— До завтра! — коротко попрощалась Яся зі своїми однокласниками-мольфарами, сказавши, що не може затриматись ні на секундочку після уроків, бо має терміново бігти додому, а сама… Замість того, щоб викликати портал, вийшла зі школи та звернула в бік північного виходу, того, що вів до Вишні-Вічноцвіту.

Вони домовились зустрітися біля Дерева Світляків. Але йти мали порізно, щоб ніхто нічого не запідозрив. Йти мали так, щоб ніхто про це не знав. Така собі… невелика таємничка.

Звісно, із цими махінаціями шлях пролягав набагато довший, ніж якщо вийти зі школи з основного, західного входу — звідти дорога йде напряму, а так ще обійти доведеться. Утім біля основного виходу завжди купа народу, — і так Ясю точно хтось та й помітить. А на четвертому, північному, майже ніхто не бував.

Коли руда мольфарка безпечно минула цей пункт свого шляху, путь її лежала крізь Безмежний Квіткостеп: польові квіти й трави колосилися, переливалися своїми яскравими червоними, синіми та жовтими барвами та пахли так солодко, що аж крутило в носі від їхнього важкого, майже медового запаху.

«Цікаво, а чи вони вже там?» — промайнуло в думках дівчини, поки простувала квітучими рівнинами. — «Навіть якщо й так, то почекають. У мене ще трохи часу точно є. Зрештою, самі винні будуть, що приперлися так рано», — так собі обмірковувало дівча.

А згодом і швидка течія річки Безкінечниці показалася на горизонті. Відголоски її шумного порожистого потоку гулом рокотали у вухах. Коли Ясина нога ступила на дерев’яний міст, що вів через ріку, гул її лише посилився.

Зелено-карі очі дівчини мимохіть опустилися додолу — її погляд причарувала піниста бистрина, що не мала кінця, розрізала навпіл своєю довжиною весь острів, стікала двома водоспадами по обидва його боки, а потім перетворювалася на хмари. Це ж треба: бігти такою швидкою, звивистою змією! Це ж треба: не мати ні початку, ні кінця!

А там Яся і не зчулася, як ноги донесли її до місця зустрічі — Дерева Світляків. Там на неї вже, як дівчина й думала, очікували.

— Тебе ніхто не помітив?

— Пф-ф, обіжаєш. Прошмигнула, наче в плащі-невидимці.

Намічалась дуже цікава авантюра, і Ясі це неймовірно подобалось. Та почнімо спочатку: із чого, власне, все так закрутилось?

***

— Красунечки, слухайте, є одна тємка, — підморгнув Макс своїм подругам (новий статус Ясі та Ксюші мав незвичний присмак у Максових думках), — тіки тс-с-с, — і змовницьки приклав вказівного пальця до вуст, озираючись на всі боки. Ніхто не мав їх почути.

Трійця сиділа в шкільному парку, відпочиваючи на перерві між заняттями. Окрім них тут нікого не було — тож Макс вирішив викласти все зараз. Бо потім може не випасти шансу знову опинитися лише втрьох. Без сторонніх осіб.

— Що ти задумав? — склала руки на грудях Ксюша. — Якщо це щось незаконне, я не братиму в цьому участі, — її обличчя променилося серйозністю та непохитністю.

— Якщо це щось незаконне, я в ділі! — на противагу врівноваженій Ксюші відповіла запальна Яся, і очі її запалали.

— Не переймайтеся, все максимально прозоро, — почав Макс, намагаючись запевнити карооку дівчину в чистоті своїх намірів. — Звісно, краще, аби про це ніхто не знав… Коротше, є пропозиція сьогодні ввечері сходити до Хребта Похилих Скель — на відміну від інших територій «Мольфаріуму», на яких ми встигли побувати, там ми не були ніколи — навіть мимохіть, — провадив далі хлопець, уважно спостерігаючи за мімікою дівчат. — Що ви про це думаєте?

— ВАУ! Це що, згенерована ТВОЄЮ головою КРУТА ідея?! Невже я сплю? — у звичній манері, втім тепер не уїдливо, а жартівливо підмітила Яся, театрально піднісши руки до пів відкритих вуст. — Це ж найвіддаленіший шмат території «Мольфаріуму»! Має бути весело і цікаво!

