Яся сьорбала гарячий трав’яний чай та їла печиво в дев’яностій кімнаті: там із моменту знайомства з Уляном уже встиг побувати чи не кожен молодший учень — приходили найчастіше по пораду чи допомогу. Староста мольфарів-випускників був гостинним та завжди намагався вирішити питання всіх, хто до нього звертався.

А позаяк пан Юхим виявився надто вітряним класним керівником, і здибатися з ним у шкільному коридорі чи навіть у його кабінеті було складніше, ніж відшукати квітку папороті, то з усіма своїми проблемами молодші бігали до Уляна. Він, здається, заміняв їм і класного керівника, і маму.

А оскільки Улян часто допомагав панові Іоанну під час занять із тлумачення снів, Яся приходила до старшого знайомого і по допомогу в навчанні. Ніхто не міг їй пояснити незрозумілі речі краще за цього юнака з веснянками й медовими очима. В якомусь сенсі він став для Ясі старшим братом, якого вона ніколи не мала, але якого завжди дуже хотіла (він напевне був би набагато кращим варіантом, ніж її нав’язлива та гамірна молодша сестра, яку дівчина ніколи ні в кого не просила).

От і зараз вони сиділи та говорили про навчання та успіхи Ясі. Дівчині досі пекли слова Макса про те, що вона недостатньо добре керує своїми здібностями. Вона справді лише вчилася призивати свого тотема зі світу духів у реальний — але це потребує неабияких старань. Утім дівчина збиралася змусити цього нахабу забрати свої слова про рівень її магічних сил назад.

— А пан Іоанн вам ще не розповідав, що деякі ворожбити не лише трактують сновидіння, але й уміють матеріалізовувати речі зі світу снів?

— Що-о-о? Ні, не казав!

— Це не надто складний фокус, але дуже ефектний. Однак для цього мольфар має бути в гармонії зі своєю стихією та мати високий рівень концентрації. Принцип той самий, що і з призиванням тотему. Адже, фактично, світ снів та світ духів — це майже одне й те ж. До світу духів ми потрапляємо за допомогою трансу, до світу снів — коли засинаємо. Та якщо ти вмієш бачити контрольовані сни, — а я знаю, що ти вмієш — то тут ти маєш набагато більше свободи. Ти вмієш керувати снами всередині сну так, ніби це реальність, а значить ти можеш змінювати реальність так, ніби це сон, — пояснював хлопець. — Ось дивись, — заплющив очі, зробив глибокий видих; перед очима Ясі пробіг фантомний кролик і за мить розчинився.

— ВАУ! Як ти це-

— Просто ілюзія, — всміхнувся Улян. За допомогою таких можна обманювати супротивників, наприклад. Або це також дієвий спосіб розважити друзів. Ти просто маєш зосередитися на силі своєї стихії, розслабитися й дати волю своїй уяві — коли вони поєднаються з силою всередині тебе, на деякий час у реальності з’явиться фантом того, що ти уявила... А ще, забув сказати: найкраще це виходить, коли стихія мольфара — вітер чи вода. У тебе яка?

— Я… я ще не знаю, — опустила очі Яся, трохи розчарована, що опанувати нову цікаву навичку не вийде. Можливо, Макс таки мав рацію, коли сказав те… Ні, не треба думати про це. Цей півень фарбований не заслужив, аби про нього ще думали. — А як визначити свою стихію?.. Бо і Ксюша, і Макс свої вже знають (у Ксюші — вітер, у Макса — земля), а я ні. І не зовсім розумію, як дізнатися.

— Узагалі способи є різні. Це індивідуальна річ. Зазвичай це роблять експериментально: яка зі стихій найбільше підсилює твою внутрішню енергію, та і твоя. Проте є й інші способи. Наприклад, за тотемом. Який в тебе тотем?

— Водяний вуж, — жваво відповіла дівчина.

— О, ну так це як раз плюнути! — вигукнув Улян. — Що тут гадати, це вода!

— Так просто?! — видихнула Яся. — А я з цим так довго мучилась!.. То виходить, я зможу зробити цю штуку з ілюзією?

— Так, але не зараз: спершу тобі треба як слід відчути стихію в собі та поєднатися з нею, — Яся хотіла тут і зараз, тому надула губи і склала руки.

— Не дивись на мене так, — дзвінко розсміявся хлопець. — Тут я правда нічого не можу вдіяти. Усе лише від тебе залежить. Краще пий чай, бо зараз охолоне, — свій хлопець уже давно допив.

