Після вчорашнього заняття з тлумачення снів Ясі наснилось, що вона, Ксюша та Макс щось зробили, — і це щось було дуже поганим, і небо було все у блискавках, а потім з’явилися рожеві єдинороги, солодка вата, — і все це супроводжувалося фонк-реміксом «Місячної сонати» Бетховена (нещодавно його на музиці в школі проходили), тож… вона не була впевнена, що в цій нісенітниці була хоч крапля здорового глузду і хоч натяк на події майбутнього. Але, як і просив пан Іоанн, усе записала та спробувала проаналізувати. Вийшло погано.

Та зараз не про це. Зараз — урок демонології.

Яся навіть подумати не могла, що буде така щаслива знову бачити свій клас у повному складі, без якихось незнайомих людей у кабінеті. І дуже рада була знову сидіти з Ксюшею за однією партою: тепер вони могли синхронно стримувати зітхання та закочувати очі на вибрики старости.

Вони сиділи в просторому кабінеті з номером 666 із готичною атмосферою — ще більш готичною, ніж у іншій частині «Мольфаріуму». На віконних вітражах були зображені різні створіння, — від мавок до потерчат — а сам інтер’єр прикрашали різноманітні висушені квіти й трави, чорне та червоне каміння, а також черепи, кістки та муляжі тварин (у всякому разі, Яся дуже сподівалася, що все це були просто несправжні елементи декору).

— Магічний світ Флуґанто населяє купа створінь: чугайстри, водяниці, перелесники та багато інших, — і самі по собі вони ні хороші, ні погані. За своєю природою вони нейтральні та існують для підтримки балансу, — розповідала викладачка демонології пані Ізидора. Вона мала чорне каре та була вбрана у довгу чорну сукню, яку на талії обіймав щільно затягнутий чорний корсет із вишитими маками. Окремої уваги заслуговували її прикраси: круглі масивні сережки зі срібла із візерунками змій та червоним камінцем граната всередині; шию увінчував такий самий кулон на шкіряній мотузці.

— Атмосфера навколо неї — повна протилежність пані Улити, — руде дівча почуло тихий шепіт Ксюші поряд зі своїм вухом. Яся не знала пані Улиту, але за розповідями однокласників, ця жінка — ніжна та світла невинність. Від пані Ізидори навпаки віяло чимось темним, містичним і загадковим, що манило та лякало водночас.

— Але якщо не знати, як поводитися з цими створіннями, вони можуть стати небезпечними. Так, наприклад, час від часу всі летючі острови магічного світу страждають від сплесків темної енергії: вона приносить шкоду екосистемі островів, а також впливає на поведінку нечистої сили, пробуджує всередині них усе погане. Після цього вони можуть вийти з-під контролю та почати капостити. Наша місія, як мольфарів, не допускати цього та мінімізувати рівень шкоди, якої вони можуть завдати, — коли вона говорила, то ледь рухала губами, але звук виходив чистим та глибоким. «Божечки, від неї йде сильний вампірський вайб… Або ще, можливо, вона трохи відсилка на Венздей… Із хагі-вагі у Грі в кальмара…» — подумала Яся, згадуючи спочатку круті едіти, а потім оці смішні відео в своєму тіктоці (як жаль, що у магічному світі не працюють телефони і навіть не можна показати нікому!)

— Найбільше скупчення демонів — на межі з Темним лісом. Здебільшого ці створіння мешкають там. Але є й винятки. Так, наприклад, ви, напевно, помітили, що хтось невідомий щоранку готує вам сніданки, а також надсилає магічною поштою записки, надає вам усі потрібні книжки, артефакти та одяг і піклується про вас. Чи задумувались ви хоч раз за недовгий час свого навчання тут, хто це був?

— Ну, дане запитання — істотно незначної складності. Відповідь на нього знають навіть діти, — зверхньо посміхнувся Горигляд. — Це робота Домовика.