— А я от думаю, що це дурня, — закотила очі Ксюша. — Невже ви не чули, що молодшим мольфарам туди не можна без супроводу дорослих через високий ризик заблукати? Це небезпечно.

— Любомисл і справді розповідав мені, що там повно лабіринтів із печер… Сам він там не був, а лише чув, — почав Макс. — Та ми не заблукаємо. Обіцяю. Ходімо туди разом сьогодні! Я думаю буде доволі символічно зробити це втрьох, — від хвилі ентузіазму, що вмить накрила хлопця, він аж підірвався з кам’яної ажурної лавки та простягнув дівчатам, що залишались на місці, руки. Він хотів би і Любомисла покликати, але знав, що юнак, скоріш за все, відмовиться. «Ні, це небезпечно», — відрубає і змінить тему розмови. Тож Макс планував сходити з дівчатами, а потім розповісти Любомислу і довести йому, що в тих горах немає нічого небезпечного. — Утім, якщо ви не хочете, я піду туди сам, — випалив Макс та вдав, що прибирає раніше простягнуті долоні.

— НІ! Стій! — заверещала Яся і вчепилася за його рукав. — Ти не можеш піти туди без нас! Ми також підемо, правда, Ксюшенько? — вуха синьоокого юнака вловили тихе зітхання Ксюші.

— Та підемо, куди вже дінемось, — граційно вклала свою руку в Максову, і він відчув тепло її пальців. — Має ж хтось пригледіти за вами, — знову закотила очі, однак у голосі її віддалено звучали нотки турботи. — Нехай це буде наш ритуал посвяти в друзі чи… щось на кшталт того.

Тож там, у парку, вони й домовились про план дій: одразу після уроків діти мали переконати всіх, що повертаються додому, у свій світ, а самі — залишитися у «Мольфаріумі» та зустрітися біля Дерева Світляків. А вже звідти — разом до Хребта Похилих Скель.

На момент, як вони зібралися, сонце вже почало повільно котитися за обрій. А коли трійця дійшла до місця призначення, то вже й зовсім стемніло: на притрушеному зорями небі висів молочно-білий півмісяць, а по всіх шпаринах залягли глибокі тіні.

Монументальні обриси гір купалися в місячному сяєві, гострі злами та вигини скель дивували величчю. Троє підлітків на їхньому фоні виглядали маленькими комашками.

Це справді захоплювало подих.

— Тут дуже гарно! — вигукувала час від часу Яся, поки вони йшли. На світанку чи на заході сонця мало б бути ще гарніше. Особливо, якщо забратися повище… Але зараз їхня ціль — лабіринт із печер, що, немов поодинокі хребці, ховалися у звивинах Хребта Похилих Скель та утворювали довгий заплутаний ланцюг.

Вхід у печеру постав перед трійцею темною плямою — тягнуче-чорною та липкою, мов смола.

— Сподіваюсь, ніхто із вас не боїться пітьми, красунечки, — кинув Макс, і його білі зуби зблиснули у напівтемряві. — Якщо буде дуже страшно, ви завжди можете поплакатись мені в плече.

— Дивись, аби це ти в результаті не плакався у сильне жіноче плече, сонечку, — хоч він і намагався здаватись сміливцем перед Ясею та Ксюшею, від картини, що розкинулась попереду, серце його застукотіло через раз, а в грудях похололо від страху, залізні пазурі якого вже поволі підступали до горла. Невже Ксюша це помітила?.. Вона… занадто прониклива.

— Жах, чому не можна було провести туди освітлення? Чому я маю напрягати свій зір, щоб побачити, куди мені йти?! — відволікло від задуми руде дівча із невдоволено закопиленою губою. — Він у мене і так не надто хороший, а то взагалі!.. Що як ми там і не знайдемо нічого цікавого? Виходить, лиш дарма копирсатимемось у темряві… ще й заблудимся, якщо не пощастить, — продовжувала нити Яся, ще більше підбурюючи сумніви хлопця. Невже це справді була погана ідея, і він лиш даремно притягнув дівчат сюди? — От якби ж хтось із нас володів стихією вогню!..

Макс похнюпився:

— Невже ми не зможемо йти далі лише через це? — маска впевненого сміливця моментально спала. Натомість у синіх очах проступив відчай. — Через.. відсутність освітлення? — а він же так хотів похизуватись перед Любомислом! Уже навіть наперед продумав шматочки своєї розповіді!..