І після короткої павзи почав якось непевно:

— Слухай, я от що спитати хотів… Із твоїми… ти не помирилась?

— Ні, і не хочу, — надула щоки Яся і відвернулась. — Якщо ти мене вмовлятимеш помиритися з ними, я одразу ж піду.

— Добре, якщо не хочеш, не будемо про це, — видихнув хлопець. — Можливо, є ще якісь питання, які тебе цікавлять?

— М-м-м... так! Звісно є! — жваво випалила учениця, рада втекти від неприємної теми. — Сорочки. До ініціації вони в нас були повністю білі, а після — оздобилися різними візерунками. Вони щось означають?

— Ці сорочки — відображення нашої індивідуальності. Як і тотем — віддзеркалення душ. Вони — це те саме, що й кулони у відьом. Ти, напевно, помітила, що вони носять на шиях прикраси у формі місяця. Із не надто детальних розповідей Хельги я знаю, що вони мають якесь сакральне значення та вплив на магію власниці… Утім, я не дуже розбираюся в цьому.

— А я думала, що це просто побрякушки! Виявляється, вони ще якісь незвичайні, — підняла брови Яся. — А якщо не секрет… яка в тебе сорочка? — запитала дівчина.

— Доволі яскрава, — усмішка осяяла обличчя Уляна. — У мене від плечей до зап’ясть вишиті рукава: там є і чорні, і жовті, і зелені кольори… І зовсім трішки вишивки на грудях. У натовпі ти мене обов’язково побачила б. А в тебе?

— У мене… майже вся біла, крім країв рукавів, подолу та горловини: там блакитні зиґзаґи вишиті. У натовпі ти мене загубив би.

— Та твою руду голову не загубиш.

— Ах ти! — дівча різко схопилося та спробувало вщипнути Уляна за бік, але той вислизнув, мов зміюка, і погрозливо виставив пальці зі словами: «Я тебе зараз залоскочу, у-у-у-у…»

— А-А-А-А, не треба! Я боюсь лоскоту! — заверещала Яся.

Вони двоє почали гасати кімнатою, а їхні крики відгомоном лунали аж у коридорі.

***

Хлопець стояв перед входом до сто сімдесят восьмої кімнати й вагався: ніколи раніше йому не доводилось бувати в Любомисла, тож дубові двері з вигравіюваними рунами захисту — такими, як і всюди в мольфарському підземному гуртожитку — виглядали, мов неприступна брама.

Після сварки з Ясею та Ксюшею він ходив сам не свій та почувався дуже самотньо. Не зважаючи на те, що трійка мала не найкращі стосунки одне з одним, Макс, здається, до них прив’язався… «Так, не думай про це. І згадай, навіщо ти взагалі сюди прийшов», — подумки дав собі ляпаса хлопець.

Поправив сережку септуму, підтягнув краватку. Відчуття, ніби його до кабінету шкільної директорки викликали (хоч йому й не звикати). Нервово хапнув ротом ще один ковток повітря та нарешті набрався сміливості постукати: тихенько, ледь чутно.

Це на людях він дуже сміливий, а на самоті — серце йде в п’яти від таких простих речей. Секунда. Дві. Не відчиняє. Може, спить вже? Підніс руку, щоб постукати ще раз, але тієї ж миті двері вислизнули з-під руки, а слідом з’явилася постать високого хлопця-альбіноса.

— О, Максе! Привіт, — мешканець сто сімдесят восьмої стримано всміхнувся, а Макс привітально помахав рукою, ніби все так і було задумано; і він у жодному разі не збирався стукати ще раз; і не стояв перед цим хвилини зо дві, наважуючись заявити про свою присутність. — Щось трапилося? Погляд у тебе, наче ти вовка побачив.

— Надто безшумно ходиш і надто різко відчиняєш двері! Я ледь не вмер, от що трапилось! — жартівливо почав скаржитися Максим, спостерігаючи, як бліде обличчя Любомисла набуває виразу присоромленого песика. Здається, в кришталево-блакитних очах навіть можна було вловити відгомін жалісливого скавчання.

— Вибач… — здається, хлопець не зрозумів, що то був жарт. Його вибачення через будь-які дрібниці виглядали як завжди мило. — Я не хотів тебе налякати, — такий Любомисл, із розпатланим білосніжним волоссям, у «домашньому», а не «парадно-вихідному», ще й присоромлений, викликав бажання почесати йому за вушком… Коли Макс спіймав себе на цій думці, одразу відчув, як його щоки запашіли жаром.

