Після надто вже стрімкого спуску — як виявилося, та невідв’язна трава була чимось на кшталт ліфта — кожен із трійки отримав свою невеличку кімнату з уже підготовленим набором необхідних для навчання предметів, а також одягом на всі випадки життя. Виглядало все так, ніби їх правда тут чекали: прибрано, затишно, і пахне приємно, і всі шафки забиті призначеними лише для них речами.
Тільки-но опинившись у своїй кімнаті, Яся помітила на столі чашку із паруючою в ній теплою рідиною — це була кава, поруч із якою лежали шоколадні кекси з шоколадною начинкою. Все так… як вона любить. А вдома такої турботи не дочекаєшся.
Дівчина заскочила на ліжко й подивилася у вікно. Незважаючи на те, що вони були глибоко під землею, атмосфера тут панувала зовсім не така, як спершу малювала уява: темне вологе місце без жодного промінчика природного світла, — натомість за арковою шибкою розкидався приємний оку пейзаж. Кудлаті хмари, точно вівці, стадами проносились перед очима, а поміж ними то тут, то там, виднілися темні плями інших летючих островів. Формою своєю кожен із них нагадував моркву: чи то великий та величний, чи то маленький та непримітний, був продовгуватим та звужувався донизу, як цей помаранчевий овоч.
Допивши каву, Яся відкинулася на ліжко та втупила зелено-карі очі в стелю. Пані Ірма майже відразу попередила, що жодна техніка зі звичайного світу тут не працює: електронні годинники зупиняються, а телефони взагалі не вмикаються. Вона казала, що це через те, що тут діють якісь інші закони (навіщо вона тоді в школі фізику вивчала другий рік, якщо зараз знаходиться там, де ці всі формули — пусті звуки?), і ще щось додала про спотворення часу та простору… Якось так. Дівчина не зовсім второпала. Єдина річ, що їй була ясна, як день: в геншин не поганяєш, фанфіки не почитаєш, аніме не глянеш. А жити взагалі тоді як?!
Набридливе тікання механічного годинника нагадало про ще одну важливу частину розмови з директоркою чарівної школи:
— У вас трьох є час подумати до вечора. Якщо ваше серце досі буде сповнене невіри до цього місця, надягніть срібний перстень із вигравіюваною на ньому руною. Щойно ви зробите це, відчиниться портал, і ви зможете повернутися додому. Кільце зникне, а разом із ним — і спогади про ваші видіння, і про те, що тут відбувалося. Цей світ назавжди для вас закриється. Ви прокинетеся зранку у своїх ліжках, і продовжите своє звичне життя без чарів і дивовиж. Якщо ж у глибині душі ви відчуваєте потяг до магії та хочете стати частиною «Мольфаріуму», начепіть кулон із чорного агату — це запрошення на ваш обряд ініціації, після якого ви офіційно станете учнями чарівної школи. Обидві ці речі з’являться перед вами, коли прийде час зробити вибір.
— А як же… наш дім? — почувся чомусь схвильований, вперше від часу їхнього знайомства невпевнений голос Ксюші.
— Магічне життя не перекреслює звичайне — ви зможете повертатися, коли забажаєте. До того ж, скільки б часу ви не провели тут, у вашому світі мине не більше кількох хвилин.
— Це звучить як лохотрон! — заперечив Макс, і Яся роздратовано глянула на його яскраву голову. «Ну і дурень», — швидкою стрілою пронеслося в думках дівчини.
— Якщо не віриш, може, перевіриш сам? — відповіла пані Ірма, і силуети всіх трьох розчинилися в тумані, і перед очима знову була лише стеля.
Момент потому повітря заіскрилося, і нізвідки з’явилися два магічні предмети — перстень та кулон. Значить, уже час?..
Забути про все та продовжувати звичайне життя? Просте й очевидне рішення. Рука потяглася до кільця, і пальці вже зігнулися, аби схопити його, але застигли за кілька сантиметрів від артефакту, який мав би стерти їй пам’ять про пов’язані з магічним світом події.
Якщо б їй запропонували обрати раніше, тоді, у темряві одразу після падіння, вона точно взяла б перстень, напевно, навіть не задумуючись. Зараз же… Це все ще скидалось на сон, але навіть якщо і так — це був теплий і затишний сон, де її приходу чекали. Вона відчувала, що має значення. Не хотіла забувати це відчуття, як і все те, що сталося з нею. Удома вона часто стикалася з тим, що їй складно порозумітися з оточенням, тож відчуття самотності час від часу накочувало на неї хвилями. Можливо, причина цього те, що її справжнє місце — тут?
