізналась? Та у тебе ж все на лобі написано, — закотила очі вже за звичкою. — А взагалі… у самої схожа ситуація… в моєму світі. Складно бути відстороненим інтровертом та любити свого гіперактивного суперсоціального друга, еге ж? — сцена розтанула у спогадах, і остання фраза: стримане, але щире Любомислове «дякую», — затихла з останнім акордом. Ксюша сама не зрозуміла як, але під кінець мелодії вже знала, на якому інструменті хоче грати: у серце запала компактна керамічна окарина — для дівчини вона звучала як символ високих, але хитких та місцями наповнених смутком почуттів.