— Взагалі-то я цього не знав! — запротестував із задньої парти Макс. — Я думав, це мені пані Ірма пише! Я їй ще відповідав так дуже… приємно… Думав, у нас там вже, — не договорив, але дуже промовисто заграв бровами.

— Тц-ц! Максе, тебе там що, попаяло? — зашипіла на нього Яся, що не розуміла, як цьому хлопцеві взагалі вистачало сміливості на парі такої на вигляд строгої викладачки говорити щось подібне. Та і в цілому… Говорити щось подібне — це крінж! Вона відчувала такий сильний прилив сорому, що веснянки на щоках аж загорілись. — Думай що кажеш!

— Та а шо я! Я ж нічого такого не сказав!

Яся вперше за все заняття побачила, як пані Ізидора пирхнула від сміху так, що її прикраси задзвеніли на тілі, та всміхнулась. Ненадовго. Потім її обличчя знову стало як камінь. Але, схоже, цей мінідіалог справді повеселив її.

— Дуже цікаво було почути твою історію, Максиме. Але так, Горигляд має рацію — це все робота нашого домовика Домрада. Він майже ніколи і нікому не показується на очі — за весь час його бачили лише ми з пані Ірмою. Він дуже добрий і милий дідусь, а ще любить, коли йому залишають солодощі та молоко.

Дівчині стало після цих слів дуже приємно, адже за цей тиждень Домрад піклувався про неї більше, ніж батьки за чотирнадцять років життя, а вона навіть імені його не знала до цього моменту.

«Треба буде обов’язково вгостити його чимось».

***

На занятті рун та замовлянь Макс був увесь як на голках: було складно зосередитись на писклявому голосі старої пані Юзефи, складно всидіти на місці, складно не механічно повторювати за нею назви різних рун, зображення яких висіли на дошці.

Чому складно? Бо в голові, немов білка в колесі, вертілось сказане Любомислом за кілька хвилин до початку заняття: «Після уроку треба поговорити».

Про що поговорити? І навіщо треба було анонсувати це так рано? Макс зробив щось не так? Від купи питань відірвало раптове запитання пані Юзефи:

— Максиме! Скажи, будь ласка, що це за руна? — зморщена кістлява рука із довгими крючкуватими нігтями вказувала на символ, що зображував вертикальну лінію, знизу перекреслену двома діагональними.

— Е-е-е… Берегиня? — від несподіванки Макс ляпнув перше, що запам’яталося зі всього футарку — рунічної абетки.

— Пресвятий Перуне! На що мені таке покарання?! — почала заливатися пані Юзефа. — Ці діти! Нічого не хочуть вчити! Нічого не запам’ятовують! Ох… горе мені, старій... Я думала, то лише у випускному класі такі шибайголови! А ви, ще юні, ще невинні молоді мольфари, ви — нова кров нашої школи! Невже ви замість того, щоб сумлінно вчитися, обрали шлях тих… тих… антонімів до слова вихований! Вирішили брати з них приклад! — хлопець і подумати не міг, що його відповідь здатна спровокувати такий потік бідкань.

Стара пані скидала руки до неба, а в її очах застиг вираз абсолютного розчарування у сучасному поколінні, що не могло не викликати жалість.

— Як можна було переплутати руни «Берегиня» та «Єсть»?..

— Ви говорите абсолютно дотично-правильні речі, пані Юзефо. У тому, щоб відрізнити Берегиню від Єсть немає нічого складного: у Берегині діагоналі йдуть вправо, а Єсть має абсолютно ліводіагональну спрямованість ліній, — Макс відчув неприємний укол: це вже не вперше, коли Горигляд робить подібний випад. Здається, він починав розуміти, чому Ясі та Ксюші цей тип не подобався. Думає, що раз він староста, то він вищий і йому можна принижувати інших?