— Без світла ми й справді далеко не зайдемо, — зауважила Ксюша. — Заблукаємо ще на першій розвилці. Але нам зовсім не обов’язково володіти вогнем, аби освітити собі шлях, — карі очі дівчини зблиснули. — Тотеми вам нащо, телепні? — випустила у їхній бік трохи різку шпильку та за допомогою музичного інструмента призвала свого тотема — в’юнку зозулю Софі з розумними очима. — Якщо вже прийшли сюди, то не слід зупинятись. Хіба не ти сам нас покликав, а тепер відступаєш, натрапивши на першу ж перешкоду? Справи так не робляться.

І справді, Ксюша має рацію: зараз не час для непевності. Відступати не можна. Не тоді, коли вони вже подолали такий довгий шлях.

— Боже, Ксюшо, ти генійка! Що б ми без тебе робили! — вигукнула Яся, викликаючи довгохвосту Ізабеллу, що миттєво оплела тіло дівчини так, ніби була елементом її одягу. За нею покликав Марселя і Макс.

— І справді, що б ви без мене робили, — зітхнула дівчина. — То ви йдете чи нє? — обернулась до них, і за мить ступила крок назустріч темряві. Макс майже без вагань послідував за нею.

«Вона й справді занадто прониклива», — промайнуло в його голові насамкінець, перш ніж всіх трьох цілком поглинула темрява печери.

***

На диво, всередині печер виявилося не так темно, як здавалося ззовні — із вологих кам’яних стін, з яких цівками стікали краплі води, звисали напівпрозорі довгі кристали, що ледь сяяли блідим світлом. До того ж, тіла їхніх вірних помічників, зітканих із зоряного пилу, також світилися.

Ксюша все ще не вважала цю затію надто хорошою ідеєю — не так багато часу пройшло з їхнього минулого покарання, не вистачало ще десь «прославитись». Втім пообіцяла собі, що нагляне за цими двома. Якщо вже й отримувати на горіхи, то разом.

Іноді їй і справді здавалося, що без неї вони не вижили б. Дівчина сама того не помітила, як почала відчувати відповідальність за існування Ясі та Макса, тож не погодитись на безумний задум Макса ніяк не могла.

Тим паче він справді горів цією ідеєю. Та й руде дівча також. Вони обидвоє такі різні, але такі схожі: коли палають чимось, їх не переконаєш відступити; а проте коли найменша дрібничка псує план, настільки засмучуються, що не здатні побачити раціональний вихід крізь завісу емоцій.

«Як діти малі, ну чесне слово», — подумки зітхала Ксюша, коли чула то від дівчини, то від хлопця вигуки на кшталт: «Вау, тут так прикольно!», «Ого, це що, кажан спить?!», «Та то тінь так впала, ти дурн- А-А-А-А воно живе і рухається!»

Так і прямували лабіринтами з печер, минаючи все нові та нові відгалуження доріг. Вів їх Марсель — Макс наказав йому бути провідником та запам’ятовувати шлях. Добре, що з ними були їхні тотеми. Сама Ксюша збилася ще на третій розвилці і не здатна була б повернутися назад самостійно.

Незабаром безцільні блукання тунелями вивели їх до великої, набагато більшої за інші, печери — посеред неї розкинулось озерце, а зверху, пробиваючись крізь отвір кам’яної стелі, ніжно світив місяць, оплітаючи своїм сяєвом кожен камінчик.

Кожен із трійці розійшовся хто куди та почав мовчки вивчати місцевість.

— Цікаво… — зронила Ксюша після декількох хвилин мовчання, оглядаючи стіни цієї печери. — Погляньте! Тут всюди намальовано руни.

— Певно, у цьому місці щось заховано, — припустив Макс, підходячи до Ксюші та спрямовуючи свій погляд туди ж, куди дивилася вона. — Ми маємо гарненько тут все оглянути, щоб знай-

— Щоб знайти величезну чорну книгу, обтягнуту шкірою, на декількох замках і з пентаграмою на палітурці?! — пролунало десь збоку. — Якщо так, то я знайшла її.

— Га? — Ксюша та Макс одночасно обернулися. Карі очі дівчини одразу ж вчепилися в товстенну книгу в Ясиних тендітних руках: вона виглядала масивною та дуже важкою. — Ти де це відкопала?