— От і дізнаємось, — вголос сказала дівчина, різко сіпнувши руку від кільця та схопивши кулон. — Звісно, забути про існування цього придурка із його «красунечки» звучить дуже заманливо, але… Я не хочу відмовлятись від світу магії.
***
Темно. Купа народу. Шумно. Щойно Максим надягнув кулон, як його враз перенесло сюди. Він не відчував свого тіла фізично, все було, ніби у тумані…
«Точно наркотики. Від чого ще може так сильно крити?» — пронеслося у думках хлопця, який не те, що ніколи їх не вживав — він і цигарки ніколи не пробував палити.
Опустив погляд і здивовано помітив, що він не у своїй піжамі, як раніше, а… в довжелезній чисто-білій сорочці. Не встиг він як слід висловити свого здивування, коли до нього підійшла групка дівчат із віддалено знайомими обличчями.
— Максику-у-у, раді тебе бачити! — промовила одна із них.
— Як почуваєшся? Готовий стати справжнім мольфаром? — кинула інша.
— А не боїшся?! Я під час своєї ініціації дуже боялася! У мене колінця дрижали!
Якщо б вони самі не підійшли, у натовпі Макс навряд чи впізнав би їх: вони здибалися у вбиральні, — на жаль, на відміну від окремих кімнат, це щастя тут було спільне — тож у момент їхнього знайомства він занадто хотів випорожнитися, щоб хоч якось звернути увагу на їхні обличчя. Вони ж, побачивши новенького, одразу на нього накинулися: «А раніше ми тебе тут не бачили», «А як тебе звати?», «А що ти тут робиш?», — а він же просто хотів сходити в туалет!.. Натомість довелося знайомитися з дівчатами та підтримувати діалог… Якщо обличчя їхні ще міг пригадати, то імена… не запам’ятав узагалі.
— Ще раз привіт, красунечки, — некомфортно всміхнувся на всі тридцять два, зібравши на собі їхні пильні погляди. Згадати лишень як вони познайомились! І той факт, що він, хоч убийте, навіть віддалено не міг згадати, як їх звати! — Я нічого не боюсь, ця ініціація для мене — натурально як раз плюнути, — розливався Максим, аж раптом ззаду із вигуком «йо-о-ой, падаю, щоб його!» на нього хтось наштовхнувся так, що він ледь утримався на ногах. — Усе нормально? Ви не забил-
— Ой, вибачте, я не хо-, — та щойно вони обернулись одне до одного обличчями, як уся їхня ввічливість моментально розтанула. — Ах, це ти?! — скрикнули вони одночасно.
— Руда курка, ти мене ледь з ніг не збила, дивись куди преш!
— Півень фарбований, став тут як стовп на дорозі, нащо під ногами плутаєшся? Що ти робиш тут? Я думала, ти вже вдома у м’якому ліжечку десятий сон бачиш!
— Я тебе теж не сподівався вже побачити, міс занозо-в-дупі!
— Якщо в твоїй, тобі не звикати!
— Ой... нам... напевно, вже час іти. Побачимось пізніше, — зніяковіло кинули дівчата, що стали свідками цієї перепалки, та швидко змішалися з натовпом.
— Ох, я відбила у твоїх нових пасій бажання спілкуватися з тобою? Як шкода! Дуже перепрошую, — показала язика Яся. От же нестерпне дівча!
— Насправді ти мені дуже допомогла. І це, очевидно, найкраще, що ти зробила за все своє життя!
— То мені покликати їх назад, нехай повертаються? Я можу.
— Знову ви горла дерете. Розкричалися, — хлопець буквально побачив за цією зневажливою інтонацією закочені за орбіту очі. — Вас чути на всю галявину. Якщо вже прийшли, то поводилися б як слід.
— Ох, красунечко, не злися ти так. До речі, тобі неймовірно пасує ця біла сорочка, — підморгнув Макс, хитро всміхнувшись.
— А ти в ній виглядаєш як йолоп! — заверещала Яся.
— У мене вже вуха болять від твого писку. Не засмучуйся, що так само не отримала комплімент від мене — не заслужила.
— Пх! Та кому потрібні твої-
— Тихо! — шикнула знову Ксюша, і обидвоє замовкли. — Зараз усе прослухаєте.