— Ох, то ще не все втрачено! Які розумні діти! Дякую тобі, Господи, що послав мені цей клас! Вони такі розумнички, такі кмітливі, такі талановиті! Не те, що клас пана Зоремура — одірви і викинь! — те, як швидко пані Юзефа перемикалася з однієї емоції на іншу не могло не дивувати. І навіть трохи лякало.

Далі пані Юзефа почала розповідати про те, що дуже важливо досконало знати значення та дію кожної руни окремо для того, аби в майбутньому створювати дієві стави — так називались спеціальні рунічні формули.

— Якщо ви беретесь за створення ставів без знань, ви можете нашкодити собі та оточенню. Руни — це дуже сильний інструмент, яким не можна гратися просто так. Саме тому спочатку ви маєте вивчити футарк, потім — відпрацювати кожну руну окремо, потім — пробувати різні прості комбінації з двох-трьох рун, і лише потім — переходити до чогось більш складного.

Згодом пані Юзефа почала показувати приклади якихось формул — виглядали вони дуже страшно, ніби якась ельфійська мова, — та розповідати про їхнє значення, та Макс того майже не слухав, бо був надто захоплений тим, що вираховував секунди до закінчення уроку.

І ось нарешті — довгоочікуваний звук трембіти, група дітей виходить із класу. Макс кидає Ясі та Ксюші коротке: «Ви йдіть, я наздожену», а сам підходить до Любомисла, що стоїть осторонь, та питає:

— Про що хотів поговорити, м-м? — хлопець заправив за вухо пасмо бірюзового волосся, що впало йому на обличчя, та, підморгнувши, хитрим прищуром поглянув на Любомисла, який виглядав дуже… дуже зніяковіло.

— Я… Ти… пам’ятаєш у вівторок… я сказав, що на малюнок поки дивитись не можна? — хлопець і справді відтворив у пам’яті той невеликий фрагмент і кивнув. — Так от… тепер можна, — і Любомислові бліді руки простягнули Максу папірець, який зображував… його?.. Картина була виконана із неймовірною точністю: Любомисл відобразив на папері кожну деталь, навіть пірсинг хлопця — від септума до проколу брови та сережки у вусі! Бірюзове волосся гарно виблискувало на сонці, а на вустах грала широка усмішка.

— Це… — серцебиття пришвидшилось, одяг став затісним, а щоки моментально залились багрянцем.

— Не подобається? — насупився Любомисл, вивчаючи кожну рису на обличчі Макса.

— Дуже подобається, — на видиху випалив Макс. — Це дуже гарно. Дякую. Це… Дякую, ніхто ніколи не робив для мене щось подібне, і це справді дуже приємно, і неочікувано, і в мене немає слів, — він почав хаотично намагатись сформулювати думки, але слова вдячності без перестанку лилися з його уст, а на очах навіть виступили сльози.

І в голові пульсувало лиш одне: «Чому?.. Чому я так реагую? Це ж просто малюнок. Чи?..»

***

— Ой! А що це Макс сказав, що потім нас дожене? Це дивно! Зазвичай цей дурачок за нами носиться, як реп’ях, що до штанини приклеївся. Що у нього там за секретики? — йшла поряд Яся, а Ксюша неоднозначно посміхалась, дивлячись зверху на її кучеряву маківку. — Дівчина з’явилась чи що?

Брови Ксюші самі собою піднялись, а з вуст несвідомо злетіло загадкове «мх». Звісно, руде дівча не залишило це поза увагою.

— Ти щось знаєш? Ти щось точно знаєш! Я бачу іскру в твоїх карих очах, ти в курсі чогось, про що я ще не знаю! Розкажи!.. — коли дівчині було щось цікаво, вона ставала просто нестерпно учепистою. — Ну, будь ласочка-а-а, ну Ксюшенько, розкажи, — бігала довкола й крутилася, а ще тикала Ксюшу з різних боків, легенько, але настійливо смикала пасма її волосся і благально дивилася у вічі. — Ну скажи-скажи-скажи.