— Там між камінням був таємний сховок! Я залізла туди і… ось, — підійшла Яся та опустила книжку на землю. Та впала з глухим ударом і підняла невелику хмаринку пилу. — Важкезна-а-а, у мене руки ледь не відвалилися. Погляньмо, що там усередині!

І всі троє опустилися на землю навколо знахідки. Шкіряна чорна палітурка була шорсткою на дотик, пентаграма — об’ємною та металічною, тож під пальцями віддавалася приємним холодом. Із того ж металу — міцного й холодного — були й замки у вигляді кістлявих рук, що міцно огортали нутрощі книги.

Спершу діти не побачили, але незабаром під місячним сяйвом на палітурці проявився напис. Акуратний, втім трохи моторошний, він виголошував: Таїна Чорної Магії. Практичний посібник.

— Божечки! Це ж та, що на території «Мольфаріуму», як нам розповідали викладачі, заборонена? — вигукнула Яся та закрила рот руками.

— Звідки взагалі тут посібник із чорної магії?... У «Мольфаріумі» завжди практикували лише білу магію, — пригадала Ксюша розповіді з уроків історії. — На острові не мало б існувати жодного такого примірника.

— Але ми ж… зазирнемо всередину? — подав голос Макс. — Не можна втрачати такий шанс! Нам ніколи не розповідали, що воно таке — ця чорна магія. Лише казали, що не можна. Ми маємо поглянути, що це взагалі таке.

— Кажу одразу: мені ця ідея не подобається. Але горить сарай, гори і хата: спробуймо! Але тут замки, як їх відімкнути? — варто було лише Ксюші запитати, як унизу на палітурці червоним видряпався напис: «Кров». — А… ага. Що ж, це доволі красномовно. Хто пожертвує трохи своєї крові?

— Я крові боюсь, — враз заперечила Яся та навіть відхилилася трохи назад.

— Я також, — замотиляв бірюзовою макітрою Макс.

— Ясно все з вами, — закотила очі Ксюша та підізвала свого тотема. Зозуля слухняно підлетіла до хазяйки та дзьобнула її розкриту долоню. Добре дзьобнула. Рука вмить запульсувала, а з рани потекла кров. Ксюша поморщилась від болю та піднесла руку до книги. Коли крапля крові потрапила на її поверхню, та вмить зашипіла. Замки з дзенькотом відімкнулися, і кістляві руки, що міцно обіймали книгу, сховалися під шкіряну палітурку. — За це ви мені винні шоколадку. Дві.

Діти розгорнули книгу, що пахла пилом та старістю і від якої віяло чимось холодним — аж сироти на шкірі виступили. Те, що вони побачили всередині, їх невимовно шокувало: зображення трупів тварин, кістки, тексти ритуалів, що містили у своїй основі жертвоприношення. І кожен із цих ритуалів був націлений на одне — нашкодити. У цій книзі були тексти порч, замовлянь, зіллів, покликаних зробити іншій живій істоті зло чи підкорити собі її волю. Багато трійця не продивилась — їм вистачило кількох яскравих ілюстрацій та текстів.

— Тепер я… розумію, чому це заборонена у нас магія, — видихнув Макс.

— Тепер ясно, чому ця книга була так далеко захована, — пролепетала Яся та додала: — Не хочу мати нічого спільного із цим! Це зовсім не круто!

— Сховаймо її туди, звідки взяли, — підсумувала Ксюша та захлопнула книжку. — Це буде правильно. Таємне має залишатися таємним. Чорній магії місце під замками.

А коли книгу знову була захоронено в щілині між камінням, діти не вагаючись пішли. Попередньо вирішивши, що більше ніколи сюди не повернуться, на будь-які думки про чорну магію поставлять хрест, а про те, що тут бачили — нікому не скажуть. Печера опустіла. Так закінчився їхній бешкет на трьох, що і став другою офіційною посвятою в друзі.

***

Печера опустіла. Діти пішли, і ніхто з них не помітив, що книга так і не замкнулася назад… А в глибині печери промайнув чийсь силует, що весь цей час спостерігав за трійцею з тіні. Ще мить — і в щілині між камінням, що служила таємним сховком, не залишилось нічого, окрім пилу, моху та павутиння.