Макс і не помітив, що всі вже уважно стежили за постаттю у темних одежах — у ній вгадувався величний образ пані Ірми. На її руці сидів напівпрозорий крук, ніби витканий із темряви та місячного сяйва, і сама вона також ледь помітно сяяла. Без окулярів, у чорній сукні додолу, вишитій червоними нитками та підперезаній червоним поясом із чорним орнаментом, вона виглядала дуже ефектно.
— Сьогодні ми представимо світу духів трьох нових мольфара та мольфарок! Рада представити їх усім, хто зібрався на священній галявині Обрядів. Вітайте Ярославу, Максима та Ксенію! — із цієї короткої промови та вигуків схвалення, які пролунали після, і почалася ініціація.
***
Голоси трохи вщухли, але досі де-не-де чувся шепіт. Усі дивилися на них. Ксенія відчувала на собі тисячі поглядів інших мольфарів.
Групка із трьох дітей стояла спинами одне до одного в трикутнику, викладеному з каміння та хмизу, оточена безліччю магів та чарівників, чиї шиї так само прикрашали кулони з чорним агатом. Вони теж були вбрані в сорочки — але не абсолютно білі, а розписані, кожна власним неповторним візерунком. У деяких людей, що стояли в перших рядах, Ксюша встигла помітити музичні інструменти — дримби, флояри, бубни та цимбали.
Коли пані Ірма та ще пара мольфарів підійшли до трійки із двома чашами, полилася тиха мелодія. Її переливи звучали магічно, то наростаючи, то спадаючи, то обриваючись, то повільно пливучи. Безліч інструментів звучали як одне ціле, і дівчину вражала ця єдність. Вона знала, як складно буває підлаштуватися під ритм гри іншої людини, а тут… Вони діяли, немов один організм. Це щиро її захоплювало. І те, що вони грали, також…
Мелодія була сповнена енергії, світла, ніжності, та водночас звучала журливо, тремтливо, із тінню чогось загадково-незвіданого, окутаного таїною.
Руки пані Ірми, трохи прохолодні, опустилися в одну із посудин, оздоблених срібними зміями, а коли піднялися — були зафарбовані в темно-червоний. Цією густою рідиною вона почала малювати кожному із трьох учасників дійства на лобах, щоках та підборідді ламані лінії та кола. Ксюша відчула легке печіння — рідина була ще теплою і пахла кров’ю. Потім їм подали іншу чашу — і сказали зробити ковток із неї. Це було… молоко. Прохолодне, свіже і… з присмаком якихось трав. Солодко.
Поки вони пили, хмиз навколо підпалили, так що він почав потріскувати та куритися білим димом. Так багато запахів, що дівчина навіть не могла зрозуміти, подобається їй чи ні. Дурно. Мозок туманиться, перед очима все пливе.
Мелодія наростала, звук ставав більш настійливим, заповнював кожну клітину тіла. Ця мелодія — єдине, що залишилося в думках. Ця мелодія кричала так сильно, що дівчина більше не могла ні про що думати. Як і ворушитися — всю її ніби паралізувало. А замість мелодії в голову увірвалися голоси, шепоти. Усе зникло. Лишилися лиш вони втрьох у тумані з диму, і ці потойбічні голоси, від яких мурахи по тілу. Вона бачила образи — багато, тінями вони проносилися над їхніми головами, роздивлялися їх своїми неживими очима. Це були духи, що про них на початку ініціації казала пані Ірма. Вони кружляли довкола, ніби оцінюючи трійку дітей.
Скільки це тривало? Відчувалося як вічність. Ксюшу накрило хвилею з емоцій — різних, і поганих, і хороших. Вони хаотично змінювалися щосекунди. Голова йшла обертом, серце стукотіло так, ніби зараз вискочить. Єдине, що хоч трохи заспокоювало, — відчувати спиною тепло інших двох спин.
У момент, коли це стало вже не сила терпіти, вона почула різкий звук — крик крука. Сильний, гучний, він вирвав її із трансу. Дівчина помітила, що знову стоїть на галявині: хмиз уже догорів, а дим розсіявся. Над головою літає та кричить зітканий із тіней та місячного сяйва птах пані Ірми. Мелодія більше не грає. Лунають крики та вигуки — привітання. Тисячі очей знову дивляться на них.
— Їхні сорочки більше не білі!
— Духи прийняли їх!
— Тепер вони мольфари!
— Які гарні візерунки!
— Вони справді мають сильну кро-, — окремі фрази зливалися в єдиний потік, у голові знову запаморочилось, а перед очима затанцювали зірочки.
Темрява.