— Нічого я тобі не скажу. Я нічого не знаю, — цокнула язиком Ксюша і відвела погляд. А сама подумки бажала Любомислу удачі, бо знала, що він збирається зробити Максу подарунок. Він учора їй сказав. І питав ще, чи йому сподобається.

— Брехуха! Я ж знаю, що ти знаєш. Я вкушу тебе, якщо ти мені не скажеш.

— Тю, та кусай собі, — дівчина не думала, що це руде створіння правда візьме і вкусить її за руку! Благо, зріст та перевага сили дозволяла їй одним порухом струсити з себе Ясю, як надокучливе кошеня.

Після декількох хвилин, коли вони дійшли до сходів, Ясі набридло донімати її, і вона видихнула з полегшенням. Попереду спускалися трійнята, які дуже голосно обговорювали викладачів.

— Ох, пані Ізидора просто ікона! Вона така-а гарна і стильна!

— Погоджуюсь, її прикраси це просто щось!

— А ще я знаєте, що подумала… Пані Ізидора та Пані Улита — канон. Я хотіла б, аби вони були разом.

— ТАК! Вони були б просто ідеальною парою, — Боже, невже і в магічному світі існують яойниці? Чи то правильніше було б назвати їх «юрницями»?

— Вони разом як біла і чорна кішки, це так круто.

— Ой, до речі, цікаво, а який тотем у пані Ізидори? Може, кішечка?

Потім Ксюша з Ясею спустилися в хол на першому поверсі та розійшлися з дівчатами. Натомість на диванчиках, де хотіли перепочити, перестріли Віродара та Славомира. Перший, як завжди, багацько говорив, а другий мовчки слухав та час від часу щось мугикав. У нього рука була обмотана чимось на кшталт бинта.

— Що сталося? — спитала Ксюша, звертаючись до Славомира.

— Не переймайся! Не дослухався до передбачення пані Пелагеї та поранився, — відповів за нього Віродар.

— Віродаре, ти ж знаєш. Я б і так поранився. Коли твоя шкіра на руках так сильно піддається фізичному впливу, найменший дотик призводить до пошкоджень.

Дівчата дивилися на Славомира з німим питанням. Пояснив його світлоголовий друг:

— Славомир з народження має дуже чутливу шкіру на руках від зап’ясть до ліктів. Там її дуже легко пошкодити, якщо, скажімо, надто сильно взяти його за руку чи вщипнути абощо — одразу з’являються почервоніння та навіть рани. А вчора його штовхнули… Випадково. І він упав.

Ксюша побажала хлопцеві, щоб рани пошвидше затягнулись, а Яся сказала «не хвилюватись, до свадьби заживе». Славомир відповів їй, що «кандидаток поки немає, але Яся завжди може стати першою в черзі», після чого її руда голова одразу виказала обурення, губи надулись, а руки перехрестилися в дуже невдоволеному жесті. Троє інших розсміялись.

Боковим зором Ксюша нарешті вловила червоного, мов рака, Макса, що спускався сходами. Поряд помітила Любомисла, чий погляд сяяв від щастя. «Значить, таки сподобався подарунок», — всміхнулася Ксюша. І згадала, що їй, напевно, пора повертатись додому: у Любомисла був Макс, а їй треба було до Маші.

Перепросивши, що має йти, та попрощавшись, дівчина потерла кулон на шиї та заскочила до порталу, що з’явився одразу ж після цього жесту. Опинилася в під’їзді та швидко злетіла сходами донизу, ледь не з ноги відкриваючи металеві двері.

— Ксюшенько! Привіт! — її подруга сиділа на лавочці, а з її довгим волоссям, заплетеним у дві косички, грався вітер.

— Довго мене чекала?

— Та ні! Навіть зістагхитись не встигла, — енергійно обійняла Ксюшу, а потім запитала: — Ну що, у «Книголенд»?

— У «Книголенд», — підтвердила Ксюша.