— Вибачу тобі, якщо дозволиш увійти, — випалив це і, не дочекавшись запрошення, прослизнув повз Любомисла та зайшов до просторої кімнати.

— Ого! Гарненько в тебе тут, — хлопець одразу заскочив на м’яке ліжко та почав роздивлятися все довкола. Зазвичай йому ніяково й трохи некомфортно в гостях, особливо якщо буває тут уперше, та хлопець завжди приховує це за подібними діями — він робить це не спеціально, скоріше несвідомо.

— Ага… почувайся як вдома, — зараз бліда фігура власника кімнати виглядала такою розгубленою, ніби гість тут він, а не Макс. Навіть не зважаючи на те, що в школі вони вже кілька місяців поспіль сидять за однією партою, Любомисл усе ніяк не міг звикнути до того, з якою легкістю хлопець із яскраво-бірюзовим волоссям і купою пірсингу привласнює собі речі та переступає будь-які особисті кордони.

— Знав би я, що в сто сімдесят восьмій такий пречудовий ремонтик, то ще раніше заскочив би, — у зеленавих очах заграли бісенята. — А я взагалі чого прийшов… Цей... — театрально почухав потилицю. — Мені допомога треба. З медитаціями, — після сварки з дівчатами хлопець, щоб відволіктись, вирішив приділити більше уваги заняттям та поринути в медитації, та, як на зло, нічого не виходило.

— Скільки не намагаюсь, наодинці ніяк не можу увійти в транс. До того ж, у мене пахощі закінчились. Я подумав, може, в тебе є?.. Та й… все ніяк мій тотем показуватись не хоче. Хотів запитати поради, бо ти свого ще з першого дня медитаційних практик знаєш… От... — уся його промова була сумбурною, хаотичною та приправленою ніяковістю: не кожен день доводиться зізнаватися комусь у своїх слабкостях. Особливо, якщо цей хтось — найрозумніший учень твого класу. — Ну, і так просто тебе провідати теж хотів… Ти ж оце сказав, що я можу коли завгодно приходити. Але якщо я тобі заважаю чи відволікаю від справ…

— Не заважаєш, — усі хвилювання та нав’язливі думки мов рукою зняло. — Я саме збирався помедитувати.

За кілька хвилин світло в кімнаті згасло. Теплі вогники свічок тремтіли, відкидаючи тіні на хлопчачі обличчя. Юнаки сиділи на підлозі один навпроти одного: Макс у позі лотоса, а Любомисл просто підібгавши коліна (бо тренери не грають) — а поряд знаходилися запалені пахощі та гарячий трав’яний чай.

Макс зробив ковток та відчув, як хвилі розслаблення ширяться тілом. Йому все ще здавалось, що в цьому чаєві — не просто трава.

— Для того, аби ввійти в транс, тобі треба максимально розслабитись, — інструктував Любомисл. Стриманий та зосереджений, він підійшов до прохання сусіда по парті зі всією серйозністю, на яку лише був здатен. — Заплющ очі. Ні про що не думай.

Макс старався виконувати всі вказівки. З кимось поряд та з детальними поясненнями справді було легше.

Пара гучних ударів серця, — і хлопець почув якесь копошіння на фоні, однак не міг точно зрозуміти, що саме відбувається. Поки не відчув біля свого вуха дихання Любомисла:

— Сконцентруйся на моєму голосі, — дуже м’який та ніби сплетений із вовняних ниток, він лоскотно звучав десь усередині голови. — Уяви, як він оплутує тебе. Він обіймає тебе. Ти розчиняєшся в ньому, — як не дивно, але Макс насправді відчував, як до кожної клітинки тіла підступає солодка темрява, як тоді, на першому груповому занятті медитаційних практик. І чому сам на сам він не міг досягнути того самого відчуття? — Три… Два…

«Один» хлопець уже не почув. Він був у потойбічному світі, а на ньому — вишита сорочка з ініціації, обшита білими з вкрапленнями червоного та зеленого нитками. Рукавами розкинулись рослинні мотиви: якесь листя, грона винограду, лози.

Він на пагорбі під липою. Яскраво світить вранішнє сонце. Тепло. Ніколи ще його видіння не були такими яскравими. Чує віддалений гавкіт, а за секунду — гучне тупотіння чотирьох лап.

