Для Уляна Колоса і подорожі до сусідніх летючих островів на магічних переправах, і величезний натовп та гул, і екстравагантний вигляд чарівників з інших шкіл були вже справою звичною — разом із Красимирою та Лукиною вони брали участь у міжшкільних змаганнях вже третій рік поспіль. Ще не вдавалося пройти далі другого етапу, але все одно не здавалися.

Людей цьогоріч було багато: тут були й учасники, і викладачі, і глядачі, і судді.

«Привіт», — пройшло трохи часу, перш ніж Улян виокремив із натовпу тендітну фігурку сором’язливої Хельги, яка махала їм трьом. Вона була вбрана в довгу чорну сукню з широкими рукавами та рюшами, а на шиї її красувався срібний кулон із зображенням місяця — повного, залитого кров’ю. Улян чесно не пам’ятав, що це означає. Хоча дівчина, здається, неодноразово розповідала, бо пишалася тонким символізмом та складною метафорою, що були вкладені в цю прикрасу. — «Як ваші справи?» — подружилися вони з Хельгою саме на цих змаганнях, і відтоді зустрічі на цьому заході в такому складі вже стали традицією.

— Хельго! Скільки літ, скільки зим. Я скучив, — поправляючи хвильки пшенично-рудого волосся, всміхнувся Улян та зазирнув у трохи схвильовані чи то зустріччю, чи то змаганням, що от-от мало початись, очі подруги-відьми.

— Кукусики, — привіталась Красимира. Лукина стримано помахала рукою та усміхнулася. — Та у нас все по-старому: живемо, вчимося, систематично б’ємо вікна пані Юзефі. Улян нас прикриває, — підморгнула, а хлопець тяжко видихнув.

— Не розстраюйся, — поплескала по плечу Лукина.

— Та ви не переймайтесь. Я, як староста, вже звик, що всі мої однокласники з шилом у сраці, а отримувати на горіхи за це мені.

— Ой, та тебе всі викладачі люблять, не прибідняйся. А ти як, Хельго? Сьогодні ви в тому ж складі, що й завжди?

— Ні… Цьогоріч я з Хекатою і Драгомирою.

— Ого, оце сюрприз! А де Міркалла і Кармілла? — здивувалась Красимира, адже дві сестри-відьми ще жодного разу не пропускали змагання.

— Вони… мають справи в академії, — ухиляючись від прямої відповіді, зронила дівчина, відводячи темно-карі очі. «Ясно, це конфіденційна інформація, пов’язана з Академією, тому вона не може виголошувати. У нас у школі ті самі правила діють». — А як ваші новачки?

— Та… ще молоко на вусах не обсохло, — посміхнувся Улян, оглядаючись на Макса, Ксюшу та Ясю, що своїм галасом та яскравим, незвичним для магічного світу, виглядом, виділялися з натовпу. — Вони ж сьогодні вперше побачили, як між летючими островами з’являється магічний міст. І пересувалися по ньому також уперше. Я попередив їх, що може бути трохи страшно, але Макс — он той бірюзовий — сказав, що він нічого не боїться і йому взагалі на цей міст стати — як два пальці об асфальт.

— А в результаті злякався так, що не відпускав руку Ксюші — он тієї, що найвища — доки ми сюди не долетіли, — закінчила Лукина.

— Ксюша в них чисто мамця: і Ясю, і Макса тримала за руки весь час, поки ми летіли. Ще й слухала їхні перепалки.

— О… Вони не дружать? — здивувалася Хельга. — А виглядають як друзі.

— Пф! Та Макс і Яся, як ті собаки: я дивуюсь, як ще горлянки одне одному не поперекусували, — відмахнулася Красимира.

— Ставлю на те, що вони подружаться, — хитро всміхнулася Хельга. — Троп від ворогів до друзів — найкращий.

***

«О святий Місяцю, як же я ненавиджу чоловіків», — маленька відьмочка років чотирнадцяти із неприхованим осудом дивилася на групу веселих та жвавих характерників, які загравали з юними відьмами та мольфарками. Один навіть до неї підходив, та вона окинула його отруйним поглядом зелених, мов пліснява, очей та пообіцяла, що наведе порчу на всю його сім’ю. Він, підібгавши хвоста, втік подалі від агресивно налаштованої дівчини.