«Невже це?.. — щось збило його з ніг та повалило на землю, а потім язик звіра почав хаотично пестити обличчя, засліплюючи очі. Щасливе хекання. — Мій тотем!» Макс відчув, як щастя зненацька затопило його всього. Він був виваляний у землі з ніг до голови, але ж такий щасливий. Сперся на лікті, подивився на пса — це був неймовірно гарний золотистий ретривер із посмішкою до вух на морді.

— Привіт, красунчику! — тільки-но хлопець потягнувся рукою, щоб почесати йому за вушком, як видіння почало розсіюватись.

Коли Макс розплющив очі, Любомисл уже не був так близько. Проте їхні погляди все одно зустрілися.

— Ти всміхався, — блідий хлопець трохи підняв кутики вуст.

— Я ЗУСТРІВ СВОГО ТОТЕМА, — натхненно випалив Макс. — Це пес! Ретривер! Золотистий! — хлопець виділяв кожне слово, не приховуючи захвату. — Дякую тобі! Якщо я можу щось для тебе зробити, проси що завгодно. Я твій боржник до кінця життя.

Очі Любомисла зблиснули у темряві.

Хитра пауза.

Напружена пауза.

— Дозволь мені почесати тобі за вушком.

— Га?..

— Ти песик, — не пояснюючи, Любомисл просто запустив свої холодні пальці Максу у волосся й почав його розпатлувати.

— Гей! Я перший порівняв тебе з песиком у твоїй голові. Також хочу почесати за вушком!

— Ні. Ти песик. Я вовк. Чешу я, — Макс не міг протистояти залізним аргументам Любомисла, особливо коли він вмикав режим спілкування «говорити-односкладними-реченнями», тож більше й не пручався. Та і його самого не те щоб не влаштовував такий стан речей.

Поряд із Любомислом йому вдалося забути про сум’яття в душі та неприємний осад, що переслідував його вже кілька днів поспіль, тож він був йому безмежно вдячний. Крім вдячності, здається, було ще щось… Та Макс поки не зовсім розумів, що саме.

***

Бібліотека «Мольфаріуму» була величезна — від кількості книг у голові паморочилось, а в лабіринтах стелажів можна було легко загубитись.

Тут зберігалися книжки буквально про все: від повної історії Флуґанто в двадцятьох томах до збірника дитячих легенд та оповідок. Після власної кімнати в мольфарському гуртожитку це місце — найулюбленіше в списку Ксюші. Тут завше було тихо, красиво, пахло книжками — все, як вона любила.

«Як чудово, що Макса та Ясі тут немає. Тільки дзижчали б під вухом», — роздратовано подумала дівчина, змахуючи рукавом щось вологе та щипуче з очей. Тоді зневажливо пхикнула собі під носа, здуваючи неслухняну прядку волосся, що впала на обличчя. А потім знову втупилася в книжку з теорією про магічне каміння — поряд із нею стояла ще ціла купа таких, і Ксюші за нею було майже не видно.

Пан Христофор задавав багато домашки. Дівчина вже добрих години три провела в бібліотеці, і від маленьких літерок у щільно надрукованому тексті в неї вже очі вилазили з орбіт.

Цей чоловік був дуже вимогливим, тому треба було готуватися до його занять дуже старанно. Він ніколи не пропускав жодного учня — кожен мав на початку уроку відповісти на низку питань із минулої теми. Причому часом викладач ставив питання такі каверзні, що відповідь на них міг би знайти лише дуже уважний учень.

Ксюшу морально знищували ці щотижневі заліки: вона витрачала чимало сил на підготовку. І, що найголовніше, не вона одна, — інші мольфари з групи так само викладалися на повну. У пана Христофора неможливо було інакше.

На відміну від решти викладачів, прийоми «покліпати оченятами», «прикинутися тупими» тощо з паном Христофором не прокатували. Доводилось пахати, мов ті тяглові коні.

З одного боку, дівчина ненавиділа це та постійно бубоніла, закочувала очі та сиділа над книжками з невдоволеним виразом обличчя, проте з іншого — не могла жалітись, адже вона дійсно мала знання. Вони ніби в’їлися в її мозок: мольфарка була певна — якщо б її розбудили посеред ночі, вона б напам’ять розповіла всю теорію.

Боковим зором вловила якийсь порух — повернула голову й побачила Славомира, який сідав поряд.

— Привіт, — стримано кинув хлопець із синцями під очима. — Не відволікаю? Вибач, якщо лізу не в свою справу, але… Мені сорока на хвості принесла дещо, — а враховуючи, що його тотемом була сорока, цей вислів звучав з його вуст дуже гармонійно. — Ти посварилася зі своїми?