Видихнувши, відьма нервово заправила за вухо волосся кольору червоного дерева та обперлася об кам’яну колону. Їй було некомфортно серед такої великої кількості людей, тож вона намагалася триматися подалі від натовпу. Дівчата ж із її команди любили опинятися в центрі подій, тож вештались деінде.

Юнка вивчала все довкола уважним, зосередженим поглядом: летючий острів, на якому проводили змагання, так сильно відрізнявся від острову, що належав Академії. На відміну від нього, він не був оплутаний таємничою атмосферою та непроглядним туманом, що майже ніколи не спадав. Не було тут хвойних лісів, вимощених бруківкою акуратних доріг, химерних кам’яних статуй, захованих у траві, алтарів та величних склепів, де зберігався прах славетних відьом. Не хилилися над водами верби. На цьому острові було ясно та сонячно, небо сяяло чистою блакиттю, навіть архітектура — і та була повною протилежністю темній стриманості й загадковості стін Академії.

Місце зібрання людей — простора галявина всередині світлого храму з білого каменю та позолотою. Для промовців, які мали оголосити початок конкурсу, було облаштовано щось на кшталт сцени посередині галявини. Але поки там було пусто.

— Агнес, — почувши своє ім'я, дівчина прокинулась від роздумів. До неї підійшла відьма з випускного класу — Драгомира. — Хвилюєшся перед змаганням? Виглядаєш знервованою.

— Ні, не хвилююсь, — спокійно відповіла дівчина, торкаючись поглядом підвіски на шиї Драгомири — тоненького місячного серпанку, який коливався від будь-яких порухів своєї власниці. — Мене нервує інша причина. Он та, — промовисто кивнула на особливо конфліктного характерника, який якраз чіплявся до мольфара з бірюзовим волоссям.

— Хах, я бачу, у «Мольфаріумі» вже зовсім біда з магами? Відправляють на міжшкільне змагання що під руку попало? — долітали до відьм уривки діалогу.

— На що ти образився? Я не чіпав тебе.

— Ти дивився на мою дівчину. Думаєш, можеш витріщатися на чужих дівчат?

— По-перше, я не знаю про кого ти кажеш, по-друге: а вона хоч знає, що вона «твоя»? — парував хлопець, і на мить його обличчя осяяла нахабна посмішка. Позаду руде дівча махало руками та голосно підбурювало: «Туди його!», а висока дівчина стояла з виразом обличчя типу «ти ідіот» та закочувала очі. Агнес не знала, з ким вона була більш солідарна: із першою чи другою. Адже це був той самий бісячий тип, що підходив до неї раніше. То в цього нахаби ще й дівчина є! (Насправді звучить як брехня: хто на такого поведеться? Бідна дівчинка зовсім сліпа чи що?)

— Цей характерник — просто ще один типовий альфа, — прокоментувала Агнес. — Гора м’язів та нуль мізків у голові.

Драгомирі не лишилось нічого, окрім погодитись та повернутись до споглядання сцени, що привернула чимало уваги.

Характерник-«альфа» погрозливо нахилився до обличчя мольфара та чітко проричав:

— Ти занадто самовпевнений. Думаєш, що найрозумніший тут. Але змагання покаже, хто і на що здатен. Нехай нас розсудить поєдинок, сопляче, — і штовхнув його так, що той ледь не впав, а сам загубився в групі своїх товаришів-характерників, які схвально поплескували його по плечах.

Агнес скривилася. Вона не любила людей, що вступали у відкриті конфлікти, причому доволі притягнуті за вуха. А цей характерник був саме таким.

— А ти що думаєш? — раптом спитала Драгомира.

— Думаю про що?..

— Про того мольфара.

— Він наривається на проблеми. Відстояв себе гідно, але підлив цим зухвалим випадом масла у вогонь. Тепер характерники не даватимуть їм проходу під час змагання.

— Цікаво хто переможе: мольфари чи характерники?

— Переможуть відьми, — впевнено та рішуче проказала Агнес, притискаючи до грудей кулон із рівною половиною білого місяця. — А там — неважливо, хто пройде з нами далі. Нам буде дуже вигідно, якщо характерники поставлять за мету перемогти мольфарів і дещо забудуть про нас…

— Така юна, а вже така розумна, — хитро посміхнулась Драгомира. — Пишаюсь молодим поколінням.

Відьмочка хотіла ще щось відповісти, але на середину галявини вже вийшло три фігури — директори трьох магічних навчальних закладів, готові оголосити про початок змагання.

***

Пан Северин пронизав важким орлиним поглядом усіх присутніх на галявині. Задумливо зблиснув золотим зубом, що прикрашав оплутаний довгими пишними вусами рот, та стиснув величезною грубою рукою вкриту позолотою рукоять шаблі з зображенням вовка.

Характерник стояв на підвищенні між двома директорками і шкірою відчував вібрації сили та влади, які хвилями розходилися від обох жінок. Шум та гул натовпу моментально стих, варто було лише цим трьом з’явитися разом на галявині.

Першою заговорила пані Ґвендоліна — жінка в темно-бордовій, мов запечена кров, сукні; її голос нагадував грім чи гуркіт водоспаду:

— Вітаю вас на першому етапі XXXVII всемагічного міжшкільного змагання «Левітас». Саме тут ви, молоді чарівники та чарівниці, можете випробувати свої сили під час суперництва з різними магічними школами, — білосніжне, абсолютно пряме волосся, спадало плечима вниз; бліді губи були піджаті, а в отруйно-зелених очах палав вогонь азарту. — Вас обрали як учасників не просто так: це означає, що ви найкращі. Ви достойні. Ви — обличчя своїх навчальних закладів. Тож не підведіть і доведіть це, — вона розкинула руки у піднесеному жесті, показуючи всім свої тонкі пальці, усипані масивними перснями з дорогоцінним камінням, та чорні нігті, довгі та гострі, як ножі. Усі її прикраси, що висіли і на шиї, і на плечах, і були прикріплені до корсету сукні, задзвеніли.

Пан Северин був певен — цей пильний погляд та цю палку промову директорка Академії присвятила своїм ученицям: вона очікує від них перемоги. Дуже очікує. І не потерпить поразки.

Далі слово взяла пані Ірма — сьогодні в її темному із проблиском сивини, завше зібраному волоссі красувалася суха вербова гілка із м’якими «котиками», а поверх білої сорочки з простим орнаментом та кількох довгих спідниць була накинута гуня з овечого хутра.

— Абсолютно підтримую слова своєї колеги, — у її голосі звучала м’якість, але вчувалися нотки змії, що притаїлася у чагарях, готової напасти. Пан Северин ніколи не міг зрозуміти цих двох і, якщо чесно, трохи побоювався: зазвичай вони могли душевно розмовляти за чашечкою трав’яного чаю, та щойно мова заходила за їхні школи, від них віяло небезпекою. — І хочу ознайомити вас із сьогоднішніми завданнями. Їх, за традицією, буде три. Перше: ви маєте знайти заховану в лісових хащах квітку папороті та зірвати її — після цього механізм запуститься, і змагання офіційно розпочнеться. Команді, котра зробить це першою — бонус у вигляді допоміжних магічних артефактів. Друге: ви маєте знешкодити якомога більше кошмарів — демонічних створінь, на яких довго впливала темна енергія і які вийшли з-під контролю. Вони з’являться одразу по тому, як ви зірвете квітку папороті. І нарешті останнє: добути з джерела цілющої води. На виконання цих завдань ви отримаєте три дні з моменту, як зірвете папороть. Коли час сплине, ви автоматично перенесетеся на цю галявину.

Далі заговорив пан Северин:

— На час проведення змагань летючий острів повністю ізолюється магічним куполом: ні зайти, ні вийти буде неможливо. Таким чином ніщо не завадить проведенню змагання. Для кожної вікової категорії буде створено окремий ілюзорний простір — завдяки цьому старші маги не перетинатимуться у боях із молодшими. Також хочу нагадати: що старший ви маг, то складніші завдання для вас передбачені, — знов окинув орлино-сірим поглядом усіх присутніх, щоб запевнитись, що їм усе зрозуміло. — За хвилину — коли сонце опиниться в зеніті — відкриються портали, які проведуть вас до ваших територій для змагань. Усі подальші інструкції та вказівки знайдете там. Тож прошу вас, юні маги-учасники, займіть свої місця та приготуйтеся, а глядачі, пройдіть у зали споглядання. І бажаю нам усім гарного змагання! Удачі! — чоловік витягнув шаблю, і сонячне світло засяяло на її кінчику, пані Ірма намалювала в повітрі рунічну формулу, а пані Ґвендоліна порізала свою руку ножем, вивільняючи кров.

Усі три компоненти поєдналися разом, і це означало лише одне — змагання почалося. Усі портали відкрились.