— Вони не мої. І ні, не посварилась, — відрізала Ксюша і сховалася в розгорнутій книзі, насупившись. Секунда мовчання. — Вибач, — прибрала підручник від обличчя та відклала його вбік. — Ми правда не те щоб посварились. Зрештою, я взагалі не хотіла ніякого конфлікту — навпаки, залагодити його намагалась. Та хто мене слухав?.. Вони поводяться, мов діти малі. Не хочуть аналізувати ситуацію та дивитись на неї раціонально, а ще не хочуть визнавати своїх помилок, і взагалі… — дівчина вивалила це все на Славомира єдиним потоком, а голос її з кожною фразою дедалі гучнішав. Потім на півслові замовкла, згадавши, що має бути тихою: вони в бібліотеці все-таки. Люди за сусідніми столиками цикнули на неї та зміряли обох роздратованими поглядами.

— Перепрошую, — вибачилась Ксюша, а тоді відкинулась на спинку стільця та схрестила руки на грудях, зазирнувши в очі Славомира, що сидів навпроти. — Ну, ти зрозумів. А як ти дізнався про нашу сварку? Невже про це вже вся школа тріщить? — закотила очі за звичкою.

— Щодо всієї школи не певен, можу лише за себе говорити — мені карти сказали. Моя колода відчуває емоції людей, навіть коли її про це не просять, — відсторонено відповів Славомир. Сам він більшість часу був беземоційним, тихим, навіть занадто спокійним, водночас ніжним, тендітним і чуйним. Ксюша підозрювала, що за цією блідою, хворобливою оболонкою ховається співчутливе серце, — і теорія зрештою підтвердилась.

— Якщо тобі цікаво, мені випала перевернута П’ятірка мечів. Це означає, що всі образи відступлять, і ви дійдете до примирення. Щоправда… варто остерігатися труднощів, які передують цьому.

— Я на них зовсім не ображаюсь, чесно. Але мене дратує ця ситуація. Сподіваюсь, ми зможемо її вирішити якнайшвидше. Я… я вже скучила за їхнім писком. А ти чому не з Віродаром? — перевела тему Ксюша.

— Спить у мене в кімнаті, — ліниво махнув рукою Славомир. Ксюші здалося, чи його пересохлі вуста ледь-ледь вигнулись у щось, схоже на усмішку?! — А я саме тренувався працювати з колодою, як вона мені знак подала. Тож прийшов, щоб передати послання та попередити, — знизав плечима, а потім перевів темних очей погляд на книжку, що лежала перед Ксюшею. — Сила каменів? — меланхолійно запитав.

Ксюша змучено видихнула і ствердно відповіла:

— Так. Я вже втомилася. Але майже визначила свій універсальний набір каменів. Попередньо це буде аметист, гранат, лазурит і… що ще там? А, ось! Рожевий кварц.

— А я ще свої не до кінця визначив. Розповіси, чому в тебе саме такий набір? — якщо звикнути до монотонної інтонації, що майже ніколи не бувала надто емоційно забарвленою, можна з легкістю відрізняти відтінки емоцій в його неживому голосі.

— Аметист дарує душевний спокій, а гранат допоможе відчувати більш тонко — так я зможу грати мелодії з більшою кількістю варіацій та вкладати в них ще більше прихованих сенсів. Із цим цікаво буде погратися в майбутньому. Лазурит підкаже, як пізнати істину та знайти вихід із будь-якої складної ситуації, а рожевий кварц — це про натхнення. Ну, тобто, якщо вірити цим підручникам.

— За яким принципом ти обирала їх?

— Я просто думала, які свої риси я хочу підсилити, а які — заглушити. Так і обирала. Але там є нюанси… Бо в поєднанні з рунами ці камені можуть діяти взагалі по-іншому. Типу… ми ж можемо використовувати рунічні формули на поверхні наших каменів-талісманів, — це варто врахувати; а ще те, як вони поєднуються з іншими каменями та з нашими особистостями. Від цього й залежить як діятиме весь набір артефактів.

— Це складно. Дякую, що пояснила, — проказав мольфар, беручи верхню книгу з Ксюшиної купи.

— Це тобі дякую, — в глибині очей Славомира промайнув відголосок подиву. — За те, що попередив.

— Та пусте. Звертайся.

— Як і ти, — всміхнулась Ксюша, і вони обидвоє замовкли, занурившись у вивчення теорії.